Хроніки Високогірного Королівства. Розділ 1. Етелінда

ХРОНІКИ ВИСОКОГІРНОГО КОРОЛІВСТВА

Розділ 1: ЕТЕЛІНДА

Частина п'ята

Етелінда

Ще довго волав та вирував ліс, покриваючи все довкола безпросвітним мороком. Етелінда, налякана та безсила від боротьби, майже втратила надію його заспокоїти, коли буревій почав потроху вщухати. А коли зовсім стих, то стало якось неприродно тихо і моторошно навкруги. Етелінда покинула свою схованку та вирішила поговорити з лісом, нагадавши йому, перш за все, що вони давні та добрі друзі.

Її довгі коси зовсім розплелися, а серед її густого волосся не залишилося жодної барвистої стрічки – окрім маленького клаптика яскраво-червоної смужки, що вона й досі міцно стискала в долоні. Люстерко, яким вона так дорожила, розбилося на купу маленьких уламків, що їх вже не зібрати разом, та й інші подарунки Еверілла також були чи-то роздертими, чи-то пошматованими, чи-то випатраними. Навіть сукня з рукавами до долу, у яку вона була наразі вдягнена, була схожа на суцільне шмаття.

Подряпана гіллям, побита камінцями, що носилися в повітрі під час буревію, скуйовджена, в дранті та босоніж, Етелінда пішла до водограю. Скинувши своє буденне вбрання, вона занурилася в чисті та ласкаві води, що наразі виглядали понурими та темними без свого звичного веселого мерехтіння. Запозичивши листячко та прутики у дерев, що росли неподалік, Етелінда зробила собі вбрання та взуття, заплела свої коси, просто, без прикрас, та пішла до середини лісу.

Там вона зупинилася та промовляла –

 – Я звертаюся до тебе, старий та могутній лісу! Я закликаю тебе прислухатися до мене та почути, що я тобі кажу. Я закликаю до твого здорового глузду, до твоєї багатовікової мудрості, до твого співчуття, до твого розуміння, до твого серця! Протягом багатьох років ми були близькими – найліпшими – друзями. Ти навіть признав мене своєю господинею. Проте сьогодні я знов зробилася полонянкою. Тож я питаю тебе, мій любий лісу, мій дрімучий лісу, навіщо ти так гніваєшся на мене? Невже ти, хто стільки тисячоліть живе на цій землі, хто стільки чув та так багато бачив, хто пам’ятає події та створіння, яких вже й не існує навіть в легендах, чи ти не знаєш, що дівчина-ельфійка, бодай навіть тільки на половину, віддає свого серце тільки раз і назавжди?

Етелінда перевела подих та вела далі –

 – Ти знав – ти мав знати – що я віддала свого серця Еверіллу того самого першого вечора як побачила його. То навіщо чиниш заслони? Навіщо здіймаєш негоду? Навіщо намагаєшся розлучити нас? Ти могутній – проте і я також. Твоя магічна природа то є моя магічна природа – моя сила, що ти її передавав мені як мати передає свою любов із молоком, як батько передає спадок чи скарб. Проте я радше помру ніж застосую її проти тебе!

Її співучий та лункий голос, сповнений смутком та вкритий сльозами, пронісся тремтливим вітерцем по лісу. Ліс мовчав. Етелінда чекала.

Нарешті, він зарипів та заговорив до неї –

 – Ти знаєш зі слів цього лихосвисту, що задурив тобі голову, що ані магії, ані магічних істот вже й не лишилося на цьому світі, бо його поневолили такі ж буденні як і він. А якщо вони десь і є, то напевне ховаються та боронять своє існування, місцезнаходження, силу та знання від тих варварів. Я віками споглядав як ці злочинці вирубають ліса, щоб будувати свої міста. Скільки моїх братів та сестер загинули під ударами їхніх сокир? Єдине, що захищало мене, єдине, що вберегло від їхніх зазіхань, то були могутні темні чари, що їх колись наслали на мене лісові ельфи, щоб зробити з мене фортецю для порушників найголовнішого закону нашого буття. Потроху ти змогла їх зняти, наче кайдани до яких знайшла особливого ключа, та перетворити мене чи-то не на свого вдячного собаку. Ти зробила мене слабким та вразливим! Проте не настільки щоб я не зміг протистояти якомусь нікчемному буденному з його нікчемним мечем. На відміну від тебе, в мене нема серця, яке можна так легко полонити.

Етелінда захитала головою.

 – То що нам робити, лісу? Ти знов вдягнешся в морок? Надалі триматимеш мене в полоні? Нехай. Та знай. Я не буду більше твоєю полонянкою!

 – Ні, – відповів глузливо ліс. – Ти вирішила бути полонянкою того лихосвисту. Він володар твого серця, чи не так? Авжеж. Ти ж на половину буденна. Я мав знати що так колись станеться. Та ти питаєш мене, що нам робити. Я скажу – а вирішувати тобі. Я мав необачність колись назвати тебе своєю господинею, гадаючи, що ти завжди будеш берегти той магічний світ, частиною якого ти є. На мій превеликий жаль, я дуже сильно помилився щодо тебе. Тобі більш дорожчі стрічки, сукні, капелюшки, паски та люстерка, аніж останній осередок магічного світу, господинею якого ти могла б одвічно бути. Проте це ще можливо! За однієї єдиної умови що ти назавжди забудеш про свого лихосвиста та світ буденних. Назавжди!

Ліс загойдався.

 – Я не триматиму тебе в полоні. Ні. Якщо не маєш наміру забувати про світ буденних, тоді ти маєш назавжди покинути та забути про мене. Та май на увазі, Етеліндо! Як ступиш за межі лісу – більше ніколи його вже не побачиш!

Етелінді зробилося так боляче наче ліс вдарив її у самісіньке серце. Проте він поставив її перед важким, але не таким вже й неможливим вибором. Адже вона мала вибрати між одвічним проте самотнім життям в магічному лісі та ще зовсім незвіданим проте таким манливим життям у світі буденних. З її коханим.

Зрештою, Етелінда зрозуміла, що зробила свій вибір вже давно. Їй було дуже тяжко та сумно прощатися з лісом, проте –

 – Я не можу залишатися тут, знаючи, що маю шанс на кохання схоже на те кохання, що об’єднало колись моїх батьків.

Ліс пирхнув.

 – Ти про те саме кохання за яке вони поплатилися своїми життями – а ти ув’язненням?

Етелінда затрусила головою.

 – Я не можу залишатися тут, знаючи, що більше ніколи не побачу Еверілла!

Ліс загомонів.

 – Ти ладна назавжди залишити ліс, що був тобі колискою, домівкою, батьками, братами та сестрами заради мінливого кохання якогось там буденного?

 – А чи в мене є інший вибір, любий лісу? – сумно запитала у відповідь Етелінда.

 – ТОДІ ГЕТЬ ЗВІДСИ, НЕВДЯЧНА! – заревів ліс. – ЗАБИРАЙСЯ! НОГИ ТВОЄЇ ТУТ БІЛЬШЕ НІКОЛИ НЕ БУДЕ! НІ ДІТЕЙ ТВОЇХ! НІ ДІТЕЙ ТВОЇХ ДІТЕЙ! НІКОЛИ!

Наступної митті навколо Етелінди чорною стіною здійнявся буревій, що крутився та звивався наче гігантська гусінь, підіймаючи її догори. Наступної митті він стрімкою стрілою проніс її через увесь ліс…

Етелінда боляче впала на коліна, а коли озирнулася, то побачила як ліс наче засмоктує у невидиму щілину. Етелінда блимнула – і ліс зник назавжди. Вона здійнялася на ноги, розігнула руку та подивившись на подряпаний шматочок стрічки промовила –

 – Веди мене до Еверілла.

ДАЛІ БУДЕ...

(с) Фаріда Местек

Пять любимых вещей моего детства (1. Снег)

Пять любимых вещей моего детства

1. Снег

Мне всегда нравились гладкие или волнистые поверхности, отражающие свет. Эти мерцающие блики солнечного света на поверхности воды или яркие вспышки осколков стекла на обочине дороги, словно приходили к нам из какого-то другого, лучшего мира. Конечно, это была только игра моего воображения, но, сколько я себя помню, я никогда не могла остаться равнодушной к водной глади моря, озера или даже лужи, освещенной солнцем. Помню с какой радостью я и моя подружка Тоня отправлялись бродить вдоль объездной дороги сразу после летнего ливня. Асфальт на дороге был теплым и влажным, и серебристый пар подымался отовсюду. Мы брели неторопливо, заглядывая во встречающиеся по пути лужи, в которых отражалась чистая синева неба и легкие белые облака. В то время на окраине города машины проезжали редко, и воздух был восхитительно свеж и напоен ароматом озона. А какое это было удовольствие сбросить сандалии и пройтись по теплым прозрачным лужам босиком!

Но, конечно, ничто не могло сравниться с тем радостным возбуждением, которое испытывали все дети в округе, когда с неба начинали валиться пушистые белые хлопья. Эти грязные серые скучные одесские зимы были такими утомительными, что выпавший внезапно снег воспринимался как чудо, как подарок судьбы. Я помню, как я плакала, когда снег, выпавший вечером, утром начинал таять под безжалостными лучами солнца и голос мамы где-то над головой: «Я же тебе говорила, что первый снег всегда тает!».

Когда я училась в начальной школе, нам повезло, и две или три зимы подряд были по-настоящему снежными. Всех детей охватывало радостное волнение, когда надвигались тяжелые серые тучи и в воздухе начинали кружиться первые белые снежинки. Утром мы, казалось, просыпались в новом мире, ярком и праздничном, где все деревья, заборы, крыши домов и все, что мог охватить глаз, было покрыто искрящимся белым снегом, и морозный свежий аромат врывался через приоткрытую дверь. И как много интересных занятий у нас сразу появлялось. Можно было скатываться на санках по любой наклонной поверхности, пусть даже с риском свернуть себе шею, или толкать друг друга в мягкие слегка пружинящие сугробы, или лихо разбежавшись, скользить по блестящим ледяным дорожкам. Взрослые ворчали, воспринимая это как покушение на безопасность передвижения, и теперь я их понимаю. Но в то время, когда я была маленькой и легкой, какое это было удовольствие разбежаться и пронестись, скользя по узкой сияющей полоске, по которой до меня скользило так много других детских ног. В этот момент я, как будто принадлежала к какому-то таинственному детскому братству, в которое взрослым не было доступа.

Когда снег начинал подтаивать, появлялись новые забавы, к которым и взрослые могли подключиться. Не так просто это было скатать два огромных снежных шара для туловища и один поменьше для головы, и потом слепить все это вместе. После этого оставалось раздобыть два уголька для глаз, веточку для носа, нахлобучить что-нибудь подходящее на голову, и снеговик был готов. Ну, и конечно, мальчишки тут же начинали яростно сражаться, перебрасываясь снежками. Я никогда не умела бросать камни или снежки как следует, и поэтому старалась всеми силами уклоняться от этих снежных баталий.

Мне нравилось просто бродить со своей подругой среди покрытых снегом деревьев, выискивая самые красивые места, или ловить падающие снежинки своими слегка заледеневшими варежками и исследовать их строение. У них были такие сложные и необыкновенно красивые формы. И у каждого снегопада были свои неповторимые снежинки! Казалось, они прилетали к нам из какой-то волшебной страны, таинственной и прекрасной.

ПРОДОЛЖЕНИЕ СЛЕДУЕТ...

(с) Анна Шевченко

Хроніки Високогірного Королівства. Розділ 1. Етелінда

ХРОНІКИ ВИСОКОГІРНОГО КОРОЛІВСТВА

Розділ 1: ЕТЕЛІНДА

 Частина четверта

Потроху круглий місяць, сповнений чарівного перлинно-срібного мерехтіння, убував на темно-синьому полотні ночі, перетворюючись на тонесеньку позолочену дугу, що наче примарна посмішка з’являлася на обличчі небосхилу. Кожного вечора Еверілл повертався до Морокового Лісу з новими розповідями про свої дивовижні подвиги на полі бою, про світ буденних, та, неодмінно, з новими дарунками для своєї прекрасної Етелінди. То оксамитовий капелюшок, то темно-червоні рукавички, то шовкова хустинка, то хутряна накидка, то шкіряні черевички, то сукня з кумедними рукавами, що сягали долу, то пасок вишитий золотою та срібною ниткою та інкрустований смарагдами та рубінами…

З кожним днем бажання Етелінди покинути ліс та побачити інших буденних, їхнє життя, звички, побут, міста ставало все сильнішим. Проте вона не наважувалася заговорити про це з лісом, тремтіла від самої думки про ту розмову, бо не хотіла образити його своїми словами чи визвати його гнів. В глибині душі вона боялася, що її бажання покинути його межі, бодай на день, може привести до якогось страшного та незворотного лиха, може навіть пробудити ті злі чари, що вона їх колись здолала.

Проте, під час тих довгих опівнічних прогулянок з Еверіллом, забувши про все на світі, Етелінда ділилася своїми думками та бажанням з ним, а ліс між тим все чув, бачив, розумів. До того ж йому самому не подобалося, що Етелінда поступово захаращувала свою голову та гілля, поміж якого вона спочивала думками, про буденних та їхніми речами. Ой як не подобалося це йому! Він вважав, що то було просто неприпустимо засмічувати магічний ліс усіляким буденним непотребом. Та що там засмічувати! Оскверняти. Його чи-то не до сказу доводило коли закохана дівчина бавилася з прикрасами, що їй подарував їх той лихо свист, та годинами сиділа біля озера, вдивляючись у своє відображення, питаючи молоді верби та берези чи ті капелюшки, обручи та головні убори, які носять буденні жінки, їй пасують.

А потім Еверілл подарував їй справжнє люстерко в срібному обрамленні та з різьбленою рукояткою! Такого дива Етелінда ще ніколи не бачила. Вона не випускала його з рук, зачаровано розглядаючи своє обличчя, дивуючись та розуміючи, що до цього часу не знала та не усвідомлювала як насправді виглядає.

 – Та яка в біса різниця? – гарчав невдоволено ліс. – Тільки нікчемні буденні переймаються такими пустими речами як зовнішність!

Проте Етелінда не поділяла його думки; гуляючи улюбленими стежинами, вона потайки давала зазирнути у люстерко питливим деревам, кущам та квітам.

 – Ці буденні вміють робити дивовижні речі, – казала вона.

 – Ще б пак! Усе заради того щоб вдовольнити свою нестримну пиху! – дратівливо відзивався ліс на такі зауваження. – Усі ці коштовності! Увесь цей одяг! Вони завжди намагалися прикрасити себе так щоб відрізнятися від інших створінь Великою Матінки Природи. Все їм не так. Все їм не те. Ти ба! Вони завжди вважали, що кращі за інших. Завжди хизувалися своїми винаходами, зовсім не звертаючи уваги на те скільки лиха ці їхні хитромудрі штукенції приносили цьому світові. А що це таке? Бачу ти витягла з кіс свої улюблені квіти та натомість вплела до волосся різнобарвні стрічки. Та чи можуть вони зрівнятися з неперевершеною красою та барвою справжніх квітів? Той лихосвист усю голову тобі задурив.

 – Вони дуже гарні, – тихенько відказала Етелінда, покриваючись темно-червоною барвою сорому. Еверілл якось сказав, що йому більше подобаються стрічки, от вона їх і вплела…

 – Тьху! Дурне закохане дівча!

Етелінді важко було на серці від того, що ліс на дух не переносив Еверілла. І хоча він нічого ніколи їй не казав, Етелінда бачила по його кам’яному виразу обличчя, кожного разу як вона розповідала йому щось про ліс, що то було взаємне почуття. Етелінда добре розуміла, що, як буденний, Еверілл страшився та остерігався ліс через його потужну та незрозумілу йому магічну природу. Тож вона намагалася пояснити йому, що, незважаючи на свою велику силу, ліс був цілковито нешкідливим. Проте, це було дуже непросто, особливо коли ліс постійно рипів та гнівно стрясав своє гілля тільки-но завбачивши Еверілла.

А коли одного вечора Еверілл прийшов у своєму найкращому вбранні із короною на чолі та впавши на одне коліно попросив із тремтливою надією в голосі та пилом кохання в очах Етелінду нарешті зголоситися та стати його королевою, ліс так розлютився, що довкола здійнявся справжнісінький буревій. Етелінда закликала його зупинитися, а як зрозуміла що він цього не зробить аж доки не прожене звідти Еверілла чи не завдасть йому якогось лиха, звернулася до свого коханого та веліла йому вшиватися звідти геть. Еверілл відкинув її заклик, бо ще ніколи не тікав з полю бою.

Обурений, Еверілл вирішив негайно визволити Етелінду з полону лихолісу, як він його подумки називав, не підозрюючи, що ліс має для нього схоже невтішне прізвисько. Між тим непрозорі контури дерев ставали дедалі чіткішими, а згодом зовсім видимими. Та так сильно вони гнулися і звивалися, що Еверілл майже не бачив Етелінду. Оскаженівши від люті, він почав нападати та атакувати їхні кремезні стовбури своїм мечем, погрожуючи порубати їх на скабки. Ліс затрусився – та не від страху, а від глузливого сміху, такого голосного, що той заревів наче гуркіт грому.

 – То ти гадаєш, нікудишнє створіння, що можеш подолати мене? Мене?! Та ти хоч уявляєш собі проти якої сили ти пішов?

 – Тікай! – пролунав наляканий голос Етелінди, ледве чутний, наче вона кричала на великій відстані.

Еверілл намагався розгледіти її та не бачив нічого окрім чорних стовбурів, що стояли міцною стіною йому на заваді.

 – Т-і-к-а-а-а-й, Е-в-е-р-і-л-л-е-е-е-е!

Еверілл стис зуби, захитав головою та приготувався до нової спроби пробити магічний мур.

 – Дурний буденний. Не по рукам тобі це.

Ліс зареготав, вихопив його меча та стиснувши його у своєму гігантському кулаку, перетворив на пил. А потому, простягнувши товстезну гілку до непереможного воїна, змахнув його наче муху та жбурнув під три чорти.

Коли Еверілл прийшов до тями та розімкнув руку в якій завжди тримав меча, то побачив там одну з тих барвистих стрічок, що колись він подарував Етелінді. На яскраво-червоній смужці, наче сонця промінь на фоні заграви, було вирізьблене золотом одне-єдине слово –

ТАК

ДАЛІ БУДЕ...

(с) Фаріда Местек

Магия старых фотографий (часть 3)

МАГИЯ СТАРЫХ ФОТОГРАФИЙ

Часть 3

       Зоопарк в Аскании-Нова был, несомненно, намного лучше нашего Одесского: много маленьких прудиков для птиц, а вольеры и загоны для животных – намного обширнее. Хотя, конечно, для копытных никакого загона не может быть достаточно, как заметил кто-то из нашей группы. Но нам тут же сообщили, что имеется огромный участок в 250 га, где те же копытные содержатся в почти естественных условиях.

Больше всего меня восхитили павлины, свободно разгуливающие по дорожкам зоопарка. Мы попытались погладить одного наименее пугливого, но он отступал каждый раз, когда кто-то из нас протягивал руку. И как забавно павлины, распустившие хвост, начинали вращаться вокруг своей оси, величаво представляя главное свое украшение всеобщему обозрению. Довольно таки душераздирающие крики павлинов доносились даже до нашей гостиницы. Но это мне нравилось тоже, как и рассказ нашего экскурсовода о том, что кто-то известный сказал о павлинах: «У них походка вора и крик дьявола».

А как меня поразили африканские страусы, огромные, больше двух метров ростом, и луп-луп на нас своими глазищами из-за ограды. Все умиляло меня тогда. И рассказ экскурсовода о том, почему у страусов самец черный, а самка серая. Это потому, что он высиживает яйца ночью, а она - днем. А на большой пруд в центре зоопарка прилетали гнездиться птицы со всей округи.

Было, правда, и грустное зрелище: бизон полулежал, поджав под себя ноги, а верблюд стоял в углу своего загона, и шерсть слезала с него клочьями. Экскурсовод сказала – они болеют. Зебра, зато порадовала – она стояла, прислонившись боком к сетчатому забору своего обширного загона. Мы остановились и, просовывая руки через сетку, долго и с энтузиазмом гладили ее крутой полосатый бок, а она одобрительно помахивала хвостом.

На следующий день с утра у нас было запланировано «сафари». Я не совсем понимала, что это означало, но все же надеялась, что стрелять нам ни в кого не придется. Мы прошли по выложенной плиткой дорожке, обсаженной кипарисами с одной стороны, и поднялись на небольшой холм, откуда открывалась чудесная панорама парка со всеми его лужайками, холмами и цветущими кустами во всем их майском великолепии. Две машины ожидали нас внизу: одна крытая «Газель» и другая – пикап с открытым верхом. Удивительно как люди сразу разделились на две группы: одним непременно хотелось ехать в закрытом пространстве «Газели», а другим – чтобы ветер обдувал их со всех сторон. Тамарин муж и старший сын выбрали «Газель», а Юра и мы с Тамарой, получив бинокли, тут же бросились к открытому кузову пикапа. Усевшись, мы поплотнее застегнули наши ветровки, а Тамара повязала голову шелковым платком. Пикап тронулся не сразу потому, что в нашей машине захотело ехать на два человека больше, чем полагалось. Все сидели, вцепившись в сиденья, и никто не хотел вылезать, но потом одной молодой паре пришлось таки перебраться в душную «Газель». Эта машина ехала впереди, и в салоне у них играло радио. Зато мы прокатились с ветерком, и пыли было мало, хотя нас ею пугали те, кто предпочел другую машину. Тем, кто не надел ветровки с капюшоном было холодно – одна девушка не выдержала и перебралась в «Газель». А вот симпатичная загорелая женщина в футболке сидела, как ни в чем не бывало, и улыбалась. Она выразила мои мысли, сказав, что немного разочарована, так как сетки, разгораживающие дикую степь, портят всю картину. Но, в общем-то, издалека сетки были почти незаметны. И как бы иначе егеря перегоняли животных из одного участка степи в другой, мешая им вредить друг другу, а некоторых, особо нежных, загоняли на зиму в стойла? Времена настоящих диких степей давно прошли. Цель биосферного заповедника – сохранить генофонд животных, который все сокращается из-за того, что биологический вид homo sapiens продолжает увеличивать свою популяцию, вытесняя всех остальных.

Особенно ярко отношение современного человека к Природе продемонстрировал эпизод с лисенком. Вдруг наш пикап резко затормозил, хотя в обозримом пространстве не просматривалось никаких стад бизонов, лошадей Пржевальского и прочих копытных. Сказали, что в траве спрятался лисенок. Пятеро из нас: я, загорелая женщина в футболке и трое парней с фотоаппаратами вылезли из машины. Лисенок лежал, притаившись в траве на животе, уткнувшись носиком в землю. Пятеро представителей homo sapiens окружили несчастное животное и самые смелые, включая женщину в футболке, начали осторожно раздвигать траву, держа свои руки в сантиметрах 10 от животного. Три фотоаппарата нацелились на боящуюся пошевелиться жертву и сделали не менее десяти снимков. Я не рискнула раздвигать траву, а вдруг лисенок бешеный и укусит? Но все обошлось, и Юра сделал три снимка моим фотоаппаратом. Много позже мне вдруг пришла в голову мысль: может быть лисенок вовсе не притворялся мертвым, как казалось, а напротив ожидал, что мы оставим ему что-нибудь вкусненькое за его готовность фотографироваться? Вот так оно чаще всего и происходит – мы просто не понимаем, что же на самом деле происходит в дикой Природе.

На следующий день после нашего возвращения в Одессу я отнесла пленку в фотоателье и с нетерпением ожидала, когда будут готовы снимки, а позже с благоговением расположила их в хронологической последовательности в своем альбоме. Я видела, что фотографии не отражают всей красоты огромного дендропарка, но когда я их просматривала, мне казалось, будто я переживаю нашу поездку снова и то, что не сумел ухватить фотоаппарат, дорисовывало мое воображение.

Тамара рассказывала мне по телефону, что в первый понедельник после нашей экскурсии все ее коллеги пришли на работу с сияющими улыбками на лицах. Я обычно не могу улыбаться, когда меня фотографируют, но почти на всех фотографиях, привезенных из этой поездки у меня на лице тоже счастливая улыбка. А вот у Тамары на большей части снимков какой-то потерянный грустный взгляд. У меня было сильное подозрение, что ее муж приложил к этому руку. Он был все такой же, как во времена нашей студенческой молодости: любитель побалагурить и язвительно пошутить. Когда мы прибыли в гостиницу, я слышала, как он отчитывал Тамару за что-то за моей спиной. Но все на что меня хватило, после утомительной дороги – это сказать ей потом что-то вроде: «Не бери в голову – ты же знаешь этих мужиков». И в глубине души я порадовалась, что мои дети отказались ехать. А как их отказ расстроил меня вначале! Но потом я вдруг почувствовала, что все к лучшему – я снова могла ощутить себя молодой и свободной отдаться целиком окружающей меня экзотике, отвлечься на время от своих проблем и, надо признать, от душевных переживаний моей подруги тоже. Вот почему я так непринужденно улыбаюсь в объектив фотоаппарата: и когда сижу на суховатой траве в степи с биноклем в руке, и в парке среди цветущей травы на фоне пышно разросшихся желто-зеленых кустов, и когда стою на вершине холма, раскинув руки как птица. Это была Юркина идея, чтобы я сделала вид, будто собираюсь взлететь. Он сказал - все так фотографируются, когда они на вершине холма.

(с) Анна Шевченко

Магия старых фотографий (часть 1)

Магия старых фотографий (часть 2)

Хроніки Високогірного Королівства. Розділ 1: Етелінда

ХРОНІКИ ВИСОКОГІРНОГО КОРОЛІВСТВА

Розділ 1: ЕТЕЛІНДА

Частина третя

Етелінда ще довго дивилася Еверіллові вслід, не звертаючи жодної уваги на невдоволений та стрімко зростаючий рокіт лісу навколо неї. Вона прислухалася лише до стукотіння свого власного серця, що наразі тремтіло у грудях мов ранкова роса на бруньках. А той рум’янець, що торкнувся її обличчя своєю лагідною рукою, та тендітна рожева пелюстка, що розквітла на її щоках, сповістили її про те, що вона зробила перший крок у доросле життя. Адже, хоч на вигляд Етелінді було років сімнадцять, не більше, то було суто за буденним літочисленням та світоглядом. І, хоча, як напівельфійка, вона прожила чимало століть, вона залишалася юним та недосвідченим дівчиськом – аж доки не відчула на собі подих першого кохання... 

Етелінда ще довго блукала тієї місячної ночі по знайомих стежинах та хащах, чи-то наспівуючи щось собі під ніс, чи-то співаючи так голосно як ще ніколи не співала, весь час пригадуючи чарівного буденного, його гарне обличчя, його цікаву мову, його незнайоме ім’я, сподіваючись, що він неодмінно прийде знов. В неї було стільки запитань до нього! Вона стільки всього хотіла дізнатися про той незвіданий світ, що оточував її ліс; про той світ володарем якого він був. Вона хотіла побачити Високі Гори півночі, Велике Море півдня, Смарагдове Полісся заходу та Бурштинові печери сходу. Вона хотіла побачити інших буденних. Може навіть інших ельфів? Проте… Етелінда наразі схаменулася. Еверілл нічого не знав про чари, не вірив у магію. Невже інших ельфів більше не існує? 

Еверілл, між тим, повертався до свого палацу, думаючи про місячну панну, що зустрів; про дива, що побачив; про ліс, що поводився наче живий… Він вирішив нікому нічого не розповідати про те що з ним трапилося, бо вже розмірковував над новим планом перемоги. «А що,» – подумав він до себе, «як замість того, щоб перетворити на ватру увесь ліс, достатньо перетворити на багаття лише серце прекрасної Етелінди?» 

Наступного вечора як тільки-но над лісом зійшов повний місяць, Етелінда покрокувала до того місця де вперше побачила Еверілла. Ліс гомонів, відмовляв її, казав, що то погана ідея водитися із буденним, нагадував про сурову заборону, через яку вона тут опинилася хтозна як давно, ставши полонянкою, якою, між іншим, і залишалася б до цього дня, якби не її незламна сила духу, палке серце, її яскраве світло та щире бажання допомогти. 

 – А що як заборони більше не існує? – питала Етелінда. – Що як я остання з роду ельфів? Що як я остання з магічних істот на землі? Чи не я маю вирішувати такі речі? 

 – Тим паче! – гримнув ліс. – Якщо ти зосталася одна єдина з магічних істот, що колись населяли всю землю, запитай себе чому ж бо це сталося? Чи то не буденні в цьому винні? Не ходи до нього, Етеліндо. Від нього тхне лихом. Він принесе тобі нічого крім болю, страждання та розчарування. Ти тільки-но з ним познайомилася, а вже втратила через нього сон, спокій та розсуд. Не ходи... 

Та не послухала лісові застереження Етелінда; пішла на зустріч з Еверіллом. Бо її серце також промовляло до неї; муркотіло, лоскотало, наспівувало; і ті його потайні та незбагнені речі їй подобалися краще за лісові. 

Молодий воїн вже на неї чекав. Високий, дужий, з довгим, темним волоссям та пронизливими, сірими очами, він здавався їй найгарнішим буденним якого тільки-но можна було собі уявити. 

 – Панно Етеліндо! – гукнув він як побачив її, низенько уклонившись. 

 – Пане Еверілле, – привітала його із лагідною посмішкою Етелінда. 

Їхні погляди зустрілися та наче сплелися разом назавжди. Її погляд то була тендітна рожева квітка – його цупка зелена лоза. І хоча їх розділяв чарівний бар’єр, здавалося що його начебто не існує, коли вони ось так дивилися один на одного, не помічаючи нічого довкола. 

 – Я прийшов не з порожніми руками, – нарешті проказав Еверілл та витяг з-під хутряної накидки, що важко сиділа на його плечах, намисто з дорогоцінного каміння. – От тільки я не знаю як вам його передати. Чи не можна... ? 

Він вказав на бар’єр. Етелінда захитала головою. Еверілл розчаровано зітхнув. 

 – Що ж, тоді я залишу його тут. А ви... 

 – Так. – Етелінда кивнула. – Так буде за краще. 

Еверілл підійшов якомога ближче до дерев, які наразі не бачив, проте все одно відчував їхню присутність, та поклав переливчасте намисто на землю. Наступної миті воно щезло з очей наче той зловісно-моторошний ліс проковтнув його – та вже за мить опинилося в руках Етелінди, яка з неабияким інтересом дивилася на дивовижну барвисту прикрасу та наче зачарована пестила її в своїх долонях. 

Еверілл зробив крок назад як неприємний холодок пронизав його тіло. Не подобалася йому уся ця магічна маячня. Ліс, що розмовляє! Дерева, що зникають! Його не залишало міцне бажання вирубати Мороковий Ліс із корінням та позбутися його чар назавжди. Він не терпітиме ніякої магії на території власного королівства! 

Проте на заваді стояла прекрасна Етелінда… 

 – Ці кульки такі дивні, – сказала вона та засміялася так щиро і солодко, що в нього аж дух перехопило від того дивовижного звуку, що був схожий на співучий легіт. – Що воно таке? На вигляд начебто ягоди, якби не колір, проте на дотик якісь холодні... 

 – Це намисто з коштовного каміння, що ми його добуваємо у печерах на сході, – пояснив Еверілл. – Жінкам такі намистини дуже подобаються, бодай не кожен чоловік може їх собі дозволити. Я сподівався, що воно вам прийдеться до душі. 

 – Ви не помилилися. Мені дуже подобається, – відказала у захваті Етелінда. – Така краса. Я ще ніколи не торкалася нічого буденного… Ви вмієте робити чудові речі. 

 – Якби я тільки міг то власноруч вдягнув його на вашу бездоганну шию. 

Еверілл знов важко зітхнув; здавалося, що йому була нестерпна думка про те, що він не може наблизитися до неї. Етелінда дивилася на нього із смутком в очах та тугою в серці. Подумки вона звернулася до лісу із проханням впустити його. Проте ліс і чути нічого не хотів. 

 – Та бідолашне дівча зовсім з глузду з’їхало через цього лихосвиста! – заревів ліс. – Буденному нема чого робити в чарівному лісі! Ноги його тут не буде доки тут стоятиму я! 

Етелінда захитала головою та натомість запросила Еверілла прогулятися з нею вдовж бар’єру. 

– Пане Еверілле, розкажіть мені, будь ласка, про ваш світ, – сказала вона. – Про світ буденних. Чи ви насправді більше не вірите в магію та чари? Чи дійсно ніколи не бачили інших ельфів? 

Еверілл розсміявся. 

 – Панно Етеліндо, ще учора вдень я би заприсягся, що ані магії, ані чар, ані ельфів не існує. Аж наразі я гуляю із місячним створінням – дівчиною-ельфійкою – господинею магічного лісу – прекрасною Етеліндою! 

Етелінда зашарілася, бо, певна річ, цього Еверілл і домагався. Поволі він їй розповів про свої військові кампанії та перемоги; про людей, про цілі народи, що він, начебто, визволив з полону неволі; про могутнє та непереможне королівство, що наразі будував – а тоді, зупинившись, зітхнувши, подивившись їй прямісінько у вічі та поклавши руку на серце – про прекрасну королеву, що їй нема рівних, на яку шукав усе життя. 

 – Ніколи не думав, що зустріну її – королеву мого серця – у зачарованому лісі, що не пройти; серед дрімучих дерев, що розмовляють. 

Етелінда не знала що й казати. Її серце билося наче незграбне пташенятко крилами під час свого першого польоту: то злітало, то борсалося, то падало вниз. Вона тремтіла; то бліднула, то рожевіла. 

 – Нічого не кажіть, панно Етеліндо. Я знаю що ви відчуваєте те саме. Мені не потрібно чути ваші слова щоб це знати. Адже я чую як ваше серце промовляє до мого. 

Очі Етелінди стали завбільшки за латаття, що прикрашало поверхню прозорого лісового озера, на березі якого вона частенько спочивала. 

 – Ви це теж відчуваєте? – затинаючись, запитала вона. 

Еверілл прикипів до неї поглядом так що їй забракло подиху. 

 – То наче пісня, що лине землею та луною сягає зірок. То наче водограй, що ллється чистою та вічною водою, даруючи життя. То наче –

 – місячний промінь, – у захваті підхопила Етелінда, – що впавши на землю та розділившись навпіл на дві самотні ниточки, міцно обвиває та дбайливо огортає їх навколо наших сердець аж доки вони знов не возз’єднаються у єдине ціле. 

 – Назавжди! – прогримів голос Еверілла.

ДАЛІ БУДЕ...

(с) Фаріда Местек

Магия старых фотографий (часть 2)

МАГИЯ СТАРЫХ ФОТОГРАФИЙ

Часть 2

      Когда мы, наконец, добрались до укромной бухточки, где пологие волны бились об узкую полоску берега, все наши женщины бросились купаться. А я по недомыслию оставила купальник далеко наверху в автобусе и стояла в растерянности, с завистью глядя, как они плещутся. Тронутые моим огорчением все начали дружно меня уверять, что наши мужчины еще не скоро спустятся, и я могу искупаться и так, без купальника. Немного поколебавшись, но, понимая, что времени у меня в обрез, я попросила Тамару меня прикрыть, поспешно разделась и в чем мать родила прыгнула в набегающие волны. Бодрящее ощущение прохлады после изнуряющей жары вызвало прилив новых животворных сил. Казалось, что эта вода была такой же целебной, как та – у источников возле пещеры. Выходить из воды ужасно не хотелось, но я знала, что времени у меня нет. Поплескавшись немного, я выскочила на берег и торопливо оделась, балансируя попеременно то на одной, то на другой ноге. С, казалось бы, утроившимися силами, мы начали бодро взбираться наверх по крутой тропинке и почти сразу же столкнулись с отрядом детей младшего школьного возраста, спускающихся организованной цепочкой и крепко прижимающих к груди надувные круги. С легким содроганием я представила себе, как бы мне пришлось выкручиваться, если бы вся эта компания застукала меня, когда я плескалась в воде без купальника.

После подъема мы с Тамарой отправились бродить по цветущему полю. Я щелкала фотоаппаратом снова, но ни на одной из моих фотографий не была схвачена красота буйно цветущего разнотравья, ни красота широких просторов реки, текущей между высокими зелеными берегами. А два аиста, приземлившиеся неподалеку, просто не желали фотографироваться. Они поднимались в воздух и отлетали подальше, как только я наводила на них фотоаппарат.

Когда наш автобус двинулся, наконец, по направлению к городу, я, глядя на проносившиеся мимо живописные пейзажи, вскочила со своего места в порыве энтузиазма, и, пристроившись возле открытого окна, продолжала щелкать фотоаппаратом. На удивление две из этих фотографий, сделанных неопытной рукой во время движения автобуса, оказались несмазанными и на них ясно видна пышная зелень окружающих лесов, где, по словам пани Станиславы, все еще водились лоси.

Долгое время после этой поездки каждый раз, когда я рассматривала свои фотографии, мне казалось, будто от них исходит едва заметное сияние, возвращающее меня в экзотический мир старинного города и свежей зелени разнотравья на берегах Днестра. И дело было не в том, что я рассматривала их на экране компьютера. Такое же ощущение у меня вызывали другие мои фотографии, сделанные в бумажном варианте. Я привезла их из еще одной нашей с Тамарой незабываемой поездки в биосферный заповедник Аскания-Нова. Эти снимки, пожалуй, лучшего качества, хотя и сделаны еще пленочным фотоаппаратом, за несколько лет до нашей поездки в Каменец-Подольский. Снимал Тамарин младший сын Юра, по моей просьбе. Он, наверное, уже и не рад был, что согласился, когда я носилась за ним по пятам, упрашивая щелкнуть и то, и это.

А поначалу поездка в Асканию-Нова, казалось, тоже не обещала ничего особенно хорошего. До заповедника мы добирались часов 6, на два часа дольше, чем должны были. Как оказалось, водитель нашего автобуса свернул не на ту дорогу где-то в середине пути. Было и еще одно разочарование: один из наших спутников говорил, что мы будем проезжать ковыльные степи, и я с нетерпением ожидала их появления, расписывая Тамаре, как чудесно серебрится ковыль, если солнце светит под правильным углом. Но ковыльные степи так и не появились. Распахали их что ли или может быть это случилось из-за того, что наш водитель сбился с пути?

Гостиница, куда нас поселили на одну ночь, тоже не радовала. Она была чистой, но весь ее убогий интерьер и отсутствие горячей воды навевали щемящие воспоминания о советских временах, когда гостиниц было мало, и попасть в них без взятки администратору было невозможно.

После того, как мы перекусили привезенными с собой припасами, большинство из нашей группы, включая Тамариного мужа и сыновей, решили остаться в гостинице и дожидаться обещанного обеда. А мы с Тамарой и еще несколько таких же любительниц дальних странствий отправились бродить по парку. Гигантский дендропарк скорее напоминал экзотический лес с разнообразными высоченными деревьями неизвестных мне пород. Вдоль дорожек у самой земли была натянута зеленая проволока. Как объяснил попавшийся нам по дороге егерь, эта проволока показывала, что мы не должны ходить по траве. Несмотря на восторженные рассказы моего бывшего мужа о том, что в Германии людям разрешается лежать на газонах в парках, эта проволока почему-то не вызывала протеста. Я не хотела никакой мятой травы в заповеднике. Людей становится все больше, а деревьев и травы – все меньше. Наверное, поэтому у меня возникло это странное ощущение, будто я в музее и должна просто любоваться и ничего не трогать руками. Мелькнувший вдали на лужайке фазан так меня растрогал, что когда мы отправились на экскурсию в зоопарк, я была полна энтузиазма и донимала бедного Юру просьбами снять всё-всё-всё. На что он ворчал в ответ, что пленка в фотоаппарате все-таки не бесконечная.

ПРОДОЛЖЕНИЕ СЛЕДУЕТ ...

Магия старых фотографий (часть 1)

(с) Анна Шевченко