Деякий час вони йшли мовчки. Тобто, майже мовчки. Марті здавалося, що Ілона просто не знає що таке мовчати, навіть заради власної безпеки. Чи просто не вміє? Напевне, її настільки балували вдома, що дозволяли робити все що їй тільки заманеться. Вона весь час стогнала, жалілася, робила хлопцям зауваження та давала настанови. Хлопці вирішили її просто ігнорувати, бо ще жодного разу не зреагували на її напади, хоча Марта чула як їхнє дихання стає дедалі важче та голосніше, наче вони ледь стримуються, щоб не розлютитися.
Марта боялася, що якщо Ілона не стулить пельку, у Андрія в будь-який момент урветься терпець і він просто відмовиться їй допомагати; особливо, враховуючи те, що вона майже зруйнувала його репутацію в школі та до цього часу ані перепросила, ані спростувала свої звинувачення. Марта вирішила, що якщо це станеться, то не буде втручатися та умовляти хлопця. Вона вже достатньо зробила для Ілони, і якщо дівчина цього не розуміла та не цінувала, то була її власна справа. Хтось мав дати їй прочухана та навчити гарним манерам. І якщо це доведеться зробити в такий спосіб… що ж, хай так і буде!
Ніч якось згустилася, стала щільніше, темніше, а її тиша глибшою та ще більш моторошною. Здавалося, що зусібіч на них насувається невидима стіна, яка відрізає їх все більше і більше від знайомого світу назовні. Небо було густим та чорним як чорнила, а от зірки світили ще яскравіше, весь час блимаючи над їхніми головами. «Що вони роблять?» – цікавилася подумки Марта. «Про що думають, коли так жваво підморгують одна одній? Може це вони так спілкуються між собою? Розповідають різні історії зі своїх куточків небосхилу, діляться новинами? А може то вони гадають знайдемо ми свято чи ні?»
Зараз, коли пристрасті оговталися, Марта почала відчувати наскільки вона змерзла, особливо це стосувалося кінчиків її пальців як на руках так і на ногах. Вона запитувала себе скільки часу їм ще йти. Навіть почала хвилюватися, що вони ніколи не знайдуть те на що шукають. Поступово нею заволоділи розпач та сумніви. А що як вона даремно повірила в казку? Що як ніякого Новорічного Палацу Тіни вже не існує? Що як Оленка мала рацію і Тіна вже давно померла? Що вони будуть робити як замерзнуть так нікуди не діставшись і нічого не знайшовши? Що як вони не зможуть повернутися додому?
Марта зрозуміла, що втомилася і що в неї нема сил протистояти розчаруванню та пригніченню. Вона просто хотіла знайти свято та його магію. Бо ж магія свята має існувати! Вона в це щиро вірила. Вона хотіла переконати інших, що в цієї традиції є коріння, є ціла історія, і що вона знайшла шлях до цього забутого знання. Це як повернутися до минулого щоб не втратити майбутнє. Невже вона так сильно помилилася? Невже передчуття її підвело? Невже вона просто обманювала себе, очікуючи на те що знайде справжнє свято? Невже бабусин лист був просто вигадкою? Наразі, вона навіть почала ставити під сумніви його існування. Може то їй все наснилося?
Марта відчула страшенний головний біль, що недоречно пронизував її скроні розпеченою коцюбою. Вперше з того часу як вона вирішила піти на пошуки свята, вона воліла опинитися вдома, у своїй власній кімнаті, у своєму теплому ліжку, зі своїми улюбленими книжками та ляльками, знаючи, що ще одна з них знайшла свій справжній дім та справжніх друзів. Марта зітхнула та знов відчула на очах пекучі сльози, що намагалися пробитися назовні та скотитися по її змерзлих щоках.
– Я вже більше не можу йти… – проскиглила Ілона. – Я втомилася… я хочу їсти… я хочу пити…
Марта напружилася, очікуючи на якесь єхидне зауваження з боку хлопців чи Оленки. Та минуло декілька хвилин і ніхто нічого не сказав. Марта здивувалася. А тоді Оленка почала смикати її за рукав пальто. Марта подивилася на неї, звівши брови.
– Що таке?
Оленка глянула через плече на Ілону, потім нахилилася до Марти та прошепотіла їй на вухо:
– Мене вбиває погоджуватися з Ілоною, але мені здається, що нам всім не завадило б перепочити та щось поїсти.
Марті стало соромно за свою необачність. Вона ж була лідером цього походу. Вона мала дбати про потреби інших. Натомість, вона дозволила своїм розпачливим думкам нагнати на себе такий смуток, що вона забула про все на світі крім свого власного розчарування.
– Ну що, влаштуємо невеличкий привал? – запитала Марта в інших.
– Оооо, – простогнала знов Ілона.
– Нарешті, – пробуркотів Андрій.
– Чудова ідея! – бадьоро обізвався Ярко.
– То… хтось бачить якесь підходяще місце? Не сидіти ж нам просто посеред дороги.
– Як щодо того пня, бачите он того? – запитала Мілена, вказуючи на організовану купку пнів неподалік.
Це було те що треба: один великий пінь, що був схожий на стіл, та декілька невеликих пеньків навколо нього. Марта посміхнулася; вона намагалася не думати про те, що пні то є загублені дерева, які пішли з життя раніше за свій час. Натомість, вона уявляла собі, що це родина добрих лісових тролів, які перетворюються на пні, коли лягають спати, щоб на них ніхто не міг напасти в той час як вони не можуть захиститися.
Всі попрямували до пня та поскидали свої наплічники, принаймні ті в кого вони були. Андрій витяг з карману декілька коробок із сірниками та запропонував Ярку назбирати хмизу для багаття. Дівчатам ця ідея дуже сподобалася, бо вони всі вже добряче підмерзли. Поки вони чекали, Марта, Оленка і Мілена намагалися зігрітися, перестрибуючи з ноги на ногу та наспівуючи дитячі пісеньки, в той час як Ілона сиділа на пні та дорікала на свою ногу, яка ось-ось відвалиться від морозу та болю.
Коли хлопцям нарешті вдалося розпалити багаття, всі скупчилися навколо нього та почали зігрівати свої занімілі руки. Навіть просто дивлячись на червоно-помаранчеве полум’я ставало тепліше. Атмосфера одразу ж пожвавішала. Всі стали посміхатися та жартувати, що це набагато краще за грубку, і що саме так треба зігріватися в школі під час перерв. Марті навіть здавалося, що від посмішок її друзів їй ставало набагато тепліше ніж від вогню.
Як всі трошки зігрілися та почали витягати зі своїх наплічників чи карманів, хто що взяв із собою з наїдків, виявилося що Ілона взагалі із собою нічого не взяла.
– Та про що ти тільки думала, коли йшла з дому вночі та ще й взимку? – запитала її ошелешена Оленка, яка наразі витягла декілька товстих шматків хлібу, сиру, ковбаси та термос із гарячим чаєм.
Ілона ковтнула слину.
– Та я зовсім не думала про це. Я просто хотіла встигнути за вами та добряче налякати, – зізналася вона та гірко зітхнула.
– От і маєш тепер за свої витребеньки, – сказав Андрій, дістаючи декілька шматків хліба. – Може тепер будеш добре думати перш ніж пакостити іншим.
– Ось, тримай, – сказала Мілена, простягаючи Ілоні одну очищену цибулину та щось що було загорнуто в серветку.
Ілона зморщилася.
– Що це таке?
– Це котлета, – відповіла Мілена, опустивши очі додолу. – Сусідка сьогодні принесла. Сказала, що наготувала цілу сковороду, бо чекала на гостей, а вони так і не прийшли, тож вона нам їх принесла. Та, насправді, вона просто знає що в нас завжди замало їжі та що іноді на всіх не вистачає… А цибулю я знайшла в кошику для овочів. Останню.
Ілона скривилася.
– Ти що смієшся? – зухвало сказала вона. – Я це їсти не буду!
– Ще й як будеш! – відрізала обурена Оленка. Вона взяла котлету та цибулю у Мілени та поклала на пінь напроти Ілони. – Мілена тебе дуже чемно пригощає. Ти не можеш їй відмовити. Тож, подякуй та їж, бо більше ти нічого від нас не отримаєш. Занадто ти нахабна та невдячна.
– До того ж, – додав Андрій, – жебракам не вибирати. Чи не це відповів твій злиденний дід, коли наші батьки благали його підняти заробітну платню? Здається, саме це. Та ще й замовив звести новий паркан навколо фабрики, а на брамі вибити ці ж слова, тільки замінивши слово «жебраки» на «бідняки», щоб ніхто не подумав, що він тримає у себе на роботі справжніх жебраків.
Всі принишкли. Марта добре пам’ятала шок та обурення, з яким дорослі розповідали про цей жахливий випадок, про цей бездушний вчинок власника двох головних та єдиних фабрик міста. Казали, що на те щоб звести новий паркан, браму та вибити слова він витратив більше коштів ніж витратив би піднявши зарплатню своїм робітникам. Люди важко працювали як вдень так і вночі, але їхня виснажлива праця настільки низько оцінювалася та оплачувалася, що вони навіть не могли прогодувати свої родини. А шукати іншу роботу в маленькому містечку було ніде.
По щоках Ілони потекли сльози.
– Добре, тримай, – зітхнувши, сказала Оленка та поклала біля неї шматок хліба, – і не треба рюмсати. Нам тебе ані трохи не шкода. Тебе та твою родину доля обділила тільки людяністю, а все інше у вас є в надлишку.
Марта, яка ще декілька хвилин до того відчувала неабиякий голод, втратила апетит. Вона витягла свої бутерброди та термос та присунула їх до Мілени. Сама ж вона відвернулася від пня-столу та зафіксувала свій погляд на вогні. Деякий час було чутно тільки жування та сьорбання. Проте ритм був настільки рівним та узгодженим, навіть дружнім, що Марта потроху заспокоїлася та підбадьорилася. Потім відчула повернення апетиту та приєдналася до інших.
– Отже… гноми-звіздарі, – сказала несподівано Мілена, як наситилася, вдивляючись в Мартині очі. – А навіщо гномам рахувати зірки?
Марта засміялася.
– Дуже добре запитання, Мілено! Я сама вже певний час над цим розмірковую.
– О, то ти вже маєш історію?
– Ні, історії, на жаль, ще не маю. Проте маю певні нариси та деталі до історії.
– То може розкажеш нам? Будь ласочка!
– Так, Марто! Давай! Розказуй! – почали заохочувати її інші. – Каз-ку! Каз-ку!
В серці Марти одразу ж спалахнув вогник справжньої казкарки. А чому б не розповісти друзям? Вона ще ніколи нікому не розповідала свої вигадані історії. Це була б її перша публіка.
– Я завжди думала, що гноми живуть під землею і не висовують свого носа на поверхню, – пробуркотіла, набурмосившись та схрестивши перед собою руки, Ілона.
Марта кивнула із таким поважним видом наче вона була дипломованим професором з ‘гномології’.
– Не заперечую, що цей відомий на весь світ стереотип має під собою певні підстави, – спокійно відповіла вона, в той час як інші слухали її, не відводячи очей. – Проте гноми, так само як і люди, бувають різними. Бувають гноми, котрих повністю влаштовує життя під землею. А бувають особливі гноми, які прагнуть до зірок. Одними з таких гномів, як ви вже зрозуміли, є гноми-звіздарі. Вони дуже працьовиті. В кожного є своя власна справа, яку треба сумлінно виконувати. Так, деякі з них ведуть ретельний облік усіх зірок на небосхилі, рахуючи та перераховуючи їх кожного нового місяця. Якщо виявляється, що якась з зірок зникла, інші гноми відправляються на її пошуки. Їх називають гномами-рятівниками. Ще інші підіймаються вгору на невидимих драбинах та за допомогою спеціального приладдя полірують зірки, що потьмяніли, та ремонтують зірки, що зламалися, бо всередині зірки мають механізм схожий на той, що колись знаходився всередині старих годинників. Це гноми-працівники. Зірки, до речі, їм дуже вдячні за це. За їхню велику ласку та віддану працю вони, хоча загалом не дуже щедрі створіння, завжди дають гномам-звіздарям декілька кошиків дуже цінного зіркового пилу, який більше ніде на світі не можна знайти. Із цього пилу гноми-золотники та гноми-срібники роблять найкраще коштовне каміння в світі, а також інші корисні речі.
Марта перевела подих та продовжила:
– Проте бувають і інші гноми. Ті, що живуть під землею. Іноді, коли в них закінчується руда, вони виходять на поверхню та починають полювання на зірок за допомогою чарівних арканів та гарпунів. Вони як справжні варвари – дикі, войовничі та люті; в них зовсім немає терпіння зробити зіркам якусь приємність, встановити з ними дружні стосунки та згодом отримати віддяку. Вони лихі та безжальні і взявши в полон зірку, тримають її в найглибшому підземеллі, де висмоктують із неї все що тільки можна. Колись їх називали гномами-рудокопами, та їх репутація така жахлива, що тепер їх називають не інакше як гноми-крадії. Тож, ось і відповідь на твоє запитання, Мілено: Навіщо гномам рахувати зірки? – Для того щоб знати коли одна з них зникла та податися на її пошуки. Пошуки можуть тривати не один рік, бо різні клани гномів дуже ревно зберігають таємницю місцезнаходження свого підземного королівства та використовують потужні чари, щоб охороняти свої володіння від інших гномів. Та коли гноми-рятівники нарешті знаходять гномів-крадіїв, між ними починаються справжні війни, що тривають багато десятиліть…
Марта зупинилася, посміхнулася та видудлила залишки чаю з термоса. Потім соромливо подивилася на друзів. Ті вирячили на неї очі так наче зовсім не впізнавали її. Марта зніяковіла, розгубилася та відчула як до очей знов підступають сльози. То їм не сподобалося… а вона так сподівалася хоч на якусь похвалу! Здавалося, що все було дуже і дуже погано. Але невже настільки погано, що в них навіть слів не було, щоб хоча б виразити свою відразу? Бо ж навіть Ілона мовчала!
А потім, коли вона вже почала тонути в розпачі, почулися гучні оплески та захоплені вигуки.
– Нічого собі!
– Це ж треба!
– Марто, ти просто молодець!
– Так, це було щось неймовірне…
Марта закліпала очима в той час як перша хвиля захоплення поступово вщухала.
– То вам дійсно сподобалося? – затинаючись запитала вона, провокуючи другу хвилю оплесків та вигуків.
– Звісно ж сподобалося! Це було так класно! Яка ж ти молодець! Невже ти це все сама вигадала?
Марта кивнула.
– Ти обов’язково станеш справжньою письменницею, – сказала в захваті Мілена.
– Це вже точно!
– Ще й всесвітньо відомою!
– А можна твій автограф, поки ти ще з нами розмовляєш?
– Ха-ха-ха… Ну, добре, годі вам, – сказала нарешті Марта, відчуваючи як палають її щоки. – Це ж був лише невеличкий опис, навіть не справжня історія… Нам, напевне, вже час йти… Ілоно, все гаразд? Ти щось дуже підозріло мовчиш. Це на тебе зовсім не схоже, – все ще посміхаючись від задоволення, сказала Марта, в той час як вони почали збиратися. – Невже тобі нема чого сказати? Якось прокоментувати почуте? Задати мені нищівного удару своїм презирством?
Ілона знизала плечима.
– Маю погодитися, що це було дуже гарно, – видавила вона нарешті з себе, радше дивлячись на свою травмовану ногу ніж на Марту. – Мені дуже сподобалося, – додала вона пошепки так наче зізнавалася у чомусь ганебному.
Марта, розуміючи наскільки для Ілони було важко сказати комусь щось приємне, просто посміхнулася та подякувала їй. Хлопці тим часом загасили багаття і всі дружно рушили далі.
– Цікаво, а чиї то були сліди, які ми бачили біля паркану? – запитала Мілена.
– Я про них зовсім забула, – сказала Марта.
– Я теж, – сказав Ярко.
– Чекайте, а хіба то не були сліди Ілони? – запитала Оленка.
– Ти що зовсім тю-тю? – буркнула дівчина. – Я йшла весь час за вами. Як мої сліди могли опинитися перед вами?
– Ну добре, добре, – відповіла, роздратувавшись, Оленка. – Ляпнула дурницю, не подумала… Навіщо так гарячкувати?
– До того ж, – сказав Андрій, – Ярко казав, щось про те, що сліди були невеликі та легкі, а Ілона… ну, сама знаєш…
– Замовкни! – огризнулася Ілона.
Андрій вишкірився.
– Ну що ж, – сказала Марта, – нехай це залишається таємницею.
З часом кількість пнів почала поступово зменшуватися, а деінде почали з’являтися обриси занедбаних домівок, парканів, колодязів та капличок. Починалося село. Снігу тут випало набагато більше ніж в місті; він лежав густо та незворушно. Довкруж було тихо та моторошно наче в потойбіччі.
Та тільки-но ця думка промайнула в голові Марти, як нізвідки здійнявся вітер – сильний та пронизливий – та почав, лиховісно присвистуючи, змітати сніг в кучугури, оголюючи клапті чорної землі. Нацькований вітром, сніг почав бешкетувати; діти зіщулились та позакривали руками обличчя від снігової куряви, що намагалася потрапити їм в очі. Вікна покинутих будівель почали деренчати, дверцята застукотіли, хвіртки заскімлили. Привиди минулого поверталися до своїх домівок…
Через невгамовний свист вітру та гамір, що здійнявся, через глибокий сніг та кучугури, що виросли немов з-під землі на їхньому шляху, діти не одразу почули наближення небезпеки. По коліно в снігу та важко дихаючи, вони зупинилися, щоб перевести подих, аж раптом почули якийсь віддалений гул. Потім щось загуркотіло.
– Здається до нас щось наближається… – нервово прошепотіла Оленка, хапаючись за Марту.
Вони придивилися та нічого не побачили.
– Це, мабуть, снігова буря…
З кожною хвилиною гуркіт ставав все голоснішим. Діти дивилися один на одного та боялися поворухнутися. Вони стояли, вишикувавшись в одну лінію, тримаючись за руки, наче під час гри в ланцюг, готові оборонятися та не дозволити гравцю іншої команди прорватися крізь їхній заслін.
– Це не я, – сказала Ілона, наче її хтось в чомусь звинувачував.
– Що будемо робити? – запитала Марта, ігноруючи її. Вона смикнула Мілену за руку, щоб упевнитися в тому що достатньо міцно її тримає. Мілена була такою маленькою та худорлявою, Марті здавалося, що як здійметься сильний вітер, одного раптового пориву буде достатньо для того щоб підняти її вгору та віднести геть.
– Якщо це й справді снігова буря, – відповів Ярко, – нам треба негайно знайти якесь сховище…
– Гадаю один з цих порожніх будинків підійде, – додав Андрій. – Ну що? Йдемо?
Ніхто не відповів. Вони продовжували стояти посеред снігу та темряви, прикуті нездоланим страхом.
Раптом із оглушливим ревом та яскравим світлом, що їм засліпило очі, щось незграбне та кремезне винирнуло із кучугура та, важко перевалюючись з боку на бік, почало наступати прямо на них.
– Ааааааааааа!
Діти закричали та кинулися врозтіч. Марта, Оленка та Мілена опинилися з одного боку. Ярко, Андрій та Ілона з іншого. Марта міцно трималася за руки дівчат та бігла що є сили, хоча ледь розбирала дорогу; найголовніше було не загубити одна одну та знайти інших. Тільки де їх тепер шукати? Сніг і вітер заважали бігти.
– Що це таке? Що це в біса таке?
Голос Оленки долинав до свідомості Марти немов з іншої планети. Вона майже задихалася від напруження та не мала зайвого подиху щоб відповісти, що це скоріш за все якась сільськогосподарська машина і що існує висока ймовірність того що вона їх може переїхати. «Ми маємо дістатися одного з будинків! Там ми будемо в безпеці!» – подумки заспокоювала вона сама себе.
А потім сталося найгірше, що тільки могло статися посеред засніженої ночі і на що Марта аж ніяк не розраховувала.
Марта перечепилася та впала, а її окуляри злетіли з перенісся та зникли в кучугурі. Марта відпустила Оленку та Мілену та почала наосліп копирсатися в снігу. Паніка та жах накотилися на неї наче хвиля. А що як вона їх не знайде ? Як вона зможе дістатися хоч би кудись? Вона ж без них майже нічого не бачила! З очей бризнули сльози розпачу та безсилої люті, в той час як окуляри продовжували вміло уникати захоплення. Шалений рев машини заглушав все довкола, а страх заважав думати.
– Марто! Марто! МАРТО!
Майже підсвідомо Марта розуміла, що то її кличуть подруги, та вона не мала часу на теревені. Тремтячими руками вона розкидала сніг в різні боки, наче рила собі нору, її зуби стукотіли, все тіло трусило, а по щоках текли сльози. Машина кружляла десь навколо… вона то наближалася то віддалялася наче то були трюки божевільного, знову і знову посипаючи їх снігом… здавалося, що той хто був за кермом зовсім не володів ситуацією…
– Марто, треба тікати звідси! Воно прямує прямо на нас! Ну ж бо, вставай!
Марта стисла зуби. Вона не могла тікати без своїх окулярів! Невже вони цього не розуміли?! Паніка Марти вже досягла найвищої точки, коли рев мотору раптово вщух. Цієї ж миті, пальці Марти наштовхнулися на вигнуту дужку окулярів. Марта видихнула із неймовірним полегшенням від якого в неї аж запаморочилося в голові, схопила окуляри, протерла лінзи мокрими рукавичками та хутко начепила собі на ніс.
Видимість була неідеальна, особливо тому що все довкруж поринало в сліпучому світлі фар. Трохи заспокоївшись, хоча все ще важко дихаючи, Марта побачила, що то було, та розсміялася.
– Та це ж всього лише трактор! – закричав голос Ярка. Він, Андрій та Ілона зненацька опинилися поруч з дівчатами; захекані та згорблені, вони рухнули на сніг біля них. Марта побачила, що Ілона була бліда-блідесенька; вона лежала ледь притомна після гонитви; напевне, нога її вже добряче доконала.
– Що? – важко дихаючи запитала Оленка.
– Допотопний, тупий трактор! – буркнув Андрій наче соромлячись того, що теж злякався.
– Не можу в це повірити. Ну і ніч в нас видалася… – сказала Оленка, хитаючи головою. – Виявляється, нас зовсім не важко налякати.
– Але ж ти маєш погодитися, що на картинках трактори зазвичай не поводять себе так лиховісно, тож і не вселяють страху, – сказала Марта із посмішкою. Тепер, коли вона знайшла свої окуляри та заспокоїлася, вона радо побачила гумор всієї ситуації.
– Гадаєте там хтось є? – спитала Мілена. – За кермом?
– Має бути, – відповіла Марта. – Навіть за часів технологічного прогресу, машинами управляли водії, а зараз і поготів.
– Тоді чого він так їхав наче їм ніхто не керував? І чому зараз стоїть на місці і не вимикає фари?
Марта знизала плечима. Андрій запропонував подивитися та перевірити, хутко підвівся на ноги та покрокував до трактору. Марті здалося, що він конче хоче довести, що нічого не боїться. Марта, Оленка та Мілена підвелися слідом за ним. Ярко забарився, намагаючись самостійно підняти Ілону.
– Агов, народ, потрібна допомога, – пробурчав він, важко дихаючи через декілька хвилин невдалих спроб. – Здається вона зараз знепритомніє.
Ілона слабо стогнала та виглядала просто жахливо. Марті навіть здалося, що вона трохи поменшала від того що пережила. Андрій ляснув себе по лобу та повернувся назад. Він допоміг Ярку підняти Ілону на ноги. Разом вони обхопили дівчину за пояс. Оленка витягла з кишені два шматочки цукру та простягнула до неї.
– Тримай, може трохи допоможе.
– Дякую, – прошепотіла Ілона.
В шістьох вони подріботіли до трактору, намагаючись дотримуватися Ілониного темпу. Вони вже були за декілька кроків від машини, коли в кабіні хтось загорланив захриплим басом щось схоже на уривок дуже спотвореної пісні. Діти відсахнулися. Наступної миті пісня вщухла, а кабіна заповнилася оглушливим хропінням. Діти обмінялися поглядами та зареготали.
– Фу, що це за сморід? – запитала із гримасою Оленка, затуляючи свого носа. – Здається в кабіні щось врізало дубу.
– Та він же п’яний вщент! – сказав, регочучи, Андрій. – От він так і їхав, не розбираючи дороги.
Здавалося вони не можуть припинити реготати. Навіть коли вони відійшли на безпечну відстань від трактору, залишивши позаду сморід, але ще чуючи відлуння хропіння, знайшли свої сліди, трохи поблукали, розплутуючи їх, та нарешті вийшли на знайому стежину, вони продовжували реготати.
Час від часу вони пригадували, хто як себе поводив під час масового жаху та паніки та доброзичливо кепкували один з одного. Навіть Ілона, пересилюючи біль, чи може просто забувши про нього серед бурхливих веселощів, що їх охопили, спромоглася на щиру усмішку.
В перспективі Марта розуміла, що з їхнього боку було дуже необачно блукати посеред ночі та навіть не дивитися собі під ноги. Та здавалося, що після пригоди з трактором, вони остаточно впевнились в тому, що не існує жодної реальної загрози.
Втративши пильність та регочучи, вони не помітили, коли закінчилася земля і вони як один покотилися стрімголов вниз.
Комментариев нет:
Отправить комментарий