Розповідь про те що сталося на великій перерві біля класу панни Олекси за один урок поширилася всією школою. На наступній перерві діти з інших класів не давали Марті й кроку ступити. Її оточували з усіх боків та просили прочитати листа. Марта робила це неохоче, бо не хотіла, щоб з неї знов знущалися та кепкували. Проте всі також знали про те що панна Олекса вірить, що то все правда. Марта підозрювала, що всім про це розповіла Оленка. Марта була їй за це вдячна, бо після цього вже більше ніхто не заявляв, принаймні відкрито, що той лист був вигадкою її уяви. До кінця шкільного дня Марта була справжньою шкільною знаменитістю. Всі знали її ім’я та з якого вона класу, її обговорювали в коридорах, коли вона проходила повз, показували пальцями та голосним шепотом казали: «Це вона! Це вона!».
Ярко, хлопець зі старшого класу, що заступився за неї, навіть попросив Марту дати йому листа, щоб зробити собі копію. Марта була настільки спантеличена тим, що він до неї звертається, що простягнула хлопцеві листа без жодних запитань. Ярко посміхнувся та подякував їй. Марта помітила, що його крижаний погляд миттєво розтанув, а очі заблищали як блакитний струмок залитий золотавим сонцем. Марта зашарілася та опустила очі додолу, в той час як він їй пояснював, що в класі на четвертому поверсі, де знаходиться редакція шкільної газети, є старенький копіювальний апарат і що зробити копію займе декілька хвилин. Оленка, що стояла поруч із Мартою, захихотіла, від чого обличчя Марти побуряковіло.
Та вже наступного дня здавалося що ніхто нічого не пам’ятає ні про лист, ні про свято. Марта була шокована байдужістю та незацікавленістю із якою зустрілася. «Як вони могли все так швидко забути?» – розпачливо запитувала вона сама себе. «Невже їм зовсім нецікаво? Невже ніхто не хоче мати справжнє святкування, яке щось означає?»
На великій перерві Марта пішла до шкільної бібліотеки, проте нічого там не знайшла. Здавалося, що такого свята ніколи не існувало. Принаймні книжки про нього не знали. В розпачі Марта навіть вирішила скористатися вдома Інтернетом, але передумала, згадавши, що для того щоб мати он-лайн доступ до розширеної пошукової системи треба мати пароль, якого вона не знала. А запитувати в батьків вона не хотіла, бо тоді б це вже не було її таємницею.
Проте незабаром у Марти з’явився новий план.
– Марта, це просто божевільний план! – зарепетувала Оленка, коли Марта їй розповіла, перед тим взявши з неї обіцянку, що вона нікому про це не розповіси.
Марта знизала плечима.
– Можливо. Проте це єдиний шанс знайти правду.
– Ні. Це єдиний шанс знайти свою смерть.
– Не перебільшуй.
– Та де там! Ти ж збираєшся піти вночі тридцять першого грудня на пошуки Новорічного Палацу Тіни. Яке ж це перебільшення?
– Ти можеш тихіше розмовляти? – зашипіла Марта. – В листі написано, що вона буде святкувати Новий Рік завжди, незважаючи ні на що.
– А що як вона вже померла? – спитала Оленка. – Твоїх бабусь та дідусів вже давно нема. Моїх також. Ти ж не думаєш, що вона повертається кожного року спеціально на тридцять перше грудня до свого “палацу” у вигляді привиду, щоб святкувати Новий Рік?
Марта уявила цю картину та зіщулилася.
– Що ти таке кажеш! Можливо вона ще жива. Це можливо, – настояла вона після паузи.
– Ще скажи, що вона залишатиметься молодою та продовжуватиме святкувати аж доки не передасть цю традицію гідній спадкоємиці. Марто, ти ж знаєш не гірше за мене, що після тієї епідемії тривалість життя значно скоротилась… на тих хто народився чи жив за тих часів спіткала дуже рання смерть…
Марта зітхнула.
– Були винятки…
– Так, – погодилася сумно Оленка, – але їх кількість була просто мізерною.
– Оленко, ти не розумієш. Я маю це зробити!
Оленка довго та пильно дивилася на неї. Марта помітила, що її жартівливі сірі очі можуть бути серйозними та пронизливими.
– Ні не розумію. Поясни. Чому?
– Бо я завжди відчувала, що Новий Рік це щось особливе та святкове. Що це щось набагато більше та важливіше ніж стара іграшка та сухе привітання, яке нічого не означає. Я не можу цього пояснити. Може це генетична пам’ять – не знаю.
– Що? – перепитала Оленка. – Що ти кажеш?
– Не зважай. Я про таке якось передачу дивилася от мені й спало на думку таке пояснення. Наразі це не має значення. Я просто хочу справжній Новий Рік. – Щоки Марти зайнялися рум’янцем, а очі запалали. – Я його знайду, а тоді поверну!
– Ти божевільна, ти це знаєш? – заклекотіла їдко Ілона, випірнувши з закутка.
Дівчата навіть оком не моргнули, настільки вони звикли до несподіваної появи Ілони.
– Тебе не вчили, що підслуховувати то погана звичка? – натомість спитала Марта.
Ілона показала їй язика.
– Якщо я не буду підслуховувати, хто тоді що мені буде розповідати? – запитала вона.
– Ану йди звідси! – сказала Оленка. – І тримай свого довгого язика за зубами.
– Ти божевільна, – повторила Ілона, шкірячись та дивлячись на Марту маленькими гострими оченятами, що майже ховалися за її хом’якоподібними щоками. – Я казала?
– Так, казала, – відповіла спокійно Марта, розвернулася та пішла геть із Оленкою. – Бувай! – гукнула вона через плече.
– От мала зануда! – мовила презирливо Оленка, так щоб Ілона добре її чула.
До Нового Року залишалося три дні. Марта не гаяла часу та ретельно розробляла план походу на пошуки свята. Вона збиралася почати свій шлях з головного майданчика їх містечка і крокувати по єдиній дорозі, що вела до найближчого селища, де сподівалася знайти той самий будинок, який Тіна називала Новорічним Палацом. Декілька днів поспіль Марта ховала бутерброди з куркою, які їй давала із собою до школи мама, у своїй кімнаті за завісу на підвіконні, бо добре розуміла, що без їжі йти не можна, а якщо вона взяла би щось із холодильника, то це викликало б запитання, на які вона не хотіла відповідати.
Покопирсавшись в шухлядах на кухні, поки дома нікого не було, Марта, про всяк випадок, запаслася невеличкими дрібками (щоб мама не помітила, що вона нишпорила в її припасах) горіхів та родзинок, якщо бутербродів виявиться замало. Насправді, вона навіть не уявляла як довго їй доведеться шукати то селище та будинок. Вона знала, що на селі досі мало хто жив. Марта також знайшла старенький потертий термос, який був більший за її термочашку, але досить маленький щоб влізти в її шкільний рюкзак. А в запиленій шухляді в коридорі, де тато тримав свої інструменти, Марта надибала старий ліхтарик та декілька батарейок.
Насправді, все складалося якнайкраще. Марта була в дуже гарному настрої, сповнена радісним хвилюванням та надією. Морозяка відступила. А тридцять перше грудня випадало на п’ятницю. Тож їй не треба було йти до школи наступного дня і мама не стане заходити зрання в її кімнату щоб розбудити. До того ж, батьки так втомлювалися впродовж робочого тижня, що по п’ятницях лягали рано спати. Марта гадала, що в неї буде достатньо часу, щоб повернутися та непомітно пройти до своєї кімнати. Все ж таки на вихідних вони неодмінно захочуть поспати досхочу.
Марта прокинулася тридцять першого грудня в стані неймовірного збудження та деякий час просто дивилася перед собою нічого не бачачи. Бо перед її очима знов стояли картинки із листа бабусі: наряджена ялинка, купа подарунків, величезний стіл, що прогинається під багаточисленними стравами…
Марта навіть не уявляла як зможе висидіти в школі сім уроків та потім ще дочекатися вечора! Це було просто неможливо – але необхідно. «Ох!» – подумала, зітхаючи, вона. «До вечора ще так багато часу…»
Та попереду на неї чекала ще одна важлива справа. В неї з голови все ніяк не йшла бідолашна Мілена, батьки якої не мали грошей, щоб купити їй іграшку. Тож Марта вирішила це зробити замість них та тайкома подарувати дівчинці одну зі своїх улюблених ляльок.
То була струнка лялька, які були дуже популярними за часів дитинства її бабусі, із густою довгою чуприною синього волосся. Коли Марта отримала її на Новий Рік, вона була брудною, вицвілою та зовсім лисою. Марта, яка доволі вправно малювала, відновила її смаглявий колір обличчя, нанесла чорні брови, домалювала довжелезні вії, розфарбувала яскраво-блакитні очі та трояндово-рожеві губи, а також приробила волосся за допомогою товстої голки та в’язальних ниток. Наостанок вона вдягла її в довге синє плаття із низькою талією та широкими рукавами аж додолу, що сама зв’язала гачком, підперезала золотою стрічкою, наче поясом, та ще й закутала зверху в накидку з каптуром (була ж зима і лялька могла змерзнути), так що вона виглядала як справжня середньовічна принцеса.
Кожна Мартина лялька мала мати свою власну історію, щоб розповідати іншим ляльками. Тож, щоб пояснити її незвичайний колір волосся, Марта вигадала, що вона була дочкою людської принцеси та лісового ельфа. Через те що стосунки між людьми та ельфами були заборонені, бо їхні діти народжувалися з різними аномаліями, такими як синє волосся, крила, хвіст чи гострі вуха, їх змусили розлучитися; принцесу заточили у башті, у ельфа відібрали крила, а новонароджену дівчинку перетворили на ляльку, щоб вона не ганьбила ні тих ні інших, та віднесли до найближчої крамниці іграшок. Вона побувала в багатьох сім’ях аж доки не опинилася у Марти, чому вона, ясна річ, була безмежно рада, особливо після такого гарячого прийому та неймовірного перевтілення.
Коли Марта зробила над собою зусилля та нарешті виповзла з теплого ліжка, вона подивилася в вікно та застрибала на місці – за вікном падав сніг! Товсті пухнасті сніжинки кружляли в повітрі у повільному гіпнотичному зимовому танку, наспівували пісні, сміялися, та зазивали Марту приєднатися до них. «Це привітання Матінки Зими!» – подумала Марта та квапливо почала збиратися до школи. «Вона схвалює мій задум знайти та повернути свято і дає своє благословення.»
На вулиці Марта якийсь час просто стояла і дивилася вгору на біло-сірий серпанок, що вкривав небо наче шаль з тонкого мережива, та ловила сніжинки на простягнуті догори долоні, ніс та, навіть, на кінчик язика. А коли вона зрушила з місця та йшла по лабіринту вулиць повз металеві та скляні будівлі, що немов якесь марево невиразно вимальовувалися з-за снігової завіси, їй здавалося, що вони от-от перетворяться на прекрасні палаци та замки, скинувши з себе цю сіру шкіру, наче сніжинки це струп, який нарешті злітав з їх бридких остовів. Їхні верхівки зовсім не було видно, що додавало до казкової та таємничої атмосфери. Хтозна, що там зараз відбувається…
Впродовж усього шкільного дня, Оленка намагалася відрадити Марту від її божевільного задуму. Та все марно. Марта була рішуче налаштована і не хотіла нічого слухати. На великій перерві, поки всі снідали, Марта непомітно пройшла до шкільної роздягальні та поклала ляльку у рукав Мілениного зимового пальто. Його було не важко розпізнати з-поміж інших пальт та курток, бо воно було вельми строкате через те що мама Мілени пошила його із чисельної купи невеличких різнокольорових клаптиків.
Марта ще й картку заздалегідь підписала, щоб Мілена не подумала, що то була якась помилка чи жарт. «З Новим Роком, Мілено!» – було написано на білому прямокутному папірці каліграфічним почерком Марти. «Це – Северина. Сподіваюся ви станете найліпшими подругами. В неї було нелегке життя, але я знаю, що ти зможеш подбати про неї.» Посміхаючись та відчуваючи, що вона зробила щось дуже добре, Марта повернулася до класу. Вона подивилася на годинник та тихенько простогнала собі під ніс. До вечора залишалося ще стільки часу!
Повернувшись додому, Марта не могла знайти собі місця від того збудження та хвилювання, що відчувала. Вона тинялася по оселі аж доки мама, гаркнувши, не наказала їй знайти своє місце і не дратувати її. Марта зітхнула та сіла за уроки. Втім вона зовсім нічого не могла втямити, до голови нічого не лізло, а очі нічого перед собою не бачили. Марта склала підручники та зошити у охайний стосик, і тихенько, щоб не потурбувати маму, яка, як завжди, щось зосереджено робила на комп’ютері, пішла навшпиньки до своєї кімнати.
Там вона лягла на ліжко та втулила погляд в стелю; наступної миті підвелася та почала кружляти, немов сніжинка, по кімнаті, а коли і це їй набридло, взяла цілу купу улюблених книжок з полки та сіла за стіл. Вона відкривала книжку за книжкою, перегортала декілька сторінок, хитала головою, та розчаровано повертала книжку назад на полицю. Потім Марта вирішила піти подивитися телевізор у вітальні, проте не наважилася знов потрапити мамі на очі. А може вона працює над чимось дуже важливим і її не можна турбувати? Марта подивилася на годинник та перевірила чи вона все приготувала та поклала у наплічник. Пригадала, що забула про мобільний телефон, та заховала його в боковий карман. «Це безперечно найдовший день всього мого життя!» – драматично буркнула собі під ніс Марта, заховуючи рюкзак під ліжко.
Та навіть найдовший день в житті дванадцятирічної дівчинки, яка нетерпляче чекає на пригоду, колись має добігти кінця. За десять хвилин на дев’яту Марта переодягнулася в піжаму та почистила зуби, а рівно о дев’ятій вона сиділа в своєму ліжку, дивлячись на замкнені двері кімнати немов намагаючись відчинити їх силою власного погляду, чекаючи на батьків. Згідно їх сімейної традиції, вони не змусили на себе довго чекати, бо вже наступної миті постукали в двері. Лагідно посміхаючись, мама з татом зайшли в невеличку напівтемну кімнатку, яку загадково освітлювала тендітним жовтим сяйвом маленька настільна лампа.
– З Новим Роком, Мартишко! – урочисто привітав її батько, дотримуючись жорсткого протоколу, встановленого Мартою багато років тому.
– Синьоока Луїза, – сказала мама, простягнувши до неї однооку ляльку. – Саме те що ти хотіла.
– Дякую, – прошепотіла Марта та, задоволена, посміхнулася. Вона взяла ляльку та пригорнула її до себе. Батьки кивнули, побажали їй на добраніч та пішли до своєї кімнати.
Як тільки за ними зачинилися двері, Марта критично подивилася на ляльку та негайно прийнялася до роботи. Вона зіскочила з ліжка, відкрила нижню шухляду комоду та витягла з неї все те що їй могло знадобитися для повного перевтілення бідолашної ляльки на щось грандіозне. Марта вже мала деякі ідея щодо її нового образу – та до цього ще було далеко. Спочатку вона нещадно стерла пил, бруд, плями та написи з її обличчя та тулуба, поступово придумуючи подробиці того, що з нею трапилося. Марта вже знала, що Луїза втратила око під час якоїсь великої битви.
Коли лялька була добре змащена та продезінфікована, Марта прийнялася за її занедбане та зруйноване волосся. Вона була впевнена, що колись Луїза мала прегарні золотаві кучеряві пасма, які хтось вирішив підстригти чи то тупими ножицями чи то невмілими чи то байдужими дитячими рученятами. Що б там не було, це треба було негайно виправити. Марта взяла манікюрні ножиці та вправно підстригла скуйовджені кучерики різної довжини в охайну рівномірну зачіску. Зачіска вийшла закоротка але весела. Луїза миттю погарнішала та повеселішала, навіть незважаючи на чорну діру, що так вирізнялася на фоні її одного-єдиного яскраво-блакитного ока.
Наступним кроком Марта витягла з-під ліжка коробку в якій тримала лялькову одежу та аксесуари; там все було розкладено в охайні стосики, як Марта любила. Покопирсавшись серед різного роду клаптиків, знайшла те що шукала: чорну пов’язку на око. «Так,» подумала Марта, зав’язавши її на ляльковій потилиці. «Те що треба.» Бо ж вона вже знала, що Луїза, юна дівчина із заможної сім’ї плантаторів, втекла з дому, щоб знайти брата-близнюка, який зник на своєму пароплаві десь в океані, та стала ватажком піратів під час довгих пошуків.
Марта знайшла для Луїзи відповідний костюм в своїй чималій колекції: бриджі, сорочку, камізельку, чоботи-ботфорти та крислатий капелюх. Хоча в самої Марти було дуже небагато власного чи модного одягу, її ляльки мали великий вибір серед різних історичних костюмів, які Марта робила в школі на уроках праці. Через брак коштів на фінансування шкіл в країні та жорстку економію тих коштів, які школа мала завдяки внескам батьків, вони могли дозволити собі шити тільки лялькову одежу. Так чи так, для багатьох дівчат це мало стати майбутньою професією, тому вивчали техніку крою та працювали над кожною деталлю досконально. Марта не слідкувала за сучасною модою, але добре зналася на історичному костюмі, бо обов’язково читала додаткову літературу про ті історичні епохи з якими вони зустрічалися на уроках.
Марта подивилася на Луїзу та посміхнулася. Якби хтось побачив її зараз, то ніколи не вгадав би, що то та сама жалюгідна, одноока лялька, яка сиділа притулившись до поні. Наразі Луїза зайняла своє місце серед інших ляльок та почала жваво розповідати історію своїх неймовірних пригод та поневірянь. Втішаючись тією картиною, Марта навіть не здогадувалася, що по всьому містечку діти, що отримали сьогодні свої жалюгідні подарунки, засинали із стійким гірким відчуттям невдоволеності та розчарування, якого раніше ще ніколи не відчували тридцять першого грудня.
Комментариев нет:
Отправить комментарий