МАРТА, або забуте свято - РОЗДІЛ 2

                

Завернувши за ріг та опинившись на тихій вулиці, подалі від галасу та збудження, Марта зрозуміла як сильно змерзла поки стояла біля вітрини крамниці іграшок. Вона швиденько заховала картку в карман пальто, натягнула свою в’язану шапку якомога нижче, знов закрила нижню частину обличчя руками та прискорила крок на зустріч безжалісному вітру, що обпікав невкриті щоки та ніс. Їй здавалося, що навіть її окуляри в дешевій пластмасовій оправі туляться якомога ближче до її очей в пошуках тепла.

До її будинку було недалеко – та це якщо можна було пройти як колись навпростець через невеличкий парк із фонтанами та алеями – а тепер треба було йти заплутаними лабіринтами височезних напівзруйнованих готелів та недобудованих багатоповерхівок, які закривали небо та повсюди розкидали свою холодну тінь. Від їхнього суворого та сірого вигляду Марті ставало ще холодніше.

Колись то було чудове містечко з охайними та чудернацькими триповерховими будиночками, крамничками, фабриками, клумбами та деревами, що давали тінь в літню спеку. А потім було вирішено перетворити його, так само як і інші містечка країни, на мегаполіс торговельних центрів, розважальних майданчиків та готелів. Почали вирубати дерева, знищувати парки, зносити старі дома з багатою історією, а на їхньому місці будувати височезні будівлі, що були схожі на справжніх потворних монстрів.

Бабуся Марти, з боку мами, все своє життя викладала історію в місцевій школі. Тому Марта зростала не на казках, як інші діти, а на історії свого містечка та країни. Марта ніколи не забувала той біль та жаль із якими бабуся розповідала про плани уряду розширити місто за рахунок прилеглих селищ. Бабуся казала, що то була справжня трагедія всього їхнього краю, бо людей насилу змушували залишати свої домівки, господарства, та переїздити до міста, щоб працювати на великому будівництві. Так занепало село. Марта назавжди запам’ятала цю фразу, бо вона дуже сильно вразила її дитячу уяву. Проводилися жорстокі заходи, щоб перешкоджати селянам тікати з міст та повертатися до сел.

Мама казала, що під час того масового будівництва, в місті стояв нестерпний галас та неймовірний пил, через який всі стали багато кашляти та хворіти. Почалася страшна епідемія. Ліків не було. Лікарів не вистачало. Лікарні були переповнені. Багато сімей понесли тяжких втрат як серед дорослих так і серед дітей. Ходили чутки, що на будівництві використовували якісь заборонені технології, які й спровокували таке стрімке поширення хвороби. Проте довести ніхто нічого не міг, бо в ділі були замішані великі гроші. Аж раптом з’ясувалося, що в країні зовсім немає грошей. Почалася Велика Криза.

Взагалі, в історії було багато таких речей, яких Марта зовсім не розуміла. Наприклад, вона ніяк не могла збагнути куди могли подітися всі гроші. «Все розікрали,» – сухо прокоментувала це мама, коли Марта запитала її про це. «Все-все-все?» – перепитала Марта, здивовано кліпаючи очима. «Так, люба. Все.» «Принаймні все те, що можна було вкрасти,» – додав батько.

Будівництва зупинилися по всій країні, а робітників без грошей та засобів до існування покинули напризволяще. Хтось подався до столиці жебракувати, хтось залишився на місці, а хтось повернувся до зруйнованого та знесиленого села. Нові дерева, які обіцяли посадити після того як зведуть нові будинки, так ніхто і не посадив.

Завдяки постійним урокам бабусі, Марта знала багато сторінок з історії країни напам’ять. Проте, незважаючи на те, що історія була її чи не найліпшим шкільним предметом, Марта завжди відчувала певну відразу до всього того, про що читала та дізнавалася. До того ж, вона нерідко просто не могла зрозуміти події та вчинки людей, які зайняли своє сумнозвісне місце в історії. Все було якось дивно, нелогічно, неправильно; майже нічого не піддавалося мисленню Марти, яка щиро вірила, що дорослі мають знати, що добре, а що погано для країни та добробуту її громадян.

Нарешті вона дісталася дому. Марта жила на шостому поверсі старого десятиповерхового будинку в невеличкій трикімнатній квартирі. В тиші під’їзду Марта добре чула як стукотять від холоду її зуби. Всередині було значно тепліше ніж на вулиці, отож її окуляри одразу ж вкрилися густою парою. Марта протерла їх хусткою, яку завжди носила в кармані пальто, та побігла вгору по сходах. Ліфт не працював. Марта навіть не пам’ятала, щоб колись на ньому їздила.

Під’їзд був брудний та занедбаний; стіни розмальовані непристойними написами; підлога була вкрита товстим шаром бруду та пилу, що так і рипів під ногами; тріщини в стінах були турботливо заліплені різнокольоровою жуйкою; з щілин стирчали зім’яті кульки паперу; а на першому поверсі під щільним рядом поштових скринь підіймалися стоси сміття: прочитані і непрочитані газети, проігноровані листи, рекламні прокламації…

Марта дещо почала відчувати свої заціпенілі пальці та застиглі ділянки обличчя як зайшла до квартири та тихо зачинила за собою двері. Вона хутко зняла чоботи та пальто разом із наплічником; жбурнула його у закуток, повісила пальто у вбудовану в стіну шафу в тісному, темному коридорі та покрокувала до вітальні, залишившись в шапці і рукавицях.

В невеличкій кімнаті неприємно яскраво (так що аж око різало) горіла енергозберігаюча лампочка. Мама зосереджено працювала за комп’ютером. Від грубки, що стояла на підлозі посеред кімнати, віяло теплом. Марта взяла з крісла в’язану подушку, поклала на підлогу та примостилася якнайближче до грубки, простягнувши до неї руки.

 – Ну що, Мартишко, вибрала? – спитала мама, не відриваючи погляду від екрану.

 – Так.

 – В останнє?

Марта зітхнула.

 – Так.

 – Щось особливе?

 – Т-а-а-а-к…

 – Поклади картку до гаманця, – сказала мама. – Завтра постараюся заскочити до крамниці.

 – Що робиш? – спитала Марта, повернувшись до вітальні і знов примостившись на подушку.

 – Намагаюся працювати, – роздратовано відповіла мама, – в той час як цей допотопний комп’ютерозавр намагається мені все зіпсувати. Цілий день тільки те й роблю, що буцаюся з ним. Воно й не дивно – йому стільки років. Я навіть дивуюсь, як він ще працює…

Мама гірко зітхнула. Вона обожнювала свій старенький комп’ютер і просто не уявляла свого життя без нього. Марті було важко зрозуміти таку надмірну прихильність до цієї штукенції, але за словами мами вона просто не жила за часів, коли комп’ютер був найкращим другом людини і коли його використовували не тільки для роботи чи навчання, але й для відпочинку і розваг. Мама казала, що колись у всіх були свої власні комп’ютери із високошвидкісним Інтернетом та необмеженим доступом до всесвітньої мережі, де кожен міг робити все що заманеться.

Марта дійсно не могла цього навіть уявити. За її часів для того щоб користуватися Інтернетом потрібно було мати спеціальний доступ до тієї чи іншої пошукової системи. Так різні державні підприємства та установи мали свою власну спільну систему, доступ до якої надавався тільки їхнім працівникам і яка використовувалася тільки для роботи. У середніх навчальних закладів була своя система. У вищих навчальних закладах своя.

На уроках інформатики вони вчилися користуватися шкільною мережею, до якої входила велика бібліотека електронних видань та навчальних фільмів. Їх можна було використовувати для занять та різних проектів тільки зі спеціальним кодом доступу, який видавали кожному учню з п’ятого по одинадцятий клас. Марта користувалася шкільним комп’ютером, коли мала готувати спеціальні завдання в кінці кожного семестру, проте вона зовсім не відчувала до нього такої фанатичної та необмеженої прихильності як її батьки.

Марта знала що іноді на підприємствах, щоб заохочувати працівників чи нагороджувати їх за сумлінну працю, видавали спеціальні бонусні Інтернет-години із доступом до розважальних мереж. Коли мама чи тато отримували такі години, вони мало розум не втрачали, а відірвати їх від комп’ютера було просто неможливо. Татів комп’ютер вже давно накрився, тож вони починали вести себе як малі діти, сперечаючись чия наразі черга.

 – Я тобі навіть заздрю, – іноді казала мама, зітхаючи та хитаючи головою, коли тато перемагав та забирав її комп’ютер. – Ти не розумієш, бо не знаєш. Мені самій іноді здається, що того наче й не було ніколи. Бо тоді куди ж воно все поділося? Ще коли я до школи ходила тільки й було розмов про те що зовсім скоро комп’ютери та мобільні телефони нас усіх поневолять, що за десять років ми досягнемо небувалого технологічного прогресу. Та де ж той прогрес зараз?

Ходили чутки, що в столиці й понині випускали найновіші комп’ютери та мобільні телефони і що там була найсучасніша техніка та технології про які мешканці містечок навіть не мріяли. Марта не знала чи це правда чи ні, але вона знала, що якщо якийсь учень в будь-якому місті країни виявляв неабияку здатність до науки та техніки, за його успіхами пильно стежили та навіть запрошували до столичного університету із перспективою залишитися і працювати там після завершення навчання.

Принаймні два хлопця з її школи таким чином поїхали до столиці. Це було справжнє свято для всієї школи. А портрети цих учнів із цілою низкою їхніх досягнень висіли на почесному місці в шкільному холі. Були й такі, які не витримували столичного життя і постійного контролю зверху та врешті-решт поверталися додому, де вони заробляли непогані гроші ремонтуючи та модернізуючи стареньку техніку, яка вже віджила своє. Та навіть їхні послуги були батькам Марти не по кишені, тож мама журилася щоразу, як її комп’ютерозаврик натякав на те, що він ось-ось загнеться.

 – Та не переймайся ти так, – завжди казав їй тато. – Тобі комп’ютер потрібен для роботи, тож твоє підприємство надасть тобі новий, коли цьому прийде гаплик. На твоєму місці я вже давно натякнув би на це та отримав заміну.

 – Так-то воно так, – відповідала мама. – Проте ти знаєш не гірше за мене, що в такому комп’ютері не буде жодного приватного місця. Я такого не хочу. У мене з комп’ютером дуже тісні стосунки. Я йому довіряю. А довіряти іншому не зможу, бо буду знати, що його постійно перевіряють.

Та навіть за їхній час існували родини в яких було аж по декілька комп’ютерів. Наприклад, Ілона завжди хизувалася, що в її родині кожний мав свій власний комп’ютер.

 – Навіть не знаю, що робити, – сказала наразі мама, хутко натискаючи щось на клавіатурі. – Новий нам зараз просто не по кишені. Занадто вже вони дорогі. До того ж, нам в першу чергу треба купити нову грубку, бо ця вже скоро нічого не грітиме.

 – А її ми можемо купити? – запитала Марта; вона знала, що грошей завжди на щось не вистачало. – Кажуть, вони зараз недешеві.

 – Та й наша черга ще не підійшла. Думаю до цього часу в нас будуть потрібні гроші. Якщо, звісно, на них знову ціни не злетять. Ми так свою чергу минулого року пропустили. До речі, про пташок, як там на вулиці?

 – Холодно, – сказала Марта, показуючи свої руки в рукавичках.

 – Кажуть сьогодні очікується неабияка морозяка, – продовжила мама, киваючи. – Якщо так, то однією грубкою нам не зігрітися. Мабуть будемо спати всі разом у вітальні. Мартишко, дістанеш з антресолі в коридорі все тепле, що там є – про всяк випадок?

Марта кивнула, зняла рукавички та побігла до шафи. Вона залізла на драбину, що непримітно стояла у закапелку в коридорі, відчинила шухляду та почала скидати додолу охайно складені ковдри, пледи та светри. Ковдр та светрів в них було чимало. То була спадщина, що залишилася після татової матері. Вона народилася та жила на селі аж доки не була змушена переїхати до міста. В місті їй дуже не подобалось, особливо коли її чоловік втратив роботу на будівництві та не стало грошей, щоб годувати сім’ю. Саме тоді стало в нагоді її вміння в’язати та робити ковдри. Тато казав, що якби не це, вони б просто не вижили у місті під час кризи.

 – Мавпенятко, – гукнула мати з вітальні, – як ти вже там, то захопи також свічки. Якщо буде дуже холодно, можемо і без світла залишитись. Вони мають бути в одній з коробок, що стоять під стіною.

Марта подивилася на ряд коробок, що притулилися одна до одної немов найліпші подружки. Її руки були закороткі, щоб дотягнутися до них звідсіля, тож вона вирішила вилізти нагору. Марта вже занесла ногу, щоб поставити її на наступну планку, коли драбина загойдалась немов попереджаючи Марту цього не робити. Марта злякалася та вчепилася за край шухляди. Драбина, задоволена, що її послухалися, зупинилася. Марта перевела подих та вирішила спробувати все ж таки дотягнутися до коробок зі свого місця. Довелося дещо напружитися та посопіти, але їй це вдалося. Марта почала присовувати коробки одна за одною до себе. Потім, міцно тримаючись однією рукою за край шухляди, стала копирсатися іншою всередині кожної у пошуках свічок.

Коли вона їх нарешті надибала, Марта витягла декілька товстих жовтувато-білих циліндричних брусочків з середини та скинула вниз. Вони безшумно впали та потонули поміж светрів та ковдр. Марта прийнялася заштовхувати коробки назад до стіни аж раптом, рвучко розгорнувшись в інший бік, штовхнула ліктем ту що стояла справа від неї. Коробка перекинулася та стрімко полетіла додолу. Безшумно, так само як і свічки, вона приземлилася до гори дригом на купі светрів. «От незграба!» – пробурмотіла Марта та полізла вниз.

Ставши навколішки, вона почала збирати папірці, що вивалися з коробки. Деякі були складені вдвічі, деякі вчетверо. А деякі були зібрані докупи та перев’язані побляклою від часу червоною стрічкою.

«Листи!» – подумала в захваті Марта, торкаючись до них із трепетом та дбайливо складаючи назад до коробки, що була вкрита всередині якоюсь бархатистою тканиною. Листи були старі, пожовклі та тендітні, немов засушені квіти. Марта посміхнулася. Вона жах як любила старі речі. Їй здавалося, що є в них щось таємниче, навіть магічне, бо ж вони знають та зберігають багато секретів, а значить – мають велику силу. Марті дуже кортіло дізнатися, що ж там всередині, але вона не наважувалася відкрити жодного з них. Бо ж листи – в її розумінні – то було щось дуже особисте; приватний світ між двома особами, в який не можна було втручатися, особливо якщо тебе просто з’їдала надмірна цікавість. А що як то були любовні листи? Марта почала квапливо складати решту в коробку, щоб не мати спокуси.

Раптом вона зупинилася, бо натрапила на листа в середині якого було щось заховано. Марта помацала його. «А що…» – у захваті подумала вона, «а що як там заховано ключ до таємного магічного королівства?» Марта посміхнулася, але одразу похитала головою. «Якби ж то!»

Марта любила уявляти різні дива та магічні світи, проте добре знала, що вони існують тільки на сторінках фантастичних книжок.

І все ж таки вона розгорнула листа, який колись дуже давно був надрукований на комп’ютері. Всередині знаходилась коротенька гілочка з купою темно-зелених та подекуди рудуватих голочок. Мартині очі округлилися, а її брови підскочили та заховалися в кудлатих кучериках, що стирчали з-під шапки. Марта впізнала гілку. Вона зовсім нещодавно бачила її на картинці в підручнику з географії; там ще був той жахливий параграф від якого їй аж серце стиснуло, про масову вирубку лісів та експорт деревини, що призвели до того, що багато видів дерев просто зникли. Це була гілка з ялини – Марта пригадала, що саме так називалося це вічнозелене дерево – і колись, дуже давно, вони росли по всій країні.

Марта взяла гілочку в руку – вона хотіла пригорнути її у себе на долоні, приголубити та як слід розгледіти – от тільки від її дотику голки посипалися додолу так наче їх змахнули немов крихти зі столу – а в її руці залишилася лишень тоненька горбиста гілка. Гіркі сльози бризнули з її очей та забризгали окуляри. «От лихо!» – подумала Марта та спересердя стиснула гілку в долоні, миттєво відчуваючи кожний горбок, що клював її шкіру наче маленький дзьобик. Марта зітхнула та опустила погляд до листа. Звідти на неї дивилися наступні рядки:

…та приготування до Нового Року як завжди йдуть повним ходом, незважаючи ні на що. Невже ти дійсно мав сумніви щодо цього? Невже ти міг припустити, що мене може щось зупинити, особливо щось таке безглузде як мій вік? Новий Рік – це ж моє найулюбленіше свято! Тож, якби ти мене зараз бачив, то знав, би що я докірливо хитаю головою через твоє невігластво. Ти дуже сильно помиляєшся, якщо думаєш, що це свято тільки для дітей. Аж ніяк! В цього свята є своя особлива атмосфера та магія і ніколи не пізно її відчути чи вперше відкрити. Бо ми ж не просто збираємося раз на рік щоб випити декілька пляшок шампанського та наїстися так наче востаннє – ми збираємося щоб побути разом з родиною та друзями, ми даруємо подарунки, щоб показати, що ми їх любимо і цінуємо, навіть якщо рідко чи зовсім ніколи не говоримо цього вголос. Бо так важко знайти вільний час та зібратися всім разом, коли всі такі заклопотані, коли ніхто не має можливості зупинитися бодай на хвилину та посидіти, побалакати чи просто подумати. Ми збираємося, щоб пригадати та попрощатися із роком, що минає, а потім весело привітати рік, що настає. Ми міркуємо про те, що ми встигли зробити, що не встигли, і на основі цього мріємо та будуємо плани на майбутнє. Ми святкуємо та міркуємо, розважаємося та прощаємося, а головне, що ми разом. Це дуже важливе свято і цього року я збираюся посвятити тебе у всі його таємниці. Звичайно, ми всі дуже заклопотані та схвильовані, бо ж цього року ми приготували щось зовсім особливе. Я просто не можу дочекатися! По-перше, вже з двадцять восьмого грудня на головному майданчику міста почне працювати ярмарок з усілякими концертами, виставами та веселощами, як для дітей так і для дорослих. Все містечко буде приймати участь. Уявляєш? Такого в нас ще ніколи не було. Це все –

 – Ти що там принишкла, мавпенятко? – запитала мама з вітальні. Її голос був лагідний та веселий, проте Марта аж підскочила вгору, настільки вона була поглинена листом. – Ти що там щось накоїла та боїшся зізнатися?

Марта квапливо підвелася, згорнула листа та тремтячими від хвилювання руками заховало його та гілку в карман свого шкільного плаття.

 – Все гаразд! – лунко відізвалася вона. – Я вже йду! Тільки залишилось поставити коробки на місце.

Марта швиденько поклала решту листів до коробки, розглядати їх вже часу не було, взяла її під пахву та вилізла на драбину. Коли всі коробки знов стояли щільним рядом, так наче в них ніхто і не копирсався, Марта злізла додолу, заховала драбину назад у темний закапелок та почала тягнути светри, ковдри та свічки за собою до вітальні по підлозі. А як їй натомість кортіло дочитати листа! Та треба було дочекатися поки вона зможе піти до своєї кімнати. От тільки –

 – Ти куди? – запитала здивовано мама, коли Марта притягла останню порцію ковдр та светрів та стрімко покрокувала з вітальні.

 – До своєї кімнати, – відповіла Марта, злегка підводячи догори свої брови, – робити уроки…

 – Та ти ж там дуба вріжеш! Ні, ні, ні. Бери свої підручники та неси сюди. Тут за столом достатньо місця для нас обох. Нема чого мерзнути без причини.

Причина у Марти, звісно ж, була. Та от тільки вона не хотіла нічого наразі казати. Це був її секрет і вона мала намір його зберегти. До того ж, її не полишав якийсь смутний та незрозумілий острах, що якщо мати дізнається про листа, то неодмінно його забере.

 – Добре, – зітхнула вона. – Зараз повернуся.

Вона пішла до своєї кімнати, взяла необхідні підручники та заховала листа в підручник з літератури. Ніхто не зверне увагу, якщо вона буде довго дивитися на одну й ту саму сторінку – їй як раз треба було вчити на завтра вірша.

Сівши за стіл, Марта відкрила свій старенький підручник. Подивившись, що мати як завжди не відводить погляду від екрану комп’ютера, вона пробігла очима по сторінці, надибала те місце де зупинилася та, затамувавши подих від хвилювання, нарешті продовжила читати листа:

 – мої учні організували. Це була їхня ідея. Вони вирішили, що всі обов’язково мають долучатися до веселощів та святкувати разом, бо місто маленьке, всі знають один одного, так буде набагато веселіше! Ти питав, чи поставили ми вже ялинку. А як же! Звісно ж поставили! Ти ж мене добре знаєш. Без ялинки свято – це не свято. Тож, хоча до Нового Року ще майже тиждень, у всіх вже святковий настрій. Та яка ж вона гарна, ця наша ялинка, вся прикрашена срібними та золотими шарами, різнокольоровими блискітками, мішурою та гірляндами. Наша ялинка штучна – ти знаєш як я ненавиджу коли вирубають дерева, а особливо ялинки, просто задля забави, щоб через тиждень чи два викинути їх на смітник – але вона в нас висока, широка, гілляста та пухнаста. Одним словом – як справжня. Ми як завжди поставили її навпроти входу до вітальні – тож вона перше що бачиш коли туди заходиш. А очей від неї просто не відвести. Вона наче онука самої Матінки Зими. Ти можеш запитати звідки тоді в мене гілка справжньої ялинки, а я тобі відповім, що я врятувала її з-під ніг перехожих, що безжально наступали на неї своїми важкими зимовими чоботами та навіть не помічали. От тільки боюся, що подарунки цього року треба буде заховати в якомусь іншому місці – під ялинку нині не покладеш через нового члена нашої родини: грайливе, бешкетне, розбишакувате кошеня. Напевне воно ще не знає, що нечемно докучати та дошкуляти новорічній гості. Тож тільки те й робить, що постійно гуляє під нею, гойдається на її гіллі, смикає за блискітки та намагається збити шари своєю маленькою але влучною лапою. Після святкування в місті з усіма його мешканцями (сподіваюся, що морозяка, на яку ми щоденно очікуємо, нікого не відлякає в останню хвилину), ми підемо до Тіни – а якщо випаде сніг, то не просто підемо, а поїдемо на санчатах! Тіна – моя найліпша подруга – живе в селищі неподалік. Якщо приїдеш до міста як нас там вже не буде, крокуй по дорозі, що веде до села, аж поки не дійдеш до Тіниної хати. Її буде не важко розпізнати. Тіна обожнює святкувати Новий Рік ще більше за мене (я знаю, в це важко повірити, але маю зізнатися, що це дійсно так). Вона теж не звертає уваги на цю маячню про вік та каже що завжди буде святкувати Новий Рік, щоб там не було. Вона навіть жартома називає свій будиночок Новорічним Палацом. Тож готуйся до цілої ночі справжніх новорічних веселощів. До речі, її мати готує найсмачніші страви! От пишу, а в мене повний рот слини як пригадую тогорічний соковитий холодець, хрустку шубу, пиріжки з м’ясом, капустою, картоплею, грибами, а на десерт найсмачнішу монастирську хату із вишнею та вершками…

Раптом щось як гримне – Марта мало не гепнулася додолу. Від несподіванки вона захлопнула підручник. ЇЇ серце застукотіло в грудях так немов вона бігла нагору та ще й проти вітру.

На якусь долю секунди вона навіть не могла зрозуміти де вона знаходиться: чому в кімнаті так тихо і порожньо, і з якого такого дива вона сидить за кривобоким столом, на якому похитується старенький комп’ютер та лежить купа зошитів і підручників? Що відбувається?

Лише за мить до цього вона була на новорічному бенкеті і от-от збиралася скуштувати страви з чудернацькими назвами…

А потім Марта пригадала, що то був старий лист її бабусі! Тієї самої, що викладала історію в місцевій школі. Вона мабуть писала того листа дідусеві, ще до того як він став її чоловіком.

Марта подивилася навколо себе; все якось пливло перед очима та було неначе в тумані. Мабуть вона настільки розхвилювалася, що в неї аж в голові запаморочилося. Марта спробувала пригадати, що то був за шум, що так її налякав. Вона подивилася на годинник. Так тож тато додому з роботи прийшов! Напевне, не втримав двері через вітер, що шастав по парадній, от вони й гримнули на всю оселю. Наступної миті мати позвала її до столу. Час обідати.

Пройшло декілька хвилин як Марта дочитала листа, а дивовижні картинки звідти все ще стояли перед її очима. «Так от як колись святкували Новий Рік!» – подумала вона. «Все ж таки то було справжнє свято, з подарунками, ялинкою, бенкетом, веселощами! Я знала… я знала… я знала…»

Марта завжди відчувала, хоча і не могла це пояснити, що тридцять першого грудня мало відбуватися щось по-справжньому особливе. Виявляється вона мала рацію!

Сяючи наче зірка в небі, Марта побігла на кухню.