Хроніки Високогірного Королівства. Розділ 1. Етелінда

ХРОНІКИ ВИСОКОГІРНОГО КОРОЛІВСТВА

Розділ 1: ЕТЕЛІНДА

 Частина четверта

Потроху круглий місяць, сповнений чарівного перлинно-срібного мерехтіння, убував на темно-синьому полотні ночі, перетворюючись на тонесеньку позолочену дугу, що наче примарна посмішка з’являлася на обличчі небосхилу. Кожного вечора Еверілл повертався до Морокового Лісу з новими розповідями про свої дивовижні подвиги на полі бою, про світ буденних, та, неодмінно, з новими дарунками для своєї прекрасної Етелінди. То оксамитовий капелюшок, то темно-червоні рукавички, то шовкова хустинка, то хутряна накидка, то шкіряні черевички, то сукня з кумедними рукавами, що сягали долу, то пасок вишитий золотою та срібною ниткою та інкрустований смарагдами та рубінами…

З кожним днем бажання Етелінди покинути ліс та побачити інших буденних, їхнє життя, звички, побут, міста ставало все сильнішим. Проте вона не наважувалася заговорити про це з лісом, тремтіла від самої думки про ту розмову, бо не хотіла образити його своїми словами чи визвати його гнів. В глибині душі вона боялася, що її бажання покинути його межі, бодай на день, може привести до якогось страшного та незворотного лиха, може навіть пробудити ті злі чари, що вона їх колись здолала.

Проте, під час тих довгих опівнічних прогулянок з Еверіллом, забувши про все на світі, Етелінда ділилася своїми думками та бажанням з ним, а ліс між тим все чув, бачив, розумів. До того ж йому самому не подобалося, що Етелінда поступово захаращувала свою голову та гілля, поміж якого вона спочивала думками, про буденних та їхніми речами. Ой як не подобалося це йому! Він вважав, що то було просто неприпустимо засмічувати магічний ліс усіляким буденним непотребом. Та що там засмічувати! Оскверняти. Його чи-то не до сказу доводило коли закохана дівчина бавилася з прикрасами, що їй подарував їх той лихо свист, та годинами сиділа біля озера, вдивляючись у своє відображення, питаючи молоді верби та берези чи ті капелюшки, обручи та головні убори, які носять буденні жінки, їй пасують.

А потім Еверілл подарував їй справжнє люстерко в срібному обрамленні та з різьбленою рукояткою! Такого дива Етелінда ще ніколи не бачила. Вона не випускала його з рук, зачаровано розглядаючи своє обличчя, дивуючись та розуміючи, що до цього часу не знала та не усвідомлювала як насправді виглядає.

 – Та яка в біса різниця? – гарчав невдоволено ліс. – Тільки нікчемні буденні переймаються такими пустими речами як зовнішність!

Проте Етелінда не поділяла його думки; гуляючи улюбленими стежинами, вона потайки давала зазирнути у люстерко питливим деревам, кущам та квітам.

 – Ці буденні вміють робити дивовижні речі, – казала вона.

 – Ще б пак! Усе заради того щоб вдовольнити свою нестримну пиху! – дратівливо відзивався ліс на такі зауваження. – Усі ці коштовності! Увесь цей одяг! Вони завжди намагалися прикрасити себе так щоб відрізнятися від інших створінь Великою Матінки Природи. Все їм не так. Все їм не те. Ти ба! Вони завжди вважали, що кращі за інших. Завжди хизувалися своїми винаходами, зовсім не звертаючи уваги на те скільки лиха ці їхні хитромудрі штукенції приносили цьому світові. А що це таке? Бачу ти витягла з кіс свої улюблені квіти та натомість вплела до волосся різнобарвні стрічки. Та чи можуть вони зрівнятися з неперевершеною красою та барвою справжніх квітів? Той лихосвист усю голову тобі задурив.

 – Вони дуже гарні, – тихенько відказала Етелінда, покриваючись темно-червоною барвою сорому. Еверілл якось сказав, що йому більше подобаються стрічки, от вона їх і вплела…

 – Тьху! Дурне закохане дівча!

Етелінді важко було на серці від того, що ліс на дух не переносив Еверілла. І хоча він нічого ніколи їй не казав, Етелінда бачила по його кам’яному виразу обличчя, кожного разу як вона розповідала йому щось про ліс, що то було взаємне почуття. Етелінда добре розуміла, що, як буденний, Еверілл страшився та остерігався ліс через його потужну та незрозумілу йому магічну природу. Тож вона намагалася пояснити йому, що, незважаючи на свою велику силу, ліс був цілковито нешкідливим. Проте, це було дуже непросто, особливо коли ліс постійно рипів та гнівно стрясав своє гілля тільки-но завбачивши Еверілла.

А коли одного вечора Еверілл прийшов у своєму найкращому вбранні із короною на чолі та впавши на одне коліно попросив із тремтливою надією в голосі та пилом кохання в очах Етелінду нарешті зголоситися та стати його королевою, ліс так розлютився, що довкола здійнявся справжнісінький буревій. Етелінда закликала його зупинитися, а як зрозуміла що він цього не зробить аж доки не прожене звідти Еверілла чи не завдасть йому якогось лиха, звернулася до свого коханого та веліла йому вшиватися звідти геть. Еверілл відкинув її заклик, бо ще ніколи не тікав з полю бою.

Обурений, Еверілл вирішив негайно визволити Етелінду з полону лихолісу, як він його подумки називав, не підозрюючи, що ліс має для нього схоже невтішне прізвисько. Між тим непрозорі контури дерев ставали дедалі чіткішими, а згодом зовсім видимими. Та так сильно вони гнулися і звивалися, що Еверілл майже не бачив Етелінду. Оскаженівши від люті, він почав нападати та атакувати їхні кремезні стовбури своїм мечем, погрожуючи порубати їх на скабки. Ліс затрусився – та не від страху, а від глузливого сміху, такого голосного, що той заревів наче гуркіт грому.

 – То ти гадаєш, нікудишнє створіння, що можеш подолати мене? Мене?! Та ти хоч уявляєш собі проти якої сили ти пішов?

 – Тікай! – пролунав наляканий голос Етелінди, ледве чутний, наче вона кричала на великій відстані.

Еверілл намагався розгледіти її та не бачив нічого окрім чорних стовбурів, що стояли міцною стіною йому на заваді.

 – Т-і-к-а-а-а-й, Е-в-е-р-і-л-л-е-е-е-е!

Еверілл стис зуби, захитав головою та приготувався до нової спроби пробити магічний мур.

 – Дурний буденний. Не по рукам тобі це.

Ліс зареготав, вихопив його меча та стиснувши його у своєму гігантському кулаку, перетворив на пил. А потому, простягнувши товстезну гілку до непереможного воїна, змахнув його наче муху та жбурнув під три чорти.

Коли Еверілл прийшов до тями та розімкнув руку в якій завжди тримав меча, то побачив там одну з тих барвистих стрічок, що колись він подарував Етелінді. На яскраво-червоній смужці, наче сонця промінь на фоні заграви, було вирізьблене золотом одне-єдине слово –

ТАК

ДАЛІ БУДЕ...

(с) Фаріда Местек