Хроніки Високогірного Королівства. Розділ 2. Нерміна

ХРОНІКИ ВИСОКОГІРНОГО КОРОЛІВСТВА

Розділ 2: НЕРМІНА

Частина друга

Етелінда із жахом очікувала на повернення Еверілла з походу на схід королівства, де вже деякий час було неспокійно через чвари з сусіднім королівством, що зазіхнуло на багатства Бурштинових Печер Етельграду. Вона розуміла, що зараз був не найкращий час для поганих новин, проте твердо вирішила не приховувати від чоловіка той факт, що їхня донька перейняла її магічну силу, незважаючи на те, що вона до цього часу вважала, що добре її приспала гіркою піснею своїх сліз перш ніж заточити всередині діамантового каміння та сховати на дні сундука. Однак, вона вирішила не казати чоловікові про Мороков Прокльон.

Ясна річ, новина не прийшлася Еверіллові до смаку. Етелінда, звичайно, не сподівалася на іншу реакцію. Проте вона була приголомшена та дуже неприємно вражена тим, що його гнів було визвано не стільки тим, що його донька мала магічну силу, а радше тим, що її не мав жоден з його синів.

 – Чому Нерміна? – гнівно питав він. – Хто вона така? Дівча. І більш нічого. Навіщо їй здалася така велика сила? Що вона буде з нею робити? Адже її жіноча справа нехитра. Виросте, вийде заміж, народить купу дітей. Для цього багато хисту не треба. А от наші сини – то є майбутнє Етельграду! – гримнув Еверілл. – Саме вони боронитимуть наші кордони, коли я вже не зможу сідати на коня. До того ж, тепер коли нам як ніколи потрібна перевага, ця химерна сила сталася б як раз у нагоді. А яка нам користь з немовля?

 – Наші сини будуть прекрасними воїнами, – спокійно та велично відказала Етелінда, високо та гордо тримаючи голову, хоча всередині в неї все так і тремтіло від обурення та образи від тих Еверіллових слів. – Я впевнена, що вони зможуть гідно протистояти ворогу та продовжувати твою велику справу навіть не маючи магічної сили. А щодо того чому саме наша донька народилася із магічною силою, а не вони, то в мене є тільки одне припущення. Мій батько був буденним, а мати – ельфійкою. Я успадкувала свою магічну силу саме від неї. Можливо тепер вона передається від мати до доньки.

 – Тьху! – гаркнув Еверілл. – Мені ця твоя магічна чортівня у боці сокирою стирчить. Я казав тобі здихатися її назавжди! Казав? Казав! То чого ми знову через це переймаємося?

Етелінда зробила глибокий вдих, наповнивши груди повітрям наче заспокійливою настоянкою, перш ніж відповісти.

 – Я зробила так як ти мені казав, Еверілле. Я позбавилася своєї магічної сили як могла, як знала. Я жодного разу не використовувала її з дня нашого весілля. Проте магія як і природа непідвласна людині чи напівлюдині чи навіть магічній істоті. Не ми створюємо закони за якими вони працюють. Ми лишень їм слідкуємо та підкорюємося.

 – Етеліндо, – загарчав Еверілл, – мені байдуже до законів магії та природи. Я володар та правитель Етельграду. Я встановлюю власні закони!

Етелінда підвела брови та схрестила перед собою руки.

 – Чи ти не вдягаєш капелюха як йде дощ? – лукаво запитала вона. – Чи ти не загортаєшся міцніше у свою мантію як дує вітер? Чи ти не скидаєш з себе хутро як припікає сонце? Та чи не тобі довелося відкласти полювання через буревій, що своєю силою звалив дерево, яке впало на дах стайні, через що постраждав твій улюблений кінь? Еверілле, любий, невже ти такий зухвалий, що вважаєш ніби ти вищий за закони природи?

Еверілл трохи помовчав, надувшись як індик, а потім спитав –

 – То що ти кажеш, Етеліндо?

 – Нерміна народилася із магічною силою і цього вже не змінити, – спокійно відповіла вона.

Еверілл затрусив головою.

 – Але ж ти змогла приборкати свою силу, – зауважив він.

 – Нерміна ще зовсім немовля, Еверілле. Вона не може контролювати своєї сили.

 – А ти, Етеліндо? Ти можеш контролювати силу власної доньки?

Етелінда довго не відповідала.

 – Я можу спробувати, – нарешті сказала вона. – Проте я не знаю чи спрацює.

 – Хай так. Проте зроби все що тільки ладна зробити щоб ніхто і ніколи про це не дізнався! Чуєш? Я прошу тебе, Етеліндо… – благав її Еверілл, так наче магія то було щось потворне та ганебне.

Етелінда зробила для Нерміни особливу сорочку, у кожну нитку якої вона вплела свої чарівні пісні та молитви, сподіваючись, що таким чином зможе зв’язати магічну силу доньки доки та не виросте та як слід не опанує її. Та чар-сорочка була кольору молодої травички, що вкриває галявину навесні, яку цьомкає ніжна роса та пестить своїми золотавими промінчиками грайливе весняне сонечко. Вважається, що то було найпершим заклинанням Етелінди. Пізніше воно увійшло до Книги Чарів Етелінди, яка, в свою чергу, стала основою усієї магії Високогірного Королівства.

Достеменно не відомо чи спрацювали чари Етелінди чи ні. Еверілл, наляканий магічною силою доньки так само як колись був наляканий силою дружини, заборонив будь-кому наближатися до покоїв маленької принцеси окрім її батьків та братів, кажучи що, на відміну від своїх братів, вона виявилася дуже кволою та хворобливою, та наказав пильнувати вхід під загрозою страти.

З того часу Етелінда була прикута до Нерміни на той випадок якщо та знов щось накоїть. Вона майже не з’являлася на людях та зовсім закинула справи королівства; невдовзі вона навіть гадки не мала, що відбувається за межами палацу.

Кажуть, що час від часу, коли над світом розливав своє перлинно-біле сяйво повний місяць, можна було побачити як вона блукає лісом, щось сумно наспівуючи. Проте сама Етелінда вважала що таке усамітнення було якнайкраще, бо її ельфійська природа знов нагадала про себе коли вона перестала старіти.

Люди постійно дивувалися та гадали як їй вдається залишатися такої молодою та не втрачати ні крихти своєї вроди. Казали, що в Етеліндовім Гаю – так сама Етелінда називала перелісок який Еверілл колись наказав створити для неї під вікнами її кімнати – ростуть якісь чудодійні трави, які цьому сприяли. Етелінда бачила що Еверілл підозрював що відбувається щось химерне (вона ніколи не розповідала йому про те що ельфи жили набагато довше за буденних), проте він нічого не казав, лише насуплювався та переводив свій похмурий погляд з її портрету, який було зроблено незабаром після їхнього весілля, на неї. Етелінда була такою самою молодою та стрункою, такою самою чарівною та тендітною.

Відсутність Етелінди на важливих королівських зборах в якості радника та інших подіях не залишилася непомітною. Тож невдовзі королівством поповзли різного роду чутки та плітки. Деякі вважали, що немовлятко, на яке вона чекала, загинуло як народилося, і що Етелінда, не витримавши такого жахливого потрясіння та втрати, збожеволіла. Були й такі, що шепотіли поміж собою, що, начебто, немовлятко виявилося страшною потворою і що батьки соромилися хоч комусь його показувати. Інші ж казали, що напевно маленька принцеса була такої дивовижної вроди, що вони не хотіли щоб їй хтось наврочив, от і ховали її від недобрих людських очей та лихих думок.

Так чи так, Нерміну ніхто не бачив протягом багатьох років. Ті, що згодом ретельно вивчали її життя, вважають що саме в цей проміжок часу вона почала перевтілюватися на змію; мабуть щоб іноді втікати на волю. Вони також гадають, що скоріш за все вона вислизувала крізь щілини в стіні палацу до Етеліндового Гаю. На жаль, вкрай мало що відомо про Нерміну за цей період її життя. Проте залишилася згадка про її перше кохання незадовго до того як батько видав її заміж. Напевне, тому що за легендою, яку можна знайти не в одній пісні та розповіді, воно зіграло вирішальну роль у її трагічному та сумнозвісному відході до Вічнокраю. Та про це згодом. 

ДАЛІ БУДЕ... 

(с) Фаріда Местек