Хроніки Високогірного Королівства. Розділ 1. Етелінда

ХРОНІКИ ВИСОКОГІРНОГО КОРОЛІВСТВА

Розділ 1: ЕТЕЛІНДА

 Частина четверта

Потроху круглий місяць, сповнений чарівного перлинно-срібного мерехтіння, убував на темно-синьому полотні ночі, перетворюючись на тонесеньку позолочену дугу, що наче примарна посмішка з’являлася на обличчі небосхилу. Кожного вечора Еверілл повертався до Морокового Лісу з новими розповідями про свої дивовижні подвиги на полі бою, про світ буденних, та, неодмінно, з новими дарунками для своєї прекрасної Етелінди. То оксамитовий капелюшок, то темно-червоні рукавички, то шовкова хустинка, то хутряна накидка, то шкіряні черевички, то сукня з кумедними рукавами, що сягали долу, то пасок вишитий золотою та срібною ниткою та інкрустований смарагдами та рубінами…

З кожним днем бажання Етелінди покинути ліс та побачити інших буденних, їхнє життя, звички, побут, міста ставало все сильнішим. Проте вона не наважувалася заговорити про це з лісом, тремтіла від самої думки про ту розмову, бо не хотіла образити його своїми словами чи визвати його гнів. В глибині душі вона боялася, що її бажання покинути його межі, бодай на день, може привести до якогось страшного та незворотного лиха, може навіть пробудити ті злі чари, що вона їх колись здолала.

Проте, під час тих довгих опівнічних прогулянок з Еверіллом, забувши про все на світі, Етелінда ділилася своїми думками та бажанням з ним, а ліс між тим все чув, бачив, розумів. До того ж йому самому не подобалося, що Етелінда поступово захаращувала свою голову та гілля, поміж якого вона спочивала думками, про буденних та їхніми речами. Ой як не подобалося це йому! Він вважав, що то було просто неприпустимо засмічувати магічний ліс усіляким буденним непотребом. Та що там засмічувати! Оскверняти. Його чи-то не до сказу доводило коли закохана дівчина бавилася з прикрасами, що їй подарував їх той лихо свист, та годинами сиділа біля озера, вдивляючись у своє відображення, питаючи молоді верби та берези чи ті капелюшки, обручи та головні убори, які носять буденні жінки, їй пасують.

А потім Еверілл подарував їй справжнє люстерко в срібному обрамленні та з різьбленою рукояткою! Такого дива Етелінда ще ніколи не бачила. Вона не випускала його з рук, зачаровано розглядаючи своє обличчя, дивуючись та розуміючи, що до цього часу не знала та не усвідомлювала як насправді виглядає.

 – Та яка в біса різниця? – гарчав невдоволено ліс. – Тільки нікчемні буденні переймаються такими пустими речами як зовнішність!

Проте Етелінда не поділяла його думки; гуляючи улюбленими стежинами, вона потайки давала зазирнути у люстерко питливим деревам, кущам та квітам.

 – Ці буденні вміють робити дивовижні речі, – казала вона.

 – Ще б пак! Усе заради того щоб вдовольнити свою нестримну пиху! – дратівливо відзивався ліс на такі зауваження. – Усі ці коштовності! Увесь цей одяг! Вони завжди намагалися прикрасити себе так щоб відрізнятися від інших створінь Великою Матінки Природи. Все їм не так. Все їм не те. Ти ба! Вони завжди вважали, що кращі за інших. Завжди хизувалися своїми винаходами, зовсім не звертаючи уваги на те скільки лиха ці їхні хитромудрі штукенції приносили цьому світові. А що це таке? Бачу ти витягла з кіс свої улюблені квіти та натомість вплела до волосся різнобарвні стрічки. Та чи можуть вони зрівнятися з неперевершеною красою та барвою справжніх квітів? Той лихосвист усю голову тобі задурив.

 – Вони дуже гарні, – тихенько відказала Етелінда, покриваючись темно-червоною барвою сорому. Еверілл якось сказав, що йому більше подобаються стрічки, от вона їх і вплела…

 – Тьху! Дурне закохане дівча!

Етелінді важко було на серці від того, що ліс на дух не переносив Еверілла. І хоча він нічого ніколи їй не казав, Етелінда бачила по його кам’яному виразу обличчя, кожного разу як вона розповідала йому щось про ліс, що то було взаємне почуття. Етелінда добре розуміла, що, як буденний, Еверілл страшився та остерігався ліс через його потужну та незрозумілу йому магічну природу. Тож вона намагалася пояснити йому, що, незважаючи на свою велику силу, ліс був цілковито нешкідливим. Проте, це було дуже непросто, особливо коли ліс постійно рипів та гнівно стрясав своє гілля тільки-но завбачивши Еверілла.

А коли одного вечора Еверілл прийшов у своєму найкращому вбранні із короною на чолі та впавши на одне коліно попросив із тремтливою надією в голосі та пилом кохання в очах Етелінду нарешті зголоситися та стати його королевою, ліс так розлютився, що довкола здійнявся справжнісінький буревій. Етелінда закликала його зупинитися, а як зрозуміла що він цього не зробить аж доки не прожене звідти Еверілла чи не завдасть йому якогось лиха, звернулася до свого коханого та веліла йому вшиватися звідти геть. Еверілл відкинув її заклик, бо ще ніколи не тікав з полю бою.

Обурений, Еверілл вирішив негайно визволити Етелінду з полону лихолісу, як він його подумки називав, не підозрюючи, що ліс має для нього схоже невтішне прізвисько. Між тим непрозорі контури дерев ставали дедалі чіткішими, а згодом зовсім видимими. Та так сильно вони гнулися і звивалися, що Еверілл майже не бачив Етелінду. Оскаженівши від люті, він почав нападати та атакувати їхні кремезні стовбури своїм мечем, погрожуючи порубати їх на скабки. Ліс затрусився – та не від страху, а від глузливого сміху, такого голосного, що той заревів наче гуркіт грому.

 – То ти гадаєш, нікудишнє створіння, що можеш подолати мене? Мене?! Та ти хоч уявляєш собі проти якої сили ти пішов?

 – Тікай! – пролунав наляканий голос Етелінди, ледве чутний, наче вона кричала на великій відстані.

Еверілл намагався розгледіти її та не бачив нічого окрім чорних стовбурів, що стояли міцною стіною йому на заваді.

 – Т-і-к-а-а-а-й, Е-в-е-р-і-л-л-е-е-е-е!

Еверілл стис зуби, захитав головою та приготувався до нової спроби пробити магічний мур.

 – Дурний буденний. Не по рукам тобі це.

Ліс зареготав, вихопив його меча та стиснувши його у своєму гігантському кулаку, перетворив на пил. А потому, простягнувши товстезну гілку до непереможного воїна, змахнув його наче муху та жбурнув під три чорти.

Коли Еверілл прийшов до тями та розімкнув руку в якій завжди тримав меча, то побачив там одну з тих барвистих стрічок, що колись він подарував Етелінді. На яскраво-червоній смужці, наче сонця промінь на фоні заграви, було вирізьблене золотом одне-єдине слово –

ТАК

ДАЛІ БУДЕ...

(с) Фаріда Местек

Хроніки Високогірного Королівства. Розділ 1: Етелінда

ХРОНІКИ ВИСОКОГІРНОГО КОРОЛІВСТВА

Розділ 1: ЕТЕЛІНДА

Частина друга

В той час як всередині ліс дуже сильно змінився відтоді як Етелінда стала його господинею радше ніж полонянкою, зовні ці зміни були зовсім непомітними. Змінилося багато поколінь буденних, проте острах перед Мороковим Лісом залишився нездоланним у їхній свідомості. Ніхто навіть в думках не наважувався наближатися до нього. Казали, буцімто, той, хто це зробить, назавжди втратить свою душу, бо її засмокче всередину і вона блукатиме темрявою аж до кінця часів, в той час як її стогін буде розноситися луною на всі чотири сторони. Етелінда, між тим, все тужила, все закликала, все плекала надію побачити хоч одну живу істоту, чи то ельфа, чи то людину, що ходить по її лісу. Вона, звісно ж, ще не знала, що сплило стільки часу, що всі магічні істоти вже давно зникли з лиця землі, сховавшись в своїх порталах, а буденні, хоч і не вірили в магію як раніше, проте тремтіли від однієї тільки згадки про Мороковий Ліс. 

Та от королівство на теренах якого знаходився ліс було захоплено войовничим плем’ям справжніх варварів, що страшним полум’ям прокотилося по містах та селах, лишаючи по собі тільки розорення, руїни та тлін; поневолюючи місцевих жителів та вбиваючи тих, хто чинив опір. На чолі цих загарбників був молодий та безстрашний воїн на ім’я Еверілл. Здолавши опір королівства, вбивши власноруч короля та ставши володарем цієї землі, єдиною перешкодою на його переможному шляху до повноправного панування став Мороковий Ліс, що неабияк спантеличив його, бо не піддався ані сокирі, ані полум’ю. Від тутешніх мешканців він дізнався що то був такий собі химерний ліс – Еверілл не вірив у чари та магію – переповнений незвіданих лих та небезпек, і що краще його обходити стороною, а інакше начувайся. Еверілла дуже розважили такі балачки, проте аж ніяк не налякали, тож він вирішив довести, що то все старі байки і що так чи так, а ліс буде переможений. 

Дочекавшись повного місяця, що нарешті розлив своє перлинно-срібне сяйво над землею, Еверілл пішов до Морокового Лісу. Пішов сам – лишень зі своїм вірним та непереможним мечем, що він його ще ніколи не підводив в жодній битві. Підійшовши до лісу – а точніше, до суцільного чорного муру, що утворили багатовікові дерева – він зупинився та придивився, намагаючись розгледіти хоч абияку щілину крізь яку він би міг проникнути всередину та перетворити цей ліс на ватру, якої ще не бачив світ. 

Проте товсті чорні стовбури дерев наче притулилися ще щільніше один до одного від погляду його холодних сірих очей. Еверілл стис губи та почав думати-гадати, що може люди правду кажуть – може це дійсно магічний ліс, бо від нього віяло якоюсь незбагненною силою. До того ж, то аж ніяк не була гра його уяви, що дерева наразі струнко вишикувалися наче воїни готові захищати та покласти своє життя за свій дім. Еверілл підняв свого меча та провів ним вздовж стовбурів наче по струнах арфи, граючи улюблену мелодію. 

Наступної миті він відсахнувся та з несподіванки випустив з рук меча. Дерева заколихалися, загойдалися, зарипіли та загомоніли поміж собою… аж волосся стало дибки на потилиці від того їхнього гомону. То було так наче вони картали його за нечемне ставлення до себе. Та чи таке можливе? Наразі вони застигли та знов утворили непрозору та нерухому стіну, що нічим не здолати. Що за дива? Еверілл похитав головою та підняв меча. Трішки поміркувавши, він знов підніс його до дерев. Цього разу дерева навіть не ворухнулися, проте трапилося щось набагато загадковіше. 

Не встиг він і оком моргнути як їхні чорні стовбури зробилися прозорими наче поверхня чистого озера, відкриваючи його оку – Еверілл роззявив рота від несподіванки та знов впустив меча – молоду, високу, струнку дівчину у сірому плащі, що струменів та мерехтів додолу наче водограй; з довгими косами, осяяну місячним сяйвом, вродливішої за яку він ше ніколи в своєму житті не бачив. 

 Чудасія та й годі! 

Еверіллу здалося, що він марить. Бо ж звісно то був місячний промінь, що тільки-но спустився на землю та ледь торкнувшись її створив цю місячну панну зі своїх бездоганних та чистих перлин... 

Вона стояла нерухома мов мармурова статуя та дивилася на нього зачарованим поглядом так наче ніколи раніше на бачила людину. Підкошений її неземною вродою, Еверілл впав на одне коліно та заговорив до неї: 

 – Даруйте мені, вельмишановна панно, та я маю спитати: чи ви зійшли з небес? 

Він самовдоволено привітав себе з таким вишуканим компліментом, очікуючи, що той обов’язково справить на дівчину неабияке враження. Проте Етелінда дивилася на нього незворушно, не подарувавши йому навіть напівпосмішки. 

Натомість вона захитала головою та промовила ясним, мелодійним голосом, що линув наче пісня: 

 – Я прийшла стежиною, якою часто блукаю, щоб побачити хто турбує мій ліс посеред місячної ночі. 

 – Ваш ліс? – перепитав Еверілл, спантеличений її словами та роздратований тим, що не справив на неї належного враження. Він насупив брови та підвівся на ноги. – Я не знав що цей ліс має господаря чи господиню. 

Етелінда посміхнулася. 

 – Певно, що має. Адже ось я стою перед вами… – відказала вона; спокійна, добродушна та велична як королева. 

 – І як давно ви є господинею цього лісу, панно…? – запитав невгамовний Еверілл, намагаючись зрозуміти, що відбувається і чому він ніколи про неї не чув. 

 – Етелінда. – Еверілл вклонився, а вона вела далі. – Як давно? Хм! Та вже багато років мабуть… Він сам мене вибрав після того як я допомогла йому позбутися злих чар, що важкою мантією мороку сковували його протягом тисячоліть. 

 – Чари? – запитав Еверілл. – Ви певно жартуєте, панно Етеліндо! 

Етелінда підвела брови. 

 – Я не розумію. Чому ви так вважаєте, пане – ? 

 – Еверілл. До ваших послуг. 

Етелінда вклонила голову. 

 – Тож? – лагідно підштовхнула вона. 

 – Бо магії не існує! – випалив Еверілл. – І ніколи не існувало! Панно, даруйте, але це просто казочки для легковірних. 

Проте навіть як він казав ці слова Еверілл не міг заперечувати той факт, що декілька хвилин тому він стояв перед суцільною стіною стовбурів, а наразі розмовляв із місячним створінням через невидимий бар’єр. 

 – То ви буденний? – спитала Етелінда та наступної митті важко зітхнула. – Як мій татко…

– Певно що так, – відповів Еверілл, не розуміючи, що вона мала на увазі; він ще й досі не оговтався від того потрясіння, що отримав, проте не міг упустити нагоди зробити ще один комплімент дівчині. – Бо ж я ніколи ще не бачив такої незвичайної вроди як ваша. 

Цього разу його план спрацював – рожевий цвіт пелюсткою розквіт на щоках Етелінди та зажеврів. Етелінда ойкнула та вкрила щоки білосніжними долонями.

Еверілл випнув груди вперед. «Так-то воно краще,» – подумав він. 

Розгублена через ті дивні почуття, що визвали його слова, та відчуваючи на собі рішучий та гарячий погляд незнайомця, що змушував серце нестримно битися, Етелінда все ж таки спромоглася запитати: 

 – То що привело вас до мого лісу, пане Еверілле? Навіщо потурбували його дотиком свого меча? Чи ви заблукали? Чи вам потрібна допомога? 

 – Я володар цього краю, – відповів гордий Еверілл. – Від Високих Гір на півночі до Великого Моря на півдні. Від Смарагдового Полісся на заході до Бурштинових Печер на сході. Я володар цієї землі. Окрім – 

 – Окрім мого лісу… 

 – Даруйте, панно Етеліндо, проте чому вас ніхто ніколи не бачив? Я зовсім нічого не чув про вас – хоча багато чув про цей ліс. Кажуть, буцімто, це є небезпечне та лихе місце, що поглинає душі тих, хто наважиться наблизитися до нього. 

 – Ба! Як нечемно, – вигукнула Етелінда, хитаючи головою, в той самий час як ліс невдоволено зашарудів. – Та ви самі відповіли на своє запитання, пане Еверілл. Ви перший з буденних, хто насмілився наблизитися до цього лісу з того часу як я тут оселилася. А було це дуже давно… 

Еверілл посміхнувся. 

 – А нагородою за мою сміливість стала зустріч з вами, моє прекрасне місячне створіння! 

Етелінда зашарілася ще дужче. 

 – Чи ви дозволите мені, панно Етеліндо, завітати до вас іще? 

 – Певно, що так, – відповіла дівчина з лагідною посмішкою. – Я чекатиму… 

 – А я не змушу вас довго чекати! – пообіцяв щиро Еверілл. 

Він вклонився їй до самого долу, підняв свого меча та кинувши наостанок пронизливий погляд, пішов геть, приголомшений та вражений у самісіньке серце.

ДАЛІ БУДЕ...

(с) Фаріда Местек