Хроніки Високогірного Королівства. Розділ 1. Етелінда

ХРОНІКИ ВИСОКОГІРНОГО КОРОЛІВСТВА

Розділ 1: ЕТЕЛІНДА

Частина п'ята

Етелінда

Ще довго волав та вирував ліс, покриваючи все довкола безпросвітним мороком. Етелінда, налякана та безсила від боротьби, майже втратила надію його заспокоїти, коли буревій почав потроху вщухати. А коли зовсім стих, то стало якось неприродно тихо і моторошно навкруги. Етелінда покинула свою схованку та вирішила поговорити з лісом, нагадавши йому, перш за все, що вони давні та добрі друзі.

Її довгі коси зовсім розплелися, а серед її густого волосся не залишилося жодної барвистої стрічки – окрім маленького клаптика яскраво-червоної смужки, що вона й досі міцно стискала в долоні. Люстерко, яким вона так дорожила, розбилося на купу маленьких уламків, що їх вже не зібрати разом, та й інші подарунки Еверілла також були чи-то роздертими, чи-то пошматованими, чи-то випатраними. Навіть сукня з рукавами до долу, у яку вона була наразі вдягнена, була схожа на суцільне шмаття.

Подряпана гіллям, побита камінцями, що носилися в повітрі під час буревію, скуйовджена, в дранті та босоніж, Етелінда пішла до водограю. Скинувши своє буденне вбрання, вона занурилася в чисті та ласкаві води, що наразі виглядали понурими та темними без свого звичного веселого мерехтіння. Запозичивши листячко та прутики у дерев, що росли неподалік, Етелінда зробила собі вбрання та взуття, заплела свої коси, просто, без прикрас, та пішла до середини лісу.

Там вона зупинилася та промовляла –

 – Я звертаюся до тебе, старий та могутній лісу! Я закликаю тебе прислухатися до мене та почути, що я тобі кажу. Я закликаю до твого здорового глузду, до твоєї багатовікової мудрості, до твого співчуття, до твого розуміння, до твого серця! Протягом багатьох років ми були близькими – найліпшими – друзями. Ти навіть признав мене своєю господинею. Проте сьогодні я знов зробилася полонянкою. Тож я питаю тебе, мій любий лісу, мій дрімучий лісу, навіщо ти так гніваєшся на мене? Невже ти, хто стільки тисячоліть живе на цій землі, хто стільки чув та так багато бачив, хто пам’ятає події та створіння, яких вже й не існує навіть в легендах, чи ти не знаєш, що дівчина-ельфійка, бодай навіть тільки на половину, віддає свого серце тільки раз і назавжди?

Етелінда перевела подих та вела далі –

 – Ти знав – ти мав знати – що я віддала свого серця Еверіллу того самого першого вечора як побачила його. То навіщо чиниш заслони? Навіщо здіймаєш негоду? Навіщо намагаєшся розлучити нас? Ти могутній – проте і я також. Твоя магічна природа то є моя магічна природа – моя сила, що ти її передавав мені як мати передає свою любов із молоком, як батько передає спадок чи скарб. Проте я радше помру ніж застосую її проти тебе!

Її співучий та лункий голос, сповнений смутком та вкритий сльозами, пронісся тремтливим вітерцем по лісу. Ліс мовчав. Етелінда чекала.

Нарешті, він зарипів та заговорив до неї –

 – Ти знаєш зі слів цього лихосвисту, що задурив тобі голову, що ані магії, ані магічних істот вже й не лишилося на цьому світі, бо його поневолили такі ж буденні як і він. А якщо вони десь і є, то напевне ховаються та боронять своє існування, місцезнаходження, силу та знання від тих варварів. Я віками споглядав як ці злочинці вирубають ліса, щоб будувати свої міста. Скільки моїх братів та сестер загинули під ударами їхніх сокир? Єдине, що захищало мене, єдине, що вберегло від їхніх зазіхань, то були могутні темні чари, що їх колись наслали на мене лісові ельфи, щоб зробити з мене фортецю для порушників найголовнішого закону нашого буття. Потроху ти змогла їх зняти, наче кайдани до яких знайшла особливого ключа, та перетворити мене чи-то не на свого вдячного собаку. Ти зробила мене слабким та вразливим! Проте не настільки щоб я не зміг протистояти якомусь нікчемному буденному з його нікчемним мечем. На відміну від тебе, в мене нема серця, яке можна так легко полонити.

Етелінда захитала головою.

 – То що нам робити, лісу? Ти знов вдягнешся в морок? Надалі триматимеш мене в полоні? Нехай. Та знай. Я не буду більше твоєю полонянкою!

 – Ні, – відповів глузливо ліс. – Ти вирішила бути полонянкою того лихосвисту. Він володар твого серця, чи не так? Авжеж. Ти ж на половину буденна. Я мав знати що так колись станеться. Та ти питаєш мене, що нам робити. Я скажу – а вирішувати тобі. Я мав необачність колись назвати тебе своєю господинею, гадаючи, що ти завжди будеш берегти той магічний світ, частиною якого ти є. На мій превеликий жаль, я дуже сильно помилився щодо тебе. Тобі більш дорожчі стрічки, сукні, капелюшки, паски та люстерка, аніж останній осередок магічного світу, господинею якого ти могла б одвічно бути. Проте це ще можливо! За однієї єдиної умови що ти назавжди забудеш про свого лихосвиста та світ буденних. Назавжди!

Ліс загойдався.

 – Я не триматиму тебе в полоні. Ні. Якщо не маєш наміру забувати про світ буденних, тоді ти маєш назавжди покинути та забути про мене. Та май на увазі, Етеліндо! Як ступиш за межі лісу – більше ніколи його вже не побачиш!

Етелінді зробилося так боляче наче ліс вдарив її у самісіньке серце. Проте він поставив її перед важким, але не таким вже й неможливим вибором. Адже вона мала вибрати між одвічним проте самотнім життям в магічному лісі та ще зовсім незвіданим проте таким манливим життям у світі буденних. З її коханим.

Зрештою, Етелінда зрозуміла, що зробила свій вибір вже давно. Їй було дуже тяжко та сумно прощатися з лісом, проте –

 – Я не можу залишатися тут, знаючи, що маю шанс на кохання схоже на те кохання, що об’єднало колись моїх батьків.

Ліс пирхнув.

 – Ти про те саме кохання за яке вони поплатилися своїми життями – а ти ув’язненням?

Етелінда затрусила головою.

 – Я не можу залишатися тут, знаючи, що більше ніколи не побачу Еверілла!

Ліс загомонів.

 – Ти ладна назавжди залишити ліс, що був тобі колискою, домівкою, батьками, братами та сестрами заради мінливого кохання якогось там буденного?

 – А чи в мене є інший вибір, любий лісу? – сумно запитала у відповідь Етелінда.

 – ТОДІ ГЕТЬ ЗВІДСИ, НЕВДЯЧНА! – заревів ліс. – ЗАБИРАЙСЯ! НОГИ ТВОЄЇ ТУТ БІЛЬШЕ НІКОЛИ НЕ БУДЕ! НІ ДІТЕЙ ТВОЇХ! НІ ДІТЕЙ ТВОЇХ ДІТЕЙ! НІКОЛИ!

Наступної митті навколо Етелінди чорною стіною здійнявся буревій, що крутився та звивався наче гігантська гусінь, підіймаючи її догори. Наступної митті він стрімкою стрілою проніс її через увесь ліс…

Етелінда боляче впала на коліна, а коли озирнулася, то побачила як ліс наче засмоктує у невидиму щілину. Етелінда блимнула – і ліс зник назавжди. Вона здійнялася на ноги, розігнула руку та подивившись на подряпаний шматочок стрічки промовила –

 – Веди мене до Еверілла.

ДАЛІ БУДЕ...

(с) Фаріда Местек