Хроніки Високогірного Королівства. Розділ 1: Етелінда

ХРОНІКИ ВИСОКОГІРНОГО КОРОЛІВСТВА

Розділ 1: ЕТЕЛІНДА

Частина друга

В той час як всередині ліс дуже сильно змінився відтоді як Етелінда стала його господинею радше ніж полонянкою, зовні ці зміни були зовсім непомітними. Змінилося багато поколінь буденних, проте острах перед Мороковим Лісом залишився нездоланним у їхній свідомості. Ніхто навіть в думках не наважувався наближатися до нього. Казали, буцімто, той, хто це зробить, назавжди втратить свою душу, бо її засмокче всередину і вона блукатиме темрявою аж до кінця часів, в той час як її стогін буде розноситися луною на всі чотири сторони. Етелінда, між тим, все тужила, все закликала, все плекала надію побачити хоч одну живу істоту, чи то ельфа, чи то людину, що ходить по її лісу. Вона, звісно ж, ще не знала, що сплило стільки часу, що всі магічні істоти вже давно зникли з лиця землі, сховавшись в своїх порталах, а буденні, хоч і не вірили в магію як раніше, проте тремтіли від однієї тільки згадки про Мороковий Ліс. 

Та от королівство на теренах якого знаходився ліс було захоплено войовничим плем’ям справжніх варварів, що страшним полум’ям прокотилося по містах та селах, лишаючи по собі тільки розорення, руїни та тлін; поневолюючи місцевих жителів та вбиваючи тих, хто чинив опір. На чолі цих загарбників був молодий та безстрашний воїн на ім’я Еверілл. Здолавши опір королівства, вбивши власноруч короля та ставши володарем цієї землі, єдиною перешкодою на його переможному шляху до повноправного панування став Мороковий Ліс, що неабияк спантеличив його, бо не піддався ані сокирі, ані полум’ю. Від тутешніх мешканців він дізнався що то був такий собі химерний ліс – Еверілл не вірив у чари та магію – переповнений незвіданих лих та небезпек, і що краще його обходити стороною, а інакше начувайся. Еверілла дуже розважили такі балачки, проте аж ніяк не налякали, тож він вирішив довести, що то все старі байки і що так чи так, а ліс буде переможений. 

Дочекавшись повного місяця, що нарешті розлив своє перлинно-срібне сяйво над землею, Еверілл пішов до Морокового Лісу. Пішов сам – лишень зі своїм вірним та непереможним мечем, що він його ще ніколи не підводив в жодній битві. Підійшовши до лісу – а точніше, до суцільного чорного муру, що утворили багатовікові дерева – він зупинився та придивився, намагаючись розгледіти хоч абияку щілину крізь яку він би міг проникнути всередину та перетворити цей ліс на ватру, якої ще не бачив світ. 

Проте товсті чорні стовбури дерев наче притулилися ще щільніше один до одного від погляду його холодних сірих очей. Еверілл стис губи та почав думати-гадати, що може люди правду кажуть – може це дійсно магічний ліс, бо від нього віяло якоюсь незбагненною силою. До того ж, то аж ніяк не була гра його уяви, що дерева наразі струнко вишикувалися наче воїни готові захищати та покласти своє життя за свій дім. Еверілл підняв свого меча та провів ним вздовж стовбурів наче по струнах арфи, граючи улюблену мелодію. 

Наступної миті він відсахнувся та з несподіванки випустив з рук меча. Дерева заколихалися, загойдалися, зарипіли та загомоніли поміж собою… аж волосся стало дибки на потилиці від того їхнього гомону. То було так наче вони картали його за нечемне ставлення до себе. Та чи таке можливе? Наразі вони застигли та знов утворили непрозору та нерухому стіну, що нічим не здолати. Що за дива? Еверілл похитав головою та підняв меча. Трішки поміркувавши, він знов підніс його до дерев. Цього разу дерева навіть не ворухнулися, проте трапилося щось набагато загадковіше. 

Не встиг він і оком моргнути як їхні чорні стовбури зробилися прозорими наче поверхня чистого озера, відкриваючи його оку – Еверілл роззявив рота від несподіванки та знов впустив меча – молоду, високу, струнку дівчину у сірому плащі, що струменів та мерехтів додолу наче водограй; з довгими косами, осяяну місячним сяйвом, вродливішої за яку він ше ніколи в своєму житті не бачив. 

 Чудасія та й годі! 

Еверіллу здалося, що він марить. Бо ж звісно то був місячний промінь, що тільки-но спустився на землю та ледь торкнувшись її створив цю місячну панну зі своїх бездоганних та чистих перлин... 

Вона стояла нерухома мов мармурова статуя та дивилася на нього зачарованим поглядом так наче ніколи раніше на бачила людину. Підкошений її неземною вродою, Еверілл впав на одне коліно та заговорив до неї: 

 – Даруйте мені, вельмишановна панно, та я маю спитати: чи ви зійшли з небес? 

Він самовдоволено привітав себе з таким вишуканим компліментом, очікуючи, що той обов’язково справить на дівчину неабияке враження. Проте Етелінда дивилася на нього незворушно, не подарувавши йому навіть напівпосмішки. 

Натомість вона захитала головою та промовила ясним, мелодійним голосом, що линув наче пісня: 

 – Я прийшла стежиною, якою часто блукаю, щоб побачити хто турбує мій ліс посеред місячної ночі. 

 – Ваш ліс? – перепитав Еверілл, спантеличений її словами та роздратований тим, що не справив на неї належного враження. Він насупив брови та підвівся на ноги. – Я не знав що цей ліс має господаря чи господиню. 

Етелінда посміхнулася. 

 – Певно, що має. Адже ось я стою перед вами… – відказала вона; спокійна, добродушна та велична як королева. 

 – І як давно ви є господинею цього лісу, панно…? – запитав невгамовний Еверілл, намагаючись зрозуміти, що відбувається і чому він ніколи про неї не чув. 

 – Етелінда. – Еверілл вклонився, а вона вела далі. – Як давно? Хм! Та вже багато років мабуть… Він сам мене вибрав після того як я допомогла йому позбутися злих чар, що важкою мантією мороку сковували його протягом тисячоліть. 

 – Чари? – запитав Еверілл. – Ви певно жартуєте, панно Етеліндо! 

Етелінда підвела брови. 

 – Я не розумію. Чому ви так вважаєте, пане – ? 

 – Еверілл. До ваших послуг. 

Етелінда вклонила голову. 

 – Тож? – лагідно підштовхнула вона. 

 – Бо магії не існує! – випалив Еверілл. – І ніколи не існувало! Панно, даруйте, але це просто казочки для легковірних. 

Проте навіть як він казав ці слова Еверілл не міг заперечувати той факт, що декілька хвилин тому він стояв перед суцільною стіною стовбурів, а наразі розмовляв із місячним створінням через невидимий бар’єр. 

 – То ви буденний? – спитала Етелінда та наступної митті важко зітхнула. – Як мій татко…

– Певно що так, – відповів Еверілл, не розуміючи, що вона мала на увазі; він ще й досі не оговтався від того потрясіння, що отримав, проте не міг упустити нагоди зробити ще один комплімент дівчині. – Бо ж я ніколи ще не бачив такої незвичайної вроди як ваша. 

Цього разу його план спрацював – рожевий цвіт пелюсткою розквіт на щоках Етелінди та зажеврів. Етелінда ойкнула та вкрила щоки білосніжними долонями.

Еверілл випнув груди вперед. «Так-то воно краще,» – подумав він. 

Розгублена через ті дивні почуття, що визвали його слова, та відчуваючи на собі рішучий та гарячий погляд незнайомця, що змушував серце нестримно битися, Етелінда все ж таки спромоглася запитати: 

 – То що привело вас до мого лісу, пане Еверілле? Навіщо потурбували його дотиком свого меча? Чи ви заблукали? Чи вам потрібна допомога? 

 – Я володар цього краю, – відповів гордий Еверілл. – Від Високих Гір на півночі до Великого Моря на півдні. Від Смарагдового Полісся на заході до Бурштинових Печер на сході. Я володар цієї землі. Окрім – 

 – Окрім мого лісу… 

 – Даруйте, панно Етеліндо, проте чому вас ніхто ніколи не бачив? Я зовсім нічого не чув про вас – хоча багато чув про цей ліс. Кажуть, буцімто, це є небезпечне та лихе місце, що поглинає душі тих, хто наважиться наблизитися до нього. 

 – Ба! Як нечемно, – вигукнула Етелінда, хитаючи головою, в той самий час як ліс невдоволено зашарудів. – Та ви самі відповіли на своє запитання, пане Еверілл. Ви перший з буденних, хто насмілився наблизитися до цього лісу з того часу як я тут оселилася. А було це дуже давно… 

Еверілл посміхнувся. 

 – А нагородою за мою сміливість стала зустріч з вами, моє прекрасне місячне створіння! 

Етелінда зашарілася ще дужче. 

 – Чи ви дозволите мені, панно Етеліндо, завітати до вас іще? 

 – Певно, що так, – відповіла дівчина з лагідною посмішкою. – Я чекатиму… 

 – А я не змушу вас довго чекати! – пообіцяв щиро Еверілл. 

Він вклонився їй до самого долу, підняв свого меча та кинувши наостанок пронизливий погляд, пішов геть, приголомшений та вражений у самісіньке серце.

ДАЛІ БУДЕ...

(с) Фаріда Местек

Магия старых фотографий (часть 1)

МАГИЯ СТАРЫХ ФОТОГРАФИЙ

Часть 1

Как обычно, наша очередная вылазка в погоне за новыми впечатлениями началась со звонка моей подруги Тамары. В трубке что-то шуршало, и ее голос казался каким-то далеким и отчужденным. Все же мне удалось разобрать, что у них на работе организовывается экскурсия в Каменец-Подольский, и она спрашивает меня, не хочу ли я к ним присоединиться. Я, конечно, хотела. Неожиданная перспектива вырваться из серой паутины будней так меня взволновала, что я даже не особенно вслушивалась в Тамарин рассказ о городе и его достопримечательностях. Мысленно я уже составляла список того, что я возьму с собой в дорогу.

Поезд, к счастью, отправлялся днем, а не рано утром, как это бывало, когда мы путешествовали автобусом. В день отъезда я, конечно же, нервничала и торопливо сновала по дому, собирая свои пожитки с таким рвением, будто я отправлялась не в двухдневную поездку, а на другой край Земли. Больше всего я боялась забыть паспорт, крем для лица и зубную щетку. Билеты были у руководителя группы – так что хотя бы о них можно было не беспокоиться. Фотоаппарат я попросила у моего зятя Алеши. За 10 минут он объяснил мне, как им пользоваться, и я сделала несколько пробных снимков, судорожно пытаясь запомнить все его советы. Для дальнейшего обучения времени уже не оставалось, и торопливо попрощавшись со всеми, я отправилась на автобусную остановку с дорожной сумкой через плечо.

Лето было в самом разгаре, и вокзал встретил меня раскаленным асфальтом и духотой. В поезде было не менее жарко и душно, и это еще усугублялось тем, что открыть окно в купе мы не могли. Как-то во времена нашей студенческой молодости у Тамары парализовало половину лица на нервной почве. И хотя она успешно справилась с этой проблемой, доктора посоветовали ей избегать сквозняков. Поэтому мы смиренно парились в нашем закупоренном купе, утешая себя мыслью о том, что каждый стук вагонных колес приближал нас к новым местам и новым впечатлениям.

На следующее утро мы вывалились из поезда в Каменце-Подольском, совершенно разбитые после ночи проведенной в душном вагоне. Немного отдышавшись, я тут же решила проверить, как я усвоила Лешины уроки и принялась снимать здание вокзала. Строение, правда, глаз не радовало. Это было убогое провинциальное, типичное для времен СССР, здание. Мой зять потом удалил все эти фотографии, и я считаю напрасно. Они так хорошо показывали, что первое впечатление далеко не всегда самое верное. Вокзал был скорее исключением. Все остальное настолько мне понравилось, что я неустанно щелкала фотоаппаратом, с удивлением замечая, что мои снимки не так уж плохи, как этого можно было ожидать.

Старинный город с его многочисленными церквями, часовнями, высоченным каменным мостом и настоящей старой крепостью, казалось, переносил нас чудесным образом на несколько столетий назад. Он был таким уютным и ухоженным, что невольно вспоминался Львов – другая жемчужина Украины, которой так не хватало работы реставраторов и заботы властей.

Особенно меня очаровал небольшой дворик старинного католического костела. Я сделала несколько неплохих фотографий разноцветных клумб под желтыми стенами с продолговатыми готическими окнами. Затем довольно удачно щелкнула двух монахинь в развевающихся черных одеяниях, неторопливо удаляющихся по неширокому, мощеному булыжником проходу. Долго и безуспешно пыталась сфотографировать уходящую ввысь колонну у входа в костел. Меня восхитили разноцветные флажки, расходящиеся веером от верхушки колонны и слегка трепещущие на фоне голубого неба. Я сделала много снимков, но мне так и не удалось схватить яркость цветов.

Но самое незабываемое впечатление оставила поездка на берег Днестра к месту под названием Бакота. Как рассказала нам наша экскурсовод пани Станислава, так называлась деревня, которую затопили во времена СССР, чтобы создать гигантское водохранилище. Для местных жителей это было настоящей трагедией знать, что их дома и деревенское кладбище с могилами предков навсегда скрылись под водой. Но удивительное дело, былая трагедия не наложила отпечатка на дух этого места. Открывшиеся глазу широкие зеленые просторы дышали такой умиротворенностью, что просто не верилось, что когда-то люди нанесли здесь безжалостный удар по природе. Как это, к счастью, иногда бывает, здесь она восстановилась, и водохранилище не превратилось в отвратительный водоем с затхлой зеленоватой водой, как это часто случалось с так широко разрекламированными в СССР искусственными морями. Здесь же серовато-голубая гладь воды, окаймленная высокими зелеными берегами, манила свежестью и чистотой. Мы начали спускаться вниз по бесконечной извилистой тропинке. Ветви деревьев смыкались над головой, и казалось, будто мы движемся по извивающемуся зеленому тоннелю. На полпути вниз, у пещеры отшельников мы остановились, и пока пани Станислава рассказывала об их жизни и о целебных свойствах воды в источниках неподалеку от пещеры, я отправилась на смотровую площадку, где все еще далекая голубоватая вода просвечивала сквозь ветви деревьев. Многочисленные ленточки, повязанные у входа в пещеру, говорили о неиссякаемых толпах паломников. И что удивительно – никакого мусора, ни здесь возле пещеры, ни там наверху, где на краю цветущего поля нас ожидал наш автобус. Это немного озадачивало: кто-то убирает или у людей просто не поднимается рука разбрасывать мусор в таком месте?

ПРОДОЛЖЕНИЕ СЛЕДУЕТ ...

(с) Анна Шевченко

Хроніки Високогірного Королівства. Розділ 1: Етелінда.

ХРОНІКИ ВИСОКОГІРНОГО КОРОЛІВСТВА

РОЗДІЛ 1: ЕТЕЛІНДА

Частина перша

Наразі ще мало кому відомі імена Етелінди Грімвудської чи Нерміни Серпентини. Та це й не дивно. Історія цих жінок бере свій початок багато тисячоліть тому. Та ще й в королівстві, що не знайти на жодній мапі чи в жодній книзі зі стародавньої історії світу, який ми знаємо, чи-то, доречніше сказати, вважаємо, що знаємо. Цю історію не викладають у звичайних школах. Принаймні, до цього часу не викладали. А там, хтозна… Проте мені випала нагода та честь (у прямому сенсі цього слова – звалилася мені на самісіньку макітру з верхньої полиці в книжковій крамниці) докладно вивчити та розповісти історію цих надзвичайних жінок та того чарівного королівства, високо-високо-високо, на верхів’ї Імлистої Гори, засновницями якого стали Нерміна та Етелінда. 

Зізнаюся, що вивчати сторінки цієї старезної книги, яка начебто вибрала мене з поміж всіх тих людей, які навідуються до книгарні, було нелегко; її сторінки зроблені не з сучасного паперу і на дотик дуже тонкі, а від старості ще й крихкі, до того ж виглядають так начебто виткані зі справжнісінького павутиння. На жаль, багато слів та речень наче стерлися протягом часу, тож їх секретів не встановити, а деяких сторінок вже й не відшукати. Та як тримаєш оцю величезну книгу в руках, дуже обережно, затамувавши подих, то вона мовби овіває тебе магією стародавніх часів про які йдеться мова на її шелестких сторінках. Завдяки цим сторінкам я потрапила до світу про який нічого раніше не знала та побачила на власні очі становлення нового королівства, якому не було подібних чи рівних. 

Згідно з примітками, які мені вже вдалося розшифрувати, у давнину, за тих далеких часів, коли люди не ставили під сумнів існування магії, існувало одне єдине непорушне правило: представникам магічного та буденного світів заборонялося контактувати поміж собою за будь-яких обставин, бодай вони б навіть жили бік о бік. Кара за порушення цього правила була страшна та незворотна. Споконвіку магічні створіння населяли ліса, гори, болота та річки, які поступово загромаджувалися людськими поселеннями, селами, а згодом забудовувалися містечками та великими містами, відтісняючи магічні істоти все далі й далі – аж доки ті не розчинилися в повітрі. Насправді ж вони завбачливо відкрили щілини, що їх ще називають порталами, в просторі, які не бачить буденне око, та оселилися за невидимим бар’єром, що з того самого часу розмежовує наш світ. 

Всі добре знають, що якщо існує заборона, то з’являться й ті, що цю заборону обов’язково порушать. Це начебто непорушний закон природи. Одна з нерозгаданих таємниць буття. Батьки Етелінди були саме з таких нерозважливих істот, хоч і належали до різних світів. Її матінка була з роду лісових ельфів, а батько – буденним. Вони зустрілися, закохалися, втекли та побралися. А згодом в них народилася донька – полуельфійка-полулюдина. А ще згодом їх було знайдено, викрито та страчено, а доньку було приречено на довічне ув’язнення в Мороковому Лісі, щоб довіку її ніхто не бачив. То було ельфійське покарання, бо долю матері і доньки вирішували саме вони. Етелінді не було ще й п’яти років як це сталося; звісно якщо дотримуватися буденного літочислення, бо в ельфів, як я розумію, все зовсім по-іншому. 

То була моторошна місцина, жодна жива душа не торкалася її землі, оточена щільним рядом понурих та похмурих багатовікових дерев наче непрохідним муром та вкрита суцільним мороком, що його не торкався ані сонячний, ані місячний промінь, бо листя тих дерев було наче броня. За легендою це листячко то насправді була драконова луска, міцна як діамант, проте достеменно не відомо чи то так чи ні. Та як би там не було, то було жахливе місце для беззахисного дитя, хоч би там що не накоїли її батьки. Проте Етелінда народилася з щирої любові, що була перлинно-чистою як місячне сяйво, що жевріла рум’яним сяйвом східного сонця та палахкотіла гарячим полум’ям багаття у грудях її батьків; вона наповнила її світом, теплом, щиросердям, та любов’ю, що випромінювали її весела посмішка, лагідний погляд її яскраво-зелених очей та дарував тендітний дотик її ніжних рук. До того ж, вона успадкувала елфійські чари своєї матусі. 

Етелінда блукала темними та заплутаними стежинами поміж дерев у суцільній темряві, співала їм пісні про магічний світ, що їх колись співала їй мати, та розповідала казки про буденних, що їй колись розповідав їх на ніч батько. Дзвінким голосом, гречним словом та теплим дотиком поступово розплутуючи темні чари, що оповивали Мороковий Ліс немов отруйне павутиння хтозна скільки віків. Вона розмовляла з деревами, що поступово лагіднішали, скидаючи з себе суворий та відразливий вигляд, мовою яку ледве пам’ятала від батьків, проте яку дерева знали з давних давен та добре розуміли. Згодом вони стали вести з дівчинкою-ельфійкою, під впливом чиїх чарів мимоволі опинилися, довгі й цікаві бесіди про те свідками чого були та що чули за своє багатовікове життя. 

Коли щороку дерева скидали своє листячко, Етелінда робила собі з нього барвисте вбрання. А щоб не ходити босоніж, збирала довгасті та гнучкі прутики по землі та робила з них взуття. Під її впливом, непрозора стеля лісу почала пропускати сріблясті та золотаві ниточки світла, що сягали землі, перетворюючи її на мереживо, усіяне намистинами. Згодом, на тому місці де вони впали, з’являлися різнокольорові квіти, що Етелінда вітала із вигуками безмежної радості, аж сльози котилися по щоках; збирала до купи, милувалася, цілувала та вплітала в свої довгі брунатні коси, що вилися за нею наче грайливий струмок. Вона купалася і пірнала у бурхливих водограях, чиї темні води з часом стали прозорими та блакитними. Вона збирала насіння, ягоди, горіхи та пилок. Вона жила в злагоді зі світом, що оточував її, наповнюючи його своєю ельфійською магією та черпаючи його знання та мудрість. 

Минуло чимало часу. Наразі вже й не сказати скільки літ чи навіть сторіч провела Етелінда сама у Мороковому Лісі. Проте поступово її самотнє серце почало несамовито тужити…

ДАЛІ БУДЕ...

(c) Фаріда Местек

Итак... добро пожаловать і ласкаво просимо!

Ф: Ласкаво просимо до чарівного лісу історій. Яких ще історій питаєте? Хм! Різних. Як вигаданих так і з життя. Уявіть собі затишну галявину серед запашних трав, що погойдуються на вітру, пахучих квітів, чий аромат аж паморочить голову, та високих, густолистих дерев, що розкинули своє купчасте гілля над вашою головою, надаючи притулок від літньої спеки та рятуючи від пекучого сонця. Ви нікуди не поспішаєте. Поряд пробігає грайливий струмок. Як не втамувати спрагу його чистою, холодною, прозорою водою? Потім ви закриваєте очі та миттєво опиняєтеся у магічному королівстві, де ви ще ніколи не бували, де на вас чекають нові історії, цікаві персонажі та незабутні пригоди… 

А: Да, лес — вы так живо его описали. Это был один из первых маминых рассказов, который мне запомнился. Дубовый лес, куда она так любила ходить со своей бабушкой собирать ягоды, грибы, целебные травы. И парочку вязанок хвороста они тоже прихватывали, возвращаясь домой. Ну а какой вкусной была вода в источниках, бьющих из-под земли — мы, городские жители, даже не можем себе представить. Лесные пейзажи продолжали сниться моей маме много лет спустя после того, как она навсегда уехала из деревни. К сожалению, она не ладила с моей бабушкой, и я побывала в деревне только один раз, когда мне было 5 лет. Помню, я пришла в неописуемый восторг, увидев лес из окна автобуса. Но отправиться туда на прогулку мне так и не удалось. Почему? Теперь уже и не вспомню — это было так давно. Я думаю, мамины рассказы о лесе, и, главное, его недосягаемость для меня, разожгли во мне неуемное желание путешествовать. Увидеть все своими глазами — вот что заставляло меня с таким энтузиазмом паковать дорожную сумку. Поездок было не так много, как мне бы того хотелось, но с рассказов о самых незабываемых из них я и собираюсь начать. 

Ф: Саме тут бере свій початок ще одна подорож-історія, яка охоплює багато років, навіть століть, яку ще ніхто ніколи не читав та ще мало хто чув. Вона буде складатися з розповідей, які увійшли до збірки під загальною назвою Хроніки Високогірного Королівства. З цих розповідей ви дізнаєтеся про нелегкі проте незвичайні долі таких зовсім різних між собою жінок, яких об’єднує те, що вони були засновницями та повелительками Високогірного Королівства. Історія цього магічного королівства, якому немає рівних (Чому? Ну! Прочитаєте і дізнаєтеся!) наразі оповита густими туманами та цупким павутинням невідомого, крізь які я вже багато років пробираюся в напівтемряві, подекуди зовсім навмання, та що я так ретельно розплутую, нитка за ниткою, вивчаючи нотатки, що потрапили колись давно саме до моїх рук. 

А: А мне хотелось бы начать наши публикации с Магии старых фотографий. Я люблю этот рассказ за то, что в нем, как мне кажется, передана свежесть впечатлений. Как будто это случилось только вчера. Сама не знаю как у меня это получилось. Правда, от экскурсии в Асканию Нова у меня остались дневниковые записи, но от поездки в Каменец-Подольский — ничего кроме фотографий. Наверное, красота старинного города и, казалось, нетронутая природа берегов Днестра так меня поразили, что мне было нетрудно извлечь их из памяти. 

Ф: Ми сподіваємося, що ви не раз завітаєте до нашого чарівного лісу під розлогим дахом якого на вас чекатимуть наші герої та героїні, щоб розповісти власні історії, чи то історії своїх рідних, як вигадані так і з життя. Адже кожній розповіді потрібен читач, чи не так? І ми сподіваємося що саме ви станете їхніми найпершими читачами. Тож слідкуйте за оновленнями, проходьте за посиланням прямісінько до нашого блогу, що так затишно розташувався під гостинним дахом магічного лісу, читайте, ставте запитання, коментуйте, поширюйте, а, головне – отримуйте насолоду та повертайтеся наступного разу, щоб дізнатися… а що ж далі?

Анна и Фаріда