Марта вибігла зі школи як ще пронизливо лунав дзвоник з останнього уроку. Вона не застібнула пальто, не вдягнула ані шапку, ані рукавички, та зовсім забула про шарф. Вовняний та теплий, який зв’язала ще її бабуся, він залишився висіти на гачку в шкільній роздягальні.
Дув сильний вітер з моря, що за мить вже пронизав її до самих кісток, а температура повітря мабуть вже впала градусів на десять нижче нуля. Її вуха одразу почервоніли, бо їх не могло захистити її коротке хоч і вельми кудлате волосся; її обличчя закам’яніло, а ніздрі забилися крихітними шматочками льоду, через що було важко дихати.
Марта зупинилася. Той шарф став би як раз у нагоді. Вона швидко надягнула шапку, через силу застібнула круглі гудзики пальто задерев’янілими, почервонілими руками, та нарешті натягнула рукавчики. Закривши нижню частину обличчя руками та швидко вдихаючи і видихаючи тепле повітря, що одразу вкрило парою її окуляри, вона побігла далі по безлюдній вулиці повз височезні будівлі зі скла та металу, що вже багато років стояли пусті.
Підручник з історії казав, що то була спадщина Великого Торговельного Буму, що охопив усю країну п’ять десятків років тому; він закінчився так само швидко як і почався, залишивши після себе на згадку лише оцих металевих привидів.
Марта добігла до кінця вулиці та майже завернула за одну з тих гігантських конструкцій, як почула позаду відлуння наближаючихся кроків. Хтось вигукнув її ім’я. Мабуть Оленка. Та Марта навіть не озирнулася. Вона мала бути першою.
За мить вона вже була на сусідній вулиці їхнього невеличкого, сірого містечка. А ще через декілька хвилин, захекана та зігнута, вона вже зупинилася напроти непримітної крамнички із брудною вітриною, що ледь вирізнялася поміж нікому не потрібних та занедбаних торгівельних центрів минулого.
То була єдина крамничка іграшок у містечку. До того ж, вона відкривалася всього один раз на рік, для того щоб діти, яким ще не виповнилося тринадцять, могли вибрати собі подарунок на Новий Рік.
Марта дивилася на цьогорічну селекцію із розпачем та розчаруванням. Кожного року вона сподівалася побачити на вітрині нові іграшки. Казали, що в столиці є цілі іграшкові фабрики, які постачають дивовижні іграшки в тамтешні велетенські магазини. Казали, що то були магазини до яких можна було заходити та навіть до всього торкатися, а не просто дивитися крізь брудне скло вітрини на чийсь непотріб.
Кожного року Марта сподівалася, що деякі з отих дивовижних іграшок потраплять і до їхньої невеличкої крамнички. Тому вона стрімголов летіла туди, щоб першою побачити, що ж там нового… Та кожного року на неї чекало чергове розчарування.
А це був її останній рік, щоб отримати довгоочікуваний подарунок. Наступного року їй виповниться тринадцять, а це означало, що її мрія вже ніколи не здійсниться.
Отже, як завжди, на вітрині не було жодної нової іграшки. Марта знала, що діти з бідних сімей повертали іграшки назад до крамниці в обмін на зайву копійку. А дехто повертав іграшки просто тому що вони їм набридли. Проте Марта, яка завжди дбайливо ставилася до власних іграшок, не могла зрозуміти чому діти загалом так погано ставилися до своїх, і повертали їх до крамниці у такому жалюгідному стані. На них було просто боляче дивитися. Невже їм було зовсім несоромно перед тими дітлахами, котрі отримують їх після них? Це було дуже нечемно і несправедливо. Всі хотіли мати гарні іграшки, чи не так? То чому не ставитися до них із обережністю? Чому б не проявляти хоч трішки людяності та поваги? Та, на жаль, здавалося, що в містечку ніхто не поділяв її думки. Адже то були просто іграшки...
Зі стелі звисали старовинні моделі літаків, повітряних куль та диліжансів, які вже зовсім не відповідали своїм назвам та, чесно кажучи, навряд чи могли хоч когось зацікавити окрім фанатів історії чи, в крайньому випадку, як допотопні музейні експонати. В одного літака не було крила, а в іншого ніс був зім’ятий так наче його постійно били об стіну. На верхній полиці стояв довжелезний іграшковий потяг. Точніше, він колись був довжелезним, проте зараз в ньому залишилось лише шість вагонів, та виглядав він так, наче його переїхав справжній потяг. У пароплава, що стояв поруч, зіяла величезна пробоїна в трюмі, а модель моторного човна неподалік розкололася навпіл. Розфарбовані автівки із різнокольоровими написами, які колись ганяли на великій швидкості за допомогою дистанційного управління, стояли такі подряпані, що вже й не можна було сказати достеменно, якого кольору вони колись були; їхні написи не можливо було прочитати, а від дистанційного управління не залишилося навіть натяку. Вантажівки стояли без коліс, кабін чи причепів. Із ляльками все було теж дуже і дуже погано, але їх було доволі багато, отже усім дівчатам, яких ще цікавили ляльки, мало вистачити. А значить до бійки справа не дійде. Хлопці завжди вирішували хто що отримає кулаками. Дівчата іноді теж. А от плюшевих ведмедиків, про яких так мріяла Марта, зовсім не було. Вони перші зникли з полиць, колись ще дуже давно. На відміну від роботів-трансформерів, що стояли на підлозі, та досі мали не тільки належний вигляд, а й могли виконувати майже всі свої функції.
Марта важко зітхнула. Її погляд впав на ляльку, що сиділа на нижній полиці, притулившись до дерев’яного поні із жалюгідними залишками пишної брунатної гриви. Лялька наче дивилася на Марту, благаючи своїм одним-єдиним яскраво-блакитним оком, щоб вона забрала її до себе. Марта не вагалася ані хвилини. Вона добре знала це відчуття, коли іграшка немов промовляла до неї. Сумнівів не могло бути – це була вона – остання лялька, що приєднається до її невеличкого іграшкового королівства. Дехто вважав, що Марта вже була занадто дорослою щоб цікавитися ляльками, проте сама Марта так не вважала. До того ж, вона насправді не гралася в ляльки, а радше приводила їх у належний вигляд після всіх їхніх поневірянь по різних родинах, де до них так погано ставилися попередні власники.
Навколо вже зібралася юрба дівчат та хлопчат. Вони штовхалися та голосно сперечалися поміж собою кому яку іграшку подарують батьки; пригадували, які іграшки їм вже дарували; штрикали пальцями в скло та вкривали його своїм диханням, намагаючись розгледіти іграшки, що знаходилися в глибині крамниці.
Раптом хтось проштовхнувся з натовпу до вітрини біля Марти наче вихор. Маленька, худорлява дівчинка притулила свого носа до самісінького вікна, незважаючи на товстий шар пилу та бруду, що його вкривав. Марта відразу впізнала яскраво-руде волосся дівчини. То була Мілена з 2-Б. Слідом за нею проштовхнувся невеличкий на зріст, але доволі кремезний хлопчина, і вдарив її ліктем в бік. Мілена зойкнула від болю.
– А ти тут що робиш? – зухвало запитав він. – Всім відомо, що твоя родина настільки жалюгідна, що ти навіть не можеш дозволити собі дивитися на іграшки. Все одно ти нічого не отримаєш. Ану геть звідси! – гримнув він басом так що дівчина аж підстрибнула. – Поки я тебе як слід не відлупцював. Не заважай іншим вибирати.
Марта була шокована та обурена таким нахабством та жорстокістю. Вона хотіла щось сказати та не встигла: дівчина розридалася та побігла геть. Хлопчина зареготав. Його регіт підхопили інші. Марті стало гидко від його відлуння.
Всі знали, що сім’я Мілени була з дуже бідних. Але ж таке казати! Марта суворо подивилася на хлопця. Той хмикнув, вишкірився та шмигнув із натовпу геть. Мабуть вже вибрав… А бідолашна Мілена навіть подивитися через нього не змогла.
– Ну що, Марто? Бачиш щось цікаве? – запитала Оленка, її однокласниця, що стояла позаду неї. – Навіть не хочеться вибирати іграшки з поміж цього мотлоху. Насправді, я рада, що мені наступного року виповнюється тринадцять. Бо мені вже набридло гратися в іграшки. Я вже не дитина. Тож думаю цього року буду вибирати навмання. Ось витягну картку наосліп – і хай буде, що буде. А ти щось знайшла?
Марта кивнула, повертаючи свій погляд до вітрини.
– Так, – тихенько промовила вона, посміхаючись одноокій ляльці. – Гадаю, я знайшла те що хочу.
– О! То що ти вибрала? – запитала Оленка із зацікавленістю яка йшла всупереч із її попередньою промовою.
– А ти що не знаєш? – запитав гучний голос позаду.
Наступної миті юрба сколихнулась немов хвиля: дебела та рожевощока дівчина в хутряній шапці прокладала собі шлях до вітрини, розкидаючи всіх в різні боки. Це була Ілона. Марта впізнала її низький голос ще до того як повернулася і побачила її могутню постать, яка стрімко наближалася до неї.
Ілона була на два роки молодшою за Марту і Оленку, але виглядала на два роки старшою. Вона завжди ходила випнувши свій чималий живіт уперед і виглядала вельми вражаючою. Марті стало ніяково як Ілона нависла над нею у своєму новомодному синьому пальто із товстим шкіряним ремінцем, мідними ґудзиками, погонами та хутряною облямівкою. Марта про таке пальто могла тільки мріяти. Його не можна було купити в крамницях їхнього містечка. Таке пальто можна було придбати тільки в столиці чи заказати через спеціальний каталог, якщо, звісно, в тебе були такі гроші.
– Знаю що? – спантеличено перепитала Оленка.
Ілона презирливо пирхнула.
– Марта як завжди вибере найжалюгіднішу ляльку, яку тільки можна вибрати з цієї жалюгідної купки непотребу, щоб врятувати її від жорстокого ставлення інших дітей. Вона забере її до свого «лялькового королівства» та подарує їй краще життя, оточивши турботою та любов’ю.
В натовпі почулося хихикання. Дехто зареготав. Марта почервоніла та зиркнула на Ілону.
– То що з того? Що хочу, то й вибираю. Це моя власна справа. Тебе це не стосується.
Ілона знизала плечима.
– Може й ні. Але це якось дивно. Неправильно. Ти ставишся до них наче вони живі. Моя двоюрідна сестра Альміра розповідала – звісно до того як її родина переїхала до столиці – що в тебе справжня колекція назбиралася за всі ці роки. А моя тітка, що працює в Комітеті Повернених Іграшок, якось казала, що ти ще не повернула жодної іграшки, яку отримала. Що, боїшся, що ми їх скривдимо?
Марті здалося, що юрбу дітей трусить від сміху. Потім вона зрозуміла, що то трусить від люті її – слова Ілони та сміх інших зробили своє діло.
– Ви все одно не вмієте їх цінувати, – через силу промовила вона.
– Бо це просто іграшки, – повторила Ілона, витріщившись на неї із щирим непорозумінням. – До того ж, не найкращого ґатунку.
– Мені все одно якого вони ґатунку. Тільки тому що це іграшки, зовсім не означає, що їх можна не цінувати, та ще й повертати назад до крамниці в такому кепському вигляді.
– В столиці такого нема, – сказала Ілона. – Там кожного року до крамниць привозять нові іграшки і назад їх ніхто не повертає.
– Натомість їх відправляють до крамниць таких невеличких містечок як наше, – сказала Оленка із обуренням. – Це несправедливо! Ми теж маємо право на нові іграшки.
– Коли ми переїдемо до столиці, я буду мати найкращі іграшки в країні, – похизувалася Ілона.
Хтось із натовпу пирхнув.
– Та не перебільшуй, – сказала Оленка, відмахнувшись від неї рукою. – Навіть в твоїй родині не вистачить грошей, щоб купити найкращі іграшки в столиці. Ти хоч уявляєш собі які там ціни?
– До того ж, не факт, що твоя родина туди взагалі колись переїде, – обізвався хлопчачий голос із юрби.
Ілона обернулася та поставила руки в боки.
– Це ще чому?
– Бо скільки я тебе знаю, ти тільки про те й теревениш, що твоя родина ось-ось переїде до столиці, – сказав довгов’язий хлопець із класу Марти і Оленки. – Та ти й досі тут.
Всі закивали головами. Марті здалося, що Ілона ось-ось лусне від обурення. Принаймні, її шкіряний ремінець лиховісно затріскотів довкола її живота від надмірного тиску.
– Тож мені спало дещо на думку, – продовжив хлопчина із кривою посмішкою, через яку Оленка голосно та захоплено зітхнула. – Гадаю, твоя родина вже давно могла б переїхати до столиці, якби їм не треба було витрачати всі свої гроші на твій одяг та харч.
Юрба знов зареготала. Та ще й дужче ніж раніше. Навіть Оленка захихотіла, прикривши рота рукою.
Марта витріщилася на однокласника.
– Андрію, хіба можна таке казати? – запитала із докором вона. – Це дуже нечемно.
– Та хіба ж це неправда? – перепитав він, весело дивлячись на своїх друзів. Наступної миті вони зареготали ще голосніше, як він роздув щоки, простягнув свої довжелезні руки в закоротких рукавах по обидві сторони від себе та почав перевалюватися з ноги на ногу.
– Ой, як дотепно, – сказала Ілона, незворушно. – Це що маю бути я? Більше схоже на діжку на ходулях. Насправді, це я маю сміятися. Моя родина може собі дозволити покупати харчі в крамниці. В той час як твоя родина харчується здебільшого на смітнику, підбираючи те, що ми не з’їли.
– Що?! – пронеслося в натовпі як вітерець поміж молодого листя. – На смітнику?
Оленка зойкнула.
– Гадаєш, це правда? – запитала вона пошепки Марту, яка аж рота роззявила від несподіванки.
– Що ти таке верзеш, мала дурепо? – заревів Андрій, підходячи до Ілони впритул та зиркаючи на неї із неприборканою люттю.
– Ой, пробач, то це я не твого батька бачила, що днями копирсався на смітнику біля мого будинку?
– А ну забери свої слова назад, – процідив крізь зуби Андрій. – А то як дам тобі…
Він показав їй кулака. Марта, що стояла поруч, побачила, що його рукавиця була геть зношена та дірява.
– Та хіба ж це неправда? – повторила Ілона його ж слова.
– Ні! Це неправда! – закричав Андрій, повертаючись до інших. – Кажу вам… Не слухайте це малолітнє патякало. Що вона може знати?
«В тому то й річ», – подумала Марта, опустивши голову. Якби це сказав хтось інший, то, напевно, ніхто б і не повірив у ці вигадки; навіть всерйоз би не сприйняв. Та у Ілони було багато родичів по всьому містечку і вона завжди все про всіх знала. Марта боялася, що, якщо сама Ілона не спростує таке обвинувачення, то репутація Андрія буде назавжди заплямована, і вже ніхто і ніколи не буде зітхати як він усміхатиметься своєю кривою посмішкою. Марті вистачило подивитися на Оленку та її бридливий вираз обличчя, щоб в цьому переконатися.
Ілона розсміялася.
– Неправда? То скажи це щурам, бо вони через тебе недоїдають! – заволала вона своїм могутнім голосом на всю вулицю.
Андрій зовсім оскаженів та підняв на неї кулаки. Ілона, натомість, підняла брови та приготувалася захищатися. Марта знала, що бійки не уникнути. Ілона була такою великою, що запросто могла перемогти.
Раптом заскрипів засув та відчинилися бокові двері крамниці. На вулицю вийшла пані Зоя.
– Що за галас? – доброзичливо запитала вона. – Невже ви через іграшки так голосно сваритеся? Так тут усім вистачить. Ну що? Хто вже вибрав? Підходьте! Не бариться. Я цілий день не чекатиму.
Всі одразу схаменулися та як один подивилися через вікно вітрини. Сварку забули. Почалася штовханина. Пані Зоя закрила нижню частину дверей та почала чекати.
Марта першою винирнула з юрби та назвала номер одноокої ляльки. Пані Зоя миттєво витягла невеличку прямокутну картку з шухляди позаду та простягнула її до Марти. На картці було написано: «Артикуль 76. Лялька. Синьоока Луїза.»
Марта подякувала їй та, усміхнена, попрямувала додому, не звертаючи жодної уваги на те, що біля дверей крамниці, незважаючи на слова пані Зої, знов розгорнулася справжня битва.
Комментариев нет:
Отправить комментарий