пятница, 31 декабря 2021 г.

МАРТА, або забуте свято - РОЗДІЛ 8

Деякий час вони йшли мовчки. Тобто, майже мовчки. Марті здавалося, що Ілона просто не знає що таке мовчати, навіть заради власної безпеки. Чи просто не вміє? Напевне, її настільки балували вдома, що дозволяли робити все що їй тільки заманеться. Вона весь час стогнала, жалілася, робила хлопцям зауваження та давала настанови. Хлопці вирішили її просто ігнорувати, бо ще жодного разу не зреагували на її напади, хоча Марта чула як їхнє дихання стає дедалі важче та голосніше, наче вони ледь стримуються, щоб не розлютитися.

Марта боялася, що якщо Ілона не стулить пельку, у Андрія в будь-який момент урветься терпець і він просто відмовиться їй допомагати; особливо, враховуючи те, що вона майже зруйнувала його репутацію в школі та до цього часу ані перепросила, ані спростувала свої звинувачення. Марта вирішила, що якщо це станеться, то не буде втручатися та умовляти хлопця. Вона вже достатньо зробила для Ілони, і якщо дівчина цього не розуміла та не цінувала, то була її власна справа. Хтось мав дати їй прочухана та навчити гарним манерам. І якщо це доведеться зробити в такий спосіб… що ж, хай так і буде!

Ніч якось згустилася, стала щільніше, темніше, а її тиша глибшою та ще більш моторошною. Здавалося, що зусібіч на них насувається невидима стіна, яка відрізає їх все більше і більше від знайомого світу назовні. Небо було густим та чорним як чорнила, а от зірки світили ще яскравіше, весь час блимаючи над їхніми головами. «Що вони роблять?» – цікавилася подумки Марта. «Про що думають, коли так жваво підморгують одна одній? Може це вони так спілкуються між собою? Розповідають різні історії зі своїх куточків небосхилу, діляться новинами? А може то вони гадають знайдемо ми свято чи ні?»

Зараз, коли пристрасті оговталися, Марта почала відчувати наскільки вона змерзла, особливо це стосувалося кінчиків її пальців як на руках так і на ногах. Вона запитувала себе скільки часу їм ще йти. Навіть почала хвилюватися, що вони ніколи не знайдуть те на що шукають. Поступово нею заволоділи розпач та сумніви. А що як вона даремно повірила в казку? Що як ніякого Новорічного Палацу Тіни вже не існує? Що як Оленка мала рацію і Тіна вже давно померла? Що вони будуть робити як замерзнуть так нікуди не діставшись і нічого не знайшовши? Що як вони не зможуть повернутися додому?

Марта зрозуміла, що втомилася і що в неї нема сил протистояти розчаруванню та пригніченню. Вона просто хотіла знайти свято та його магію. Бо ж магія свята має існувати! Вона в це щиро вірила. Вона хотіла переконати інших, що в цієї традиції є коріння, є ціла історія, і що вона знайшла шлях до цього забутого знання. Це як повернутися до минулого щоб не втратити майбутнє. Невже вона так сильно помилилася? Невже передчуття її підвело? Невже вона просто обманювала себе, очікуючи на те що знайде справжнє свято? Невже бабусин лист був просто вигадкою? Наразі, вона навіть почала ставити під сумніви його існування. Може то їй все наснилося?

Марта відчула страшенний головний біль, що недоречно пронизував її скроні розпеченою коцюбою. Вперше з того часу як вона вирішила піти на пошуки свята, вона воліла опинитися вдома, у своїй власній кімнаті, у своєму теплому ліжку, зі своїми улюбленими книжками та ляльками, знаючи, що ще одна з них знайшла свій справжній дім та справжніх друзів. Марта зітхнула та знов відчула на очах пекучі сльози, що намагалися пробитися назовні та скотитися по її змерзлих щоках.

 – Я вже більше не можу йти… – проскиглила Ілона. – Я втомилася… я хочу їсти… я хочу пити…

Марта напружилася, очікуючи на якесь єхидне зауваження з боку хлопців чи Оленки. Та минуло декілька хвилин і ніхто нічого не сказав. Марта здивувалася. А тоді Оленка почала смикати її за рукав пальто. Марта подивилася на неї, звівши брови.

 – Що таке?

Оленка глянула через плече на Ілону, потім нахилилася до Марти та прошепотіла їй на вухо:

 – Мене вбиває погоджуватися з Ілоною, але мені здається, що нам всім не завадило б перепочити та щось поїсти.

Марті стало соромно за свою необачність. Вона ж була лідером цього походу. Вона мала дбати про потреби інших. Натомість, вона дозволила своїм розпачливим думкам нагнати на себе такий смуток, що вона забула про все на світі крім свого власного розчарування.

 – Ну що, влаштуємо невеличкий привал? – запитала Марта в інших.

 – Оооо, – простогнала знов Ілона.

 – Нарешті, – пробуркотів Андрій.

 – Чудова ідея! – бадьоро обізвався Ярко.

 – То… хтось бачить якесь підходяще місце? Не сидіти ж нам просто посеред дороги.

 – Як щодо того пня, бачите он того? – запитала Мілена, вказуючи на організовану купку пнів неподалік.

Це було те що треба: один великий пінь, що був схожий на стіл, та декілька невеликих пеньків навколо нього. Марта посміхнулася; вона намагалася не думати про те, що пні то є загублені дерева, які пішли з життя раніше за свій час. Натомість, вона уявляла собі, що це родина добрих лісових тролів, які перетворюються на пні, коли лягають спати, щоб на них ніхто не міг напасти в той час як вони не можуть захиститися.

Всі попрямували до пня та поскидали свої наплічники, принаймні ті в кого вони були. Андрій витяг з карману декілька коробок із сірниками та запропонував Ярку назбирати хмизу для багаття. Дівчатам ця ідея дуже сподобалася, бо вони всі вже добряче підмерзли. Поки вони чекали, Марта, Оленка і Мілена намагалися зігрітися, перестрибуючи з ноги на ногу та наспівуючи дитячі пісеньки, в той час як Ілона сиділа на пні та дорікала на свою ногу, яка ось-ось відвалиться від морозу та болю.

Коли хлопцям нарешті вдалося розпалити багаття, всі скупчилися навколо нього та почали зігрівати свої занімілі руки. Навіть просто дивлячись на червоно-помаранчеве полум’я ставало тепліше. Атмосфера одразу ж пожвавішала. Всі стали посміхатися та жартувати, що це набагато краще за грубку, і що саме так треба зігріватися в школі під час перерв. Марті навіть здавалося, що від посмішок її друзів їй ставало набагато тепліше ніж від вогню.

Як всі трошки зігрілися та почали витягати зі своїх наплічників чи карманів, хто що взяв із собою з наїдків, виявилося що Ілона взагалі із собою нічого не взяла.

 – Та про що ти тільки думала, коли йшла з дому вночі та ще й взимку? – запитала її ошелешена Оленка, яка наразі витягла декілька товстих шматків хлібу, сиру, ковбаси та термос із гарячим чаєм.

Ілона ковтнула слину.

 – Та я зовсім не думала про це. Я просто хотіла встигнути за вами та добряче налякати, – зізналася вона та гірко зітхнула.

 – От і маєш тепер за свої витребеньки, – сказав Андрій, дістаючи декілька шматків хліба. – Може тепер будеш добре думати перш ніж пакостити іншим.

 – Ось, тримай, – сказала Мілена, простягаючи Ілоні одну очищену цибулину та щось що було загорнуто в серветку.

Ілона зморщилася.

 – Що це таке?

 – Це котлета, – відповіла Мілена, опустивши очі додолу. – Сусідка сьогодні принесла. Сказала, що наготувала цілу сковороду, бо чекала на гостей, а вони так і не прийшли, тож вона нам їх принесла. Та, насправді, вона просто знає що в нас завжди замало їжі та що іноді на всіх не вистачає… А цибулю я знайшла в кошику для овочів. Останню.

Ілона скривилася.

 – Ти що смієшся? – зухвало сказала вона. – Я це їсти не буду!

 – Ще й як будеш! – відрізала обурена Оленка. Вона взяла котлету та цибулю у Мілени та поклала на пінь напроти Ілони. – Мілена тебе дуже чемно пригощає. Ти не можеш їй відмовити. Тож, подякуй та їж, бо більше ти нічого від нас не отримаєш. Занадто ти нахабна та невдячна.

 – До того ж, – додав Андрій, – жебракам не вибирати. Чи не це відповів твій злиденний дід, коли наші батьки благали його підняти заробітну платню? Здається, саме це. Та ще й замовив звести новий паркан навколо фабрики, а на брамі вибити ці ж слова, тільки замінивши слово «жебраки» на «бідняки», щоб ніхто не подумав, що він тримає у себе на роботі справжніх жебраків.

Всі принишкли. Марта добре пам’ятала шок та обурення, з яким дорослі розповідали про цей жахливий випадок, про цей бездушний вчинок власника двох головних та єдиних фабрик міста. Казали, що на те щоб звести новий паркан, браму та вибити слова він витратив більше коштів ніж витратив би піднявши зарплатню своїм робітникам. Люди важко працювали як вдень так і вночі, але їхня виснажлива праця настільки низько оцінювалася та оплачувалася, що вони навіть не могли прогодувати свої родини. А шукати іншу роботу в маленькому містечку було ніде.

По щоках Ілони потекли сльози.

 – Добре, тримай, – зітхнувши, сказала Оленка та поклала біля неї шматок хліба, – і не треба рюмсати. Нам тебе ані трохи не шкода. Тебе та твою родину доля обділила тільки людяністю, а все інше у вас є в надлишку.

Марта, яка ще декілька хвилин до того відчувала неабиякий голод, втратила апетит. Вона витягла свої бутерброди та термос та присунула їх до Мілени. Сама ж вона відвернулася від пня-столу та зафіксувала свій погляд на вогні. Деякий час було чутно тільки жування та сьорбання. Проте ритм був настільки рівним та узгодженим, навіть дружнім, що Марта потроху заспокоїлася та підбадьорилася. Потім відчула повернення апетиту та приєдналася до інших.

 – Отже… гноми-звіздарі, – сказала несподівано Мілена, як наситилася, вдивляючись в Мартині очі. – А навіщо гномам рахувати зірки?

Марта засміялася.

 – Дуже добре запитання, Мілено! Я сама вже певний час над цим розмірковую.

 – О, то ти вже маєш історію?

 – Ні, історії, на жаль, ще не маю. Проте маю певні нариси та деталі до історії.

 – То може розкажеш нам? Будь ласочка!

 – Так, Марто! Давай! Розказуй! – почали заохочувати її інші. – Каз-ку! Каз-ку!

В серці Марти одразу ж спалахнув вогник справжньої казкарки. А чому б не розповісти друзям? Вона ще ніколи нікому не розповідала свої вигадані історії. Це була б її перша публіка.

 – Я завжди думала, що гноми живуть під землею і не висовують свого носа на поверхню, – пробуркотіла, набурмосившись та схрестивши перед собою руки, Ілона.

Марта кивнула із таким поважним видом наче вона була дипломованим професором з ‘гномології’.

 – Не заперечую, що цей відомий на весь світ стереотип має під собою певні підстави, – спокійно відповіла вона, в той час як інші слухали її, не відводячи очей. – Проте гноми, так само як і люди, бувають різними. Бувають гноми, котрих повністю влаштовує життя під землею. А бувають особливі гноми, які прагнуть до зірок. Одними з таких гномів, як ви вже зрозуміли, є гноми-звіздарі. Вони дуже працьовиті. В кожного є своя власна справа, яку треба сумлінно виконувати. Так, деякі з них ведуть ретельний облік усіх зірок на небосхилі, рахуючи та перераховуючи їх кожного нового місяця. Якщо виявляється, що якась з зірок зникла, інші гноми відправляються на її пошуки. Їх називають гномами-рятівниками. Ще інші підіймаються вгору на невидимих драбинах та за допомогою спеціального приладдя полірують зірки, що потьмяніли, та ремонтують зірки, що зламалися, бо всередині зірки мають механізм схожий на той, що колись знаходився всередині старих годинників. Це гноми-працівники. Зірки, до речі, їм дуже вдячні за це. За їхню велику ласку та віддану працю вони, хоча загалом не дуже щедрі створіння, завжди дають гномам-звіздарям декілька кошиків дуже цінного зіркового пилу, який більше ніде на світі не можна знайти. Із цього пилу гноми-золотники та гноми-срібники роблять найкраще коштовне каміння в світі, а також інші корисні речі.

Марта перевела подих та продовжила:

 – Проте бувають і інші гноми. Ті, що живуть під землею. Іноді, коли в них закінчується руда, вони виходять на поверхню та починають полювання на зірок за допомогою чарівних арканів та гарпунів. Вони як справжні варвари – дикі, войовничі та люті; в них зовсім немає терпіння зробити зіркам якусь приємність, встановити з ними дружні стосунки та згодом отримати віддяку. Вони лихі та безжальні і взявши в полон зірку, тримають її в найглибшому підземеллі, де висмоктують із неї все що тільки можна. Колись їх називали гномами-рудокопами, та їх репутація така жахлива, що тепер їх називають не інакше як гноми-крадії. Тож, ось і відповідь на твоє запитання, Мілено: Навіщо гномам рахувати зірки? – Для того щоб знати коли одна з них зникла та податися на її пошуки. Пошуки можуть тривати не один рік, бо різні клани гномів дуже ревно зберігають таємницю місцезнаходження свого підземного королівства та використовують потужні чари, щоб охороняти свої володіння від інших гномів. Та коли гноми-рятівники нарешті знаходять гномів-крадіїв, між ними починаються справжні війни, що тривають багато десятиліть… 

Марта зупинилася, посміхнулася та видудлила залишки чаю з термоса. Потім соромливо подивилася на друзів. Ті вирячили на неї очі так наче зовсім не впізнавали її. Марта зніяковіла, розгубилася та відчула як до очей знов підступають сльози. То їм не сподобалося… а вона так сподівалася хоч на якусь похвалу! Здавалося, що все було дуже і дуже погано. Але невже настільки погано, що в них навіть слів не було, щоб хоча б виразити свою відразу? Бо ж навіть Ілона мовчала!

А потім, коли вона вже почала тонути в розпачі, почулися гучні оплески та захоплені вигуки.

 – Нічого собі!

– Це ж треба!

– Марто, ти просто молодець!

– Так, це було щось неймовірне…

Марта закліпала очима в той час як перша хвиля захоплення поступово вщухала.

 – То вам дійсно сподобалося? – затинаючись запитала вона, провокуючи другу хвилю оплесків та вигуків.

 – Звісно ж сподобалося! Це було так класно! Яка ж ти молодець! Невже ти це все сама вигадала?

Марта кивнула.

 – Ти обов’язково станеш справжньою письменницею, – сказала в захваті Мілена.

 – Це вже точно!

 – Ще й всесвітньо відомою!

 – А можна твій автограф, поки ти ще з нами розмовляєш?

 – Ха-ха-ха… Ну, добре, годі вам, – сказала нарешті Марта, відчуваючи як палають її щоки. – Це ж був лише невеличкий опис, навіть не справжня історія… Нам, напевне, вже час йти… Ілоно, все гаразд? Ти щось дуже підозріло мовчиш. Це на тебе зовсім не схоже, – все ще посміхаючись від задоволення, сказала Марта, в той час як вони почали збиратися. – Невже тобі нема чого сказати? Якось прокоментувати почуте? Задати мені нищівного удару своїм презирством?

Ілона знизала плечима.

 – Маю погодитися, що це було дуже гарно, – видавила вона нарешті з себе, радше дивлячись на свою травмовану ногу ніж на Марту. – Мені дуже сподобалося, – додала вона пошепки так наче зізнавалася у чомусь ганебному.

Марта, розуміючи наскільки для Ілони було важко сказати комусь щось приємне, просто посміхнулася та подякувала їй. Хлопці тим часом загасили багаття і всі дружно рушили далі.

 – Цікаво, а чиї то були сліди, які ми бачили біля паркану? – запитала Мілена.

 – Я про них зовсім забула, – сказала Марта.

 – Я теж, – сказав Ярко.

 – Чекайте, а хіба то не були сліди Ілони? – запитала Оленка.

 – Ти що зовсім тю-тю? – буркнула дівчина. – Я йшла весь час за вами. Як мої сліди могли опинитися перед вами?

 – Ну добре, добре, – відповіла, роздратувавшись, Оленка. – Ляпнула дурницю, не подумала… Навіщо так гарячкувати?

 – До того ж, – сказав Андрій, – Ярко казав, щось про те, що сліди були невеликі та легкі, а Ілона… ну, сама знаєш…

 – Замовкни! – огризнулася Ілона.

Андрій вишкірився.

 – Ну що ж, – сказала Марта, – нехай це залишається таємницею.

З часом кількість пнів почала поступово зменшуватися, а деінде почали з’являтися обриси занедбаних домівок, парканів, колодязів та капличок. Починалося село. Снігу тут випало набагато більше ніж в місті; він лежав густо та незворушно. Довкруж було тихо та моторошно наче в потойбіччі.

Та тільки-но ця думка промайнула в голові Марти, як нізвідки здійнявся вітер – сильний та пронизливий – та почав, лиховісно присвистуючи, змітати сніг в кучугури, оголюючи клапті чорної землі. Нацькований вітром, сніг почав бешкетувати; діти зіщулились та позакривали руками обличчя від снігової куряви, що намагалася потрапити їм в очі. Вікна покинутих будівель почали деренчати, дверцята застукотіли, хвіртки заскімлили. Привиди минулого поверталися до своїх домівок…

Через невгамовний свист вітру та гамір, що здійнявся, через глибокий сніг та кучугури, що виросли немов з-під землі на їхньому шляху, діти не одразу почули наближення небезпеки. По коліно в снігу та важко дихаючи, вони зупинилися, щоб перевести подих, аж раптом почули якийсь віддалений гул. Потім щось загуркотіло.

 – Здається до нас щось наближається… – нервово прошепотіла Оленка, хапаючись за Марту.

Вони придивилися та нічого не побачили.

 – Це, мабуть, снігова буря…

З кожною хвилиною гуркіт ставав все голоснішим. Діти дивилися один на одного та боялися поворухнутися. Вони стояли, вишикувавшись в одну лінію, тримаючись за руки, наче під час гри в ланцюг, готові оборонятися та не дозволити гравцю іншої команди прорватися крізь їхній заслін.

 – Це не я, – сказала Ілона, наче її хтось в чомусь звинувачував.

 – Що будемо робити? – запитала Марта, ігноруючи її. Вона смикнула Мілену за руку, щоб упевнитися в тому що достатньо міцно її тримає. Мілена була такою маленькою та худорлявою, Марті здавалося, що як здійметься сильний вітер, одного раптового пориву буде достатньо для того щоб підняти її вгору та віднести геть.

 – Якщо це й справді снігова буря, – відповів Ярко, – нам треба негайно знайти якесь сховище…

 – Гадаю один з цих порожніх будинків підійде, – додав Андрій. – Ну що? Йдемо?

Ніхто не відповів. Вони продовжували стояти посеред снігу та темряви, прикуті нездоланим страхом.

Раптом із оглушливим ревом та яскравим світлом, що їм засліпило очі, щось незграбне та кремезне винирнуло із кучугура та, важко перевалюючись з боку на бік, почало наступати прямо на них.

 – Ааааааааааа!

Діти закричали та кинулися врозтіч. Марта, Оленка та Мілена опинилися з одного боку. Ярко, Андрій та Ілона з іншого. Марта міцно трималася за руки дівчат та бігла що є сили, хоча ледь розбирала дорогу; найголовніше було не загубити одна одну та знайти інших. Тільки де їх тепер шукати? Сніг і вітер заважали бігти.

 – Що це таке? Що це в біса таке?

Голос Оленки долинав до свідомості Марти немов з іншої планети. Вона майже задихалася від напруження та не мала зайвого подиху щоб відповісти, що це скоріш за все якась сільськогосподарська машина і що існує висока ймовірність того що вона їх може переїхати. «Ми маємо дістатися одного з будинків! Там ми будемо в безпеці!» – подумки заспокоювала вона сама себе.

А потім сталося найгірше, що тільки могло статися посеред засніженої ночі і на що Марта аж ніяк не розраховувала.

Марта перечепилася та впала, а її окуляри злетіли з перенісся та зникли в кучугурі. Марта відпустила Оленку та Мілену та почала наосліп копирсатися в снігу. Паніка та жах накотилися на неї наче хвиля. А що як вона їх не знайде ? Як вона зможе дістатися хоч би кудись? Вона ж без них майже нічого не бачила! З очей бризнули сльози розпачу та безсилої люті, в той час як окуляри продовжували вміло уникати захоплення. Шалений рев машини заглушав все довкола, а страх заважав думати.

 – Марто! Марто! МАРТО!

Майже підсвідомо Марта розуміла, що то її кличуть подруги, та вона не мала часу на теревені. Тремтячими руками вона розкидала сніг в різні боки, наче рила собі нору, її зуби стукотіли, все тіло трусило, а по щоках текли сльози. Машина кружляла десь навколо… вона то наближалася то віддалялася наче то були трюки божевільного, знову і знову посипаючи їх снігом… здавалося, що той хто був за кермом зовсім не володів ситуацією…

 – Марто, треба тікати звідси! Воно прямує прямо на нас! Ну ж бо, вставай!

Марта стисла зуби. Вона не могла тікати без своїх окулярів! Невже вони цього не розуміли?! Паніка Марти вже досягла найвищої точки, коли рев мотору раптово вщух. Цієї ж миті, пальці Марти наштовхнулися на вигнуту дужку окулярів. Марта видихнула із неймовірним полегшенням від якого в неї аж запаморочилося в голові, схопила окуляри, протерла лінзи мокрими рукавичками та хутко начепила собі на ніс.

Видимість була неідеальна, особливо тому що все довкруж поринало в сліпучому світлі фар. Трохи заспокоївшись, хоча все ще важко дихаючи, Марта побачила, що то було, та розсміялася.

 – Та це ж всього лише трактор! – закричав голос Ярка. Він, Андрій та Ілона зненацька опинилися поруч з дівчатами; захекані та згорблені, вони рухнули на сніг біля них. Марта побачила, що Ілона була бліда-блідесенька; вона лежала ледь притомна після гонитви; напевне, нога її вже добряче доконала.

 – Що? – важко дихаючи запитала Оленка.

 – Допотопний, тупий трактор! – буркнув Андрій наче соромлячись того, що теж злякався.

 – Не можу в це повірити. Ну і ніч в нас видалася… – сказала Оленка, хитаючи головою. – Виявляється, нас зовсім не важко налякати.

 – Але ж ти маєш погодитися, що на картинках трактори зазвичай не поводять себе так лиховісно, тож і не вселяють страху, – сказала Марта із посмішкою. Тепер, коли вона знайшла свої окуляри та заспокоїлася, вона радо побачила гумор всієї ситуації.

 – Гадаєте там хтось є? – спитала Мілена. – За кермом?

 – Має бути, – відповіла Марта. – Навіть за часів технологічного прогресу, машинами управляли водії, а зараз і поготів.

 – Тоді чого він так їхав наче їм ніхто не керував? І чому зараз стоїть на місці і не вимикає фари?

Марта знизала плечима. Андрій запропонував подивитися та перевірити, хутко підвівся на ноги та покрокував до трактору. Марті здалося, що він конче хоче довести, що нічого не боїться. Марта, Оленка та Мілена підвелися слідом за ним. Ярко забарився, намагаючись самостійно підняти Ілону.

 – Агов, народ, потрібна допомога, – пробурчав він, важко дихаючи через декілька хвилин невдалих спроб. – Здається вона зараз знепритомніє.

Ілона слабо стогнала та виглядала просто жахливо. Марті навіть здалося, що вона трохи поменшала від того що пережила. Андрій ляснув себе по лобу та повернувся назад. Він допоміг Ярку підняти Ілону на ноги. Разом вони обхопили дівчину за пояс. Оленка витягла з кишені два шматочки цукру та простягнула до неї.

 – Тримай, може трохи допоможе.

 – Дякую, – прошепотіла Ілона.

В шістьох вони подріботіли до трактору, намагаючись дотримуватися Ілониного темпу. Вони вже були за декілька кроків від машини, коли в кабіні хтось загорланив захриплим басом щось схоже на уривок дуже спотвореної пісні. Діти відсахнулися. Наступної миті пісня вщухла, а кабіна заповнилася оглушливим хропінням. Діти обмінялися поглядами та зареготали.

 – Фу, що це за сморід? – запитала із гримасою Оленка, затуляючи свого носа.  – Здається в кабіні щось врізало дубу.

 – Та він же п’яний вщент! – сказав, регочучи, Андрій. – От він так і їхав, не розбираючи дороги.

Здавалося вони не можуть припинити реготати. Навіть коли вони відійшли на безпечну відстань від трактору, залишивши позаду сморід, але ще чуючи відлуння хропіння, знайшли свої сліди, трохи поблукали, розплутуючи їх, та нарешті вийшли на знайому стежину, вони продовжували реготати.

Час від часу вони пригадували, хто як себе поводив під час масового жаху та паніки та доброзичливо кепкували один з одного. Навіть Ілона, пересилюючи біль, чи може просто забувши про нього серед бурхливих веселощів, що їх охопили, спромоглася на щиру усмішку.

В перспективі Марта розуміла, що з їхнього боку було дуже необачно блукати посеред ночі та навіть не дивитися собі під ноги. Та здавалося, що після пригоди з трактором, вони остаточно впевнились в тому, що не існує жодної реальної загрози.

Втративши пильність та регочучи, вони не помітили, коли закінчилася земля і вони як один покотилися стрімголов вниз.

четверг, 30 декабря 2021 г.

МАРТА, або забуте свято - РОЗДІЛ 7

Марта зупинилася та подивилася навкруги. Перед її очима розкинулася неосяжна пустка, вкрита сріблястим снігом, що грайливо поблискував там і сям посеред темно-синьої ночі. Холод помітно поглибився, а повітря наповнилося вогкістю, що пронизувала до самих кісток. Марта подивилася вгору. Оксамитове небо було покрите тонкою білою імлою. А зірок – яскравих та веселих – було так багато, здавалося, що їх хтось розсипав немов купу ґудзиків на скляну підлогу. Повний місяць, сивий та спокійний, плавно линув по небосхилу, не спускаючи з них своїх пильних та далекоглядних очей.

Схвильовані та налякані, діти зробили декілька непевних кроків на зустріч темряві. Потім побачили стежку, що бігла посеред низеньких пнів, пожвавішали та рушили вперед. Їм на зустріч летів вітер. Марта миттєво відчула його холодний та дошкульний дотик на своїх щоках. Марта не любила вітер, особливо взимку; їй завжди здавалося, що хтось невидимий болюче смикає її за щоки тонкими крижаними пальцями із довжелезними дряпучими кігтями, наче перевіряючі шкіру її обличчя на міцність.

Чим далі вони просувалися по стежині, тим більше з’являлося пнів по обидві сторони від неї.

 – Вони стирчать з землі наче гноми-звіздарі, що вилазять зі свого підземелля як сходить новий місяць та рахують зірки, – сказала мрійливо Марта.

 – Де ти тільки береш ці чудернацькі ідеї? – спитала її Оленка; в її голосі відчувалося захоплення.

 – З голови, – відповіла Марта, знизавши сором’язливо плечима.

 – А ти не думала наступного року писати для шкільної газети? – поцікавився в неї Ярко. – Наша художня колонка вже декілька років не поповнюється новими творами, а вони завжди користуються неабияким інтересом серед читачів.

 – А що? Це ж просто геніальна ідея! – відповіла за Марту Оленка. – Що скажеш, Марто? Ти ж пишеш вірші. А твої твори завжди найкращі в класі. Іноді аж лють бере, коли ти отримуєш чергову дванадцятку, а панна Олекса так і розпливається від радощів і вихваляє тебе перед усім класом. Маю сказати, – докірливо додала вона, – що це зовсім нечесно змушувати нас змагатися з тобою, коли в жодного з нас нема ані такої уяви, ані хисту. Я завжди казала, що для тебе має існувати якась інша категорія^ серед інших майстринь слова чи щось таке...

Марта не знала, що й казати, бо була приголомшена тим, що Оленка вважала її майстринею слова.

 – Працювати на шкільну газету це дуже почесно, а головне перспективно, – сказав Ярко, напевне вирішивши, що Марта мовчить, бо чекає на якийсь вирішальній та переконливий довід з його боку перед тим як погодитися. – Наша газета одна з найкращих серед шкіл регіону і мати таку відзнаку у своєму шкільному резюме при подачі документів до вищого навчального закладу – може навіть до столичного університету – має дуже велике значення.

«Столичний університет! Нічого собі!» – подумала Марта. «Та це ж щось із області фантастики…»

 – Бабуся була б в захваті, – нарешті сказала вона. Її бабуся з боку мами, що все своє життя викладала історію в місцевій школі, помітивши творчі здібності онуки ще в дитинстві, завжди заохочувала її та підштовхувала в цьому напрямку.

Марта повернулася до дійсності із пекучим болем у серці. Пнів ставало все більше, аж доки вони не опинилися в справжньому морі пнів, вкритих синьо-срібним снігом. Деінде стирчали невеликі групи засохлих кущів. Мартини очі заблищали слізьми.

 – Ви уявляєте що колись все це було вкрито густим лісом? – пригнічено запитала вона, аж задихаючись від того болю, що стискав її серце. – А зараз? Ми навіть не знаємо які саме дерева тут росли! Це виглядає як одна велика братська могила: полеглі за чиїсь корисливі інтереси воїни, що навічно залишатимуться безіменними…

Запанувала зніяковіла тиша.

 – Тато казав, – майже пошепки почала Оленка, – що в столиці є ціла мережа Ботанічних Садів. Всі з різними природними умовами та рослинами, залежно від кліматичної зони, яку представляють. Вони знаходяться в велетенських скляних кулях завбільшки за наше місто. Тато якось проходив повз один такий Сад і побачив у величезному вікні цілу купу дерев: височезних, пишних та зелених. Каже це було щось неймовірне. На вході йому дали листівку з переліком різних видів рослин, які там можна побачити. А в нижній частині аркуша був Інтернет код, ввівши який можна було відвідати справжній віртуальний тур всередині кулі, роздивитися рослини зблизька та почитати про них. Звісно, ми цього не зробили…

Марта мовчки кивнула. Всі знали, що коди доступу, які роздають на вулиці чи в крамницях, то пастка чи перевірка. Бо якщо ввести цей код через свій комп’ютер, можна запросто опинитися під підозрою. Марта не розуміла в чому тебе можуть запідозрити, проте знала що тоді за тобою та твоєю родиною почнуть пильнувати, перевіряти, задавати питання… Можна роботу втратити чи навіть опинитися за гратами.

 – А що твій тато ще розповідав про столицю? – в захваті запитала Мілена.

 – Розповідав, що центр столиці виглядає як справжнє місто майбутнього. Розповідав що там є –

Та що там є вони так і не дізналися. Оленка раптово замовкла та рвучко обернулася назад, вдивляючись у пітьму.

Всі здивовано подивилися на Оленку.

 – Все гаразд? – поцікавилася Марта. – Ти щось загубила?

Оленка хутко похитала головою.

 – А ви що не чули? – запитала вона високим нервовим голосом, що так і тремтів.

 – Що ти кажеш, Оленко?

– Що ти чула?

– Я нічого не чув.

– Я теж…

– Звісно ні, адже ви всі белькочете без зупинки! Що так важко помовчати секунду та послухати?

Здивовані спалахом гніву Оленки, всі замовкли та прислухались. Марта навіть примружилась. Та вона нічого не бачила в темряві окрім невиразних обрисів кущів та пнів. Що Оленка могла почути? Марта була впевнена, що крім них тут більше нікого не було.

Зненацька Мілена зойкнула та схопила Марту за руку. Марта широко розплющила очі. Один з кущів заколихався так немов всередині нього щось прокинулося та почало крутитися в сухому гіллі. До них почали долинати різні звуки. Марті здалося, що то було щось середнє між шурхітом та скрегітом, наче хтось нишпорив у снігу, риючі собі нору.

 – Це напевне ведмідь… – застогнала Оленка, хапаючись за голову. – Мабуть ми його розбудили.

Неначе погоджуючись з її висновком, кущ почав ворушитися ще більше.

 – Аааааа! Він вилазить зі свого барлога! Він нас з’їсть живцем! Треба тікати! Чого ви чекаєте?!

Марта та Ярко переглянулися та не рушили з місця; жоден з них не вірив, що це може бути ведмідь. Та маленька Мілена ще міцніше стисла Мартину руку. Оленка зробила крок назад, перечепилася через пінь та впала на землю.

 – Не мели дурниць, – обізвався різко Андрій. Він схопив Оленку за обидві руки та допоміг їй підвестися на тремтячі від страху ноги. – Тут не водяться ведмеді. До того ж, взимку вони занадто міцно сплять, щоб ми могли їх просто так взяти та розбудити.

Наразі звук змінився. Спочатку вони почули щось схоже на хрюкання, потім пирхання, потім сопіння, яке поступово перетворилося на жалібне скиглення.

 – Може це не ведмідь, а його неслухняне ведмежа? – запитав жартома Ярко. – А що як воно, почувши нас, вийшло погратися?

 – Ауууу….ауууу….ауууу…

 – А це вже схоже на –

 – Це вовк! – закричала Оленка. – Чи вовки! Може вони вже оточують нас з усіх боків. О, ні, нам гаплик!

 – Оленко, заспокойся і не волай! – гаркнув Андрій. – Ти маєш опанувати себе та свою фантазію. А то спочатку ведмідь. Потім зграя вовків. Ти що думаєш, що в лісових тварин сьогодні грандіозна вечірка і що вони якраз починають збиратися?

Оленка захникала. Андрій вилаявся та пригорнув її до себе. Марта почала гарячково пригадувати все що вона вчила про тварин країни на уроках географії. Вона була майже впевнена, що читала в якомусь параграфі, що тут ніколи не було ані ведмедів, ані вовків. До того ж, логічно було припустити, що якщо вони дійсно колись жили в цьому лісі, то мали піти геть коли ліса не стало, чи навпаки прийти до міста та всіх їх зжерти. Проте…

 – А що як це дійсно вовк? – тихо сказала вона, через силу намагаючись не панікувати. – Мені здається, що вони не тільки виють, а ще й скиглять, верещать, пирхають та –

 – Як на мене, то це дуже схоже на Оленку, – сказав Ярко так що його почула тільки Марта.

 – Марто, тільки не зараз! – зарепетувала Оленка в той самий час. – Ти можеш хоч іноді вимикати свою вбудовану в мозок енциклопедію?

Марта образилася та замовкла. Вона ще ніколи не бачила щоб Оленка так себе поводила. Та трохи обміркувавши ситуацію, вона вирішила, що її подруга просто занадто налякана і тому не треба ображатися на її образливі слова.

 – Може це їжачок? – запитала шепотом Мілена.

 – А хіба вони не сплять взимку? – відповіла Марта, ігноруючи той факт, що їжачки зазвичай не завивали; все ж таки думати про їжачків вночі посеред спустошеного лісу було набагато безпечніше ніж про вовків.

 – То може їх розбудила своїм вереском Оленка? – припустив напівголосно Ярко.

Марта посміхнулася.

 – Так, але не забувай, що ці звуки з’явилися ще до того як вона почала верещати.

Кущ продовжував колихатися та рипіти наче в його гіллі заплуталась зміюка. Час від часу було чути скрегіт та шурхіт.

 – Може це олень? – сказала Марта. – Чи оленятко. Може воно заблукало та шукає на щось їстівне? Хоча, – вона додала наступної миті, – навіть оленятко було б завбільшки за кущ.

 – А може це лисиця? Може вона шукає притулок від морозу? – припустила Мілена.

 – Ну, якщо це лисиця, то вона напевне злякалася не менше за нас, – сказав Ярко.

 – Я думаю це має бути лисиця, – повторила Мілена.

Марта кивнула.

 – Мені здається, що ти маєш рацію. Мабуть вона спала собі під кущем, а ми її потурбували. Тож вона прокинулася, перелякалася і почала рити собі нору, щоб сховатися. Як часто їй доводиться бачити людей?

 – Не частіше ніж людям доводиться бачити її, – відповів Ярко.

 – То що будемо робити?

 – Мені здається, що краще за все просто йти вперед. Якщо це лисиця, то вона піде своїм шляхом.

 – А якщо ні? – запитала Оленка тоненьким, тремтячим голосом, що ось-ось порветься. – Що як вона нападе на нас ззаду?

 – Бо їй раптово заманеться обміняти свою гарну шубу на наші пальта? – глузливо обізвався Ярко.

Марта не зводила очей з куща, який раптово перестав ворушитися. Марта з надією припустила що те що там ховалося нарешті вирішило, що загрози нема і –

 – Фррр! Хрум! Ккккрррак!

В куші спалахнуло світло. Оленка заволала як сирена. Марта налякано вирячилася та відчула як похололо її серце, коли побачила істоту, що там принишкла. Це було щось кремезне та присадкувате. А на голові стирчали два товсті роги, що закручувались на зустріч один одному. Світло згасло, але обриси потвори ще довго лишалися зафіксовані перед її очима.

 – Що це таке? – запитала нажахана Мілена, притулившись якомога ближче до Марти.

 – Це сам чорт! – закричала Оленка так пронизливо наче її проштрикнули ножем. Здавалося, що вона зовсім втратила голову від переляку.

 – Так, з мене годі! – проголосив Андрій. – Подбай про неї, – сказав він Ярку, вказуючи на напівживу постать Оленки.

 – Що ти збираєшся робити? – запитав хлопець, наразі тримаючи істеричну дівчину, яка ледь-ледь стояла на ногах.

 – Дізнатися, що це в біса таке. Бо мені це вже набридло.

 – Ні, ти не можеш! – застогнала Оленка. – Щоб це не було –

 – Щоб це не було, – урвав її Андрій, – я дізнаюся вже за хвилину.

 – Може не треба? – запитала стиха Марта. – Це може бути небезпечно. А що як з тобою щось станеться?

«Це буде все через мене…» – у розпачі подумала вона.

Марта зблідла. Якою ж вона була дурепою! Навіщо вона взагалі сюди ішла? Та ще й інших за собою потягла! Всі діти як діти, а їй потрібне справжнє свято! От і маєш тепер. Оленка була права, коли казала, що це єдиний шанс знайти свою смерть.

Андрій витяг ліхтарик та складаний ніж.

 – Зі мною все буде добре, – сказав він, помахав рукою та пішов в напрямку куща.

Відчуваючи його наближення, істота в кущі почала шаленіти та трощити гілля своїми лапами та рогами. «Напевне, таким чином вона хоче відлякати Андрія,» – подумала Марта. Наразі вона поділяла свою пильність між Андрієм та Оленкою, яка з кожним його кроком спускалася все нижче і нижче додолу, незважаючи на всі спроби Ярка завадити цьому. Мілена продовжувала триматися міцно за Марту. Марта, намагаючись не показувати наскільки їй насправді моторошно, була їй потайки дуже вдячна. Їй здавалося, що якби не ця маленька дівчина, за яку вона несла відповідальність, вона вже давно б знепритомніла.

Коли Андрій вже був за крок від куща він почав світити на нього ліхтарем. Істота вистрибнула назовні та почала тікати плазом в напрямку міста. Марта була здивована. По-перше, вона навіть не припускала, що ця істота просто візьме і втече. Марта вже встигла намалювати собі жахливу картину боротьби між Андрієм та справжнім чудовиськом, яке мало стати страшенно великим, із кігтями та іклами, які б роздерли горопашного хлопця на шматки. По-друге, щось було не так. Істота пересувалася занадто повільно. Може вона пошкодила собі лапу коли вистрибувала з куща?

Андрій побіг за істотою. Марті здалося, що вона почула як він регоче. Хоча може то в неї в вухах вже дзвеніло від напруги? Наступної миті Марта, Мілена, Ярко і Оленка підскочили у повітрі від пронизливого крику, який наче стріла пройшов крізь кожного з них. Істота перечепилася, впала, перекинулася на спину та підняла догори свої кінцівки.

Андрій стояв над нею та дійсно реготав.

 – Ну що ви там стовбичите як телепні? Ану хутко сюди! – закричав він, як вдосталь нареготався. – Ви всі маєте подивитися на це чуперадло.

Наразі чуперадло лежало навзнак та стогнало.

Марта, Мілена і Ярко переглянулися та покрокували до Андрія. Ярко майже ніс на собі напівпритомну Оленку, яка, здавалося, навіть не намагалася самостійно переставляти свої ноги, бо вони то й діло підкошувалися.

Коли вони в чотирьох нарешті наблизилися до Андрія та його здобичі, то були приголомшені побачивши, що це була –

 – Ілона?! – загарчала Оленка. – Стривай… весь цей час… весь цей час… весь цей час… то була ти?!!...

Оленка почала задихатися від обурення. Її бліде від жаху обличчя миттєво побуряковіло. Марта, яка сама ще не оговталась від попереднього шоку, заніміла від здивування, коли Оленка, яка ще п’ять секунд тому була майже непритомна, напала на Ілону та почала несамовито гамселити її руками та ногами.

 – Ах ти ж мала паскудниця! Я тобі зараз покажу. Я тобі зараз влаштую виставу. Якого біса ти це утнула? Я ледь не померла від страху!

 – Оленко, припини! Будь ласка, вгамуйся, – намагалася докликатися до неї Марта. – Годі тобі! Ти так її вб’єш.

 – От і добре, – процідила крізь зціплені зуби Оленка, не припиняючи духопелити Ілону. – Нехай знає, що за такі жарти можна і в пику отримати і без очей залишитися!

Марта подивилася в розпачі на хлопців. Андрій стояв із таким виразом обличчя наче тішився з бійки. Ярко, натомість, виглядав так наче розмірковував над тим як наймальовничіше розписати її в своїй майбутній статті для шкільної газети.

 – Зупиніть їх! – благально промовила вона до них. – Чого ви чекаєте?

Присоромившись, Ярко та Андрій спробували відтягнути Оленку від Ілони. Проте Оленка була настільки оскаженілою цієї миті, що їм знадобилося докласти чималих зусиль, щоб це зробити. Коли вони нарешті відтягнули Оленку та стали із нею осторонь, міцно тримаючи її за руки, бо вона продовжувала люто видиратися та кричати образи, Марта змогла розгледіти Ілону. Негідне дівчисько лежало на спині, скорчившись немов від болю та тримаючись за живіт. По її щоках текли сльози, а на її голові виднівся маскарадний обруч з рогами, один вигляд якого так сильно її налякав. Біля неї лежав вимкнений ліхтарик.

 – Ілона, з тобою все гаразд? – запитала стурбовано Марта. – Тобі зле? В тебе щось болить? Невже Оленка тобі щось зламала?

У відповідь Ілона хрюкнула та зареготала що було сили. В той час як всі інші дивилися на неї із шокованими обличчями, вона заливалася реготом, каталася по холодній землі та тарабанила руками та ногами як в припадку.

 – Оооо, це ведмідь! – вона закричала тоненьким голосом, влучно імітуючи Оленку. – Ні, це вовк! Ні це сам чорт! Ха-ха-ха…

 – Та вона просто знущається! – Оленка важко дихала через ніс. – Ану відпустить мене. Негайно відпустіть! Я хочу вирвати її паскудного язика!

Андрій та Ярко почали сміятися.

 – Годі! – закричала Марта зі слізьми на очах. В неї нарешті обірвався терпець. – Припиніть це негайно! Що ви робите? Ви все зіпсували! Це зовсім не така пригода на яку я сподівалася!

Настала незручна тиша. Марта в розпачі заплакала.

 – Все, – схлипуючи, сказала вона, – далі я піду сама. Повертайтеся назад до міста.

Минуло декілька напружених секунд.

 – Марто, люба, пробач нам, будь ласка, – нарешті сказала присоромлена Оленка. Ярко та Андрій одночасно закивали головами. Мілена обійняла Марту. – Пробач. Я просто втратила розум. Ти ж знаєш як вона мене іноді бісить. Вона ж кого завгодно до сказу доведе. – Оленка зробила глибокий вдих. – Все. Я в нормі. Тільки не відправляй нас назад додому. Це ж наша пригода теж. Ми маємо пройти її разом до кінця. До того ж, як ми тебе відпустимо одну вночі в таку морозяку?

Оленка смикнула Марту за руку та посміхнулася.

 – Ну що, вибачаєш нас?

Марта витерла сльози та кивнула.

 – Ви теж мені пробачте. Я не хотіла на вас кричати. – Вона холодно подивилася на Ілону, яка й досі лежала на землі. – Бувай, Ілоно. Ти з нас доволі покепкувала сьогодні. Мабуть нареготалася на рік вперед. Можеш повертатися додому із почуттям виконаного обов’язку. Всього тобі найкращого.

 – А це вже ні, – сказала нахабно Ілона, хитаючи головою. – Я не піду сама додому.

 – Чому ні? Ти ж сама прийшла сюди…

 – Я йшла слідом за вами. Теоретично я не була одна. Але повертатися назад до міста, коли всі інші йдуть в іншому напрямку – це ні.

Марта подивилася на інших. Їхній бунтівний вигляд сказав їй все що вони думають про цю справу. Марта зітхнула.

 – Не дивіться на мене так. Я теж не в захваті від цієї ідеї, особливо після того що вона утнула – проте ми не можемо покинути її тут зовсім одну. Доведеться взяти її з собою. Добре?

Вона заглядала кожному по черзі в очі. Було щось в її лагідних, благаючих очах, чому вони не мали сил опиратися. Можливо це був той розпач з яким вона на них дивилася. Можливо розгубленість. А можливо той вогник нестримного бажання пригод, який все ще палахкотів на їхньому фоні. Щоб то не було, Оленка, Мілена, Ярко та Андрій погодилися без зайвих слів. Принаймні, поки вони не покрокували всі разом по стежині вперед, залишаючи Ілону наздоганяти їх позаду.

 – Оооо, – жалібно протягла вона.

Марта стиснула руки в кулаки, глибоко вдихнула та подивилася на неї через плече.

 – Що на цей раз?

 – Це моя нога, – пожалілася Ілона, – я мабуть потягнула щось коли впала… я не можу йти… мені потрібна допомога…

 – Це вже точно, – зіронізував Ярко.

Андрій не витримав.

 – От і сиди тут! – гаркнув він. – Марто, тільки не треба дивитися на мене із таким докором. Подумай сама, навіщо нам цей баласт? Ми вже і так через неї стільки часу втратили, а тепер ми повинні ще й тягти її за собою? Нехай залишається тут. Їй це піде на користь. А на зворотному шляху підберемо її і вже якось донесемо додому.

 – Якщо буде що забирати, – розлючено пробуркотіла Оленка. – Не буду втрачати надії на те, що саме сьогодні тут планується щорічна зустріч вовків. Вони напевне будуть дуже голодні з дороги та навіть не уявлятимуть який бенкет на них чекатиме…

 – Ні! – заволала Ілона; здавалося, що слова Оленки добряче її налякали. – Не залишайте мене тут саму! Благаю. Я не хочу… – Вона почала через силу підводитися з землі, зойкнула і знову впала. Її обличчя скривилося від болю. Було очевидно, що вона дійсно не може йти сама.

Марта подивилася на хлопців, які робили вигляд, що зовсім не розуміють її погляду.

 – Ви ж знаєте, що вам доведеться їй допомогти, – сказала вона, закотивши очі. – Ми ж вирішили, що нікуди без неї не підемо.

Андрій та Ярко переглянулися, зітхнули, підхопили Ілону під пахвами та підняли.

Марта посміхнулася.

 – Дякую. Це не було так вже й важко.

 – Тобі легко казати, – промимрив Андрій.

Ярко кивнув на згоду. Ілона люто зиркнула на Андрія. Оленка та Мілена засміялися. Марта зітхнула, похитала головою та покрокувала вперед.