Хроніки Високогірного Королівства. Розділ 1: Етелінда

ХРОНІКИ ВИСОКОГІРНОГО КОРОЛІВСТВА

Розділ 1: ЕТЕЛІНДА

Частина третя

Етелінда ще довго дивилася Еверіллові вслід, не звертаючи жодної уваги на невдоволений та стрімко зростаючий рокіт лісу навколо неї. Вона прислухалася лише до стукотіння свого власного серця, що наразі тремтіло у грудях мов ранкова роса на бруньках. А той рум’янець, що торкнувся її обличчя своєю лагідною рукою, та тендітна рожева пелюстка, що розквітла на її щоках, сповістили її про те, що вона зробила перший крок у доросле життя. Адже, хоч на вигляд Етелінді було років сімнадцять, не більше, то було суто за буденним літочисленням та світоглядом. І, хоча, як напівельфійка, вона прожила чимало століть, вона залишалася юним та недосвідченим дівчиськом – аж доки не відчула на собі подих першого кохання... 

Етелінда ще довго блукала тієї місячної ночі по знайомих стежинах та хащах, чи-то наспівуючи щось собі під ніс, чи-то співаючи так голосно як ще ніколи не співала, весь час пригадуючи чарівного буденного, його гарне обличчя, його цікаву мову, його незнайоме ім’я, сподіваючись, що він неодмінно прийде знов. В неї було стільки запитань до нього! Вона стільки всього хотіла дізнатися про той незвіданий світ, що оточував її ліс; про той світ володарем якого він був. Вона хотіла побачити Високі Гори півночі, Велике Море півдня, Смарагдове Полісся заходу та Бурштинові печери сходу. Вона хотіла побачити інших буденних. Може навіть інших ельфів? Проте… Етелінда наразі схаменулася. Еверілл нічого не знав про чари, не вірив у магію. Невже інших ельфів більше не існує? 

Еверілл, між тим, повертався до свого палацу, думаючи про місячну панну, що зустрів; про дива, що побачив; про ліс, що поводився наче живий… Він вирішив нікому нічого не розповідати про те що з ним трапилося, бо вже розмірковував над новим планом перемоги. «А що,» – подумав він до себе, «як замість того, щоб перетворити на ватру увесь ліс, достатньо перетворити на багаття лише серце прекрасної Етелінди?» 

Наступного вечора як тільки-но над лісом зійшов повний місяць, Етелінда покрокувала до того місця де вперше побачила Еверілла. Ліс гомонів, відмовляв її, казав, що то погана ідея водитися із буденним, нагадував про сурову заборону, через яку вона тут опинилася хтозна як давно, ставши полонянкою, якою, між іншим, і залишалася б до цього дня, якби не її незламна сила духу, палке серце, її яскраве світло та щире бажання допомогти. 

 – А що як заборони більше не існує? – питала Етелінда. – Що як я остання з роду ельфів? Що як я остання з магічних істот на землі? Чи не я маю вирішувати такі речі? 

 – Тим паче! – гримнув ліс. – Якщо ти зосталася одна єдина з магічних істот, що колись населяли всю землю, запитай себе чому ж бо це сталося? Чи то не буденні в цьому винні? Не ходи до нього, Етеліндо. Від нього тхне лихом. Він принесе тобі нічого крім болю, страждання та розчарування. Ти тільки-но з ним познайомилася, а вже втратила через нього сон, спокій та розсуд. Не ходи... 

Та не послухала лісові застереження Етелінда; пішла на зустріч з Еверіллом. Бо її серце також промовляло до неї; муркотіло, лоскотало, наспівувало; і ті його потайні та незбагнені речі їй подобалися краще за лісові. 

Молодий воїн вже на неї чекав. Високий, дужий, з довгим, темним волоссям та пронизливими, сірими очами, він здавався їй найгарнішим буденним якого тільки-но можна було собі уявити. 

 – Панно Етеліндо! – гукнув він як побачив її, низенько уклонившись. 

 – Пане Еверілле, – привітала його із лагідною посмішкою Етелінда. 

Їхні погляди зустрілися та наче сплелися разом назавжди. Її погляд то була тендітна рожева квітка – його цупка зелена лоза. І хоча їх розділяв чарівний бар’єр, здавалося що його начебто не існує, коли вони ось так дивилися один на одного, не помічаючи нічого довкола. 

 – Я прийшов не з порожніми руками, – нарешті проказав Еверілл та витяг з-під хутряної накидки, що важко сиділа на його плечах, намисто з дорогоцінного каміння. – От тільки я не знаю як вам його передати. Чи не можна... ? 

Він вказав на бар’єр. Етелінда захитала головою. Еверілл розчаровано зітхнув. 

 – Що ж, тоді я залишу його тут. А ви... 

 – Так. – Етелінда кивнула. – Так буде за краще. 

Еверілл підійшов якомога ближче до дерев, які наразі не бачив, проте все одно відчував їхню присутність, та поклав переливчасте намисто на землю. Наступної миті воно щезло з очей наче той зловісно-моторошний ліс проковтнув його – та вже за мить опинилося в руках Етелінди, яка з неабияким інтересом дивилася на дивовижну барвисту прикрасу та наче зачарована пестила її в своїх долонях. 

Еверілл зробив крок назад як неприємний холодок пронизав його тіло. Не подобалася йому уся ця магічна маячня. Ліс, що розмовляє! Дерева, що зникають! Його не залишало міцне бажання вирубати Мороковий Ліс із корінням та позбутися його чар назавжди. Він не терпітиме ніякої магії на території власного королівства! 

Проте на заваді стояла прекрасна Етелінда… 

 – Ці кульки такі дивні, – сказала вона та засміялася так щиро і солодко, що в нього аж дух перехопило від того дивовижного звуку, що був схожий на співучий легіт. – Що воно таке? На вигляд начебто ягоди, якби не колір, проте на дотик якісь холодні... 

 – Це намисто з коштовного каміння, що ми його добуваємо у печерах на сході, – пояснив Еверілл. – Жінкам такі намистини дуже подобаються, бодай не кожен чоловік може їх собі дозволити. Я сподівався, що воно вам прийдеться до душі. 

 – Ви не помилилися. Мені дуже подобається, – відказала у захваті Етелінда. – Така краса. Я ще ніколи не торкалася нічого буденного… Ви вмієте робити чудові речі. 

 – Якби я тільки міг то власноруч вдягнув його на вашу бездоганну шию. 

Еверілл знов важко зітхнув; здавалося, що йому була нестерпна думка про те, що він не може наблизитися до неї. Етелінда дивилася на нього із смутком в очах та тугою в серці. Подумки вона звернулася до лісу із проханням впустити його. Проте ліс і чути нічого не хотів. 

 – Та бідолашне дівча зовсім з глузду з’їхало через цього лихосвиста! – заревів ліс. – Буденному нема чого робити в чарівному лісі! Ноги його тут не буде доки тут стоятиму я! 

Етелінда захитала головою та натомість запросила Еверілла прогулятися з нею вдовж бар’єру. 

– Пане Еверілле, розкажіть мені, будь ласка, про ваш світ, – сказала вона. – Про світ буденних. Чи ви насправді більше не вірите в магію та чари? Чи дійсно ніколи не бачили інших ельфів? 

Еверілл розсміявся. 

 – Панно Етеліндо, ще учора вдень я би заприсягся, що ані магії, ані чар, ані ельфів не існує. Аж наразі я гуляю із місячним створінням – дівчиною-ельфійкою – господинею магічного лісу – прекрасною Етеліндою! 

Етелінда зашарілася, бо, певна річ, цього Еверілл і домагався. Поволі він їй розповів про свої військові кампанії та перемоги; про людей, про цілі народи, що він, начебто, визволив з полону неволі; про могутнє та непереможне королівство, що наразі будував – а тоді, зупинившись, зітхнувши, подивившись їй прямісінько у вічі та поклавши руку на серце – про прекрасну королеву, що їй нема рівних, на яку шукав усе життя. 

 – Ніколи не думав, що зустріну її – королеву мого серця – у зачарованому лісі, що не пройти; серед дрімучих дерев, що розмовляють. 

Етелінда не знала що й казати. Її серце билося наче незграбне пташенятко крилами під час свого першого польоту: то злітало, то борсалося, то падало вниз. Вона тремтіла; то бліднула, то рожевіла. 

 – Нічого не кажіть, панно Етеліндо. Я знаю що ви відчуваєте те саме. Мені не потрібно чути ваші слова щоб це знати. Адже я чую як ваше серце промовляє до мого. 

Очі Етелінди стали завбільшки за латаття, що прикрашало поверхню прозорого лісового озера, на березі якого вона частенько спочивала. 

 – Ви це теж відчуваєте? – затинаючись, запитала вона. 

Еверілл прикипів до неї поглядом так що їй забракло подиху. 

 – То наче пісня, що лине землею та луною сягає зірок. То наче водограй, що ллється чистою та вічною водою, даруючи життя. То наче –

 – місячний промінь, – у захваті підхопила Етелінда, – що впавши на землю та розділившись навпіл на дві самотні ниточки, міцно обвиває та дбайливо огортає їх навколо наших сердець аж доки вони знов не возз’єднаються у єдине ціле. 

 – Назавжди! – прогримів голос Еверілла.

ДАЛІ БУДЕ...

(с) Фаріда Местек