Пять любимых вещей моего детства (5. Путешествия)

Пять любимых вещей моего детства

5. Путешествия 

     Мы никогда не добирались до нашей любимой полоски пляжа под обрывами кратчайшим путем. Зато, когда мы в конце концов оказывались на нашей стоянке, у нас всегда возникало теплое домашнее чувство. Здесь мы могли окончательно сбросить осточертевшие рюкзаки и, наконец, отдохнуть и расслабиться. Правда сразу по прибытии мы обнаруживали следы новых обвалов, и муж любил порассуждать о вероятности того, что часть возвышающейся над нами глиняной массы свалится однажды нам на голову. Но потом мы об этом как-то забывали. Обвалы ведь случались в основном в зимнее время, когда гигантские волны захлетывали берег. Все же, на всякий случай, мы старались отодвинуть палатку как можно дальше от тридцатиметровой глиняной стены. Какой-то бесстрашный умелец выдолбил в глине ступеньки, ведущие наверх. Взбираться по ним было довольно утомительно, но вскарабкавшись, наконец, наверх, мы могли отправиться в деревню чтобы купить картошку и молоко, а в золотом поле, всегда свежескошенном в начале августа, можно было набрать соломы чтобы утеплить пол нашей палатки.

     Казалось бы чего проще было сразу останавливаться в этом достаточно удаленном от цивилизации месте? Но мы боялись, что одни и те же незамысловатые впечатления нам быстро наскучат. Так что не зря мы говорили всем своим знакомым, что отправляемся в «поход на косу», а наш маленький сын еще за несколько дней до поездки начинал маршировать из комнаты в комнату с полупустым рюкзачком на плечах, бормоча себе под нос «в поход — в поход — в поход». Потому что, как ни крути, а главными для нас были те первые четыре дня, которые мы проводили в нелегкой борьбе с песком, топая босиком вдоль морского побережья с тяжелыми рюкзаками, в которых немалое место занимали канистры с водой.

      А началось все тогда, когда мой муж обнаружил однажды на карте тоненькую косу, отделяющую три лимана от моря. И мы сразу же загорелись его идеей добраться до того пляжа, где он отдыхал как-то с друзьями, не банально автобусом до ближайшего села, а форсировать сначала косу — это уединенное таинственное место, отделенное от обитаемой территории водной гладью. И коса не обманула наших ожиданий. Это был как будто другой мир, состоящий, в основном, из плещущихся волн и шелковисто-гладкого, девственного песка.

      Много лет спустя я узнала, что по-научному наша коса называется песчаной пересыпью, что, в общем-то, и понятно, т. к. состоит она из песка, принесенного сюда морем. В глубине косы, там, куда даже огромные волны зимних штормов добирались нечасто, сформировался настоящий пустынный пейзаж: песчаные дюны, поросшие жесткими лезвиями травы, закаленной в вечной борьбе с ветрами, носящимися над побережьем.

      Песочного цвета пауки и паучки, щедро запутавшие траву паутиной, выглядели довольно безобидно, но я не могла преодолеть своего страха перед ними и их липкими кружевами. Поэтому, отправляясь в дюны, мы всегда вооружались палками чтобы прокладывать себе проход в паутине.

      Те дни, когда мы штурмовали косу, казались намного длиннее обычного — может быть потому, что просыпались мы еще до того, как красноватый диск солнца выныривал из-за горизонта. Ежась под пронизывающим ветром, мы начинали упаковывать вещи, косясь время от времени на мрачновато-синее неприветливое море. Даже сейчас, много лет спустя, мне кажется я ясно вижу как наш маленький отряд уходит вдаль цепочкой вдоль самого края воды, а лениво набегающие на берег волны лижут песок и наши босые ноги. Мы шли обычно по мокрому песку, выбирая те участки, где он казался почти что твердым, и наши ступни только слегка в него погружались. Но иногда, как мы ни старались, нам не удавалось нащупать таких твердых участков, и тогда наше продвижение вперед превращалось в изматывающую борьбу с мокрым месивом у нас под ногами. Точно также мы замедлялись, когда натыкались на пляж, заваленный острыми ракушками, которые безжалостно, впивались нам в ноги. Ну, и, конечно мы останавливались, как только солнце поднималось достаточно высоко. Скрываться от его немилосердных лучей приходилось под тентом из простыни или в тени нашей палатки. Мой муж неизменно настаивал, что пока мы на косе, можно обойтись и без обеда, но я не могла с этим согласиться. Поэтому пока мое семейство отсыпалось в тени, я помешивала кашу с тушенкой, сидя возле костра среди ослепительного, пышущего жаром песка.

      Иногда, когда муж будил нас еще до рассвета, играя «утреннюю зарю» на своей дудочке, а море в полураскрытом проеме палатки казалось таким леденяще темно-синим или, когда приходилось сражаться с мягким песком у нас под ногами и лямки рюкзака особенно болезненно впивались в плечи, мне приходила в голову крамольная мысль, что все же было бы намного удобнее сразу ехать в то село, что рядом с нашей стоянкой под обрывами. Но, не смотря ни на что, каждое лето мы повторяли наш излюбленный маршрут.

      А как страшно мне было в самый первый раз, когда мы еще не знали сколько воды нам понадобится. Нашей дочери было тогда 8 лет, а сыну только в сентябре исполнялось 7. Помню я испытала настоящий приступ паники, когда обнаружила на третий день, что воды у нас осталось совсем немного. И какое облегчение я испытала, когда солнце, наконец, село и впервые за три дня далекие огоньки приветливо засияли в темноте! Для нас эти дружелюбно подмигивающие звездочки означали людей и воду, которую мы несомненно сумеем раздобыть завтра. В тот момент я особенно остро ощутила, что человек все-таки общественное животное, и много веков назад путешественники точно также радовались огонькам, вспыхнувшим в темноте.

      Возвращаясь домой из очередного похода, мы знали, что в следующем году берег будет выглядеть по-другому. Огромные волны зимних штормов ведь не зря сотрясали побережье. Особенно они старались нас удивить на том участке, где почти сразу за косой начинались обрывы. По каким-то причудливым физическим законам мощные волны выдолбили обширные впадины в глине, «комнаты» как мы их называли. В центре каждой «комнаты» собиралась небольшая кучка всевозможного мусора, который море с отвращением выплюнуло на берег. Нам нравилось рыться в этом мусоре — он казался таким чистым, тщательно вымытый и отполированный соленой водой. Полиэтиленовые пакеты, слава Богу, были еще редкостью в то время, и они не портили наше удовольствие своим мерзким вездесущим присутствием.

      Насколько я помню свой последний поход - в том году мы не обнаружили никаких «комнат» на моем любимом участке. Они исчезли также неожиданно и непонятно как появились когда-то. Позже дети мне рассказывали, что эти странные полукруглые впадины в глине появились опять, но никогда они уже не были такими глубокими и не напоминали так сильно просторные залы, как в те годы, когда мы все вместе исследовали их одну за другой, решая, где же остановиться на ночь. На память от них нам достался небольшой трофей — разноцветный, совершенно целый, надувной мяч, который дочка разыскала в одной из мусорных кучек. Она даже придумала для него странное имя Дзум и брала его во все походы на косу после этого.

      Многие годы после того как мы разошлись с мужем он продолжал штурмовать косу с нашими детьми и племянниками, скрупулезно сжигая за собой весь мусор, а пищевые остатки закапывая в песок, как это было у нас принято. Конец этой своего рода мании положили новоиспеченные нувориши, бритоголовые ребята с грубыми лицами, которые начали бороздить косу на своих джипах, сразу разрушив ее хрупкую магию. Несколько лет назад к моему радостному удивлению коса и прилегающие к ней территории были объявлены заповедником со звучным названием «Тузловские лиманы». «Ну, теперь держитесь!» - подумала я о ребятах на джипах. И что же? Все эти несколько лет директор заповедника Иван Русев и его преданная команда самотверженно борются с новыми хозяевами жизни, не получая почти никакой поддержки со стороны властей. Ну, это происходит, к сожалению, сейчас, а тогда, более 20-ти лет назад, кто бы мог подумать, что все это так обернется?

ПРОДОЛЖЕНИЕ СЛЕДУЕТ...

(с) Анна Шевченко

Пять любимых вещей моего детства (1. Снег)

Пять любимых вещей моего детства (2. Новый Год)

Пять любимых вещей моего детства (3. Мороженое)

Пять любимых вещей моего детства (4. Платья)

Пять любимых вещей моего детства (5. Путешествия (1))

Хроніки Високогірного Королівства. Розділ 2. Еверілл

ХРОНІКИ ВИСОКОГІРНОГО КОРОЛІВСТВА

Розділ 2: ЕВЕРІЛЛ

Частина перша

Незважаючи на запобіжні заходи Етелінди, Еверілл продовжував перейматися через магічні здібності доньки. З кожним роком його острах перед ними ставав все сильнішим, а згодом перетворився на справжню параною. Йому почало ввижатися що завдяки своїй надприродній силі Нерміна, як подорослішає, зможе захопити владу в королівстві. Треба було щось негайно робити. Не марнуючи часу, Еверілл скликав Панську Раду, що він утворив невдовзі після того як Етелінда усунулася від справ королівства та припинила свою діяльність у якості головного королівського радника.

Вельмишановні пани, серед яких були найзаможніші та найвпливовіші вельможі королівства, зібралися та невдовзі склали та впровадили цілу низку законів за якими жінки позбавлялися майже усіх прав, в тому числі права на власність та спадкоємство. Тому коли настав час розподілити королівство між його дітьми, Еверілл розділив його між його трьома синами. Нерміні не дісталося нічого.

Йшов час... Чвари на сході не припинялися. Чи не кожного дня Еверілл отримував невтішні звістки про неослабний натиск ворога. Мешканці прикордонних територій потерпали від безперервних боїв та несли тяжкі втрати, в той час як королівство постійно відсилало нові загони молодих воїнів щоб долати люту навалу, що виснажувала королівство з середини, цівочка за цівочкою висмоктуючи його сили крізь кровоточачи рани утворені в його обороні. Еверілл вважав, що був застарим щоб йти на ворога мечем та вже не таким запальний як раніше. До того ж, стільки років постійного протистояння сильно зменшили чисельність Еверіллового війська та дуже сильно підкосили міць східних кордонів королівства. Наразі вони були наче старе дерево, що його добряче підточив деревний черв’як.

Незважаючи на те що бої не вщухали, Еверілл не зважувався оголошувати війну, бо добре розумів, що якщо вони отримають поразку і ворог нарешті перейде східний кордон, то далі він неодмінно піде на південь до Великого Моря, що з’єднувало Етельград з іншими державами та завдяки якому воно вже багато років вело жваву торгівлю з іншими країнами. «Так,» – міркував Еверілл, «Велике Море треба боронити будь-якою ціною. Бо поступившись морем, королівство буде приречене на загибель. Адже тоді воно не тільки втратить своє головне джерело прибутку та добробуту, але стане вразливим перед іншими королівствами, які завжди заздрили родючим землям, лісам, морю, руді та іншим багатствам Етельграду. Бо навіщо платити, якщо можна взяти силою?»

Еверілл вважав, що якщо Етельград зазнає поразки у повномасштабній війні, інші королівства об’єднаються разом та рушать війною на королівство знесилене постійною війною із сусідом. Звісно, якщо таке трапилося б, то поділ Етельграду став би неминучим. А з ним чи-то вигнання його народу, чи-то перетворення його на безправних рабів. Цього не можна було допустити.

Тож, незважаючи на палкі заклики синів йти на ворога всіма силами, що в них були, Еверілл зволікав та дуже ретельно все обмірковував. Лихий та гарячкуватий ззамолоду, Еверілл навчився тієї життєвої мудрості, яка приходить з часом до тих, хто відкриває до неї свої двері. Колишній загарбник перетворився на господаря, якому була небайдужа доля його королівства та який був ладен покласти власне життя заради нього.

А навчила його цьому Етелінда, вказавши на великі природні багатства та на безмежні можливості краю, який він захопив та підкорив. «Шлях до добробуту та процвітання знаходиться всередині Етельграду, а не за його межами,» – казала вона. «Головне зрозуміти як правильно цим скористатися. Прислухайся до землі, Еверіллу... Невже вона не промовляє до тебе?»

Зі своїх джерел Еверілл дізнався що нині на чолі війська, що намагалося захопити прикордонні території Етельграду, був воїн на ім’я Ателік – молодий, зухвалий та лютий – точнісінько такий як сам Еверілл колись давно. Тож, відправивши своїх синів до успадкованих ними князівств, Еверілл знов подався на схід.

Цього разу із пропозицією до Ателіка. 

ДАЛІ БУДЕ... 

(с) Фаріда Местек

Хроніки Високогірного Королівства. Розділ 2. Нерміна

ХРОНІКИ ВИСОКОГІРНОГО КОРОЛІВСТВА

Розділ 2: НЕРМІНА

Частина друга

Етелінда із жахом очікувала на повернення Еверілла з походу на схід королівства, де вже деякий час було неспокійно через чвари з сусіднім королівством, що зазіхнуло на багатства Бурштинових Печер Етельграду. Вона розуміла, що зараз був не найкращий час для поганих новин, проте твердо вирішила не приховувати від чоловіка той факт, що їхня донька перейняла її магічну силу, незважаючи на те, що вона до цього часу вважала, що добре її приспала гіркою піснею своїх сліз перш ніж заточити всередині діамантового каміння та сховати на дні сундука. Однак, вона вирішила не казати чоловікові про Мороков Прокльон.

Ясна річ, новина не прийшлася Еверіллові до смаку. Етелінда, звичайно, не сподівалася на іншу реакцію. Проте вона була приголомшена та дуже неприємно вражена тим, що його гнів було визвано не стільки тим, що його донька мала магічну силу, а радше тим, що її не мав жоден з його синів.

 – Чому Нерміна? – гнівно питав він. – Хто вона така? Дівча. І більш нічого. Навіщо їй здалася така велика сила? Що вона буде з нею робити? Адже її жіноча справа нехитра. Виросте, вийде заміж, народить купу дітей. Для цього багато хисту не треба. А от наші сини – то є майбутнє Етельграду! – гримнув Еверілл. – Саме вони боронитимуть наші кордони, коли я вже не зможу сідати на коня. До того ж, тепер коли нам як ніколи потрібна перевага, ця химерна сила сталася б як раз у нагоді. А яка нам користь з немовля?

 – Наші сини будуть прекрасними воїнами, – спокійно та велично відказала Етелінда, високо та гордо тримаючи голову, хоча всередині в неї все так і тремтіло від обурення та образи від тих Еверіллових слів. – Я впевнена, що вони зможуть гідно протистояти ворогу та продовжувати твою велику справу навіть не маючи магічної сили. А щодо того чому саме наша донька народилася із магічною силою, а не вони, то в мене є тільки одне припущення. Мій батько був буденним, а мати – ельфійкою. Я успадкувала свою магічну силу саме від неї. Можливо тепер вона передається від мати до доньки.

 – Тьху! – гаркнув Еверілл. – Мені ця твоя магічна чортівня у боці сокирою стирчить. Я казав тобі здихатися її назавжди! Казав? Казав! То чого ми знову через це переймаємося?

Етелінда зробила глибокий вдих, наповнивши груди повітрям наче заспокійливою настоянкою, перш ніж відповісти.

 – Я зробила так як ти мені казав, Еверілле. Я позбавилася своєї магічної сили як могла, як знала. Я жодного разу не використовувала її з дня нашого весілля. Проте магія як і природа непідвласна людині чи напівлюдині чи навіть магічній істоті. Не ми створюємо закони за якими вони працюють. Ми лишень їм слідкуємо та підкорюємося.

 – Етеліндо, – загарчав Еверілл, – мені байдуже до законів магії та природи. Я володар та правитель Етельграду. Я встановлюю власні закони!

Етелінда підвела брови та схрестила перед собою руки.

 – Чи ти не вдягаєш капелюха як йде дощ? – лукаво запитала вона. – Чи ти не загортаєшся міцніше у свою мантію як дує вітер? Чи ти не скидаєш з себе хутро як припікає сонце? Та чи не тобі довелося відкласти полювання через буревій, що своєю силою звалив дерево, яке впало на дах стайні, через що постраждав твій улюблений кінь? Еверілле, любий, невже ти такий зухвалий, що вважаєш ніби ти вищий за закони природи?

Еверілл трохи помовчав, надувшись як індик, а потім спитав –

 – То що ти кажеш, Етеліндо?

 – Нерміна народилася із магічною силою і цього вже не змінити, – спокійно відповіла вона.

Еверілл затрусив головою.

 – Але ж ти змогла приборкати свою силу, – зауважив він.

 – Нерміна ще зовсім немовля, Еверілле. Вона не може контролювати своєї сили.

 – А ти, Етеліндо? Ти можеш контролювати силу власної доньки?

Етелінда довго не відповідала.

 – Я можу спробувати, – нарешті сказала вона. – Проте я не знаю чи спрацює.

 – Хай так. Проте зроби все що тільки ладна зробити щоб ніхто і ніколи про це не дізнався! Чуєш? Я прошу тебе, Етеліндо… – благав її Еверілл, так наче магія то було щось потворне та ганебне.

Етелінда зробила для Нерміни особливу сорочку, у кожну нитку якої вона вплела свої чарівні пісні та молитви, сподіваючись, що таким чином зможе зв’язати магічну силу доньки доки та не виросте та як слід не опанує її. Та чар-сорочка була кольору молодої травички, що вкриває галявину навесні, яку цьомкає ніжна роса та пестить своїми золотавими промінчиками грайливе весняне сонечко. Вважається, що то було найпершим заклинанням Етелінди. Пізніше воно увійшло до Книги Чарів Етелінди, яка, в свою чергу, стала основою усієї магії Високогірного Королівства.

Достеменно не відомо чи спрацювали чари Етелінди чи ні. Еверілл, наляканий магічною силою доньки так само як колись був наляканий силою дружини, заборонив будь-кому наближатися до покоїв маленької принцеси окрім її батьків та братів, кажучи що, на відміну від своїх братів, вона виявилася дуже кволою та хворобливою, та наказав пильнувати вхід під загрозою страти.

З того часу Етелінда була прикута до Нерміни на той випадок якщо та знов щось накоїть. Вона майже не з’являлася на людях та зовсім закинула справи королівства; невдовзі вона навіть гадки не мала, що відбувається за межами палацу.

Кажуть, що час від часу, коли над світом розливав своє перлинно-біле сяйво повний місяць, можна було побачити як вона блукає лісом, щось сумно наспівуючи. Проте сама Етелінда вважала що таке усамітнення було якнайкраще, бо її ельфійська природа знов нагадала про себе коли вона перестала старіти.

Люди постійно дивувалися та гадали як їй вдається залишатися такої молодою та не втрачати ні крихти своєї вроди. Казали, що в Етеліндовім Гаю – так сама Етелінда називала перелісок який Еверілл колись наказав створити для неї під вікнами її кімнати – ростуть якісь чудодійні трави, які цьому сприяли. Етелінда бачила що Еверілл підозрював що відбувається щось химерне (вона ніколи не розповідала йому про те що ельфи жили набагато довше за буденних), проте він нічого не казав, лише насуплювався та переводив свій похмурий погляд з її портрету, який було зроблено незабаром після їхнього весілля, на неї. Етелінда була такою самою молодою та стрункою, такою самою чарівною та тендітною.

Відсутність Етелінди на важливих королівських зборах в якості радника та інших подіях не залишилася непомітною. Тож невдовзі королівством поповзли різного роду чутки та плітки. Деякі вважали, що немовлятко, на яке вона чекала, загинуло як народилося, і що Етелінда, не витримавши такого жахливого потрясіння та втрати, збожеволіла. Були й такі, що шепотіли поміж собою, що, начебто, немовлятко виявилося страшною потворою і що батьки соромилися хоч комусь його показувати. Інші ж казали, що напевно маленька принцеса була такої дивовижної вроди, що вони не хотіли щоб їй хтось наврочив, от і ховали її від недобрих людських очей та лихих думок.

Так чи так, Нерміну ніхто не бачив протягом багатьох років. Ті, що згодом ретельно вивчали її життя, вважають що саме в цей проміжок часу вона почала перевтілюватися на змію; мабуть щоб іноді втікати на волю. Вони також гадають, що скоріш за все вона вислизувала крізь щілини в стіні палацу до Етеліндового Гаю. На жаль, вкрай мало що відомо про Нерміну за цей період її життя. Проте залишилася згадка про її перше кохання незадовго до того як батько видав її заміж. Напевне, тому що за легендою, яку можна знайти не в одній пісні та розповіді, воно зіграло вирішальну роль у її трагічному та сумнозвісному відході до Вічнокраю. Та про це згодом. 

ДАЛІ БУДЕ... 

(с) Фаріда Местек

Пять любимых вещей моего детства (5. Путешествия (1))

Пять любимых вещей моего детства

5. Путешествия (1)

     Какой образ возникает у вас перед глазами, когда вы слышите слово “путешествие”? Я думаю большинство, даже те, кто не мог бы себе этого позволить, вообразили бы дорогие кожаные чемоданы, синее море и белый пароход. Ну, в крайнем случае, комфортабельный междугородний автобус с большими окнами. Я же представляю грунтовую дорогу или узкую тропинку, вьющуюся среди травы. Я понимаю, конечно, что в наши дни невозможно путешествовать, не используя машины, автобусы, поезда и асфальтовые дороги, но лично для меня самая интересная часть поездки начинается, когда я добираюсь до каких-то отдаленных, почти не испорченных цивилизацией мест. В такие минуты свежая неизмятая трава, неистоптанный многочисленными ногами песок и отсутствие мусора, вызывающе разбросанного повсюду, кажутся почти что чудом. Это тот мир, который мы все сейчас теряем и потеряем навсегда, если не остановим нашу безумную экспансию.

     Мир дикой природы я полюбила ещё в далёком детстве. Широко раскинувшиеся необъятные поля под голубым куполом неба, неправдоподобно свежий воздух с горьковато-сладким ароматом степных трав - именно в таком месте мои родители получили участок под строительство нашего будущего дома. И хотя я всегда приходила в неописуемый восторг от одной перспективы отправиться куда-нибудь в лес или горы, всё же именно в степи у меня возникало ощущение дома, ощущение принадлежности, будто я была частицей окружающего меня пейзажа - одной из ласточек, гнездящихся в глиняных обрывах над лиманом или бледно голубым мотыльком, безмятежно порхающим над степным разнотравьем. И всё-таки непонятно как объяснить разгоревшуюся во мне ещё в раннем детстве страсть к путешествиям.

      Мы перебрались в новый посёлок среди дикой степи из сырой, пахнущей плесенью квартиры в фабричном районе, где даже близость моря не могла компенсировать скудость зелени, плохой воздух с мерзкими запахами и бесконечные шумы и лязги сразу же за нашей стеной. Наверное поэтому линия горизонта и широкие степные просторы так поразили моё детское воображение. Позже, повзрослев, я не раз взваливала тяжеленный рюкзак на плечи, только чтобы добраться до каких-то отдаленных экзотических мест. А велосипедные поездки к цветущим полям весной всегда были моим любимым развлечением. Я и сейчас люблю всё это, хотя и не могу больше топать с тяжелым рюкзаком на плечах, как это бывало в молодости.

      Когда нам было слегка за тридцать, мы с мужем и двумя маленькими детьми проводили неделю или полторы в августе, живя в палатке на берегу моря. Мне нравилось всё в таком отдыхе. Казалось бы и здесь, как обычно, мне приходилось готовить на всю компанию, но было что-то завораживающее в запахе горящих веток и в оранжевых языках пламени, лижущих закопченные бока котелка, и в уютном бульканье закипающей каши. А как приятно было плавать в чистой и прозрачной морской воде, так отличающейся от того мутного бульона, что так часто плескался у одесских пляжей. И как легко было отрешиться от всех наших проблем, когда мы собирались по вечерам у костра и болтали о том о сём или, отойдя от огня подальше, расстилали наши коврики на еще чуть теплом после дневного пекла песке и укладывались там. Так и не дождавшись обещанного в газетах метеоритного дождя, мы обычно начинали разыскивать на небе очертания знакомых созвездий, предлагая детям загадать желание всякий раз, когда по небу проносилась одинокая огненная полоска.

     Августовское море дарило нам ещё одно удивительное зрелище с довольно устрашающим научным названием – биолюминесценция, что на самом деле означает свечение крошечных созданий, обитающих в морских глубинах. Во время ночных купаний мне всегда приходилось преодолевать какой-то инстинктивный страх, чтобы заставить себя погрузиться в пугающе темную массу воды. Может быть поэтому у меня возникало ощущение легкой тревоги, когда мириады невидимых существ ярко вспыхивали в темноте, потревоженные нашими движениями. Трудно было поверить, что не было ничего сверхъестественного в извилистых сияющих линиях и одиноких звездочках, разбегающихся во все стороны от наших движущихся рук и ног.

     Стоя у края воды в темноте и не зная какое чудо скрывается в этих мрачных глубинах, можно было подумать, что редкие голубые вспышки на волнах - это просто отражение лунного света. Но однажды свечение моря было таким сильным, что даже высокие глиняные обрывы, окаймляющие побережье, были освещены исходящим от моря призрачным светом. Несколько ночей подряд длинные и пологие волны, мягко набегающие на берег, были украшены светящейся в темноте голубоватой пеной. В то лето мы спали в палатке сшитой из легкой желтовато-белой парашютной ткани, так что тлеющие верхушки волн и полная луна ясно просвечивали сквозь её тонкие стены. Я помню как мы пытались заснуть в нашем полном бледно-желтого света шатре, не в силах удержаться от смеха каждый раз, когда владелица этой необыкновенной палатки и наша подруга Аня восклицала с возмущением: “Ну выключите же наконец луну и море! Я никак не могу заснуть”.

ПРОДОЛЖЕНИЕ СЛЕДУЕТ...

(с) Анна Шевченко

Пять любимых вещей моего детства (1. Снег)

Пять любимых вещей моего детства (2. Новый Год)

Пять любимых вещей моего детства (3. Мороженое)

Пять любимых вещей моего детства (4. Платья)