Марта зупинилася та подивилася навкруги. Перед її очима розкинулася неосяжна пустка, вкрита сріблястим снігом, що грайливо поблискував там і сям посеред темно-синьої ночі. Холод помітно поглибився, а повітря наповнилося вогкістю, що пронизувала до самих кісток. Марта подивилася вгору. Оксамитове небо було покрите тонкою білою імлою. А зірок – яскравих та веселих – було так багато, здавалося, що їх хтось розсипав немов купу ґудзиків на скляну підлогу. Повний місяць, сивий та спокійний, плавно линув по небосхилу, не спускаючи з них своїх пильних та далекоглядних очей.
Схвильовані та налякані, діти зробили декілька непевних кроків на зустріч темряві. Потім побачили стежку, що бігла посеред низеньких пнів, пожвавішали та рушили вперед. Їм на зустріч летів вітер. Марта миттєво відчула його холодний та дошкульний дотик на своїх щоках. Марта не любила вітер, особливо взимку; їй завжди здавалося, що хтось невидимий болюче смикає її за щоки тонкими крижаними пальцями із довжелезними дряпучими кігтями, наче перевіряючі шкіру її обличчя на міцність.
Чим далі вони просувалися по стежині, тим більше з’являлося пнів по обидві сторони від неї.
– Вони стирчать з землі наче гноми-звіздарі, що вилазять зі свого підземелля як сходить новий місяць та рахують зірки, – сказала мрійливо Марта.
– Де ти тільки береш ці чудернацькі ідеї? – спитала її Оленка; в її голосі відчувалося захоплення.
– З голови, – відповіла Марта, знизавши сором’язливо плечима.
– А ти не думала наступного року писати для шкільної газети? – поцікавився в неї Ярко. – Наша художня колонка вже декілька років не поповнюється новими творами, а вони завжди користуються неабияким інтересом серед читачів.
– А що? Це ж просто геніальна ідея! – відповіла за Марту Оленка. – Що скажеш, Марто? Ти ж пишеш вірші. А твої твори завжди найкращі в класі. Іноді аж лють бере, коли ти отримуєш чергову дванадцятку, а панна Олекса так і розпливається від радощів і вихваляє тебе перед усім класом. Маю сказати, – докірливо додала вона, – що це зовсім нечесно змушувати нас змагатися з тобою, коли в жодного з нас нема ані такої уяви, ані хисту. Я завжди казала, що для тебе має існувати якась інша категорія^ серед інших майстринь слова чи щось таке...
Марта не знала, що й казати, бо була приголомшена тим, що Оленка вважала її майстринею слова.
– Працювати на шкільну газету це дуже почесно, а головне перспективно, – сказав Ярко, напевне вирішивши, що Марта мовчить, бо чекає на якийсь вирішальній та переконливий довід з його боку перед тим як погодитися. – Наша газета одна з найкращих серед шкіл регіону і мати таку відзнаку у своєму шкільному резюме при подачі документів до вищого навчального закладу – може навіть до столичного університету – має дуже велике значення.
«Столичний університет! Нічого собі!» – подумала Марта. «Та це ж щось із області фантастики…»
– Бабуся була б в захваті, – нарешті сказала вона. Її бабуся з боку мами, що все своє життя викладала історію в місцевій школі, помітивши творчі здібності онуки ще в дитинстві, завжди заохочувала її та підштовхувала в цьому напрямку.
Марта повернулася до дійсності із пекучим болем у серці. Пнів ставало все більше, аж доки вони не опинилися в справжньому морі пнів, вкритих синьо-срібним снігом. Деінде стирчали невеликі групи засохлих кущів. Мартини очі заблищали слізьми.
– Ви уявляєте що колись все це було вкрито густим лісом? – пригнічено запитала вона, аж задихаючись від того болю, що стискав її серце. – А зараз? Ми навіть не знаємо які саме дерева тут росли! Це виглядає як одна велика братська могила: полеглі за чиїсь корисливі інтереси воїни, що навічно залишатимуться безіменними…
Запанувала зніяковіла тиша.
– Тато казав, – майже пошепки почала Оленка, – що в столиці є ціла мережа Ботанічних Садів. Всі з різними природними умовами та рослинами, залежно від кліматичної зони, яку представляють. Вони знаходяться в велетенських скляних кулях завбільшки за наше місто. Тато якось проходив повз один такий Сад і побачив у величезному вікні цілу купу дерев: височезних, пишних та зелених. Каже це було щось неймовірне. На вході йому дали листівку з переліком різних видів рослин, які там можна побачити. А в нижній частині аркуша був Інтернет код, ввівши який можна було відвідати справжній віртуальний тур всередині кулі, роздивитися рослини зблизька та почитати про них. Звісно, ми цього не зробили…
Марта мовчки кивнула. Всі знали, що коди доступу, які роздають на вулиці чи в крамницях, то пастка чи перевірка. Бо якщо ввести цей код через свій комп’ютер, можна запросто опинитися під підозрою. Марта не розуміла в чому тебе можуть запідозрити, проте знала що тоді за тобою та твоєю родиною почнуть пильнувати, перевіряти, задавати питання… Можна роботу втратити чи навіть опинитися за гратами.
– А що твій тато ще розповідав про столицю? – в захваті запитала Мілена.
– Розповідав, що центр столиці виглядає як справжнє місто майбутнього. Розповідав що там є –
Та що там є вони так і не дізналися. Оленка раптово замовкла та рвучко обернулася назад, вдивляючись у пітьму.
Всі здивовано подивилися на Оленку.
– Все гаразд? – поцікавилася Марта. – Ти щось загубила?
Оленка хутко похитала головою.
– А ви що не чули? – запитала вона високим нервовим голосом, що так і тремтів.
– Що ти кажеш, Оленко?
– Що ти чула?
– Я нічого не чув.
– Я теж…
– Звісно ні, адже ви всі белькочете без зупинки! Що так важко помовчати секунду та послухати?
Здивовані спалахом гніву Оленки, всі замовкли та прислухались. Марта навіть примружилась. Та вона нічого не бачила в темряві окрім невиразних обрисів кущів та пнів. Що Оленка могла почути? Марта була впевнена, що крім них тут більше нікого не було.
Зненацька Мілена зойкнула та схопила Марту за руку. Марта широко розплющила очі. Один з кущів заколихався так немов всередині нього щось прокинулося та почало крутитися в сухому гіллі. До них почали долинати різні звуки. Марті здалося, що то було щось середнє між шурхітом та скрегітом, наче хтось нишпорив у снігу, риючі собі нору.
– Це напевне ведмідь… – застогнала Оленка, хапаючись за голову. – Мабуть ми його розбудили.
Неначе погоджуючись з її висновком, кущ почав ворушитися ще більше.
– Аааааа! Він вилазить зі свого барлога! Він нас з’їсть живцем! Треба тікати! Чого ви чекаєте?!
Марта та Ярко переглянулися та не рушили з місця; жоден з них не вірив, що це може бути ведмідь. Та маленька Мілена ще міцніше стисла Мартину руку. Оленка зробила крок назад, перечепилася через пінь та впала на землю.
– Не мели дурниць, – обізвався різко Андрій. Він схопив Оленку за обидві руки та допоміг їй підвестися на тремтячі від страху ноги. – Тут не водяться ведмеді. До того ж, взимку вони занадто міцно сплять, щоб ми могли їх просто так взяти та розбудити.
Наразі звук змінився. Спочатку вони почули щось схоже на хрюкання, потім пирхання, потім сопіння, яке поступово перетворилося на жалібне скиглення.
– Може це не ведмідь, а його неслухняне ведмежа? – запитав жартома Ярко. – А що як воно, почувши нас, вийшло погратися?
– Ауууу….ауууу….ауууу…
– А це вже схоже на –
– Це вовк! – закричала Оленка. – Чи вовки! Може вони вже оточують нас з усіх боків. О, ні, нам гаплик!
– Оленко, заспокойся і не волай! – гаркнув Андрій. – Ти маєш опанувати себе та свою фантазію. А то спочатку ведмідь. Потім зграя вовків. Ти що думаєш, що в лісових тварин сьогодні грандіозна вечірка і що вони якраз починають збиратися?
Оленка захникала. Андрій вилаявся та пригорнув її до себе. Марта почала гарячково пригадувати все що вона вчила про тварин країни на уроках географії. Вона була майже впевнена, що читала в якомусь параграфі, що тут ніколи не було ані ведмедів, ані вовків. До того ж, логічно було припустити, що якщо вони дійсно колись жили в цьому лісі, то мали піти геть коли ліса не стало, чи навпаки прийти до міста та всіх їх зжерти. Проте…
– А що як це дійсно вовк? – тихо сказала вона, через силу намагаючись не панікувати. – Мені здається, що вони не тільки виють, а ще й скиглять, верещать, пирхають та –
– Як на мене, то це дуже схоже на Оленку, – сказав Ярко так що його почула тільки Марта.
– Марто, тільки не зараз! – зарепетувала Оленка в той самий час. – Ти можеш хоч іноді вимикати свою вбудовану в мозок енциклопедію?
Марта образилася та замовкла. Вона ще ніколи не бачила щоб Оленка так себе поводила. Та трохи обміркувавши ситуацію, вона вирішила, що її подруга просто занадто налякана і тому не треба ображатися на її образливі слова.
– Може це їжачок? – запитала шепотом Мілена.
– А хіба вони не сплять взимку? – відповіла Марта, ігноруючи той факт, що їжачки зазвичай не завивали; все ж таки думати про їжачків вночі посеред спустошеного лісу було набагато безпечніше ніж про вовків.
– То може їх розбудила своїм вереском Оленка? – припустив напівголосно Ярко.
Марта посміхнулася.
– Так, але не забувай, що ці звуки з’явилися ще до того як вона почала верещати.
Кущ продовжував колихатися та рипіти наче в його гіллі заплуталась зміюка. Час від часу було чути скрегіт та шурхіт.
– Може це олень? – сказала Марта. – Чи оленятко. Може воно заблукало та шукає на щось їстівне? Хоча, – вона додала наступної миті, – навіть оленятко було б завбільшки за кущ.
– А може це лисиця? Може вона шукає притулок від морозу? – припустила Мілена.
– Ну, якщо це лисиця, то вона напевне злякалася не менше за нас, – сказав Ярко.
– Я думаю це має бути лисиця, – повторила Мілена.
Марта кивнула.
– Мені здається, що ти маєш рацію. Мабуть вона спала собі під кущем, а ми її потурбували. Тож вона прокинулася, перелякалася і почала рити собі нору, щоб сховатися. Як часто їй доводиться бачити людей?
– Не частіше ніж людям доводиться бачити її, – відповів Ярко.
– То що будемо робити?
– Мені здається, що краще за все просто йти вперед. Якщо це лисиця, то вона піде своїм шляхом.
– А якщо ні? – запитала Оленка тоненьким, тремтячим голосом, що ось-ось порветься. – Що як вона нападе на нас ззаду?
– Бо їй раптово заманеться обміняти свою гарну шубу на наші пальта? – глузливо обізвався Ярко.
Марта не зводила очей з куща, який раптово перестав ворушитися. Марта з надією припустила що те що там ховалося нарешті вирішило, що загрози нема і –
– Фррр! Хрум! Ккккрррак!
В куші спалахнуло світло. Оленка заволала як сирена. Марта налякано вирячилася та відчула як похололо її серце, коли побачила істоту, що там принишкла. Це було щось кремезне та присадкувате. А на голові стирчали два товсті роги, що закручувались на зустріч один одному. Світло згасло, але обриси потвори ще довго лишалися зафіксовані перед її очима.
– Що це таке? – запитала нажахана Мілена, притулившись якомога ближче до Марти.
– Це сам чорт! – закричала Оленка так пронизливо наче її проштрикнули ножем. Здавалося, що вона зовсім втратила голову від переляку.
– Так, з мене годі! – проголосив Андрій. – Подбай про неї, – сказав він Ярку, вказуючи на напівживу постать Оленки.
– Що ти збираєшся робити? – запитав хлопець, наразі тримаючи істеричну дівчину, яка ледь-ледь стояла на ногах.
– Дізнатися, що це в біса таке. Бо мені це вже набридло.
– Ні, ти не можеш! – застогнала Оленка. – Щоб це не було –
– Щоб це не було, – урвав її Андрій, – я дізнаюся вже за хвилину.
– Може не треба? – запитала стиха Марта. – Це може бути небезпечно. А що як з тобою щось станеться?
«Це буде все через мене…» – у розпачі подумала вона.
Марта зблідла. Якою ж вона була дурепою! Навіщо вона взагалі сюди ішла? Та ще й інших за собою потягла! Всі діти як діти, а їй потрібне справжнє свято! От і маєш тепер. Оленка була права, коли казала, що це єдиний шанс знайти свою смерть.
Андрій витяг ліхтарик та складаний ніж.
– Зі мною все буде добре, – сказав він, помахав рукою та пішов в напрямку куща.
Відчуваючи його наближення, істота в кущі почала шаленіти та трощити гілля своїми лапами та рогами. «Напевне, таким чином вона хоче відлякати Андрія,» – подумала Марта. Наразі вона поділяла свою пильність між Андрієм та Оленкою, яка з кожним його кроком спускалася все нижче і нижче додолу, незважаючи на всі спроби Ярка завадити цьому. Мілена продовжувала триматися міцно за Марту. Марта, намагаючись не показувати наскільки їй насправді моторошно, була їй потайки дуже вдячна. Їй здавалося, що якби не ця маленька дівчина, за яку вона несла відповідальність, вона вже давно б знепритомніла.
Коли Андрій вже був за крок від куща він почав світити на нього ліхтарем. Істота вистрибнула назовні та почала тікати плазом в напрямку міста. Марта була здивована. По-перше, вона навіть не припускала, що ця істота просто візьме і втече. Марта вже встигла намалювати собі жахливу картину боротьби між Андрієм та справжнім чудовиськом, яке мало стати страшенно великим, із кігтями та іклами, які б роздерли горопашного хлопця на шматки. По-друге, щось було не так. Істота пересувалася занадто повільно. Може вона пошкодила собі лапу коли вистрибувала з куща?
Андрій побіг за істотою. Марті здалося, що вона почула як він регоче. Хоча може то в неї в вухах вже дзвеніло від напруги? Наступної миті Марта, Мілена, Ярко і Оленка підскочили у повітрі від пронизливого крику, який наче стріла пройшов крізь кожного з них. Істота перечепилася, впала, перекинулася на спину та підняла догори свої кінцівки.
Андрій стояв над нею та дійсно реготав.
– Ну що ви там стовбичите як телепні? Ану хутко сюди! – закричав він, як вдосталь нареготався. – Ви всі маєте подивитися на це чуперадло.
Наразі чуперадло лежало навзнак та стогнало.
Марта, Мілена і Ярко переглянулися та покрокували до Андрія. Ярко майже ніс на собі напівпритомну Оленку, яка, здавалося, навіть не намагалася самостійно переставляти свої ноги, бо вони то й діло підкошувалися.
Коли вони в чотирьох нарешті наблизилися до Андрія та його здобичі, то були приголомшені побачивши, що це була –
– Ілона?! – загарчала Оленка. – Стривай… весь цей час… весь цей час… весь цей час… то була ти?!!...
Оленка почала задихатися від обурення. Її бліде від жаху обличчя миттєво побуряковіло. Марта, яка сама ще не оговталась від попереднього шоку, заніміла від здивування, коли Оленка, яка ще п’ять секунд тому була майже непритомна, напала на Ілону та почала несамовито гамселити її руками та ногами.
– Ах ти ж мала паскудниця! Я тобі зараз покажу. Я тобі зараз влаштую виставу. Якого біса ти це утнула? Я ледь не померла від страху!
– Оленко, припини! Будь ласка, вгамуйся, – намагалася докликатися до неї Марта. – Годі тобі! Ти так її вб’єш.
– От і добре, – процідила крізь зціплені зуби Оленка, не припиняючи духопелити Ілону. – Нехай знає, що за такі жарти можна і в пику отримати і без очей залишитися!
Марта подивилася в розпачі на хлопців. Андрій стояв із таким виразом обличчя наче тішився з бійки. Ярко, натомість, виглядав так наче розмірковував над тим як наймальовничіше розписати її в своїй майбутній статті для шкільної газети.
– Зупиніть їх! – благально промовила вона до них. – Чого ви чекаєте?
Присоромившись, Ярко та Андрій спробували відтягнути Оленку від Ілони. Проте Оленка була настільки оскаженілою цієї миті, що їм знадобилося докласти чималих зусиль, щоб це зробити. Коли вони нарешті відтягнули Оленку та стали із нею осторонь, міцно тримаючи її за руки, бо вона продовжувала люто видиратися та кричати образи, Марта змогла розгледіти Ілону. Негідне дівчисько лежало на спині, скорчившись немов від болю та тримаючись за живіт. По її щоках текли сльози, а на її голові виднівся маскарадний обруч з рогами, один вигляд якого так сильно її налякав. Біля неї лежав вимкнений ліхтарик.
– Ілона, з тобою все гаразд? – запитала стурбовано Марта. – Тобі зле? В тебе щось болить? Невже Оленка тобі щось зламала?
У відповідь Ілона хрюкнула та зареготала що було сили. В той час як всі інші дивилися на неї із шокованими обличчями, вона заливалася реготом, каталася по холодній землі та тарабанила руками та ногами як в припадку.
– Оооо, це ведмідь! – вона закричала тоненьким голосом, влучно імітуючи Оленку. – Ні, це вовк! Ні це сам чорт! Ха-ха-ха…
– Та вона просто знущається! – Оленка важко дихала через ніс. – Ану відпустить мене. Негайно відпустіть! Я хочу вирвати її паскудного язика!
Андрій та Ярко почали сміятися.
– Годі! – закричала Марта зі слізьми на очах. В неї нарешті обірвався терпець. – Припиніть це негайно! Що ви робите? Ви все зіпсували! Це зовсім не така пригода на яку я сподівалася!
Настала незручна тиша. Марта в розпачі заплакала.
– Все, – схлипуючи, сказала вона, – далі я піду сама. Повертайтеся назад до міста.
Минуло декілька напружених секунд.
– Марто, люба, пробач нам, будь ласка, – нарешті сказала присоромлена Оленка. Ярко та Андрій одночасно закивали головами. Мілена обійняла Марту. – Пробач. Я просто втратила розум. Ти ж знаєш як вона мене іноді бісить. Вона ж кого завгодно до сказу доведе. – Оленка зробила глибокий вдих. – Все. Я в нормі. Тільки не відправляй нас назад додому. Це ж наша пригода теж. Ми маємо пройти її разом до кінця. До того ж, як ми тебе відпустимо одну вночі в таку морозяку?
Оленка смикнула Марту за руку та посміхнулася.
– Ну що, вибачаєш нас?
Марта витерла сльози та кивнула.
– Ви теж мені пробачте. Я не хотіла на вас кричати. – Вона холодно подивилася на Ілону, яка й досі лежала на землі. – Бувай, Ілоно. Ти з нас доволі покепкувала сьогодні. Мабуть нареготалася на рік вперед. Можеш повертатися додому із почуттям виконаного обов’язку. Всього тобі найкращого.
– А це вже ні, – сказала нахабно Ілона, хитаючи головою. – Я не піду сама додому.
– Чому ні? Ти ж сама прийшла сюди…
– Я йшла слідом за вами. Теоретично я не була одна. Але повертатися назад до міста, коли всі інші йдуть в іншому напрямку – це ні.
Марта подивилася на інших. Їхній бунтівний вигляд сказав їй все що вони думають про цю справу. Марта зітхнула.
– Не дивіться на мене так. Я теж не в захваті від цієї ідеї, особливо після того що вона утнула – проте ми не можемо покинути її тут зовсім одну. Доведеться взяти її з собою. Добре?
Вона заглядала кожному по черзі в очі. Було щось в її лагідних, благаючих очах, чому вони не мали сил опиратися. Можливо це був той розпач з яким вона на них дивилася. Можливо розгубленість. А можливо той вогник нестримного бажання пригод, який все ще палахкотів на їхньому фоні. Щоб то не було, Оленка, Мілена, Ярко та Андрій погодилися без зайвих слів. Принаймні, поки вони не покрокували всі разом по стежині вперед, залишаючи Ілону наздоганяти їх позаду.
– Оооо, – жалібно протягла вона.
Марта стиснула руки в кулаки, глибоко вдихнула та подивилася на неї через плече.
– Що на цей раз?
– Це моя нога, – пожалілася Ілона, – я мабуть потягнула щось коли впала… я не можу йти… мені потрібна допомога…
– Це вже точно, – зіронізував Ярко.
Андрій не витримав.
– От і сиди тут! – гаркнув він. – Марто, тільки не треба дивитися на мене із таким докором. Подумай сама, навіщо нам цей баласт? Ми вже і так через неї стільки часу втратили, а тепер ми повинні ще й тягти її за собою? Нехай залишається тут. Їй це піде на користь. А на зворотному шляху підберемо її і вже якось донесемо додому.
– Якщо буде що забирати, – розлючено пробуркотіла Оленка. – Не буду втрачати надії на те, що саме сьогодні тут планується щорічна зустріч вовків. Вони напевне будуть дуже голодні з дороги та навіть не уявлятимуть який бенкет на них чекатиме…
– Ні! – заволала Ілона; здавалося, що слова Оленки добряче її налякали. – Не залишайте мене тут саму! Благаю. Я не хочу… – Вона почала через силу підводитися з землі, зойкнула і знову впала. Її обличчя скривилося від болю. Було очевидно, що вона дійсно не може йти сама.
Марта подивилася на хлопців, які робили вигляд, що зовсім не розуміють її погляду.
– Ви ж знаєте, що вам доведеться їй допомогти, – сказала вона, закотивши очі. – Ми ж вирішили, що нікуди без неї не підемо.
Андрій та Ярко переглянулися, зітхнули, підхопили Ілону під пахвами та підняли.
Марта посміхнулася.
– Дякую. Це не було так вже й важко.
– Тобі легко казати, – промимрив Андрій.
Ярко кивнув на згоду. Ілона люто зиркнула на Андрія. Оленка та Мілена засміялися. Марта зітхнула, похитала головою та покрокувала вперед.
Комментариев нет:
Отправить комментарий