Тишком-нишком Марта прокралася до кімнати батьків. Зупинилася біля дверей та прислухалася. В повній тиші вона добре чула спокійне дихання мами та розважливе сопіння тата, що деінде збивалося з ритму через несподіваний напад хропіння, настільки звичного для їхньої оселі по цій порі, що воно нікого вже й не турбувало. Батьки міцно спали. Марта зітхнула з полегшенням та покрокувала назад до своєї кімнати. Вона швиденько переодягнулася в старі джинси та теплий в’язаний светр, витягла з-під ліжка наплічник та навшпиньки пройшла до темного коридору, де намацала свої речі. Вона вдягла черевики, шапку, застібнула пальто, зав’язала міцно шарф та натягнула рукавички. Потім зробила глибокий вдих, закинула на спину наплічник та тихесенько відчинила та зачинила за собою двері. В парадній було так само темно. Марта витягла з карману ліхтарик, який приготувала заздалегідь, та подріботіла вниз по сходах.
На вулиці було так тихо, Марті здалося що зробивши крок назовні, вона опинилася в зачарованій країні на яку наслали закляття одвічного сну. То була не та звичайна тиша, що покриває місто уночі – а особлива, сніжна, незворушна тиша, яка огортала вулиці немов товста пухнаста рукавиця, яка приглушала все довкруж немов хтось невидимий вимкнув звук. Ця тиша дихала повним спокоєм та дарувала відчуття цілковитої безтурботності та безпеки всередині кокону. Вона немов промовляла до Марти щоб та нічого не страшилася. «Все буде добре…» – казала пошепки вона, здмухуючи зі своєї прозорої долоні повітряний поцілунок. Марта посміхнулася; у неї було жодного сумніву щодо цього. Бо це була не просто ніч – це була магічна ніч – ніч свята. Над її головою висів повний місяць, що пильно стежив за нею крізь завісу густого молочно-сірого туману, а під ногами шепотів сніг. Він випромінював дивовижне біло-синє сяйво, через що вулиці здавалися освітленими, незважаючи на те що не світив жодний вуличний ліхтар.
Марта поспішила до головного майданчика міста. Це було зовсім недалеко. За десять хвилин вона вже була на місці. Посередині майданчику розкинулося гігантське коло з бетону із якого виринала велетенська недобудована вежа – сіра, височезна та страхітлива. Колись давно, за часів того торговельного буму, коли технічний прогрес розвивався гігантськими темпами, міста розросталися як гриби після рясного дощу, а в людей були чималі гроші, з’явилися грандіозні плани щодо будівництва міста майбутнього, на той випадок, якщо екологічна ситуація в країні досягне критичного стану і життя в містах стане просто неможливим через нестаток кисню (дерев по країні на той час вже майже не лишилося), перенаселення та сильне забруднення повітря і води. Звісно декілька років потому велика криза та епідемія вирішили проблему перенаселення та забруднення, а прогрес впав у непробудний ступор, і наразі майже не ворушився.
Проте Марта добре пам’ятала ті вражаючи картинки, що любила роздивлятися в підручнику з історії. А сама назва «Місто Майбутнього» визивала в неї справжнісінький трепет. За думкою цілої армії архітекторів, яка боляче вдарила по карманах сумлінних платників податків, в кожному місті мали звести височезні вежі, вище навіть за хмарочоси того часу, які б потім з’єдналися по всій країні у єдине величезне кільце, утворюючи верхній ярус міста – високо-високо над землею. На картинках вони були зі сталі та скла та заманливо виблискували на сонці. Ці вежі будували глибоко під землею, на місці колишніх шахт, бо там мали розташуватися різні обслуговуючі та господарські приміщення, за допомогою яких мало регулюватися життя нагорі, та забезпечувати роботою та заробітком усіх мешканців країни майбутнього. Насправді ж, як стало відомо після того як плани було скасовано, а гроші розтрачено, місто верхнього ярусу планувалося тільки для столичної еліти та багатіїв. Всі інші мали переселитися в місто під землею і тулитися в затісних квартирках більше схожих на бараки, а ті в кого не було грошей навіть на такі оселі, залишилися б на поверхні.
«Це була ще та авантюра,» – згадував тато, хитаючи головою, як Марта розпитувала його для уроку історії. «Багато людей вклали всі свої гроші у ‘своє майбутнє’,» – іронізував він, повторюючи рекламний заклик, який тоді лунав по всій країні. «Багато хто, спокусившись на заманливі пропозиції банків, які вправно користуючись нагодою повідкривали свої філії чи не на кожному кроці, взяв не один кредит, щоб купити собі омріяну квартиру нагорі. А як грянула криза…» Марта вже знала, що як грянула криза, більша кількість людей залишилася без своїх вкладів та квартир; не тільки майбутніх, а й тих, що в них були, бо за них хутко взялися ті самі банки – такі щедрі та великодушні спочатку – які немов ті шуліки, що літають у пошуках падалі, сповна скористалися крахом мрій та статків всієї країни. Будівництво міста майбутнього припинилося, а недобудована вежа залишилася стирчати посеред містечка як гротескний кіл встромлений в око велетня.
Це було неправильно. Головний майданчик міста просто не мав права бути таким. Це мало бути місцем, де б мешканці містечка мали можливість збиратися та весело проводити час разом – а не щось таке, що вони оминають десятою дорогою, бо на це боляче та бридко дивитися. В Марти серце краялося бачити цю розриту з усіх боків, занедбану та покинуту місцину.
Вона міцно заплющила очі. Коло та вежа зникли, а на їхньому місці розкинувся барвистий ярмарок, довкруж якого стояли дерева та ялинки, посипані сріблястим снігом та прикрашені різнокольоровими ліхтариками. Діти та дорослі неспішно проходили рядами різноманітних охайних ларьків, що рясніли запашними смаколиками та наїдками, гарячими напоями та новорічними сувенірами. Стояв радісний гамір. Всі жваво щось обговорювали, розглядали, куштували, пригощали один одного, сміялися. Уздовж звивистої стежини, що тинялася немов захмелілий струмок, огинаючи юрми людей, розмірено та безтурботно походжали дві молоді панни в сріблястому вбранні, білих черевичках та сріблястих капелюшках з хутряною облямівкою, з-під яких пустотливо гойдалися золотаві локони. Вони дарували всім лагідні посмішки та зазивали пригощатися. Одна несла величезну тацю з усілякими льодяниками та тістечками, а інша… невже гарячий шоколад? Десь з-поміж юрми долинала весела новорічна пісня…
– Ну нарешті!
Марта підстрибнула, розплющила очі та рвучко обернулася. На неї рішучими кроками наближалася Оленка. Вона поставила руки в боки та пильно на неї дивилася.
– Що відбувається? – промимрила спантеличено Марта, в той час як в неї перед очима досі блимав новорічний ярмарок її уяви.
Оленка була не сама. За нею слідом виднілася знайома довготелеса та згорблена постать Андрія. Напевне, вони все ж таки помирилися і Оленка йому все розповіла! А за ним – щоки Марти аж спалахнули – випірнув, посміхаючись, Ярко.
– Що ви тут всі робите? – через силу видавила з себе Марта.
– А ти як думаєш? – в’їдливо запитала Оленка; вона явно була не в гуморі. – На тебе чекаємо. Стовбичимо тут як оті йолопи! Де тебе біс носив? Вже пів на одинадцяту!
Марта закліпала очима.
– Я… – почала вона, затинаючись, бо не знала чи розповідати їм про свій новорічний ритуал чи ні. А що як вони піднімуть її на сміх?
– Я вже почала думати, що то все був якийсь дурнуватий жарт, – перебила її Оленка. Наразі вона дихала як драконча, яке ось-ось випустить свій перший залп вогню. – Та потім подумала, що це неможливо, бо Марта ніколи не кепкує з інших. До того ж, я добре пам’ятаю ту нашу розмову і ти здавалася дуже й дуже щирою.
– Але навіщо ви всі тут? – запитала Марта. – Щоб зупинити мене?
– Щоб піти з тобою, – відповів Андрій так, якби то дійсно була найясніша річ в світі. – Не можна тобі одній йти до села. Хтозна що може трапитися дорогою.
Марта подивилася на Оленку, яка дещо заспокоїлася та навіть присоромилася під Мартиним докірливим поглядом.
– То ти йому все розпатякала, хоч я просила тебе цього не робити?
– А що я мала робити як ти не схотіла викинути цю пришелепувату витівку з голови? – вибухнула Оленка.
Марта не відповіла. Вона навіть не знала чи їй бути обуреною чи вдячною за таку несподівану турботу. Вона була налаштована йти сама, проте не могла не визнати, що йти з друзями було набагато веселіше.
– А ти що тут робиш? – пересиливши свою зніяковілість, запитала вона Ярка, який до цього часу і слова не вимовив. – Як ти взагалі про це дізнався?
Ярко підвів брови та всміхнувся.
– Я ж працюю кореспондентом в шкільній газеті – це моя справа знати про все, що відбувається та доповідати читачам. А з цієї пригоди може вийти непогана історія.
Марта нарешті подивилася йому прямо в очі.
– То ти віриш, що це правда? – запитала вона.
– Скажімо так, – відповів поволі Ярко, – я не проти дивитися на це неупередженим оком.
– Ну добре, – зітхнула Марта та знов повернулася до Оленки. – Ти впевнена, що хочеш піти зі мною? А що як твоя мама дізнається? Вона ж тебе неодмінно покарає.
Оленка знизала плечима.
– Вона ймовірно мене приб’є і засуне в стару шкільну форму моєї сестри, щоб довіку мені в ній ошиватися потойбіччям. – Оленка махнула рукою. – Та ну її! Я тебе саму не відпущу.
Марта була розчулена.
– Дякую тобі, Оленко, – сказала вона із щирою посмішкою.
Наразі, дивлячись на рішучий вираз обличчя Оленки, вона почала розуміти, що для того щоб бути справжніми друзями зовсім не обов’язково мати спільні інтереси чи бути схожими за темпераментом. Бажання допомогти та відданість були не менш важливим фундаментом – насправді, набагато важливішим та міцнішим за все інше. Бо ж інтереси можуть і помінятися, а такі риси характеру – як вони в тебе є – вже ніколи. Марті навіть стало соромно від думки про те, що протягом всіх цих років вони не стали найліпшими подружками зовсім не через те, що Оленка була легковажною та любила попліткувати, а через те, що Марта була занадто зарозумілою та не давала їй жодного шансу наблизитися до неї.
– Ну то що? Ми йдемо чи ні? – запитав нетерпляче Андрій. – А то як так патякати, то до ранку можна тут і простовбичити.
Дівчата схаменулися та кивнули. Учотирьох – дівчата, взявшись за руки попереду, а хлопці, заховавши руки в кишені, позаду – вони покрокували в темний проміжок між двома напівзруйнованими готелями, аж раптом –
– Стривайте! Зачекайте на мене! – пролунав тонкий дівочій голос, розриваючи сніжну тишу так що в четвірки як в одного захололо серце.
Марта зупинилася та обернулася. Наступної миті невисока худорлява дівчина з яскраво-рудим скуйовдженим волоссям налетіла на неї як хвиля на скелю та стиснула довгими худющими рученятами в міцних обіймах.
– Мілено? – зойкнула Марта, насилу хапаючи повітря та протискуючи його крізь легені. – А ти що тут робиш?
Мілена підняла голову та подивилася на Марту.
– Дякую, – прошепотіла вона, посміхаючись від вуха до вуха.
Марта, зрозумівши, кивнула та посміхнулася їй у відповідь.
– Можна я піду з вами? – запитала наразі Мілена. – Будь ласочка!
Андрій і Ярко переглянулися та знизали плечима. Оленка пирхнула.
– Цього ще не вистачало! Ти що зовсім з глузду з’їхала? Ти ще замала, щоб вештатися хтозна де вночі. Краще повертайся додому поки батьки не кинулися тебе шукати.
– Батьки працюють в нічну зміну, – відповіла Мілена. – А брати і сестри сплять. Ніхто мене шукати не буде. Та навіть якщо вони всі з якогось дива попрокидаються, то навряд чи помітять, що мене нема… Ну будь ласочка… – проскиглила вона знов, склавши руки перед собою наче збиралася промовляти молитву, в той час як її оченята наповнилися слізьми.
Оленка закотила очі.
– Марто? – запитала вона. – Це твоя пригода, тож вирішувати тобі.
Марта поміркувала та кивнула.
– Добре, Мілено. Ти можеш піти з нами. Але –
Мілена пронизливо заверещала, заплескала в долоні та закрутилася на місці наче дзиґа в своєму строкатому пальто. В Марти навіть в очах попливло.
– Тихо ти! – гаркнули Оленка, Андрій та Ярко в один голос. – Ти що хочеш всіх розбудити?
Марта між тим зняла свій рюкзак та поклала його на засніжений асфальт.
– Що ти робиш? – запитала Оленка.
Марта не відповіла. Натомість вона витягла зсередини шапку, шарф, рукавиці та простягнула їх Мілені.
– Тримай. Я на всяк випадок взяла.
Мілена зніяковіла та похитала головою.
– Ні, я не можу, – сказала тихо вона, роблячи крок назад. – Це вже занадто… лялька… одяг… Може ще черевики нові даси?
– Нових черевиків нема. А ось це вдягай, – суворо наказала Марта, – бо інакше з нами не підеш. Надворі зима. Ти обов’язково змерзнеш. І що тоді? Ну ж бо, давай, Мілено. – Раптово в очах Марти зажеврів пустотливий вогник. – Ну будь ласочка… – сказала вона тонесеньким благальним голосочком, копіюючи Мілену.
Мілена засміялася та прийняла подарунок. Вона хутко вдягла шапку, закуталась в шарф та заховала вже почервонілі рученята в рукавиці.
Марта задоволено посміхнулася та кивнула.
– От тепер можемо йти.
– Нарешті, – промимрив Андрій.
Комментариев нет:
Отправить комментарий