среда, 31 октября 2018 г.

Хроніки Високогірного Королівства. Розділ 2. Нерміна


ХРОНІКИ ВИСОКОГІРНОГО КОРОЛІВСТВА

Розділ 2: НЕРМІНА

Частина сьома

Нерміна гнала коня що було сили, бо знала, як тільки-но батько дізнається про її витівку, то відправить не один загін, щоб її наздогнати та повернути.
 – Чому ми прямує саме до Чорнолісу? – запитала Хейзел, міцно тримаючись за Нерміну. – Кажуть, це неродюча, мертва місцина. Там нема життя.
 – От і шукати там ніхто не буде, – відповіла Нерміна. – Принаймні, таким був план – до того як я тебе зустріла. Проте зараз… – Нерміна захитала головою. – Чесно кажучи, я аж ніяк не сподівалася привернути до себе увагу батьківського спеціального загону таким чином. Про мою подорож туди ніхто не мав знати. Гадаю, тепер їм буде набагато легше знайти нас обох по тих слідах, що ми лишаємо позаду себе. Та що тут зробиш? Доведеться імпровізувати аж доки не досягнемо Чорнолісу.
 – Знаєш, колись, дуже й дуже давно, на місці Чорнолісу був справжній ліс, – сказала Хейзел із нестримною тугою в голосі. – З височезними, велетенськими, багатовіковими деревами. Там, поміж тварин та птахів, жили лісові ельфи та істоти, що їм прислужували – лісові тролі, що мешкали в стовбурах дерев, обожнювали прибирати, вирощувати гриби та вміло маскувалися під пеньки, та маленькі феї-піксі, яких ще називали лісовими ліхтарниками, бо вони завше вказували шлях тим, хто заблукав у темряві. Всі разом вони доглядали та захищали ліс, бо його дерева та рослини мали різні чарівні та цілющі властивості. Буденні, що жили неподалік від цього лісу, називали його Чаролісом, бо тоді ще чемно ставилися до природи навколо них, от лісові ельфи і дозволяли їм користуватися його чарівними дарами. Та згодом, коли буденні втратили повагу та острах перед природою, вважаючи себе господарями та володарями світу, та почали захоплювати все більше і більше територій, не рахуючись із магічними істотами чиї землі захоплювали та плюндрували, лісові ельфи, лісові тролі та феї-піксі назавжди покинули Чароліс. А покинувши його, залишили по собі прокльон – жодний буденний не зможе скористатися ані деревами, ані рослинами, ані землею лісу у власних цілях не поплатившись власним життям. Тепер то мертва земля, всіяна мерцями.
Нерміна здригнулася.
 – Ну що ж, – похмуро відповіла вона, – спробуємо це змінити. Зрештою, ти ельфійка, а я, так чи так, ельфійка на цілу чверть!
Хейзел посміхнулася у відповідь.
 – До речі, – повільно почала вона. – Чи я правильно зрозуміла, що ти є донькою Еверілла Всемогутнього? Володаря Етельграду?
Нерміна кивнула.
 – Тоді чому ти допомагаєш мені тікати від його воїнів?
 – Бо сама тікаю. А втікачки мають триматися разом, чи не так?
 – Певно…
Хейзел знизала плечима та стихла, дуже напружено про щось думаючи. Нерміна їй не заважала розпитами, повністю зосередившись на дорозі, довгій та одноманітній, що простягалася попереду на відкритому, дикому просторі, не забуваючи час від часу дивитися довкола себе на той випадок якщо знов зявляться батькові воїни зі своїми списами та стрілами напоготові. Вона добре знала, що рано чи пізно, але вони їх все ж таки наздоженуть. Проте сподівалася, що це трапиться не раніше ніж вона побачить обриси Чорнолісу на примарному полотні сіро-синіх гір, що деінде вимальовувалися з-під густих купчастих хмар, що низенько нависали над землею.
 – Стривай, – нарешті мовила Хейзел, наче насилу продираючись крізь густе павутиння думок, – якщо твоя мати напівельфійка… це може бути лишень… стривай… лишень… Етелінда… Етелінда Грімвудська! Нерміно, – зойкнула вона, – ти що донька Етелінди Відступниці?!
 – Відступниці? – пирхнула Нерміна. – І від кого ж це вона відступилася? Бо я не знаю нікого більш покірного за любу матусю, – дещо зневажливо додала вона.
 – Ти що нічого не знаєш?
 – Про що саме?
 – Етелінда – напівельфійка-напівбуденна – була полонянкою Морокового Лісу – найлихішого та найтемнішого з-поміж усіх чарівних лісів – через те що її батьки порушили Велику Заборону – аж доки не здолала його темні чари та не зробилася його господинею. А потім зреклася та зрадила його, обравши буденне життя…
 – Я цього не знала, – зізналася Нерміна. – Правду кажучи, ми ніколи про це не розмовляли. Мама ніколи не розповідала про те як опинилася серед буденних, попри її незвичайне походження, і єдине чому я взагалі дізналася про те що вона не така як усі, було через те що я ще змалечку викидала різного роду химерні речі, не розуміючи яким чином і чому це роблю, які як лякали так і лютили до нестями мого батька. Мама пояснила, що то було через успадковане мною ельфійське коріння. Проте вона ніколи нічого не казала про своє життя в чарівному лісі… тільки про те що дала обіцянку батькові ніколи не користуватися своїми чарами…
Нерміна важко зітхнула. Вона геть нічого не знала про свою рідну матір. Та певно вже й не дізнається. Ну і кепська донька з неї вийшла!
 – Пробач, що засмутила тебе цими балачками, – тихо промовила Хейзел, обережно поплескуючи її по густому волоссю.
 – Все гаразд, – відповіла Нерміна, смикнув головою. – Ти тут ні до чого. Проте, коли вже мова зайшла щодо ельфів, чому ті ланцюги, якими тебе полонили, обпікали твою шкіру?
 – Срібло та сіль, – відповіла Хейзел, – то є наші найстрашніші вороги. Ледь торкнувшись, вони спричиняють нам нестерпний біль та позбавляють будь-якої сили.
 – І батькові нишпорки напевне це добре зрозуміли… – промимрила Нерміна.
Хейзел тільки важко зітхнула та пригорнулася до неї ще міцніше.
Нерміна хотіла якось підбадьорити дівчину, незважаючи на те що їхні справи були дійсно кепськими.
 – Та ну його, – з удаваною байдужістю сказала вона. – Не переймайся ти так через це. Найголовніше дістатися Чорнолісу перш ніж нас наздоженуть. А там я вже дам раду. Не турбуйся.
То була довга та виснажлива подорож, бо зупинятися чи збавляти швидкість не можна було ані на хвилину. А так хотілося наїстися досхочу, закрити очі, заснути та нарешті добряче перепочити. Нерміні здавалося, що з того часу як вона втекла від чоловіка, її життя перетворилося на нескінчену гонитву. Вперед, вперед, вперед. Без зупину – вперед.
Проте втома, голод та спрага, що так сильно мучили її, наче відступили, коли Нерміна нарешті побачила попереду чорні обриси лісу до якого так відчайдушно мчала.
Позаду неї Хейзел вдихнула – голосно та болісно наче від удару. Бо то що називалося Чорнолісом дійсно було моторошним та сумними видовищем, що ятрило і серце, і душу. Як вони підїхали ближче та зупинилися, Нерміну раптово обдало таким пронизливим холодом – то було наче крижане привітання з самого потойбіччя. До горлянки підступив ком, зуби застукотіли, а шкіра вкрилася величезними мурашками.
Спотворені та обвуглені, проте, за якихось надприродних обставин, не перетворені на попіл, бідолашні дерева виглядали так наче вони щосили звивалися під час потужного буревію, згинаючи та пригинаючи свої могутні стовбури до долу та благально простягаючи своє гілля до неба, шукаючи порятунку, коли так і застигли, назавжди, перетворившись на камяну почвару.
На стовбурах та гіллі виднілися чи то якісь символи, чи то зображення, які хтось майстерно викарбував, надаючи їм особливої форми. Нерміна придивилася – що то воно було – та й обомліла. Ні... Не може бути... Невже це?.. Вона захитала головою.
 – Ну і вміє же ваша братія мститися... – повільно прошепотіла вона.
Бо то були ніякі не зображення – а справжні, спотворені людські тіла, що вже давно стали частиною дерев. Тепер Нерміна вирізняла вже не просто стовбури та гілля, а викривлені руки, ноги, обличчя – чорні обличчя, що, потрапивши в пастку, застигли у потворній масці жаху та нестерпного болю.
На долю секунди все попливло перед очами і Нерміна бачила і чула як вони звиваються та нестямно кричать, потерпаючи всередині чорного полумя покарання. То була страшна плата. Навіть її безстрашний кінь, чорний як сама ніч, відсахнувся від того видовища. Нерміна смикнула за поводи.
 – Нокс, дівчинко, нам не можна назад, – лагідно проказала вона, поплескуючи її лискучу, хвилясту гриву. – Нам –
Та вона не договорила. Наступної миті їх обступили воїни. Нерміна заскрипіла зубами. Хай йому грець. Таки наздогнали! Нерміна придивилася до мантій воїнів та побачила що то були не тільки батькові воїни, а ще й воїни її чоловіка. 

ДАЛІ БУДЕ... 


(с) Фаріда Местек

пятница, 26 октября 2018 г.

Башмачки для Золушки (часть 6)


Башмачки для Золушки
часть 6

    – Очень трогательно, – вздохнула Надежда Тарасовна и смахнула непрошенную слезу. – Не зря я, значит, возила тебя в гимназию в разных обносках. И как это тебя туда взяли? До сих пор не могу понять. Директора ведь сразу по одежде определяют платежеспособность родителей. Видно таки правда, что твой отец очаровал директрису, своим английским языком, на котором он уже тогда говорил свободно. А помнишь эту историю с туфлями, когда я пожаловалась маме твоей одноклассницы, что нам в университете зарплату перестали платить, и мы не знаем, где искать средства к существованию? Она еще так искренне посочувствовала – сказала, что интеллигентным людям труднее всего выживать в такие тяжелые времена. И предложила принести туфли для тебя, я и согласилась сдуру. И когда я потом пришла забирать тебя с продленки, то обнаружила, что она принесла тебе огромный кулек, до отказа набитый старой обувью. Нам еще повезло, что было уже поздно, и мы никого не встретили, когда пробирались по коридору с этим мешищем. Я была в таком шоке, что после этого на родительские собрания вообще перестала ходить. Ладно, – прервала она внезапно свои воспоминания, – я ведь еще не обедала – ужасно есть хочется. А насчет башмачков для Золушки я подумаю, – закончила Надежда Тарасовна и, вскочив с дивана, сбежала на кухню.
       «И что это меня понесло?» – мысленно ругала она себя, наливая борщ и нарезая хлеб для своего одинокого обеда – «Вечно я не могу сдержать свой чертов язык. Вспоминать эту историю в такой радостный для Машки день! Хорошо еще, что остановилась вовремя. Иначе дальше пришлось бы вспомнить, что мы притащили этот мешок домой вместо того, чтобы выбросить его, что и было моим первым порывом, только по дороге не попалось урны достаточно вместительной для него. И что дети, в конце концов, переносили всю эту обувь. А потом», – подумала она с некоторым остервенением, – «нужно было еще добавить, что обувь была маловата для Машки и, что может быть, поэтому два пальца у нее на ноге меньше чем им положено быть. А все моя чертова стеснительность и неуверенность в себе. Что мне было заняться репетиторством всерьез, а не бросать каждого нового ученика после нескольких уроков. Ведь речь шла о выживании. Все равно ведь пришлось общаться с совершенно незнакомыми людьми, когда пошла торговать этими чертовыми газетами. Было стыдно, что задачи по физике не умею решать – вот она главная причина. Так математику могла бы преподавать», – бросила она сама себе последний довод и принялась мыть накопившуюся еще со вчерашнего ужина посуду, стараясь не греметь сердито тарелками, как бы ей того не хотелось.
      В глубине души она понимала, наверное, что главная причина была в комплексе отличницы и уязвленной гордости. Она привыкла быть лучшей в школе. Университет стал для нее полным фиаско, а ее работа в лаборатории – пустой тратой бесценного времени, отпущенного ей природой. Выбор профессии был ошибкой ее молодости, данью ее увлечению физикой, астрономией и космическими полетами. Но это было увлечение подростка, который так и не повзрослел. Кто же знал, что ей надо было языками заниматься? Что это ее истинное призвание?

       Мысль о башмачках не давала Надежде Тарасовне покоя, но в голову не приходило ничего путного. «Может быть, проще название поменять?» – подумала она в сердцах, торопливо расставляя газеты и журналы на неказистом, кое-как сколоченном прилавке. Скупость хозяина была поистине феноменальной. Он отказывался покупать палатки для тех, кто торговал на улице под дурацким предлогом, что их некому будет стирать. Для защиты прессы от дождя он выдавал мутные от старости, все в дырочках, прозрачные пленки. Когда Надежда Тарасовна сказала, что люди не хотят покупать старые подмоченные журналы даже за полцены, хозяин подбоченился и провозгласил с важным видом: «А вы им объясняйте, что информация бесценна».
       Надежда Тарасовна пристроила последний журнал и присела на старый расшатанный стул. Ей припомнился еще один спор с хозяином. Он настаивал, что продавщица должна проводить на ногах большую часть рабочего времени. На ее вопрос, зачем стоять, если в обозримом пространстве нет ни одного покупателя, он огорошил ее заявлением: «А вы должны находиться в ожидании покупателя».
Надежда Тарасовна вздохнула и посмотрела на деревенского вида девочек торгующих колбасой у входа в магазин. У них не было даже одного стула на четверых. Весь день они проводили, нарезая и взвешивая колбасу, а во время коротких передышек просто стояли, опираясь локтями о прилавок, чтобы дать отдых спине. Ей самой как-то пришлось простоять полдня возле контейнера с мороженым, и в памяти все еще была свежа все возрастающая боль в ногах и пояснице, и желание плюнуть на их отчаянное финансовое положение и убежать от проклятого контейнера куда глаза глядят.
      После почти часа унылого сидения Надежда Тарасовна встала и прошлась вдоль прилавка, чтобы восстановить кровообращение. Был понедельник – никакой новой прессы, так что, похоже, ей таки придется большую часть дня провести в «ожидании покупателя». А вечером хозяин будет опять распекать ее из-за маленькой выручки. Как будто это ее вина и ей не приходится крутиться как белка в колесе в другие дни.
      Обслужив, наконец, своих первых покупателей, Надежда Тарасовна немного приободрилась, а после того как мужчина, похожий на бизнесмена, купил два дорогих журнала, она окончательно воспрянула духом. Кажется, сегодня ей таки удастся наскрести необходимую сумму до вечера и отправиться домой без привычной нахлобучки. Она окинула взглядом утреннюю суету магазина и снова уселась. Теперь можно и самой что-нибудь почитать. Рука сама потянулась к какому-то журналу в крикливой обложке, но тут ее взгляд упал на ее, в прошлом довольно хорошие, кожаные туфли. Туфли были такие, как она любила – изящный спортивный стиль, позволяющий продемонстрировать легкость походки. Но после пяти лет носки они ощущались на ногах скорее как галоши, не говоря уже об их поношенном виде, который не могла скрыть даже щедрая порция обувного крема.
      «Машка права – для Золушки не может быть башмачков в переносном смысле», – подумала она с досадой и вытащила из сумки ручку и потрепанный блокнот.
     Минут двадцать спустя Надежда Тарасовна захлопнула блокнот с удовлетворенным видом. «Ловко я извернулась», – похвалила она себя с самодовольной улыбкой. – «Надеюсь, Машке понравится, и она скажет, как это иногда бывает, что это уже намного лучше». Хотя бывало по-всякому – иногда, перечитав свои каракули, Надежда Тарасовна сама решительно перечеркивала все написанное. Она с опаской снова вытащила блокнот из сумки и перечитала поспешные неровные строчки.

      Иван поднялся на рассвете, чтобы поспеть к проходящему в это время поезду. Чемоданы его были отправлены на станцию еще с вечера – так что идти он будет налегке, в последний раз пробираясь по узким улочкам спящего городка. Тетка ждала его на кухне с двумя чашками горячего чая и горкой вкуснейших слоеных пирожков на блюде, произведением ее недюжинного кулинарного искусства. Проводив его затем до ворот, она расцеловала его в обе щеки и долго стояла, провожая глазами его сутуловатую фигуру до тех пор, пока он не свернул на главную улицу, ведущую прямиком к железнодорожной станции. Поднявшись в Иванову комнату, чтобы произвести влажную уборку, тетка обнаружила на прикроватной тумбочке серебристо-поблескивающую коробку с пришпиленной к ней запиской: «Тетушка, не серчайте, что не вручил вам лично. Это для Вари. Были обещаны ей во время нашей последней незабываемой встречи. Мы даже к сапожнику нашему, дяде Мише, ходили мерку снимать. Так что будут впору – не беспокойтесь. Честно сознаюсь – думал было пустить их по нашей речушке в дальнее плавание, да потом совестно стало. Варя всегда так радуется подаркам. Да, и кому, как не ей, носить туфельки лучшего столичного мастера. Непременно передайте ей мои поздравления и скажите, что очень за нее рад. А что лично не поздравил, придумайте сами что-нибудь – спешил де на поезд, не хотел волновать в ее положении и проч.» Внизу записки стояла размашистая Иванова подпись с изящными завитушками.

      «Не так уже плохо», – успокоила себя Надежда Тарасовна, – «А потом можно будет и о дочери двух научных сотрудников и об ее непутевом брате написать. Уж эта тема мне, несомненно, ближе».
      На этом мы и оставим Надежду Тарасовну в минуту душеного подъема, полную надежд и творческих планов. В эту минуту она не знает, конечно, что многое, о чем она мечтает, не сбудется или жестоко разочарует ее. Но произойдет также и много хорошего, такого, о чем она сейчас даже не подозревает. Потому, что если человек молод душой и с надеждой смотрит в будущее, то у жизни для него всегда найдется в запасе много неожиданных и прекрасных подарков.


ПРОДОЛЖЕНИЕ СЛЕДУЕТ...

вторник, 16 октября 2018 г.

Хроніки Високогірного Королівства. Розділ 2. Еверілл


ХРОНІКИ ВИСОКОГІРНОГО КОРОЛІВСТВА

Розділ 2: ЕВЕРІЛЛ

Частина четверта

Еверілл був у дуже кепському настрої. Він аж ніяк не очікував що до справи жінок-втікачок буде причетна істота, яка, принаймні за описом, нагадуватиме справжню ельфійку! Цього ще бракувало – вторгнення ельфів з їхніми магічними силами до королівства. Звідкіля та ельфійка взагалі взялася в Етельграді?
Ця новина його дуже сильно непокоїла. Проте, все ретельно обміркувавши, він не міг не задатися питанням навіщо ельфам спонукати жінок королівства до втечі. В цьому не було ніякого сенсу, адже так?
А що то ще була за маячня про Етелінду, яка, нібито, виходила вночі за браму міста? Ще бракувало щоб чутки та плітки, що його дружина причетна до тих сумнозвісних втеч, поширилася королівством.
Еверілл негайно попрямував до покоїв Етелінди. Вона, як завжди, сиділа на майстерно вирізьбленому дубовому стільці із високою спинкою біля вікна із вишиванням на колінах.
Етелінда так і підскочила як двері відчинилися, проте швидко взяла себе до рук та насилу заспокоїлася – принаймні, зовні.
Коли вона побачила Еверілла то спантеличено подивилася на нього.
 – Еверілле? Любий, що ти тут робиш? – доволі спокійним та дійсно здивованим тоном запитала вона. – Чи ти не маєш зараз бути на раді?
Еверілл пильно придивився до дружини, намагаючись розгледіти хоч щось у її мові чи поведінці, щоб вказувало на її віроломство. Та не побачивши нічого підозрілого чи незвичайного, він насупився та сказав –
 – Етеліндо, кажуть тебе бачили цієї ночі поза брамою. Невже це правда?
Серце Етелінди так і заходилося стукотіти в грудях наче дзвін на вежі. Проте вона і виду не показала. Натомість, вона поволі, спокійнісінько, відклала свою роботу, переклавши її на широке підвіконня, та підвела здивовані брови догори.
 – Еверілле, але що мені робити вночі поза брамою? – запитала вона рівним голосом. – Що за нісенітниця така?
 – Слушне запитання, люба. Особливо коли в королівстві відбувається казна що.
Наразі серце Етелінди підстрибнуло до самої горлянки та застрягло там мов клубок ниток.
 – Невже ще щось трапилося?
 – Можливо, – повільно відказав Еверілл, продовжуючи пильно вивчати дружину. – Кажуть, що в Етельграді з'явилися лісові ельфи.
 – Що?!..
Цього разу Етелінда із непідробним подивом дивилася на чоловіка.
 – Еверілле, що ти таке кажеш? Лісові ельфи? В Етельграді? Та чи таке можливо?
Еверілл втомлено провів рукою по обличчю та знизав плечима.
 – Хто його знає. За описом це не може бути нічого іншого. Проте звідки вони взялися і головне навіщо поки що незрозуміло.
Етелінда не знала що й думати. Окрім мати вона ніколи не бачила інших ельфів своїми власними очима. Невже це означало що магічні істоти повертаються до світу буденних?
На її щоках з'явився румянець. Еверілл похмуро подивився на неї.
 – Етеліндо, – загарчав він на знак попередження, – навіть не думай, що я дозволю якимось там магічним істотам зробити Етельград своєю домівкою. Вони або вшиються туди звідки прийшли, або будуть страчені – та вони тут не залишаться! Ні за що. Всі до єдиного будуть знищені доки я залишатимуся правителем та володарем Ельграду!
 – Еверілле…
У двері постукали.
Еверілл та Етелінда здивовано подивилися один на одного.
 – То мабуть по тебе, – припустила Етелінда. – Я ні на кого не чекаю.
Еверілл відчинив двері.
 – Пане... Еверілле... – одразу почувся захеканий голос, – приїхав... вісник... від… пана... Ателіка. Каже... в… нього... дуже... тривожні... новини. Ви... маєте... неодмінно... знати...
Етелінда пополотніла та схопила свою роботу, щоб приховати як сильно почали труситися її руки.
 – Вісник від Ателіка? – суворо перепитав Еверілл. Цього ще бракувало! Що ще на нього чекає сьогодні? Які ще тривожні новини?
Еверілл пішов геть. Етелінда не знаходила собі місця. Зараз він про все дізнається... Подивившись у вікно, вона ледь не знепритомніла як побачила птаха-вісника, що летів зі стрілою-посланням у дзьобі прямісінько до палацу. Вона знала, що таких спеціальних птахів використовує особливий загін Еверілла для передачі термінових новин... Невже вони схопили Нерміну?
Етелінді стало зле.
Тим часом, у тронній залі, з кожним словом вісника обличчя Еверілла ставало все страшнішим. Його донька – його власна донька – втекла від свого чоловіка! Та не просто втекла! Вона скористалася темними чарами! Що вона собі думала? Як вона тільки насмілилася чаклувати? Ну що ж, вона сама накликала на себе цю біду. Еверілл одразу наказав знайти, схопити та ув'язнити Нерміну разом з іншими втікачками, незважаючи на шоковані та запитальні погляди своїх вельмож.
 – Закон має бути єдиним для всіх, чи не так? – загрозливо запитав він, дивлячись кожному по черзі в очі. – Невже ви думаєте, невже сподіваєтеся, що якщо таке упне хтось із ваших дружин чи доньок, їх мине покарання? – гримнув він так що ті підстрибнули наче перелякані кошенята.
Всі хутко опустили очі додолу, сховавши їх від невблаганного погляду Еверілла. Він мовчки, терпляче, чекав на відповідь, коли у вікно влетів великий брунатний птах, міцно стискаючи у своєму дзьобі стрілу, та сів на широкий підлокітник трону, склавши крила та встромивши свої мов скло очі у Еверілла – його погляд величний та безтурботний.
 – Гідеон, – привітав птаха Еверілл. – Пробач, старий друже, але я не надто радий тебе бачити.
Проте він взяв стрілу та розгорнув її, щоб ознайомитися із посланням. Його очі стали завбільшки за повний місяць, а ніздрі почали звужуватися та розширюватися наче в дракона перед тим як випустити полум’я. Ця дівка його доконає! Чаклує. Втікає. Спричиняє хаос своїми витівками. Спантеличує його воїнів. Та ще й допомагає втекти засудженій до страти ельфійці! А вони питають його що їм робити! От бовдури. Наздогнати та приволокти до палацу за її довгі патли! Ось що! Її та цю лиховісну ельфійку, що запудрила жінкам-дурепам мізки своїми казочками!
Присутні казали, що таким лютим Еверілла ще ніколи не бачили. 

ДАЛІ БУДЕ... 


(с) Фаріда Местек

четверг, 11 октября 2018 г.

Башмачки для Золушки (часть 5)

Башмачки для Золушки
часть 5



      Надежда Тарасовна возвращалась домой с базара. Солнце выглянуло после нескольких пасмурных дней, хотя и светило сквозь легкую дымку. Перемена погоды действовала ободряюще. На газонах уже пробивалась молодая травка, птицы возбужденно щебетали над головой, обмениваясь новостями, накопившимися за зиму, и в воздухе определенно пахло чем-то весенним. Было странно, что еще вчера жизнь представлялась ей в мрачном свете. В субботу надо будет уговорить детей съездить на велосипедах куда-нибудь подальше в поля или к лиману – туда, где на обрывах гнездятся те красивые голубые птицы. Мудро задумала Природа: когда наблюдаешь за ними в полете, они теряются на фоне голубого неба, а когда садятся и складывают крылья, то становятся коричневыми, малозаметными на фоне глинистой стены обрыва.
      Надежда Тарасовна остановилась у светофора и, глядя на проносившиеся мимо автомобили, подумала, что странно женщине в ее положении мечтать о каких-то птицах. Вот если бы она была героиней дамского романчика, то все в ее жизни сложилось бы по-другому. Сейчас, пребывая в глубокой задумчивости, пусть даже мечтая о голубых птицах, она начала бы переходить дорогу на красный свет – раздался бы скрип тормозов и из шикарной иномарки выскочил бы разъяренный мужчина – этакая гора мышц с огненным взором. Надежда Тарасовна сама продавала подобные романчики и даже почитывала их в периоды затишья на работе. Во всех без исключения романах главная героиня, несмотря на свой независимый характер, начинала подтаивать, как мороженое в июльский полдень, с первой же встречи с таким красавцем. «Но для этого и самой надо быть лет на 20 моложе» – мысленно одернула она себя. Проходящий мимо пожилой мужчина окинул ее внимательным взглядом. «Седина в бороду, а бес в ребро», – рассердилась Надежда Тарасовна и ускорила шаги. «Хотя чего обижаться», – укорила она себя, переходя очередную дорогу, где движение было уже потише, – «Сама ведь тоже давно уже не девочка».
        Подходя к дому и все еще пребывая в состоянии глубокой задумчивости, Надежда Тарасовна остановилась у входа, переложила обе сумки в левую руку и резко дернула на себя входную дверь.
    – Гав! – гаркнул присевший за дверью Сашка, подпрыгивая как резиновый мячик.
   – Сашка! – вскрикнула Надежда Тарасовна. – И когда ты уже повзрослеешь?
        – Испугалась? – спросил сын, противно хихикая.
       – Не так как тебе хотелось бы – я слишком задумалась, – ответила она и принялась выкладывать продукты на кухонный стол. – Что-то вы рано вернулись, – добавила она, подозрительно покосившись на сына.
    – У меня преподаватель заболел, – отозвалась дочь из маленькой комнаты, – а Сашка, как обычно – у них окно на третье паре, а на четвертую он не пошел.
      – И как он сессию собирается сдавать я не представляю, – пробормотала Надежда Тарасовна сквозь зубы.
      Сашка что-то невнятно пробурчал и поспешно ретировался в бывшую дедушкину комнату к компьютеру. Надежда Тарасовна, бросив косой взгляд на только что захлопнувшуюся за сыном дверь, принялась выкладывать два десятка яиц в холодильник, бормоча себе под нос:
      – Опять стрелялки. Опять мочить всех подряд, а на собственное будущее ему наплевать. Если бы это не звучало так банально, я бы сейчас спросила себя: что же мы сделали не так?
      Закончив с яйцами, она раздраженно захлопнула дверцу холодильника, чтобы тут же открыть ее снова и пристроить на полке пакет молока и пол кило колбасы первого сорта. Сумка с овощами отправилась в коридор, где прохладнее. Отодвинув вглубь стола хлеб и печенье, чтобы рыжий прожорливый котяра не дотянулся до них своими лапищами, она прошла в маленькую комнату и устало опустилась на диван рядом с дочерью.
      – Подвинься, – подтолкнула она Машку, растянувшуюся во весь свой рост на диване и уткнувшуюся в толстенный том. Не отрывая глаз от книжки, Машка переползла в угол дивана, поджав под себя длинные стройные ноги.
       – Ну, как там на воле? – спросила она, по-прежнему продолжая читать.
  – Птички поют и травка уже такая зеленая, – вздохнула Надежда Тарасовна, устраиваясь поудобнее в противоположном углу дивана. – Похоже, начинается настоящая весна. Я подумала – мы могли бы сходить в эту субботу к лиману или съездить, если Сашка наладит велосипеды.
      – Я не могу, – буркнула Машка. – У меня в субботу ученик и я еще в библиотеку хотела зайти.
       – А-а, я совсем забыла, – протянула Надежда Тарасовна разочаровано. – Ну, тогда можно в воскресенье пойти.
      – Да, ну, в воскресенье, – фыркнула дочка, в первый раз взглянув на мать. – В воскресенье твой последний выходной перед началом рабочей недели. Ты же будешь бегать по кухне и кричать, чтобы тебя не отвлекали, потому что ты ничего не успеваешь.
      Машка слегка потянулась и снова уткнулась в книжку.
      – Если я буду знать, что в воскресенье мы идем гулять в поля, я напрягусь и большую часть работы переделаю в субботу, – возразила Надежда Тарасовна. – Надо же иногда преодолевать эту дурную привычку – делать все в последний момент. Подумай, – продолжила она, глядя на сосредоточенно склонившуюся над книгой дочь, – весна такая короткая. Для меня она начинается с середины апреля, когда зеленый цвет начинает вытеснять серый, и небо ярко-голубое, и птички оживленно чирикают. Нельзя все время откладывать – потом, потом. Так и не заметишь, как жизнь пройдет.
      – Ладно, ладно, – примирительно пробормотала Машка. – Посмотрим, как карта ляжет.
      – Всегда ты так говоришь, – вздохнула Надежда Тарасовна.
Заметив торчащий из-под пледа уголок своей разноцветной тетрадочки, она вытащила ее, аккуратно разгладила и пристроила на табуретке, играющей роль прикроватного столика.
      – Ты прочла, я смотрю, – Надежда Тарасовна опасливо покосилась на дочь. – Ну, и как тебе новое окончание моего романа?
      – Не ожидала, что ты выдашь ее замуж, – сказала Машка, выныривая, наконец, из лабиринта повествования в увесистом томе у нее на коленях и, впервые посмотрев на мать ясным взглядом. – И потом, где же у тебя башмачки для Золушки? Ты о них просто забыла. Грустно как-то получилось. Я, конечно, не ожидала, что ты сделаешь слащавый хеппи-энд, но все же хотелось чего-то более вдохновляющего.
    – Вдохновляющего? – вскинулась Надежда Тарасовна. – Да, во все времена считалось, что главное предназначение женщины – это выйти замуж и рожать детей. Это с началом научно-технической революции мужчины вдруг поняли, что женщина тоже человек и попытались часть своих обязанностей переложить на хрупкие женские плечи. Я, как ты знаешь, замуж вообще не собиралась выходить. Нас так воспитывали: на первом месте должна быть забота о счастье всего человечества, а потом о своей семье. Я и мечтала полететь на Марс, а закончила тем, что бессменные вахты у плиты выстаивала и мужу, и детям угождала. Да, и это у меня с моей медлительностью не очень хорошо получалось, – Надежда Тарасовна внезапно оборвала свой монолог и погрузилась в глубокую задумчивость.
      – Зато ты научила меня читать в три с половиной года, – вкрадчиво подсказала Машка с хитрой улыбкой. – А Сашка с твоей помощью в девять лет написал программу, которая печатала деньги для наших кукол.
     – Да, обучать вас мне всегда нравилось, – согласилась Надежда Тарасовна, немного приободрившись. – На сегодняшний день – это, пожалуй, мое самое большое достижение. Так что ты там сказала про мой роман – где башмачки для Золушки? Знаешь, я решила – башмачки будут у меня в переносном смысле.
      – Что? – возмутилась Машка и с недоверием уставилась на мать. – Для Золушки не может быть башмачков в переносном смысле! Это же ключевой момент всей истории. Вот, посмотри, если не веришь.
   Машка изогнулась и вытащила из-под дивана серебристо-поблескивающую коробку. С торжествующей улыбкой она сняла крышку, извлекла из коробки пару изящных блестящих туфелек светло-бежевого цвета и осторожно опустила их матери на колени.
      Некоторое время Надежда Тарасовна сидела в оцепенении, не в силах оторвать глаз от сияющей пары, потом произнесла с придыханием:
      – В наше время такие туфли назывались лодочками. Они как будто из какой-то другой жизни, где женщины пользуются духами и ходят в театр или ресторан в вечерних платьях. Откуда они у тебя?
     – Это подарок, – снова просияла улыбкой дочка, забирая у матери туфельки и бережно ставя их на пол. Она добыла из коробки жемчужного цвета ложечку для обуви и принялась примерять свои изящные лодочки, мурлыкая себе под нос какой-то незамысловатый мотивчик. Затем, внезапно вскочив, она выпорхнула в большую комнату и легко закружилась на блестящем зеленом полу, буквально вчера, наконец, отмытом Надеждой Тарасовной от последних следов шпаклевки. Сделав несколько кругов по комнате, слегка запыхавшаяся Машка снова уселась на диван рядом с матерью и блаженно вздохнула:
      – Совсем не ощущаются на ноге, будто они часть меня. Такими и должны быть идеальные туфли, правда? У нас танцевальный номер на Дне Факультета – будет теперь в чем танцевать, а платье мне Катя одолжит.
Машка аккуратно упаковала туфельки, спрятала коробку под диван и снова обернулась к матери.
      – Это Вадим Антонович передал со знакомыми из Канады. Помнишь того одинокого старичка – моего первого ученика? Он не поехал со своими детьми в Канаду из-за своей собаки. Ветеринар сказал – такой старый пес может не вынести резкой смены обстановки.
      – Да, я помню эту историю, – подтвердила Надежда Тарасовна. – Хотя думаю, была и еще одна причина. Ты ведь говорила – он большой патриот нашего города.
      – Да, – согласилась дочка, – но в прошлом году, после того как Томик умер, Вадим Антонович решил, что больше его здесь ничего не удерживает и пора ехать. А мне обещал обязательно подарок передать. За мое терпение и умение, как он любил повторять.
      – И как это он с размером угадал? – Надежда Тарасовна с недоумением посмотрела на дочь.
     – Я же тебе рассказывала – ты просто забыла. Он мне всегда вместо тапочек давал старые туфельки своей любимой внучки Лизочки и каждый раз умилялся, что они мне как раз впору. Говорил – это меня ему Господь послал вместо Лизочки. А теперь они вместе ходили мне подарок выбирать. Написал в открытке – наши уроки ему очень помогли.


суббота, 6 октября 2018 г.

Хроніки Високогірного Королівства. Розділ 2. Нерміна.


ХРОНІКИ ВИСОКОГІРНОГО КОРОЛІВСТВА

Розділ 2: НЕРМІНА

Частина шоста

Вони були в дорозі певний час коли Нерміна окинула оком чужинку, яка продовжувала спиратися на неї наче на скалу, та здригнулася як побачила жахливі опіки та набряки на її напівпрозорій шкірі. Вона виглядала наче тонкий пергамент, що тривалий час тримали над вогнищем.
 – Слухай, – звернулася до неї Нерміна. – Ці твої поранення... вони мені зовсім не подобаються. Мабуть треба щось зробити, щоб не стало гірше. От тільки в мене зовсім нема ніякого хисту до лікування.
 – Не хвилюйся. Мені б протриматися до найближчого переліску, – кволо промимрила чужинка. – Мені стане краще як тільки я опинюся серед своїх братів та сестер.
 – Братів та сестер? - перепитала Нерміна.
Незнайомка не відповідала. Нерміна трошки зачекала. Потім в неї урвався терпець.
 – Гей, крилата, ти що там –
Вона обернулася – незнайомка заснула.
 – Приїхали, – сказала Нерміна декілька годин потому, зупинившись у затишному гаю серед розлогих дубів, кленів, каштанів та ясенів. – Прокидайся.
Нерміна зістрибнула з коня. Дівчина розплющила очі та роздивилася довкола. Тієї ж миті на її обличчі з’явилася щаслива посмішка.
 – Дякую тобі, рятівниця. Дякую, що привела мене до моїх братів та сестер, – лагідно сказала вона та злетіла вниз. Вона погойдувала своїми велетенськими крилами та ледь торкалася землі кінчиками пальців ніг.
Нерміна дивилася, не блимаючи, як дівчина, струнка та легка наче пір’їнка, пурхала та підстрибувала серед дерев у якомусь чудернацькому танку, наспівуючи ледь чутну мелодію, яка невдовзі вже лунала по всьому гаю, підхоплена тремтінням гілля та шурхотінням листя. Дерева гойдалася та нахилялися до неї, протягуючи свої віти наче руки, прикладаючи своє листя до пошкодженої шкіри. Якимось дивовижним чином від їхнього дотику її рани загоювалися просто на очах.
Як?.. Як таке можливо? Нерміна захитала головою. В неї були більш нагальні запитання. Наприклад, чому цю дивну дівчину переслідував батьків спеціальний загін? Чому срібні ланцюги спричиняли їй такий пекучий біль? Чому її волосся змінювало колір та вигляд? Чому, коли вона її врятувала, воно було темним та неживим, як стовбур дерева, що загинуло та загнило, а зараз було пишним та світилося золотавим сяйвом наче його було зіткано із живих світлячків. Проте –
 – В тебе є крила, – було першим, що випалила Нерміна, коли дівчина нарешті зупинилася та подивилася на неї спокійним та лагідним поглядом своїх великих зелених очей.
 – А ти вмієш чаклувати, – весело сказала дівчина у відповідь та розсміялася.
Нерміна витріщилася на неї. Вона що жартує?
 – Ти хто така? - похмуро та дещо грубо запитала вона.
 – Я - Хейзел, - відповіла дівчина, в той час як її брови підстрибнули догори. – Хейзел Грінліф. Я з роду лісових ельфів. Власне кажучи, мені не можна цього казати. Проте, запізно ліс рятувати як всі дерева там зрубати, так? Мене спіймали, викрили та катували твої земляки. А ти мене врятувала. Гадаю, ти маєш право знати правду. До того ж, ти не проста буденна – ти чаклунка. Тож...
Дівчина дивилася на неї із мерехтінням надії в очах. Нерміна захитала головою.
 – Я ніяка не чаклунка. Моя мати напівельфійка, – нарешті промовила вона. – Я просто успадкувала якусь частку її магічної сили.
Дівчина-ельфійка – Хейзел – витріщилася на неї.
 – Але ж стосунки між ельфами та буденними заборонені…
Нерміна пирхнула.
 – Може у ваших хащах.
 – Ні. – Хейзел рішуче захитала головою. – Це споконвічний закон; він стосується абсолютно усіх магічних істот –
 – Усіх? – перебила її Нерміна. – Стривай. То їх що багато?
Хейзел кивнула. Нерміна подивилася довкола так наче ось-ось очікувала побачити ще когось.
 – Чимало. Проте їх не так вже й легко знайти, скільки б ти не шукала. – Хейзел криво посміхнулася. – Не всі такі легковажні та допитливі як я. Більшість добре ховається від очей буденних та не втручається у їхні справи. Так-то воно краще. Мені добряче перепаде через це.
 – То що трапилося? – запитала Нерміна. – Чому ти тут? Чому на тебе полювали королівські стражі?
Хейзел знизала плечима. Її крила знов затріпотіли.
 – Я заохочувала жінок королівства до втечи. Не могла більше дивитися на ті знущання які вони зазнавали від власних батьків та чоловіків. Намагалася показати їм що існує інше життя. Намагалася переконати їх що вони варті кращого і що здатні на більше ніж покірно виконувати накази чоловіків з покоління у покоління, наче в них нема власної волі. Казала їм, що вони мають скинути з себе ті пута та кайдани, якими їх скувала жіноча доля, та стати нарешті вільними та щасливими.
 – То це через тебе вони почали кидати своїх чоловіків та тікати?
Хейзел кивнула.
 – Гм! Я мала здогадатися, що самі вони б до цього не докумекали. Що ж, крилата, я тебе звісно повністю підтримую. От тільки ти немало лиха наробила отими своїми балачками. Усіх втікачок спіймали та увязнили. Мама каже, що тепер на них чекає доля гірша за смерть.
Дівчина-ельфійка пополотніла.
 – Ні! Тоді треба негайно рушати назад та визволяти їх з полону!
 – Гей! – Нерміна схопила її за руку та зупинила як вона вже почала здійматися вверх. – Притримай коней, гаразд? Я тебе не для того рятувала, щоб тебе знов схопили.
 – Але ж… ті жінки… – у розпачі застогнала Хейзел.
 – Ми їм допоможемо, – пообіцяла Нерміна. – Обовязково допоможемо. Проте нам потрібен план. Тож, зроби мені ласку, заспокойся та перестань розмахувати своїми крилами як той млин. Нема чого пороти гарячку.
Вона пильно подивилася на ельфійку.
 – Згода?
Хейзел кивнула та сховала крила за спиною.
 – Добре.
Нерміна послабила свою хватку.
 – Сідай на коня. Ми їдемо до Чорнолісу. 

ДАЛІ БУДЕ... 


(с) Фаріда Местек