Хроніки Високогірного Королівства. Розділ 2. Нерміна

ХРОНІКИ ВИСОКОГІРНОГО КОРОЛІВСТВА

Розділ 2: НЕРМІНА 

Частина перша

Нерміна Всемогутня… Нерміна Серпентина… Нерміна Жінка-Змійка… Нерміна Небезпечна… Нерміна Навіжена… Нерміна має багато імен, прізвиськ та назв. Проте, мабуть, найголовнішим та найвідомішим ім’ям, яке збереглося на сторінках, що я постійно гортаю та вивчаю, напевно є Нерміна Велика Панна Високогірного Королівства, або, якщо скорочено, Нерміна Високогірна.

Безперечно, вона є найвідомішою та наймогутнішою великою панною чи то високогірною панною, яка колись жила та правила Високогірним Королівством. Адже вона є його засновницею та першою правителькою. До того ж, якби не її палке бажання, породжене розпачем та ненавистю до власного чоловіка, побудувати королівство де матимуть владу та правитимуть тільки жінки, такого місця напевне ніколи б не існувало.

Її ім’я визиває як безкрає благоговіння перед її величною постаттю так і всепоглинаючий страх перед її персоною. Серед нотатків, що розповідають про її життя та царювання, є ціла купа її зображень, а також пісень і легенд, що оспівують її надзвичайну магічну силу, її боротьбу, її самотність, її безумство, її зухвалі експерименти, її потворні створіння та її трагічне кохання.

Також, всі вони розповідають одне й те саме – Нерміна Високогірна вміла з власної волі перевтілюватися на змію. Навіть її офіційний портрет зображує її напівжінкою-напівзмійкою із довгим, густим волоссям, що несамовитими темними хвилями звивається та клубочиться у її ніг, кожне пасмо якого нагадує зміюку.

Тож, як усе починалося? Мені вдалося знайти декілька дуже старих записів, не всі з яких, на жаль, вдалося прочитати, можливо навіть зроблених самою Етеліндою, стосовно того часу. Здається, вона є чи не єдиним свідком тих химерних подій, які почали відбуватися у палаці із народженням її доньки.

Нерміна, судячи з усього, почала використовувати магічну силу з якою народилася ще немовлям. Її темно-сірі очі – батькові очі – були сповнені вражаючим своєю ясністю розумінням. Наче вона вже знала що до чого як тільки-но розплющила їх.

Проте то були неспокійні, бурхливі очі, в яких спалахували блискавки та прямий погляд яких пронизував списом та лякав темрявою. Немов небо, що затягнуло непрозорими хмарами під час буревію, вони міняли свій колір та палахкотіли невтамованим гнівом та неминучою небезпекою. А в їхніх сталевих глибинах, гойдаючись та згинаючись на сильному вітру, виднілися височенні та стрункі дерева кипарису, вкриті чорним листям, над якими із пронизливим та моторошним клекотом кружляли круки.

Побачивши те жахливе видіння, Етелінда відсахнулася від колиски. Вона одразу впізнала що то було. Прокльон Морокового Лісу. Це було послання. Ліс не пробачив їй зради. Не пробачив того, що зреклася його дару. Він оповив душу та серце її єдиної доньки найтемнішими чарами, що тільки існували, та назавжди став страшною відмітиною на її долі за те що багато років тому Етелінда зрадила його, обравши буденне життя.

То була його страшна помста. Дочекавшись слушної нагоди, він нарешті наніс свого нищівного удару. Незважаючи на трьох синів, які мали стати великими воїнами та чию долю вирішував Еверілл, Етелінда завжди хотіла мати донечку, якій би передала свою любов до лісу, шану до усіх його мешканців, навчила би співати, грати на арфі, прясти, ткати та вишивати. І от, нарешті, коли вона вже й не сподівалася, що її мрія здійсниться, бо пройшло чимало років з народження її останнього сина, в неї народилася довгоочікувана донька. Проте її мрія дуже скоро перетворилася на кошмар.

З того самого часу як Етелінда побачила чорне листя на деревах та чорних круків над ними не знала вона спокою, очікуючи із кам’яним від страху серцем, як ті лихі чари викажуть себе, картаючи себе за те що занапастила власне дитя. Бо добре знала, що то була її провина. Вона прирекла свою єдину доньку на вічні душевні муки та поневіряння. Знала, що не бути їй щасливою. Не бути коханою. Знала, що страждатиме вона усе життя. Приречена бути чужинкою у власній домівці. Завше невдоволена. Завше неспокійна.

Одного ранку прийшла Етелінда до кімнати доньки та й заклякла. Стіни були вкриті чорними та темно-зеленими стовбурами повзучих рослин по яких шастали хуткі ящери та гігантські, волохаті павуки, схожі на химерних крабів своєю незграбною ходою. Крізь щілини заповзали гадюки. На підвіконні стрибали ропухи та ще й несамовито крекотали. З каміну виповзали бридкі слизняки.

Посеред кімнати розлилося справжнє болото, в’язке та покрите непрозорою тван’ю над яким гуділи комарі та бабки, чиї крила виблискували райдугою кожного разу як чіплялися за промінь сонця, що сором’язливо зазирав до кімнати. Стеля та підлога були помережані щільним павутинням. Галас та сморід стояли неймовірні.

Нерміна, тим часом, лежала у своїй колисці, махала своїми маленькими, пухкими рученятами та гиготіла що було сили.

 – Нерміно, дитинко, що ж ти оце накоїла? – скрушно питала Етелінда, хапаючись за голову руками. – Що ми тепер скажемо твоєму батькові? – Етелінда опустила руки та сумно захитала головою. – Не сподобається йому це. Ой, не сподобається.

Нерміна тільки продовжувала заливатися нестримним дитячим сміхом. Проте той сміх був більш схожий на вереск гігантського хижого птаха, як той кинувся вниз щойно запримітивши здобич. 

ДАЛІ БУДЕ... 

(с) Фаріда Местек 

Пять любимых вещей моего детства (4. Платья)

Пять любимых вещей моего детства

4. Платья

     Я всегда была очень чувствительна к различным сочетаниям цветов. Наверное, поэтому с приходом весны я так рвалась за город чтобы охватить жадным взглядом степное разнотравье и ярко-зеленеющие пшеничные поля. И наверное, поэтому я так радовалась, когда моя тетя приносила мне с работы пестрый комок разноцветных лоскутков. Тетя работала фрезеровщицей на машино-строительном заводе, где ей приходилось часами выстаивать у гудящего станка, обтачивая детали для будущих машин. Это была тяжелая мужская работа, зато она и оплачивалась лучше других. Обрезками ткани рабочие обычно вытирали руки от смазки и, как только они получали новую партию, тетя усердно рылась в большой разноцветной куче, отбирая для меня самые красивые и яркие кусочки. Помню с каким удовольствием я перебирала потом эти лоскутки, решая из чего же я сошью платья для своих кукол.

     Платья — вот это и есть то самое слово. Каждая девочка, начинающая осознавать свой пол, обожала их. А идеалом женственности была юная красавица принцесса в чудесном платье с длинной широкой юбкой с оборками, с локонами мягко спадающими на плечи и маленькой золотой короной на голове. С каким упоением я рисовала этих принцесс, одну за другой, сидя на корточках на проезжей части дороги с кусочком мела, зажатым в руке! Вообщем-то я не очень рисковала. Мы жили на краю города, и машины по нашим дорогам проносились нечасто. Время от времени я все же вскидывалась, чтобы успеть отскочить, если наш поселковый автобус или заблудший автомобиль вынырнут из-за поворота.

     Рисовала я довольно хорошо, и подружки наперебой просили меня нарисовать для них бумажных кукол в купальных костюмах. Аккуратно вырезать такую красавицу из альбомного листа было не так уж просто. Зато как увлеченно мы потом рисовали для них одежду. В отличие от магазинных кукол у наших бумажных девушек были двойные платья. Но это имело и свои минусы — от многочисленных примерок у несчастных красавиц в конце концов отрывалась голова. Все же я нашла выход и начала укреплять их шеи полоской плотной бумаги. Но, конечно, настоящие платья будоражили нас намного сильнее бумажных. В какое ревнивое возбуждение мы все приходили, когда одна из нас появлялась в новом красивом платье! Обычно мы довольно сдержанно его хвалили и потом старались изо всех сил чтобы подружка не заметила наших завистливых взглядов, бросаемых исподтишка.

     Наши магазины в то время были забиты одеждой отвратительного качества. Так что неудивительно, что многие наши женщины сами шили себе платья или заказывали их у знакомых портних. Обращаться в государственные ателье без знакомства не стоило, т. к. результат мог оказаться еще хуже, чем если бы ты купила свой убогий наряд в магазине. Моя мама тоже предпочитала сама шить наши платья, но у нее никогда не хватало терпения, а может быть и времени, чтобы сделать свою работу аккуратно. Те же огрехи, что обнаруживались во время примерки, она обычно отказывалась исправлять. А может быть это было не в ее силах, кто знает? Все же я помню несколько маминых нарядов, которые были почти безупречны. Моим любимым было голубое ситцевое платье в белый горошек разного размера. Как весело я кружилась, выйдя в нем на улицу в первый раз, демонстрируя восхищенным подружкам юбку-клеш. С энтузиазмом они начали вертеться влед за мной, и у нас тут же пошла оживленная дискуссия о том, какую форму принимают наши юбки при вращении.

     Именно с маминым шитьем у меня связано еше одно болезненное воспоминание. Как-то зимой она сшила мне летнее платье из белого, слегка поблескивающего штапеля. Погода была холодная, конечно, и после примерки она сразу же его спрятала. Но я умоляла ее позволить мне надеть это платье снова, чтобы походить в нем немного из комнаты в комнату. Мама потребовала, чтобы я отстала немедленно, иначе она уничтожит мое новое платье. Конечно же, я ей не поверила. История с выброшенным мороженым похоже ничему меня не научила, и это привело меня к неизбежному концу: в порыве гнева мама схватила ножницы и изрезала мое чудесное новое платье на мелкие кусочки. Слава Богу, я почти не помню своих ощущений после этого — осталось только смутное воспоминание оцепенения и неверия, что кто-то может так поступить.

     После таких столкновений мне не кажется странным, что в раннем детстве я любила свою тетю больше, чем маму. Но время шло - я, наконец, пошла в школу и увлеклась чтением. Моя тетя была очень доброй и любящей, но неожиданно для себя я открыла, что ее совершенно не интересовали звезды, Луна и другие планеты. Более того, она верила, что все звезды были планетами и светились потому, что отражали солнечный свет. Напрасно я пыталась ей доказать, что большинство звезд — это такие же огненные шары как наше Солнце. Когда я спрашивала: «Как же Солнце может освещать все эти звезды, если они так далеко?», тетя, переходя на украинский, упрямо твердила: «А воно всюди вспіває». Я была ужасно разочарована: и в ней, и в моей способности что-либо кому-нибудь объяснить.

     Моя мама, в отличие от тети, могла понять такие вещи и слушала мои рассказы очень внимательно. Каждый день, возвращаясь из школы, я усаживалась рядом с ней и, пока она готовила обед на нашем стареньком закопченном керогазе, в течение часа или двух рассказывала ей как прошли уроки, а также о Солнце, планетах, далеких звездах и других захватывающих вещах, о которых я узнала из книг. Мама слушала меня с неослабевающим интересом, периодически вставляя остроумные замечания. Мы, действительно, стали очень близки в то время, понимая друг друга, казалось с полуслова. И это ей я рассказывала по секрету о мальчике, в которого была влюблена. Наши отношения испортились снова, и на этот раз безвозвратно, только когда я встретила своего будущего мужа. Мама так и не смогла простить мне моего замужества. Но это была уже другая история, из другой взрослой жизни.

ПРОДОЛЖЕНИЕ СЛЕДУЕТ...

(с) Анна Шевченко

Пять любимых вещей моего детства (1. Снег)

Пять любимых вещей моего детства (2. Новый Год)

Пять любимых вещей моего детства (3. Мороженое)

Хроніки Високогірного Королівства. Розділ 1. Етелінда

ХРОНІКИ ВИСОКОГІРНОГО КОРОЛІВСТВА

Розділ 1: ЕТЕЛІНДА

Частина сьома (заключна)

Повернувшись до палацу Еверілл довго думав що ж йому робити із коханою чий дотик міг стільки біди та лиха наробити. Він геть не розумів магії та її законів. Проте добре розумів, бо бачив на власні очі, що то є велика сила чи-то не самої природи проти якої він не спроможний нічого зробити і що нема їй місця в його королівстві. Проте, що можна зробити як та сила є невід’ємною частиною самої Етелінди? Її ж бо не вирубати із корінням як дерево та не спалити у вогнищі! До того ж, так чи так, а він кохав свою місячну панну та не волів заподіяти їй болю.

Він бачив як зле зробилося Етелінді від того що вона була назавжди відлучена від лісу та наказав створити невеличкий гай під її вікнами щоб хоч якось зарадити її стражданням. Сумлінно працювали найкращі садівники королівства над тим завданням, проте робота йшла дуже повільно – доки Етелінда не вирішила їм допомогти. Тож, коли настала ніч, що залила гай чарівним місячним мерехтінням, вона сіла на підвіконні та тихенько заспівала – а з кінчиків її пальців почала витися срібно-зелена нитка, лишаючи чарівний розпис із повзучих рослин на стіні палацу.

А коли вранці садівники повернулися, щоб продовжити працювати, то опинилися в справжньому лісі серед високих дерев та густого підліска. Етелінда, яка замріяно блукала ще зовсім новими стежинами, привітала їх біля входу, подякувала за їхню дивовижну роботу, та, побачивши їхні банькаті від здивування очі, лукаво натякнула, що то мабуть через магічну силу повного місяця, що усе так швидко розрослося та розквітло за одну ніч. Як там не було, садівників було щедро винагороджено за їхню працю та вислано далеко за межі королівства, щоб не патякали зайвого про те, що то за дива вони бачили.

Настав день весілля Еверілла та Етелінди. Під час весільної церемонії їхні руки було перев’язано яскраво-червоною стрічкою на знак того що їхні серця, життя та долі були назавжди пов’язані разом та міцно переплетені між собою і що ніхто і ніщо ніколи не розіб’є їхній союз. На честь весілля Еверілл подарував Етелінді прегарну шаль із найтоншого мережива та оголосив що від нині його королівство буде носити ім’я його дружини та називатися Етельградом.

Коли ж вражена Етелінда запитала його що вона може подарувати йому, Еверілл пригорнув її до себе та жартома відповів «Окрім спадкоємця?».

Етелінда зашарілася.

 – Насправді, – повільно, наче затинаючись, продовжив він, – є дещо таке, що тільки ти можеш мені подарувати… Проте чи буде на то твоя воля?

 – Що ж це таке, любий мій Еверіллу? – лагідно перепитала Етелінда.

Еверілл перевів подих, подивився їй прямісінько в очі, і нарешті сказав –

 – Ти маєш назавжди відмовитися від своєї магічної сили, Етеліндо. Бо немає їй місця в світі буденному. Бо вона тільки лихом обертається. Ти маєш позбавитися її доки вона не накоїла ще більшої біди. Бо ти не контролюєш її – вона контролює тебе. Вона змушує тебе робити химерні речі. Ти маєш це зробити. Ти маєш це зробити зараз. – Він поцілував її. – Я чекатиму тебе на святі. – Та пішов.

Етелінда заклякла. Та що було робити? Еверілл мав рацію. Вона не контролювала своєї сили, що калатала в її серці наче дзвін та гомоніла в її жилах наче гірська річка. Вона не знала як. То був нестримний, волелюбний вихор, що не заточити всередині тіла, що не приборкати заборонами. Він завжди буде вирувати та прагнути вирватися на свободу. Проте вона вибрала хоч і непросте, але буденне життя, серед інших буденних; вона відмовилася бути господинею магічного лісу, то навіщо їй тепер магічна сила?

Етелінда взяла в руки шаль, що її подарував їй Еверілл, та заплакала. Пекучі сльози, що вона наче кинджалом вирізала з самого серця, падали на шаль та перетворювалися на блискучі камінці. А коли сльози нарешті скінчилися, Етелінда загорнула шаль, що мерехтіла справжніми діамантами чистої сили, та сховала її на самісінькому дні дерев’яного сундука, подалі від заздрісних очей, подалі від власного бажання вдягнути її собі на плечі та знов відчути як її огортає та велика магічна сила, яку вона віддала зі власної волі.

З часом Етелінда народила Еверіллові трьох синів та, давши собі обіцянку того дня, повністю присвятила себе буденному життю, чоловікові та вихованню майбутніх воїнів та захисників королівства. Спокійна, лагідна та доброзичлива, вона вміла жити в гармонії з тим світом, що її оточує: чи-то магічний ліс без єдиної живої душі, чи-то палац посеред великого та бурхливого буденного міста. Тож заприсягнувши більше ніколи не користуватися магією, вона згодом навчилася жити за кам’яними мурами палацу. Вона стала дружиною, матір’ю, королевою та навіть найголовнішим радником свого чоловіка та короля. Так, в повсякденних клопотах та справах королівства, проходило життя Етелінди.

Проте вона ніколи не забувала про магічний ліс, де провела хтозна скільки років, та перенесла свою любов до нього на полотно. Навчившись прясти, ткати та вишивати, вона стала неперевершеною майстринею та прикрасила чи то не увесь палац своїми пречудовими гобеленами, які неодмінно зображали безмежний ліс, що закликав прогулятися його звивистими стежинами, та причаровував око своїми величними деревами, в гіллі яких (якщо придивитися) можна було побачити тендітні істоти з крилами, що мерехтіли різними кольорами, які стали відомі у всьому королівстві та за його межами.

Етелінда не порушила своєї обітниці та жодного разу не зазирнула на дно сундука, де колись сховала шаль, в чиїх діамантах, форма яких нагадувала краплини сліз, береглася її магічна сила.

Проте все назавжди змінилося із народженням її з Еверіллом єдиної доньки, Нерміни, яка успадкувала не тільки магічну силу своєї матері, а ще й кепську вдачу свого батька...

КІНЕЦЬ ПЕРШОГО РОЗДІЛУ

Частина перша
Частина друга
Частина третя
Частина четверта
Частина п'ята
Частина шоста

(с) Фаріда Местек

Пять любимых вещей моего детства (3. Мороженое)

Пять любимых вещей моего детства

3. Мороженое

       Я не знаю почему в детстве мороженое казалось мне таким вкусным. Возможно в то время оно, действительно, было вкуснее. Делалось оно из натурального молока, да, и ароматизаторы были тоньше. Ну, и, конечно, я тоже была другой. В детстве все воспринимается глубже и ярче - запись ведь идет на чистый, еще незамаранный лист. Но могло ли все это объяснить мою неуемную страсть к мороженому?

    Оно было для меня запретным плодом, и это, конечно, только увеличивало его привлекательность. Отказываясь покупать мороженое, моя мама всегда говорила, что если бы не оно, то я не болела бы ангинами так часто. Но мне было наплевать. Единственное чего мне хотелось — это как можно скорее схватить этот восхитительный комочек замороженного молока, упакованный в не менее соблазнительный вафельный стаканчик. Но даже когда мне выпадало, наконец, это редкое счастье, радость моя всегда бывала немного омрачена. Ну, что поделаешь — я поглощала свою порцию слишком быстро, и когда я заканчивала, кто-то рядом со мной все еще продолжал аккуратно надкусывать вафельный стаканчик, неторопливо слизывая его чудесное содержимое. Было просто невыносимо смотреть на это зрелище, и я поспешно отводила глаза. Казалось, я никогда не могла бы наесться мороженым вдоволь!

     С мороженым у меня связано одно болезненное воспоминание, хотя острота ощущений стерлась, конечно, с течением времени. Однажды, поглощая свое любимое мороженое, я одновременно донимала свою маму какими-то просьбами, а может быть просто доказывала ей свою правоту. Нервы у моей мамы были в плохом состоянии, и она честно предупредила меня, что она выбросит мое мороженое если я не отстану. А мне как раз было особенно важно получше его распробовать, т.к. оно имело какой-то необычный приятный привкус. Но это не остановило мой язык. К тому же я просто не верила, что мама может так поступить с мороженым. Наверное, поэтому это было для меня таким шоком, когда она внезапно выхватила его у меня из рук, и оно безвозвратно скрылось в отвратительно мутных водах помойного ведра. Я не помню плакала ли я после этого. Память сохранила только ощущение неверия и ужаса, как будто какая-то святыня была осквернена прямо у меня на глазах.

     К счастью, осталось у меня и другое, приятное воспоминание — воспоминание о том легендарном дне, когда мне удалось съесть четыре порции мороженого и при этом не заболеть. Первую порцию купила мне моя мама. Позже моя любимая тетя зашла к нам в гости, и я отправилась с ней к заводскому общежитию, где она жила в небольшой уютной комнате вместе с двумя другими девушками. По дороге к общежитию, несмотря на тетино сопротивление, мне таки удалось выпросить у нее еще одно мороженое. Удача, действительно, улыбалась мне в тот день, потому что первое, что бросилось нам в глаза, когда мы переступили порог тетиной комнаты, это ее подруга, сидящая за круглым столиком и не спеша разворачивающая только что купленное мороженое. Заметив мой горящий жадный взгляд, девушка улыбнулась и тут же протянула его мне. Тетя пыталась меня остановить, конечно, но ее подруга встала на мою сторону, и под нашим общим напором она в конце концов уступила.

   Чувствуя себя совершенно счастливой после третьей порции, я отправилась на улицу погулять немного на свежем воздухе. И надо же такому случиться, но когда я самозабвенно играла возле трамвайной остановки неподалеку от общежития, какой-то мужчина подошел ко мне и неожиданно спросил: «Девочка, хочешь мороженого?» И, конечно, я сразу же встрепенулась в предвкушении. Я знала, что я должна сказать «нет», но я просто не могла отказаться. После мгновенного колебания я схватила протянутые мне десять копеек и тут же помчалась к ближайшему ларьку. Удивительно, но даже после четвертой порции я чувствовала себя отлично, и не было никаких последствий, никакой ангины, ничего! Так что на другой день я смело поведала о своих подвигах всем своим родственникам, и много позже я любила об этом вспоминать, подробно перечисляя своим слушателям, как и когда в тот день мне удалось съесть новую порцию моего любимого лакомства.

ПРОДОЛЖЕНИЕ СЛЕДУЕТ...

(с) Анна Шевченко

Пять любимых вещей моего детства (1. Снег)

Пять любимых вещей моего детства (2. Новый Год)

Хроніки Високогірного Королівства. Розділ 1. Етелінда

ХРОНІКИ ВИСОКОГІРНОГО КОРОЛІВСТВА

Розділ 1: ЕТЕЛІНДА

Частина шоста

Невдовзі нечувана історія того як Еверілл Всемогутній власноруч здолав непереможний магічний ліс, втративши лише свого меча, бо ліс перетворив його на пил, та врятував дівчину-дикунку, яка багато років не могла визволитися з його полону, стала справжньою легендою та облетіла чимало земель. А на тому місці де колись стояв ліс, Еверілл звелів звести пам’ятник, що мав зобразити його переможний бій та назавжди викарбувати в пам’яті людей його великий подвиг.

Проте, як це часто трапляється, під час будівлі цієї історичної пам’ятки, історія обросла новими дивовижними деталями, так що надалі ніхто й не сумнівався в тому що, під час його двобою із лісом, гілля навколо Еверілла перетворилося на справжніх велетенських зміюк, що звивалися навколо нього та намагалися задушити, як він рубав їхнього хазяїна на скабки що було сили. За словами Еверілла, той химерний лихоліс, що стільки років тримав усіх в постійному остраху, мав намір заволодіти всім довкола, тож мав бути знищеним.

Великою несподіванкою для всіх стала новина про те що Пан Еверілл вирішив взяти в дружини дивну дівчину-дикунку, яка не була схожа на жодну дівчину з поміж тих, що намагалися заволодіти серцем вельмишановного пана. Її світла шкіра була вкрита місячним мерехтінням, її довжелезне волосся струменіло долом наче річка, її великі, зелені очі були наповненні тугою та смутком, її сукня, як вона тільки з’явилася, була зроблена з листя, а взуття з гілля.

Вона була мовчазна, наче не знала мови людей, проте коли говорила, здавалося, що то пісня ллється з її вуст, що зігріває серце безмежною радістю та наповнює нестримними веселощами наче хміль. Ходили чутки, що вона причарувала Еверілла якоюсь невідомою силою. Казали, буцімто, вона не просто дівчина; казали, що вона насправді є духом лісу, що скорився перед переможцем та перетворився на чарівну дівчину, щоб віддати шану Еверіллові.

А що ж до самої Етелінди?

Дуже важко їй було пристосуватися до нового життя серед буденних. Нелегко їй було опинитися за кам’яними стінами палацу, де не було ані дерев, ані кущів навіть у внутрішньому дворі. Вона задихалася від камінів, хутра, шкір, килимів та тканин, що оточували її, та не тямила себе від туги, бо тяжко їй було жити без постійного шелестіння дерев, белькотіння струмка та муркотіння водограю. Буденні одежі, головні убори та шкіряне взуття тепер здавалися їй нестерпно важкими та сковуючими. Вона не могла спати на велетенському ліжку серед м’яких подушок та ковдр, бо звикла до того що її заколисує гойдання гілля.

Етелінда не помічала, що коли торкалася кам’яних стін, пригадуючи своїх друзів серед дерев, то лишала по собі ледве помітні візерунки їхніх стовбурів, гілля та листячка, так наче пензлем малювала – аж одного дня вона прокинулася на підвіконні, де заснула, глядячи на місяць, від крику служниці, яка прийшла щоб її розбудити, вдягти та зачесати перед сніданком, та не побачила, що її кам’яна кімната із величезним каміном, що був схожий на вхід до печери, в якому завжди пашів вогонь, перетворилася на невеличкий перелісок.

Підлогу було вкрито густою травою, в стінах з’явилися тріщини, з поміж яких проростали молоді дубки, верби, клени, березоньки, горіхи, ясені, вільхи, каштани та інші дерева. Їхнє гілля прямо на очах стрімко просувалося догори, наче якісь ящери, аж до самої стелі, яку невдовзі й видно не було, бо з неї звисали зелені ланцюги на яких гойдалися великі, різнокольорові, пахучі квіти. Служниця, схопившись за голову, побігла геть, наповнюючи весь палац своїми розпачливими криками.

Не минуло й півгодини як всі довкола знали, що в палаці коїться щось химерне.

Етелінда ж співала, танцювали та сміялася. Трава лоскотала її ступні, дерева наповнювали її легені киснем, а серце радістю. Назбиравши цілу купу квітів, вона знов вплела їх до своїх кіс. Проте...

Незабаром повернувся Еверілл, що зі своїми найкращими воїнами їздив на полювання, та негайно віддав наказ спалити все до останнього сучка, щоб навіть згадки не лишилося про те що трапилося. Безпорадні сльози без зупину текли по щоках Етелінди, як вона дивилася із пекучим болем у серці на молоді деревця, кущики та квіточки, що перетворювалися в безжальних пащеках вогнища на багаття в неї на очах. Еверілл тримав її в своїх обіймах та казав що мав це зробити, щоб зупинити чутки про темні чари, що заволоділи палацом, що вже поповзли королівством та спричинили чималу паніку серед його мешканців.

Почали казати, що Мороковий Ліс повертається, щоб відплатити Еверіллові за свою загибель; казали, що така стародавня магія без сліду не щезає зі світу. Почали пригадувати старі казки та легенди про існування магії та магічних створінь; гадали, чи може то були ніякі не вигадки; взялися виконувати обряди та робити обереги для себе та своїх домівок. 

Еверілл Всемогутній перетворився на Еверілла Лихоносця. Шепотіли поміж собою, що він їх усіх занапастив, пішовши проти великого магічного лісу. Еверілл відповів на ці чутки страшною люттю. Він наказав знищити усі обереги в королівстві, а тих хто чинив опір було звинувачено у поклонінні чорній магії, в допомозі лихолісові у викраденні його нареченої та засуджено до страти.

ДАЛІ БУДЕ...

(с) Фаріда Местек

Пять любимых вещей моего детства (2. Новый год)

Пять любимых вещей моего детства

2. Новый Год

       Не только внезапно выпавший снег чудесно преображал серые Одесские зимы моего детства. Было и еще одно событие, которое я ждала с неменьшим нетерпением. И хотя моя мама никогда не готовила каких-то особых блюд к праздникам, и моя любимая тетя Зина была единственным человеком, который мог заглянуть к нам на огонек, у меня всегда возникало трепетное праздничное ощущение, когда я думала о приближении Нового Года. Этот праздник любили все: и взрослые и дети. Мерцающий серебристый дождик и разноцветные бумажные гирлянды развешанные повсюду, сразу изменяли окружающий серый мир. В каждой классной комнате в школе, в каждом магазине и почтовом отделении стояла, поблескивая стеклянными украшениями, нарядная елочка. А на главных площадях города устанавливались огромные елки. На закате существования СССР, когда мои дети были маленькими, такие елки выглядели удручающе бледно, так как украшались они в основном бумажными гирляндами, фонариками и дождиком. Но во времена моего детства для них не жалели ни разноцветных стеклянных шаров, ни бус. Все дети смотрели на такую искрящуюся на солнце красавицу с восхищением, и даже рассказы взрослых о том, что на самом деле эта громадина сделана из еловых веток, прикрученных к металлическому каркасу, не могли испортить нашей радости.

      А как много интересных программ начинали показывать по телевизору в предновогодние дни! Сколько у нас, оказывается, было хороших фильмов и искусно нарисованных мультфильмов, где сказочный сюжет разворачивался на фоне завораживающих зимних пейзажей. А предновогодним вечером вся страна усаживалась смотреть традиционный «Голубой огонек», где наши любимые актеры и певцы общались друг с другом, сидя за уютными столиками в богато украшенном зале, периодически прерываясь для какого-нибудь развлекательного номера или представления. Казалось, они встречали Новый Год вместе с нами, принося ощущение праздника в каждый дом. Выбора с одной телевизионной программой у нас, конечно, не было, но на заре своего существования «Голубой огонек», действительно, казался чем-то свежим и необычным. Да, и готовили его в то время с гораздо большим рвением и энтузиазмом.

      И, конечно же, на Новый Год все малыши и ученики младших классов объедались конфетами. Так было, по крайней мере, в больших городах, которые всегда намного лучше снабжались. Один нарядно разукрашенный пакет со сладостями мой папа получал для меня у себя на заводе. Другой пакет мне выдавали в школе и третий – я получала в Театре Юного Зрителя после просмотра новогоднего представления. Помню, с каким энтузиазмом мы рылись в этом ассорти из разнообразных конфет, печенья и нескольких мандаринок. А в какой восторг я пришла, когда новогодние сладости оказались упакованными в картонную коробочку в виде заснеженного сказочного домика!

     Весь мир, казалось, пытался нам внушить, что волшебство было возможно не только в сказках, и в том возрасте в это, действительно, легко было поверить. Это было время, когда в декабре полки магазинов ломились от разнообразных елочных украшений. Каждое семья обычно имела свой неповторимый набор елочных игрушек. Среди детворы было принято ходить друг к другу в гости посмотреть на елку, а потом с увлечением обсуждать чья же из них самая пушистая и нарядная.

     Мне было 11 или 12 лет, когда мама сказала, что она устала убирать иголки и наотрез отказалась наряжать елку, которую папа, как обычно, купил в заводском магазине. Я понимала, что у нас мало места, и что наш большой дом еще не готов, но все-таки я расстроилась. Мне не хотелось говорить «прощай» своему детству.

      Когда я вспоминаю елки моего детства, в моей памяти всплывает не это грустное деревце, стоящее покосившись в углу нашего недостроенного дома и на которое я, пребывая в расстроенных чувствах, повесила несколько игрушек, присыпав их сверху дождиком. Я вижу пушистую красавицу, поблескивающую разноцветными шарами, фигурками зверушек и сказочных героев. Серебристые нити дождика только усиливают всеобщее таинственное мерцание, а белые комки ваты кажутся неотличимыми от настоящего снега. Конфеты и небольшие яблоки соблазнительно свисают на ниточках. Они казались намного вкуснее, когда я срезала их с колючих, слегка пахнувших хвоей веток.

      Новогодней ночью никто не пробирался к моей елке на цыпочках, и утром я не находила под ней никаких подарков. Только Дед Мороз и его хорошенькая внучка Снегурочка, оба в белых шубах и шапках, традиционно стояли у обложенного белой ватой ствола. Мои родители выросли в деревне, и они не понимали городского обычая дарить друг другу подарки по праздникам – особенно если это было что-нибудь бесполезное. Я, конечно, расстраивалась, когда мои родители и даже моя тетя забывали о моих днях рождения, тем более что мои подружки всегда хвастались своими подарками.

      В те времена, к счастью, в большинстве семей еще не было принято класть подарки под елку. Поэтому новогодним утром я была совершенно счастлива, разглядывая Деда Мороза и Снегурочку, одиноко стоящих под елкой на полу. Они стояли там, будто напоминая, что еще один солнечный цикл завершился и самые длинные ночи уже позади. Солнце теперь будет подниматься все выше с каждым днем, приближая приход весны с шумным щебетом птиц под нашими окнами и легкими белыми барашками облаков на кристально-голубом небе.

ПРОДОЛЖЕНИЕ СЛЕДУЕТ...

(с) Анна Шевченко

Пять любимых вещей моего детства (1. Снег)