Наступного дня у школі Марті дуже кортіло поділитися своєю дивовижною знахідкою та відкриттям з іншими. Проте така нагода в неї з’явилася тільки після третього уроку під час великої перерви. Марта з Оленкою сиділи удвох на широкому підвіконні навпроти класної кімнати в зимових пальтах та чоботах, поїдали бутерброди та запивали їх чаєм із термочашок, намагаючись зігріти посинілі від холоду руки. Прогнози щодо сильного морозу справдились, а старе приміщення, в якому знаходилась школа, опалювалося вкрай погано, на деяких поверхах зовсім ні, тож усім школярам дозволили залишатись у верхньому одязі, за винятком шапок та рукавичок, які довелося залишити в гардеробі під персональним та дуже суворим наглядом директора школи.
Марта і Оленка не були найкращими подругами, але вони приятелювали, сиділи за однією партою, допомагали одна одній з уроками, проводили разом час на перервах, іноді навіть ходили разом додому. Проте поза школою в них не було нічого спільного; тобто зовсім нічого такого, як вважала Марта, на чому можна було б побудувати справжню дружбу. Марта була серйозною, спокійною та мовчазною. Оленка веселою, легковажною та балакучою. Марта любила міркувати, читати, обговорювати те що прочитала, та дивитися інтелектуальні передачі. Оленка любила пліткувати, слухати музику, та теревенити про моду чи хлопців.
Марта не зналася на сучасній моді та рідко цікавилася модними новинками та тенденціями, проте їй дуже подобалась зачіска Оленки; її довге русяве волосся було заплетене в охайну косичку «колосок». Вона виглядала як справжня дівчинка. Марта, натомість, мала коротке кудлате волосся, що стирчало в різні боки, носила окуляри, та була схожа на справжнє мавпеня. Декілька років тому вона закомизилася та сказала мамі, що більше не буде стригтися, бо хоче довге волосся як у інших дівчат. Мама не намагалася її переконати, проте сказала, що Марті самій доведеться піклуватися про своє волосся, бо в неї бракує часу щоб розчісувати та заплітати в коси її неслухняні кучерики. Мама Марти теж носила коротку зачіску, про що ніколи не шкодувала, бо в неї було хвилясте та слухняне волосся, а от в дитинстві її примушували носити дві довгі та важкі коси, які вона просто ненавиділа.
Спочатку Марті навіть подобалося слідкувати за тим як поволі росте її волосся, розчісувати його перед дзеркалом наче доросла, та бачити як воно поступово просувається аж до плечей. Та чим довшим воно ставало, тим важче його було розчісувати, а заплітати то й поготів. Якийсь час Марта носила два пухнасті хвостики, що кумедно стирчали вгору, але одного дня, після шкільної інспекції зовнішнього вигляду, виявилося, що вони були аж занадто кумедні для школи. Марта повернулася додому із доганою, сльозами, та короткою потворною зачіскою, що свідчила про некомпетентну та жорстоку руку шкільної медсестри. Того вечора мама її охайно підстригла, втішила та виправила ситуацію, проте з того часу Марта заборонила собі навіть мріяти про довге волосся.
– Не можу дочекатися наступного року, – сказала Оленка, проковтнувши шматок бутерброду з ковбасою та зітхнувши.
– Чому? – спитала Марта, хоч наразі їй було байдуже. Та ще цей неперевершений запах соковитої ковбаси зводив її з розуму.
Не кожна родина могла собі дозволити такий делікатес. Насправді, майже жодна, особливо в невеличкому містечку на кшталт їхнього. Марта ніколи не бачила ковбасу на полицях магазинчика в який ходила за продуктами її родина. Вона й гадки не мала, що родина Оленки була настільки заможною, щоб купувати продукти в супермаркеті. Адже це було єдине місце де можна було придбати різноманіття продуктів найвищого ґатунку. Всі знали, що мережа супермаркетів «Президентський» насамперед обслуговувала столицю. Проте за останній час вона поповнилася магазинами в інших містах країни, залишаючись при цьому недосяжною для більшості населення.
Незважаючи на це, кожного місяця кожна родина в країні отримувала товстезний рекламний каталог від супермаркету з «вигідними» пропозиціями («А як же вигідними!» – прискала мама Марти кожного разу як читала цю «знущальну», за її словами, фразу), з яскравими різнокольоровими картинками, від яких можна було захлинутися власною слиною, та з цінами від яких волосся ставало дибки. Маму це обурювало аж до сказу: «Яка ж це має бути зарплатня у пересічного громадянина, щоб купувати все це за такі божевільні гроші?!» – питала вона, зовсім не чекаючи на відповідь. «Напевне така ж як зарплатня у тієї клятої столичної еліти.» Марта не дуже розуміла, що це означає – столична еліта – та вона добре розуміла, що їй жилося набагато краще за них. Тож, так само як і її мати, вона вважала, що над ними навмисно глузують та знущаються. Наче для когось це такий собі дотепний жарт. Марта часто про це думала саме коли їла свої бутерброди з вареною куркою, бо шматки були такі тугі та так сильно опиралися, як вона намагалася їх прожувати, що в неї страх як боліли щелепи.
– Бо наступного року ми нарешті зможемо вдягатися як нормальні люди, – відповіла Оленка, – а не як перерослики в куцих платтях. Вони мені ось вже де сидять! Ми що діти, щоб таке носити?
Марта не розуміла чим Оленка була так незадоволена. Їй нема було чого бідкатися. Кожного року вона приходила до школи в новенькому шкільному платті гарного сірого кольору із білесеньким мереживним комірцем та манжетами. Марта своє плаття вже третій рік носила. Тканина вицвіла та майже зносилася під пахвами. Комір та манжети радше були жовтого ніж білого кольору. Та скільки б мама на випрасовувала складки на спідниці вони неодмінно розправлялися.
Марта завжди була невелика на зріст, тож батьки купували їй одяг на виріст. Ніхто навіть не думав, що вона візьме та так вимахає за літо. Коли Марта вперше одягла своє стареньке шкільне плаття, вона аж розридалася від тої невтішної картини, що побачила в дзеркалі: рукава були закороткі – «та тож рукава в три-чверті, Мартишко; дуже модний фасон,» – сказала мама, посміхаючись, ніби це могло її втішити – та ще й неприємно стискали їй передпліччя, а її худорляві коліна стирчали з-під плаття немов у того коника. Вона дійсно виглядала як перерослик. Взимку, на щастя, це хоч якось прикривали товсті чорні колготи та, як от сьогодні, пальто.
– Нарешті ми зможемо носити прямі юбки, білі сорочки, камізельки, що підкреслюють, а не спотворюють фігуру, піджаки з лацканами… – замріяно продовжила Оленка.
Марта насупилася. Вона дуже сподівалася, що їй не доведеться носити стареньке шкільне плаття ще й наступного року. Одяг був занадто дорогий, хоч і виготовлявся в країні. «Ось що трапляється, коли підтримуєш вітчизняного виробника!» – сердито подумала вона. ЇЇ батьки вже два роки збирали гроші на нову форму та взуття. А що як цього буде замало? Що тоді? Вона теж хотіла мати гарний – а головне – новий одяг. Хоч інколи. Що там мама казала? То було якесь таке кумедне слово… монополія... так, це все було через якусь монополію, щоб це не було. Бо ж прості люди, що працюють на фабриках та виготовляють одяг, зовсім не винні в тому, що він такий дорогий. «Вони не встановлюють ціни,» – пояснювала мама. «Повір мені, люба, вони живуть ще гірше за нас.»
– Мама пригрозила, – знов почала Оленка, – що якщо я погано закінчу цей рік, то мені доведеться носити форму своєї старшої сестри. А вона школу закінчила ще три роки тому. Уявляєш? Жах який! Це буде так принизливо! Вона була нижча та гладкіша за мене, а її шкільна форма всі ці роки висіла в шафі та пилом покривалася. Та ще й з запашком. Я ж цього просто не переживу. Ні за що! Я так мамі і сказала. А їй хоч би що.
З пересердя вона вп’ялася в свою товсту запашну булку. З класу вийшов Андрій. Він озирнувся по сторонам наче хотів залишатися непоміченим, побачив Оленку та Марту, здригнувся, зиркнув похмуро на Оленку, рвучко засунув руки в кармани куртки, заховав голову в плечі та покрокував геть.
– Смітникоїд, – сказала презирливо Оленка. – Мабуть пішов до найближчого смітника попоїсти досхочу.
– Оленко, навіщо ти так? – запитала докірливо Марта.
– А що? Тільки уяви собі яке нахабство: ми кожен день разом з ним снідали от тут на цьому самому підвіконні – це було наше місце. Я завжди з ним ділилася своїми бутербродами. Гадала, що це так романтично і все таке. А він ймовірно просто користався цим, щоб хоч раз на день мати можливість харчуватися як людина, а не як той щур на смітнику.
Марта похитала головою.
– Оленко, невже ти віриш в цю нісенітницю?
– Звісно ж вірю. Ти ж сама чула, що Ілонка казала. Вся школа тільки про те й говорить.
Марта зітхнула.
– Я сподівалася, що всі забудуть її слова. Маячня якась! – додала вона роздратовано.
– Стривай, а ти що думаєш, що це неправда? – поцікавилась Оленка.
Марта рішуче кивнула.
– Ти що серйозно? Ти ж знаєш так само як і я, що його батько працює на взуттєвій фабриці, а мама на одежній. Так само як батьки Мілени. – Оленка багатозначно підвела брови.
Марта знизала плечима.
– Ну то й що? Це нічого не означає крім того, що вони трішки бідніші за нас, бо їх батьки робітники, а це чомусь не вважається престижною роботою. Не те що тримати фабрику… Та знаєш, – рвучко додала Марта, – якщо чесно, то воно й не дивно, що він постійно куштував твої бутерброди. Вони ж із ковбасою!
Марта заклякла як тільки це сказала; вона сподівалася, що Оленка не почула заздрості в її голосі.
Оленка махнула рукою.
– Та ти що! Це ж тільки зараз. Тато визвався поїхати до столиці по справах фірми де працює. Робота чекала виснажлива, а їхати треба було аж на півроку, тож охочих зовсім не було. А тато сподівався, що то якось позначиться на його зарплатні. На жаль, зарплатню не підвищили, проте видали спеціальні бонуси, які можна було обміняти на що завгодно в супермаркеті. Коли тато повернувся то привіз копчену ковбасу, цілу голівку сиру, купу прянощів в скляних баночках, запашну натуральну каву та шоколад… справжній… такий смачний! Я дуже хотіла принести його до школи, щоб поділитися з вами. Благала маму дозволити. Проте вона не хотіла, щоб хтось подумав, що я хизуюся перед іншими дітьми чиї родини не можуть собі такого дозволити. От і все. Ковбаса, до речі, вже закінчується, – додала Оленка із посмішкою. – До того ж, мама каже, що вони добавляють туди усіляких барвників та хімію, щоб вона була такою соковитою та мала такий спокусливий запах, тож це не дуже добре.
Марта теж посміхнулася. Все ж так, незважаючи на постійне і подекуди пусте базікання Оленки, Марті вона завжди подобалася, а зараз тим паче. Мало хто б не скористався можливістю похизуватися перед іншими. Ілона ніколи не витрачала такої можливості, за що іноді її хотілося просто придушити.
– Отже, – почала затинаючись Оленка – ти впевнена, що Ілонка збрехала?
– Я впевнена що Ілона це все сказала навмисно, задля того щоб помститися Андрію, – відповіла Марта, – та вдарити якомога болючіше по його репутації. Звісно, вона не подала виду, що його слова зачепили її за живе, проте гадаю, що зачепили, і дуже сильно.
Оленка замислилася. Напевне, вже шкодуючи, що так нечемно поводилася з горопашним хлопцем. Марта подивилася на годинник. Часу вже майже не залишалося.
– Хочеш дещо розкажу? – гарячково запитала вона.
Оленка округлила свої й без того великі сірі очі.
– Що? Що ти чула? Щось про Ілонку? Ну скажи, що це про неї, благаю. Бо це мале, нахабне дівчисько мене вже от як допекло. Все вона про всіх знає, щоб її!
Марта закотила очі.
– Та це зовсім не про Ілону!
Оленка миттєво втратила інтерес до розмови. Та Марта вже не могла більше терпіти.
– Це про святкування Нового Року, – випалила вона.
Оленка пирхнула.
– Знущаєшся? Теж мені святкування! Кожного року тридцять першого грудня кожній дитині, звісно ж, якій ще не виповнилося тринадцять, дають якусь старезну іграшку, кажуть «З Новим Роком» та наказують хутко лягати спати. О-о-о-о, так!
Марта посміхнулася.
– Отож бо й воно! Раніше все було зовсім не так. Раніше було справжнє святкування з веселощами, ярмарками, бенкетами та подарунками – які клали під ялинку! Уявляєш?
Оленка подивилася на Марту так наче вона зовсім з глузду з’їхала.
– Що ти таке верзеш? Раніше? Раніше – це коли?
– Тоді, коли наші з тобою бабусі та дідусі були ще молоді. Д-у-у-у-же давно. Не віриш?
Оленка захитала головою.
– Добре. Стривай.
Марта витягла з кармана плаття складений вдвічі папірець та розгорнула його. Це був не старий лист її бабусі, а новенькій папірець в клітинку з чернетки на який вона охайно переписала листа.
– Готова?
Оленка підвела брови.
– До чого?
– Слухай! – наказала Марта та почала голосно та виразно читати, щоб справити на Оленку належне враження.
Під час того як вона читала, Марта краєм ока помітила, що навколо них почали збиратися їх однокласники та навіть діти з інших класів, що проходили коридором. Марті стало дуже приємно, що в неї вийшло прикувати їхню увагу до своєї розповіді. Вона ще ніколи не була в центрі такої сконцентрованої уваги. Їй лестило те, що всі її уважно слухають і що саме вона розкриє їм усім таємницю того як насправді святкували Новий Рік багато років тому. ЇЇ щоки пашіли, а голос затремтів від хвилювання.
Принаймні, вона була в такому приємному стані доки не зрозуміла, що майже всі вважають те що вона читає суцільною вигадкою.
– Що це ще за маячня? – сказала глузливо Ілона, коли Марта зупинилася щоб перевести подих. – Де ти це вичитала? В газеті пана Журка напевне, – презирливо додала вона. – Мій дядько не друкує казки в своєму журналі.
– Що ти таке кажеш? – запитала обурена Марта. – Це не яка не казка, маячня, або вигадка! Це лист моєї бабусі.
– То твій почерк, – відказала Ілона. – Ти мабуть це все сама вигадала. Що, хочеш наступного року писати казки для шкільної газети?
Марта побуряковіла від гніву.
– Це лист моєї бабусі, – повторила вона крізь міцно стиснуті зуби.
– Отже твоя бабуся все вигадала. Вона ж була казкаркою, ні?
– Вона викладала історію, – відрізала Марта.
– Я ж про це й кажу. Каз-кар-ка! Каз-кар-ка. КАЗ-КАР-КА. – знущально закаркала Ілона, тикаючи в сторону Марти своїм товстим вказівним пальцем.
Хтось пирснув. Дехто навіть зареготав.
– Відчепись від неї! – гаркнув хлопчина з русявою чуприною та крижаним поглядом блакитних очей. Марта знала, що він навчається в класі на два роки старше. – Ти що гадаєш, що все на світі знаєш? А не замала?
Ілона випросталася у весь зріст та поставила руки в боки.
– Ні, не замала, підлабузник! Ну що, хто вірить, що це правда? – заволала вона, дивлячись довкола. – Піднімайте руки!
– Що тут відбувається? – пролунав дзвінкий голос панни Олекси, класної керівниці Мартиного класу.
Всі повернулися до неї. Марта і Оленка зіскочили з підвіконня. Панна Олекса подивилася на всіх своїми лагідними карими очима та підвела брові, чекаючи на пояснення.
– От що відбувається! – раптово заволала Ілона, вирвавши з рук Марти копію листа. – Марта вигадала казку про Новий Рік і намагається змусити нас повірити що це правда.
– Це правда!
– Навіть ця маячня про Новорічний Палац Тіни? А як же!
– Що? – перепитала збентежена панна Олекса, нарешті взявши папірець, який настирливо тикала їй в обличчя Ілона.
Панна Олекса подивилася на Марту величезними від подиву очима. Марта почала відповідати, як пролунав дзвоник. Панна Олекса аж підскочила на місці.
– Всі негайно до класу, – хутко скомандувала вона. – Якщо директор побачить, що ми стовбичимо в коридорі після дзвоника, догану отримаємо усі.
Всі розбіглися по класах. Марта побачила руду косичку Мілени, що промайнула в натовпі та зникла.
– Ілона, тебе це теж стосується, – суворо сказала панна Олекса. – Наскільки я пам’ятаю,твій клас зараз на іншому поверсі. Мерщій до них, поки я особисто не відвела тебе до директора.
–А як же лист? Ви його прочитаєте? – нахабно запитала Ілона, не зрушуючи з місця.
Панна Олекса підвела брови.
– Ілона, що я тобі наказала?
Ілона насупилася, зиркнула на Марту, яка вже стояла біля класу, та побігла геть, шморгаючи носом та приговорюючи, що все розповість татусеві і тоді нехай панна Олекса начувається!
Панна Олекса перевела подих та вже наступної миті, спокійна та струнка, в простому але елегантному вбранні теплого коричневого кольору, що так їй пасував, підійшла до дверей класу. Марта дивилася на неї зі сльозами на очах. В класі панувала мертва тиша. Здавалося, що кожен учень затамував подих, тільки-но щоб її не порушити.
– Це правда, – прошепотіла Марта тремтячим голосом, стискаючи руки в кулаки.
Панна Олекса посміхнулася, дбайливо згорнула листа вдвічі та протягнула його Марті.
– Я тобі вірю, – сказала вона.
Комментариев нет:
Отправить комментарий