Марта ще ніколи не гуляла містом вночі. Вирішивши скористатися нагодою сповна, вона розглядала все навколо себе з неабияким інтересом, безмежно радіючи чарівному срібло-сіро-синьому освітленню, що прикрашало непривабливу дійсність. Марта інколи розмірковувала над тим, чому нинішній уряд нічого не робить для того, щоб знов зробити місто привабливим та квітучим. От якби вона була в уряді, то обов’язково б наказала знести всі ці потворні споруди минулого-майбутнього часу, повернула б місту його колишній вигляд та усюди б висадила дерева та квіти. Це було б просто чудово!
Марта подивилася навколо себе та зітхнула. Невеличка частинка, що постійно наповнювала її голову всілякими чудернацькими вигадками, аж занадто сподівалася, що вночі вона побачить як сіреньке містечко перевтілюється на країну див, а звичайнісінькі будинки та крамниці перетворюються на щось захоплююче та магічне. Марта навіть примружилася, як вони проходили повз закритий кінотеатр, пильно вдивляючись чи в великій щілині, що простягалася немов шрам вздовж його стіни, не жевріє електричним сяйвом прохід в інший вимір. Та окрім забитих дошками вікон та старих, збляклих афіш там нічого більше не було.
Коли діти залишили позаду центральну частину містечка, де недобудовані та напівзруйновані торговельні центри, готелі та розважальні майданчики стояли темні та пусті, та завернули на вузеньку вуличку, щільно забудовану дешевими десятиповерхівками, в яких деінде ще тремтіло тьмяне світло, всі принишкли та прискорили крок. А що як хтось дивиться у вікно?
Ярко йшов попереду. Марта, Оленка і Мілена, тримаючись за руки, йшли за ним. Андрій йшов останнім. Сніговий килим доречно заглушував звуки їхніх черевиків.
– Дуже дивне відчуття, – пошепки прокоментувала Оленка, коли вони завернули за ріг та опинилися на менш забудованій вулиці. – А що як хтось вийде і побачить нас? Що тоді?
Ніхто не відповів. Марта подумки задавалася тим самим питанням, хоча добре знала, що рідко хто виходив на вулицю після дев’ятої години. Та все ж то було б мабуть дуже незвично виглянути з вікна і побачити купку дітей на вулиці вночі, що крокують геть з міста.
– А з вас хтось колись був за містом? – тихенько поцікавилася Мілена.
– Ні, – відповіли всі разом, хитаючи головами.
– А хтось має хоча б якусь уяву про те що там є?
– Ні, – сказали хором Марта, Оленка та Ярко.
– Так, – обізвався ззаду Андрій.
– Що?!
Всі обернулися та подивилася на нього із неабияким подивом, при цьому намагаючись не сповільнювати темп.
– Іноді ми з хлопцями залізаємо на верхівки недобудівок –
– О! – вражено зойкнула Мілена.
– Це ж небезпечно! – жахнулася Марта.
– Це ще навіщо? – різко запитала Оленка.
Андрій знизав плечима.
– Та просто так. Заради забави.
– Нічого собі забава, – пробуркотіла Марта, – гепнутися додолу з такої висоти…
– І що ж ви бачите? – втрутилася пожадливо Мілена.
– Та нічого. Довкруж тільки чорна земля. Ні дерев тобі, ні домівок. І тільки навесні… – Андрій знизив голос та додав лиховісним шепотом – там і сям яскраві немов кров плями маків…
Уява Марти миттєво спалахнула. «Маки! Червоні маки!» Вона ніколи не бачила їх окрім як на картинках в підручнику з біології, та вони їй жах як завжди подобалися. От якби побачити їх на власні очі! Вона й не знала, що вони все ще з’являються поза містом навесні. Село називали «мертвою зоною» через те що там майже ніхто не жив, нічого не зростало, а на землі ніхто не працював. Продукти, які колись вирощували в країні, наразі експортували з інших країн, де їх вирощували в штучних умовах та продавали за шалені гроші.
«От якби не те масове будівництво та жахлива епідемія,» подумала Марта, «батьки мого тата мабуть ще й досі були б живі та мешкали собі на селі, а я б тоді могла проводити там усі свої канікули серед квітів та дерев…»
Незважаючи на те, що містечко було невеличким, дивлячись на годинник, Марта здивувалася, що минула вже майже година, коли вони нарешті побачили обриси паркану з колючого дроту, що оточував містечко з цього боку. Цей паркан поставили п’ятдесят років тому, коли людей насилу змушували залишати рідне село, щоб працювати на будівництві. Окрім того, крізь нього проводили електричний струм, щоб люди не мали можливості потайки повертатися до своїх домівок.
Було багато нещасних випадків. Чимало людей загинули через необізнаність, відчайдушно втікаючи додому, але були й такі, що навмисно кидалися на паркан. Марті було моторошно навіть думати про таке, а на очі неодмінно наверталися сльози. Вона просто не могла уявити до якого розпачу треба було довести людей, щоб вони таким чином віддавали своє життя.
Збентежена, Марта загальмувала.
Оленка та Мілена зупинилися та запитально подивилися на неї.
– Що таке? – спитав Андрій та присвиснув. – Агов, Ярко, стривай!
– Що трапилось? – запитав Ярко, повертаючись та приєднуючись до них.
– Здається наша панночка чи то передумала чи то злякалася, – сказав Андрій.
Марта похитала головою.
– Я не передумала і аж ніяк не злякалася! – обурено відказала вона.
Андрій підвів брови так наче сумнівається в її словах.
– То в чому проблема? – запитав Ярко, несхвально зиркаючи на Андрія, через що до його очей на долю секунди повернувся крижаний погляд. – Може тобі зле? В моєму наплічнику є аптечка.
Марта похитала головою ще дужче.
– Я не через себе переймаюся, а через цей паркан! Невже я єдина хто пам’ятає, що колись давно через нього проходив електричний струм?
Оленка та Мілена закліпали очима та навіть зробили рвучкий крок назад. Андрій, на відміну від дівчат, залишився стояти на місці із байдужим виглядом. Вочевидь, він теж знав цю інформацію, але аж ні трохи не був збентежений через неї.
– Марто, – заспокійливо сказав Ярко, – та то ж було п’ятдесят років тому! Це вже давня історія.
Марта стиснула губи.
– Тоді чому ніхто не використовує цю дорогу, коли їде з міста? – запитала вона наступної миті. – Чому натомість всі їдуть через головну браму на іншому боці міста? І чому залишити місто можна тільки якщо в тебе є спеціальна перепустка із самої столиці?
ЇЇ запитання наче повисли в повітрі, бо на них ніхто не відповів. До того ж, ніхто не хотів зазначити на те, що вони напевне порушують закон, виходячи за межі міста без дозволу, і що якщо хтось із уряду про це дізнається, то вони чи їхні батьки ймовірно будуть покарані.
– Дивіться, – сказала тихенько Мілена, вказуючи пальцем вперед, – там є отвір завбільшки за людину. Ми запросто проліземо через нього, навіть не торкаючись дроту.
Ярко уважно подивився на паркан.
– Мені здається, – поволі сказав він, – що якщо він би й досі був наелектризований, він би гудів чи щось таке. В усякому разі, – додав він, споглядаючи непевний погляд Марти, – ми можемо це перевірити.
– Як? – запитала високим тремтячим голосом Оленка.
– Якщо знайдемо якийсь камінчик та жбурнемо в паркан – отримаємо нашу відповідь.
Ярко подивився додолу аж раптом радісно вигукнув –
– Овва! А це вже цікаво!
Ярко припав до землі та почав щось пильно роздивлятися.
– Що? – обізвалися інші. – Що там таке?
– Дивіться – здається тут вже хтось проходив. Бачите сліди?
Всі подивилися додолу. Вони були настільки заклопотані парканом, що навіть не помітили сліди на снігу. Марта витріщила очі.
– Залишила мабуть якась молода панна, – продовжував Ярко, сидячі навпочіпках, із виглядом справжнього детектива. – Так… сліди однозначно не чоловічі… замалі… та легкі… Тож мабуть поспішала… Ймовірно йшла вже під вечір як сніг скінчився, бо інакше сліди б замело… Давайте подивимося звідкіля вона мала прийти…
Ярко підвівся, побачив що всі на нього витріщаються та вишкірився.
– А що? Завжди мріяв це сказати!
Андрій захитав головою.
– От йолопе, – доброзичливо промимрив він.
Дівчата засміялися.
– Добре. Годі вже дурня клеїти, – сказав нарешті Андрій. – Ось, тримай.
Ярко, все ще всміхаючись від вуха до вуха, взяв камінчик, який той йому простягнув, добре прицілився та жбурнув його в паркан. Марта затамувала подих. Камінчик влучив в сітку. Почулося дзвінкий брязкіт металевих дротів. Камінчик впав на землю. Більше нічого не трапилося. Марта полегшено зітхнула.
– Ну що, гадаю все добре, – прокоментував Ярко. – Як кажуть, шлях вільний. Ходімо?
Він посміхнувся, дивлячись пильно на Марту. Марта кивнула та відвела свій погляд.
Запанувала напружена тиша, сповнена нервовим хвилюванням, жвавим інтересом та неабияким сподіванням.
Що на них чекає там – за парканом? Чи знайдуть вони той будинок? Чи знайдуть вони свято?
Марта була настільки схвильована, що навіть забула про таємницю слідів, які вони знайшли на снігу. Її серце загупало в грудях, а щоки почали горіти наче грубка. Один за одним вони пройшли крізь отвір в паркані («Наче крізь справжній портал!» видихнула Марта) та перший раз в житті опинилися по той бік рідного міста.
Комментариев нет:
Отправить комментарий