Хроніки Високогірного Королівства. Розділ 1: Етелінда.

ХРОНІКИ ВИСОКОГІРНОГО КОРОЛІВСТВА

РОЗДІЛ 1: ЕТЕЛІНДА

Частина перша

Наразі ще мало кому відомі імена Етелінди Грімвудської чи Нерміни Серпентини. Та це й не дивно. Історія цих жінок бере свій початок багато тисячоліть тому. Та ще й в королівстві, що не знайти на жодній мапі чи в жодній книзі зі стародавньої історії світу, який ми знаємо, чи-то, доречніше сказати, вважаємо, що знаємо. Цю історію не викладають у звичайних школах. Принаймні, до цього часу не викладали. А там, хтозна… Проте мені випала нагода та честь (у прямому сенсі цього слова – звалилася мені на самісіньку макітру з верхньої полиці в книжковій крамниці) докладно вивчити та розповісти історію цих надзвичайних жінок та того чарівного королівства, високо-високо-високо, на верхів’ї Імлистої Гори, засновницями якого стали Нерміна та Етелінда. 

Зізнаюся, що вивчати сторінки цієї старезної книги, яка начебто вибрала мене з поміж всіх тих людей, які навідуються до книгарні, було нелегко; її сторінки зроблені не з сучасного паперу і на дотик дуже тонкі, а від старості ще й крихкі, до того ж виглядають так начебто виткані зі справжнісінького павутиння. На жаль, багато слів та речень наче стерлися протягом часу, тож їх секретів не встановити, а деяких сторінок вже й не відшукати. Та як тримаєш оцю величезну книгу в руках, дуже обережно, затамувавши подих, то вона мовби овіває тебе магією стародавніх часів про які йдеться мова на її шелестких сторінках. Завдяки цим сторінкам я потрапила до світу про який нічого раніше не знала та побачила на власні очі становлення нового королівства, якому не було подібних чи рівних. 

Згідно з примітками, які мені вже вдалося розшифрувати, у давнину, за тих далеких часів, коли люди не ставили під сумнів існування магії, існувало одне єдине непорушне правило: представникам магічного та буденного світів заборонялося контактувати поміж собою за будь-яких обставин, бодай вони б навіть жили бік о бік. Кара за порушення цього правила була страшна та незворотна. Споконвіку магічні створіння населяли ліса, гори, болота та річки, які поступово загромаджувалися людськими поселеннями, селами, а згодом забудовувалися містечками та великими містами, відтісняючи магічні істоти все далі й далі – аж доки ті не розчинилися в повітрі. Насправді ж вони завбачливо відкрили щілини, що їх ще називають порталами, в просторі, які не бачить буденне око, та оселилися за невидимим бар’єром, що з того самого часу розмежовує наш світ. 

Всі добре знають, що якщо існує заборона, то з’являться й ті, що цю заборону обов’язково порушать. Це начебто непорушний закон природи. Одна з нерозгаданих таємниць буття. Батьки Етелінди були саме з таких нерозважливих істот, хоч і належали до різних світів. Її матінка була з роду лісових ельфів, а батько – буденним. Вони зустрілися, закохалися, втекли та побралися. А згодом в них народилася донька – полуельфійка-полулюдина. А ще згодом їх було знайдено, викрито та страчено, а доньку було приречено на довічне ув’язнення в Мороковому Лісі, щоб довіку її ніхто не бачив. То було ельфійське покарання, бо долю матері і доньки вирішували саме вони. Етелінді не було ще й п’яти років як це сталося; звісно якщо дотримуватися буденного літочислення, бо в ельфів, як я розумію, все зовсім по-іншому. 

То була моторошна місцина, жодна жива душа не торкалася її землі, оточена щільним рядом понурих та похмурих багатовікових дерев наче непрохідним муром та вкрита суцільним мороком, що його не торкався ані сонячний, ані місячний промінь, бо листя тих дерев було наче броня. За легендою це листячко то насправді була драконова луска, міцна як діамант, проте достеменно не відомо чи то так чи ні. Та як би там не було, то було жахливе місце для беззахисного дитя, хоч би там що не накоїли її батьки. Проте Етелінда народилася з щирої любові, що була перлинно-чистою як місячне сяйво, що жевріла рум’яним сяйвом східного сонця та палахкотіла гарячим полум’ям багаття у грудях її батьків; вона наповнила її світом, теплом, щиросердям, та любов’ю, що випромінювали її весела посмішка, лагідний погляд її яскраво-зелених очей та дарував тендітний дотик її ніжних рук. До того ж, вона успадкувала елфійські чари своєї матусі. 

Етелінда блукала темними та заплутаними стежинами поміж дерев у суцільній темряві, співала їм пісні про магічний світ, що їх колись співала їй мати, та розповідала казки про буденних, що їй колись розповідав їх на ніч батько. Дзвінким голосом, гречним словом та теплим дотиком поступово розплутуючи темні чари, що оповивали Мороковий Ліс немов отруйне павутиння хтозна скільки віків. Вона розмовляла з деревами, що поступово лагіднішали, скидаючи з себе суворий та відразливий вигляд, мовою яку ледве пам’ятала від батьків, проте яку дерева знали з давних давен та добре розуміли. Згодом вони стали вести з дівчинкою-ельфійкою, під впливом чиїх чарів мимоволі опинилися, довгі й цікаві бесіди про те свідками чого були та що чули за своє багатовікове життя. 

Коли щороку дерева скидали своє листячко, Етелінда робила собі з нього барвисте вбрання. А щоб не ходити босоніж, збирала довгасті та гнучкі прутики по землі та робила з них взуття. Під її впливом, непрозора стеля лісу почала пропускати сріблясті та золотаві ниточки світла, що сягали землі, перетворюючи її на мереживо, усіяне намистинами. Згодом, на тому місці де вони впали, з’являлися різнокольорові квіти, що Етелінда вітала із вигуками безмежної радості, аж сльози котилися по щоках; збирала до купи, милувалася, цілувала та вплітала в свої довгі брунатні коси, що вилися за нею наче грайливий струмок. Вона купалася і пірнала у бурхливих водограях, чиї темні води з часом стали прозорими та блакитними. Вона збирала насіння, ягоди, горіхи та пилок. Вона жила в злагоді зі світом, що оточував її, наповнюючи його своєю ельфійською магією та черпаючи його знання та мудрість. 

Минуло чимало часу. Наразі вже й не сказати скільки літ чи навіть сторіч провела Етелінда сама у Мороковому Лісі. Проте поступово її самотнє серце почало несамовито тужити…

ДАЛІ БУДЕ...

(c) Фаріда Местек