Хроніки Високогірного Королівства. Розділ 1: Етелінда

ХРОНІКИ ВИСОКОГІРНОГО КОРОЛІВСТВА

Розділ 1: ЕТЕЛІНДА

Частина друга

В той час як всередині ліс дуже сильно змінився відтоді як Етелінда стала його господинею радше ніж полонянкою, зовні ці зміни були зовсім непомітними. Змінилося багато поколінь буденних, проте острах перед Мороковим Лісом залишився нездоланним у їхній свідомості. Ніхто навіть в думках не наважувався наближатися до нього. Казали, буцімто, той, хто це зробить, назавжди втратить свою душу, бо її засмокче всередину і вона блукатиме темрявою аж до кінця часів, в той час як її стогін буде розноситися луною на всі чотири сторони. Етелінда, між тим, все тужила, все закликала, все плекала надію побачити хоч одну живу істоту, чи то ельфа, чи то людину, що ходить по її лісу. Вона, звісно ж, ще не знала, що сплило стільки часу, що всі магічні істоти вже давно зникли з лиця землі, сховавшись в своїх порталах, а буденні, хоч і не вірили в магію як раніше, проте тремтіли від однієї тільки згадки про Мороковий Ліс. 

Та от королівство на теренах якого знаходився ліс було захоплено войовничим плем’ям справжніх варварів, що страшним полум’ям прокотилося по містах та селах, лишаючи по собі тільки розорення, руїни та тлін; поневолюючи місцевих жителів та вбиваючи тих, хто чинив опір. На чолі цих загарбників був молодий та безстрашний воїн на ім’я Еверілл. Здолавши опір королівства, вбивши власноруч короля та ставши володарем цієї землі, єдиною перешкодою на його переможному шляху до повноправного панування став Мороковий Ліс, що неабияк спантеличив його, бо не піддався ані сокирі, ані полум’ю. Від тутешніх мешканців він дізнався що то був такий собі химерний ліс – Еверілл не вірив у чари та магію – переповнений незвіданих лих та небезпек, і що краще його обходити стороною, а інакше начувайся. Еверілла дуже розважили такі балачки, проте аж ніяк не налякали, тож він вирішив довести, що то все старі байки і що так чи так, а ліс буде переможений. 

Дочекавшись повного місяця, що нарешті розлив своє перлинно-срібне сяйво над землею, Еверілл пішов до Морокового Лісу. Пішов сам – лишень зі своїм вірним та непереможним мечем, що він його ще ніколи не підводив в жодній битві. Підійшовши до лісу – а точніше, до суцільного чорного муру, що утворили багатовікові дерева – він зупинився та придивився, намагаючись розгледіти хоч абияку щілину крізь яку він би міг проникнути всередину та перетворити цей ліс на ватру, якої ще не бачив світ. 

Проте товсті чорні стовбури дерев наче притулилися ще щільніше один до одного від погляду його холодних сірих очей. Еверілл стис губи та почав думати-гадати, що може люди правду кажуть – може це дійсно магічний ліс, бо від нього віяло якоюсь незбагненною силою. До того ж, то аж ніяк не була гра його уяви, що дерева наразі струнко вишикувалися наче воїни готові захищати та покласти своє життя за свій дім. Еверілл підняв свого меча та провів ним вздовж стовбурів наче по струнах арфи, граючи улюблену мелодію. 

Наступної миті він відсахнувся та з несподіванки випустив з рук меча. Дерева заколихалися, загойдалися, зарипіли та загомоніли поміж собою… аж волосся стало дибки на потилиці від того їхнього гомону. То було так наче вони картали його за нечемне ставлення до себе. Та чи таке можливе? Наразі вони застигли та знов утворили непрозору та нерухому стіну, що нічим не здолати. Що за дива? Еверілл похитав головою та підняв меча. Трішки поміркувавши, він знов підніс його до дерев. Цього разу дерева навіть не ворухнулися, проте трапилося щось набагато загадковіше. 

Не встиг він і оком моргнути як їхні чорні стовбури зробилися прозорими наче поверхня чистого озера, відкриваючи його оку – Еверілл роззявив рота від несподіванки та знов впустив меча – молоду, високу, струнку дівчину у сірому плащі, що струменів та мерехтів додолу наче водограй; з довгими косами, осяяну місячним сяйвом, вродливішої за яку він ше ніколи в своєму житті не бачив. 

 Чудасія та й годі! 

Еверіллу здалося, що він марить. Бо ж звісно то був місячний промінь, що тільки-но спустився на землю та ледь торкнувшись її створив цю місячну панну зі своїх бездоганних та чистих перлин... 

Вона стояла нерухома мов мармурова статуя та дивилася на нього зачарованим поглядом так наче ніколи раніше на бачила людину. Підкошений її неземною вродою, Еверілл впав на одне коліно та заговорив до неї: 

 – Даруйте мені, вельмишановна панно, та я маю спитати: чи ви зійшли з небес? 

Він самовдоволено привітав себе з таким вишуканим компліментом, очікуючи, що той обов’язково справить на дівчину неабияке враження. Проте Етелінда дивилася на нього незворушно, не подарувавши йому навіть напівпосмішки. 

Натомість вона захитала головою та промовила ясним, мелодійним голосом, що линув наче пісня: 

 – Я прийшла стежиною, якою часто блукаю, щоб побачити хто турбує мій ліс посеред місячної ночі. 

 – Ваш ліс? – перепитав Еверілл, спантеличений її словами та роздратований тим, що не справив на неї належного враження. Він насупив брови та підвівся на ноги. – Я не знав що цей ліс має господаря чи господиню. 

Етелінда посміхнулася. 

 – Певно, що має. Адже ось я стою перед вами… – відказала вона; спокійна, добродушна та велична як королева. 

 – І як давно ви є господинею цього лісу, панно…? – запитав невгамовний Еверілл, намагаючись зрозуміти, що відбувається і чому він ніколи про неї не чув. 

 – Етелінда. – Еверілл вклонився, а вона вела далі. – Як давно? Хм! Та вже багато років мабуть… Він сам мене вибрав після того як я допомогла йому позбутися злих чар, що важкою мантією мороку сковували його протягом тисячоліть. 

 – Чари? – запитав Еверілл. – Ви певно жартуєте, панно Етеліндо! 

Етелінда підвела брови. 

 – Я не розумію. Чому ви так вважаєте, пане – ? 

 – Еверілл. До ваших послуг. 

Етелінда вклонила голову. 

 – Тож? – лагідно підштовхнула вона. 

 – Бо магії не існує! – випалив Еверілл. – І ніколи не існувало! Панно, даруйте, але це просто казочки для легковірних. 

Проте навіть як він казав ці слова Еверілл не міг заперечувати той факт, що декілька хвилин тому він стояв перед суцільною стіною стовбурів, а наразі розмовляв із місячним створінням через невидимий бар’єр. 

 – То ви буденний? – спитала Етелінда та наступної митті важко зітхнула. – Як мій татко…

– Певно що так, – відповів Еверілл, не розуміючи, що вона мала на увазі; він ще й досі не оговтався від того потрясіння, що отримав, проте не міг упустити нагоди зробити ще один комплімент дівчині. – Бо ж я ніколи ще не бачив такої незвичайної вроди як ваша. 

Цього разу його план спрацював – рожевий цвіт пелюсткою розквіт на щоках Етелінди та зажеврів. Етелінда ойкнула та вкрила щоки білосніжними долонями.

Еверілл випнув груди вперед. «Так-то воно краще,» – подумав він. 

Розгублена через ті дивні почуття, що визвали його слова, та відчуваючи на собі рішучий та гарячий погляд незнайомця, що змушував серце нестримно битися, Етелінда все ж таки спромоглася запитати: 

 – То що привело вас до мого лісу, пане Еверілле? Навіщо потурбували його дотиком свого меча? Чи ви заблукали? Чи вам потрібна допомога? 

 – Я володар цього краю, – відповів гордий Еверілл. – Від Високих Гір на півночі до Великого Моря на півдні. Від Смарагдового Полісся на заході до Бурштинових Печер на сході. Я володар цієї землі. Окрім – 

 – Окрім мого лісу… 

 – Даруйте, панно Етеліндо, проте чому вас ніхто ніколи не бачив? Я зовсім нічого не чув про вас – хоча багато чув про цей ліс. Кажуть, буцімто, це є небезпечне та лихе місце, що поглинає душі тих, хто наважиться наблизитися до нього. 

 – Ба! Як нечемно, – вигукнула Етелінда, хитаючи головою, в той самий час як ліс невдоволено зашарудів. – Та ви самі відповіли на своє запитання, пане Еверілл. Ви перший з буденних, хто насмілився наблизитися до цього лісу з того часу як я тут оселилася. А було це дуже давно… 

Еверілл посміхнувся. 

 – А нагородою за мою сміливість стала зустріч з вами, моє прекрасне місячне створіння! 

Етелінда зашарілася ще дужче. 

 – Чи ви дозволите мені, панно Етеліндо, завітати до вас іще? 

 – Певно, що так, – відповіла дівчина з лагідною посмішкою. – Я чекатиму… 

 – А я не змушу вас довго чекати! – пообіцяв щиро Еверілл. 

Він вклонився їй до самого долу, підняв свого меча та кинувши наостанок пронизливий погляд, пішов геть, приголомшений та вражений у самісіньке серце.

ДАЛІ БУДЕ...

(с) Фаріда Местек