Мамины рассказы (глава первая)

 глава первая

Праздничные демонстрации

     Удивительно, но мне кажется я все еще помню чувство горького разочарования, которое охватывало меня в далеком детстве, когда кто-то из взрослых уходил из дома и отказывался взять меня с собой. Ну, а моему внуку Митьке было всего полгода, когда он вдруг начал заливаться слезами всякий раз, когда я уходила, а его мама с ним на руках провожала меня до дверей. Может быть мальчику просто не хотелось отпускать бабушку, но мне больше нравится думать, что это было все то же детское желание вырваться за порог своего дома и посмотреть, а что же это там такое интересное снаружи. В моем раннем детстве не так уж много было у меня таких мест​, из-за которых стоило бы плакать. В нашем заводском районе в основном преобладали серые цвета и пыль, а у нас во дворе вытоптанная земля лишь слегка оживлялась небольшими пятнами зелени у стен, сделанных из ракушечника. Да, еще мне запомнились специфические запахи: то сладковато-приторные, то едкие и острые, которые то и дело исходили от ближайших заводов.

       Странно, но я совсем не помню запаха моря, хотя оно находилось так близко, что иногда слышался его шум. И главное, не помню чтобы я любила море тогда. Зато я всегда радостно рвалась в заводское общежитие моей любимой тети Зины. Казалось, я нравилась там всем без исключения, и, наверное, так оно и было. Все эти молодые женщины и девушки не так давно сбежали из своих сел в поисках лучшей жизни. Возможно я им напоминала младших сестер или племянниц, а у некоторых могли уже быть свои дети, которых им пришлось оставить в деревне у бабушки. Так что неудивительно, что им всем так нравилось поболтать со мной.

       И, конечно, я всегда была готова встать пораньше только чтобы пойти с папой на праздничную демонстрацию 1-го мая или 7-го ноября. Мама их не любила и, не смотря на все уговоры, отказывалась идти с нами. Но мне казалось невероятно привлекательным это внезапное буйство красок: море красных флагов и разноцветных воздушных шаров, и веселые нарядные люди, дружно шагающие по ярко украшенным городским улицам. Я, конечно, не могла бы поверить тогда, что пройдет не так уж много лет, и демонстрации начнут вызывать у меня легкое уныние и скуку, а огромные портреты наших престарелых лидеров, плывущие над толпой — только желание нехорошо пошутить.

       Но даже в те далекие времена папа всегда старался не попасть в число тех, кто нес портреты или флаги — благо тогда можно было сослаться на маленькую дочку. Так что мы сбегали задолго до того, как наша колонна добиралась до главной площади, где руководители города стояли на возвышении чтобы поприветствовать нас и услышать в ответ дружные крики «ура!»

       Мне же нравилось намного больше просто стоять в толпе на обочине и глазеть на нескончаемую колонну демонстрантов. Особенно я любила рассматривать девочек в красивых платьях и с пышными бантами в волосах, а также щедро изукрашенные грузовики, на которых люди в костюмах изображали сцены из популярных фильмов или книг.

    Насмотревшись вдоволь, мы тихо выскальзывали из толпы и отправлялись бродить по праздничным улицам, украшенным красными флагами и плакатами с огромными буквами, которые радостно провозглашали: «Мир, труд, май», «Свобода, равенство и братство», «За мир во всем мире!» На этих красивых изречениях очень удобно было оттачивать мои читательские навыки, пока мы с папой гуляли. Тогда я, конечно, не понимала значения этих слов. Понимание пришло позже и, если честно, мне кажется иногда, что все эти воодушевляющие лозунги до сих пор четко пропечатаны в моем сознании, и может быть поэтому я никак не могу смириться с мыслью, что для человечества они всегда будут оставаться недостижимой мечтой.

      К счастью подобные мысли не омрачали моего приподнятого настроения, когда мы с папой бродили по праздничному городу. Я весело топала рядом с ним, с интересом рассматривая незнакомые вычурные здания и, подозреваю, засыпала его бесконечными вопросами. Наши прогулки всегда заканчивались в Городском саду, где мы фотографировались возле фонтана, а потом папа покупал нам по порции моего обожаемого мороженого, что было для меня самым лучшим завершением праздничного дня, полного ярких впечатлений. 

      Когда я немного подросла, то все еще тепло относилась к демонстрациям, но по сути мне просто нравилось вспоминать как я их когда-то любила. К тому времени мы уже перебрались в новый поселок на краю города, и на самом деле я была рада, что мне не надо было рано вставать и ехать куда-то в переполненном автобусе. Папа тоже предпочитал оставаться дома в праздничный день, а демонстрацию можно было и по телевизору посмотреть. Впрочем у нас редко хватало терпения досмотреть всю передачу до конца. Ведь каждый год повторялось одно и то же — все те же нескончаемые колонны и дружные крики «ура!» Не говоря уже о том, что не такое уж это было большое удовольствие смотреть красочную демострацию по нашему черно-белому телевизору. Наверное поэтому папе так нравилось посидеть потом на маленькой скамеечке у нас во дворе возле клумбы ярко-красных тюльпанов.

       Только лишь раз довелось мне снова испытать это полузабытое праздничное чувство в день первого мая. Я училась тогда на первом курсе в университете и вместо обычной физкультуры ходила со своими подругами на художественную гимнастику. Так и получилось, что теплым солнечным днем мы оказались в первомайской колонне, в которой шли одни только молоденькие девушки в гимнастических купальниках. В руках у нас были цветущие бело-розовые ветви, и когда кто-то невидимый нам командовал, мы дружно поднимали их вверх. Теперь я уже и не вспомню были ли эти ветки искусственными или нет. Тогда это казалось неважным. Главным было волнующее ощущение того, что мы шагали по центральным улицам города, и люди на обочинах с интересом рассматривали наши стройные молодые фигуры. Все так же весело взмахивая ветвями, мы пересекли главную площадь города под бравурные звуки оркестра, а торжественный голос диктора прогремел нам навстречу: «Да, здравствует наша советская интеллигенция!» 

       На этом, однако наше веселье и закончилось. Когда мы миновали платформу, с которой наши лидеры слегка помахивали нам руками, оказалось, что никто даже не подумал, что нам может понадобиться укромное место для переодевания. Некоторые девочки отважились переодеться прямо посреди площади. Но я и мои одногруппницы отказались наотрез и, выхватив наши сумки с вещами из обшей кучи, мы решили бежать назад к университету по безлюдным улицам. Колонна демонстрантов притягивала большую часть людей как магнит, и можно было не опасаться, что по дороге мы кого-нибудь встретим. Мы пробегали мимо одного опустевшего двора за другим, как вдруг самой сообразительной из нас пришло в голову, что ведь можно было зайти туда и переодеться. Не знаю как кого, а меня слегка трясло от страха, когда мы на цыпочках проникли в совершенно незнакомый двор и начали поспешно переодеваться. Ну, словно мы вдруг перенеслись в настоящий фильм про шпионов с переодеваниями и погонями.

       После этого последнего приключения ничего интересного больше не случалось на демонстрациях. Впрочем тогда нам немного было нужно чтобы развеселиться. И действительно мы много смеялись, потому что один из наших однокурсников, желая рассмешить девочек, начинал орать дурным голосом еще метров за сто до трибун, где нам полагалось кричать «ура!» Помню вначале я немного тревожилась, воображая себе парочку миллиционеров, которые сейчас явятся и выхватят нарушителя порядка из наших рядов. Но они так и не появились, и с легкой душой я продолжала смеяться всместе с остальными.

       Все же, если моя память меня не обманывает, то во времена моего раннего детства даже взрослые по-другому относились к таким торжественным событиям. Не зря же период, который наступил после смерти Сталина и окончания его кровавого режима, называли «оттепелью».Это было время первых космических полетов и больших надежд — время, когда люди искренне верили в научно-технический прогресс и в совсем уже недалекое светлое будущее. «И на Марсе будут яблони цвести» - до сих пор помню с каким радостным волнением я когда-то слушала эту песню. Но они так и не зацвели, к сожалению. Много лет спустя мне довелось общаться с американками, которые были чуть постарше меня, и от них я с удивлением узнала, что в начале 60-х их родители тоже радостно верили в неограниченные возможности и светлое будущее, которое им так уверенно обещал Джон Кеннеди.

ПРОДОЛЖЕНИЕ СЛЕДУЕТ...

(с) Анна Шевченко

Красный день календаря

 

Красный день календаря.

       Я не помню, когда точно я написала этот рассказ. Я даже не потрудилась узнать, почему в Вечерней Одессе не захотели его печать. Несомненно, это было где-то между 1993 годом, когда Петр Симоненко был избран Первым Секретарем КПУ и 2003 – дата, которой помечено последнее изменение файла. Однако, по ощущениям это было скорее всего на рубеже 20 и 21 столетий, когда я, потеряв работу вскоре после крушения СССР, не нашла себе лучшего применения как пойти продавать газеты и узнала в полной мере, что это такое – самодур-хозяин и 13-часовый рабочий день. Тяжелейшее было время, и не всем удалось его пережить. Но тогда все-таки можно было говорить то, что ты думаешь о правительстве и обо всем государстве в целом. Сейчас же, когда призрак Совка и лагерей для инакомыслящих снова замаячил на горизонте, мне кажется, что этот рассказ даже более актуален, чем он был раньше.

* * *

       День 7 ноября в прошлом году прошёл как-то буднично и незаметно, ничем не выделенный из серой череды ему подобных дней. Не слышно было даже дежурных фраз «С праздничком!», ставших привычным паролем между любителями выпить по поводу и без. Газеты тоже не уделили дню Октябрьской революции должного внимания. На второй или третьей странице мне попалась скромная заметка. Коммунисты вышли на улицы столицы в количестве около 4 тысяч человек. Впереди колонны с транспарантами шагал главный коммунист страны Пётр Симоненко. Нынешней молодёжи трудно представить насколько дикой показалась бы подобная заметка всего лишь 15 - 20 лет назад. Тогда в день Великого Октября газеты, обычно чёрно-белые и скромные, выходили с гигантскими заголовками, расцвеченные красным цветом. 

       Помню как мы ещё студентами, добровольно - принудительно согнанные в праздничные колонны, шагали мимо построенного по этому случаю помоста, на котором выстроились правители города. Когда из громкоговорителей неслось: «Да здравствует наша советская интеллигенция!», мы дружно гаркали: «Ура-а!!!», как и полагалось по сценарию. Один из наших товарищей, отличник и любитель рассказывать политические анекдоты, начинал кричать «Ура!» ещё метров за 100 до трибун, когда громкоговорители славили впереди идущих "доблестных машиностроителей" и прочих трудящихся. Да, это было тогда, когда недовольство режимом, впавшим в старческий маразм, накапливалось в нас подобно гремучему газу. А ещё раньше, в моём далёком детстве, дни 1 мая и 7 ноября были моими любимыми праздниками. Особенно я любила Первое мая с его ярким солнцем, долгожданным весенним теплом и будто специально распустившимися к празднику тюльпанами.

       Накануне вечером отец приходил с работы весёлый. По дороге домой он обычно покупал бисквитный торт и шампанское. На следующий день мы поднимались спозаранку. Из радиоприёмника лилась бравурная музыка, и бодрый голос диктора сообщал, как трудящиеся разных городов подготовились к встрече всенародного праздника. Мама наряжала меня в шерстяной китайский костюмчик, я вооружалась флажком и надувным шариком, и мы отправлялись на демонстрацию. Весь город был украшен красными флагами и праздничными транспарантами «Мир, труд, май», «Свобода, равенство и братство», «За мир во всём мире» и т.п. На месте сбора папиных заводчан нас поджидала груда флагов и портретов вождей на длинных палках. Если папе удавалось уклониться от чести нести эти праздничные атрибуты, то мы старались улизнуть из колонны пораньше и присоединялись к толпе, стоящей по обочинам дороги. Полюбовавшись на демонстрантов и на грузовики, украшенные щитами, на которых люди в костюмах изображали сцены из нашего героического прошлого, мы отправлялись гулять по городу. Настроение было приподнятое, и только однажды я заметила, что колонну эту можно покинуть далеко не всегда, что сзади стоит цепь милиционеров и регулирует движение. Это случилось, когда два китайца с чемоданами пересекли нашу колонну и пытались пройти дальше, а их не пускали. Им пришлось предъявить билеты, а может быть документы - не знаю. Тогда я над этим не слишком задумывалась - ведь впереди меня ждала прогулка по городу, моё любимое мороженое и, конечно, напоследок мы пойдём фотографироваться возле фонтана в горсаду.

       Очень долго я жила в обществе тотального контроля над умами, не замечая этих молчаливых стражей порядка, и верила, что «Свобода, равенство и братство» не просто слова на транспоранте. Как-то мы с моим будущим мужем спорили о демократии. Мне казалось очевидным: демократия переводится как «власть народа», но у нас нет ни богатых, ни бедных, все мы - народ. Значит у нас демократия. Эту мысль нам внушали чуть ли не с пелёнок. Но на вопрос: «Если у нас демократия, то почему на выборах мы голосуем за одного кандидата?» - я не нашлась, что ответить. Зато теперь я знаю, что наличие нескольких кандидатов на выборах - ещё не гарантия демократии. Тогда политику определяли люди, принадлежащие партии, теперь те, у кого деньги, а на деле – практически те же самые люди, бывшие коммунисты. Произошла смена декораций и костюмов, а лозунги почти не изменились. Тогда нам обещали свободу и равенство, теперь - свободу и демократию. 

       К сожалению, люди способны извратить самые прекрасные идеи. С именем Иисуса на устах они шли в Крестовые походы убивать ближнего своего, прикрываясь словами о свободе и всеобщем равенстве, они создавали сталинские лагеря и уничтожали всякое инакомыслие. А о том, что они творят под лозунгом "свобода и демократия" трудно что-либо сказать, не прибегая к ненормативной лексике. Просто то, что происходит сейчас слишком близко касается каждого из нас. А прошлое ушло безвозвратно, окрасилось в розовые тона и даже вызывает ностальгию. Но как тогда, так и сейчас общество заставляет нас играть по правилам, которые нам не нравятся. Во все времена люди стремились к свободе, не понимая, что столь желанная для них свобода - это утопия. Потому что мы слишком тесно спаяны, слишком зависимы друг от друга. Общество – это сложнейший организм, и мы всего лишь маленькие клеточки в нем, мечтающие о свободе. Человеку свойственно стремиться к недостижимому, но именно это двигает наш мир вперед и не позволяет ему скатиться к хаосу деградации.

(c) Анна Шевченко

Цыбулька и два поросенка

 

Цыбулька и два поросенка

       У большинства рассказов моей мамы был неуловимый мрачный оттенок, который придавала им ее ненависть и неспособность простить собственную мать. Понятно, что о поездке в родную деревню она и слышать не хотела. Напрасно я ее уговаривала — ее лицо только темнело от гнева, и она начинала бормотать себе под нос что-то невнятное. И все же, несмотря на это, мама охотно вспоминала о своем детстве и юности. Каким-то непостижимым образом рядом с картинами нищеты и тяжелого труда она всегда умела отыскать в своем прошлом что-то милое или смешное. Я любила ее слушать, но больше всего мне нравились забавные истории о домашних животных и описания живописной природы ее родины. После таких рассказов мне было особенно трудно смириться с мыслью, что я никогда не увижу ни речки с ее омутами и стремнинами, ни дубового леса, раскинувшегося на холмах.

       Когда я возвращалась из школы, то не убегала играть сразу же после обеда, а усаживалась рядом с мамой на кухне, и пока та гремела кастрюлями, рассказывала ей подробно обо всем, что случилось за день. Жаловалась, конечно, на свою первую учительницу, такую недоброжелательную и невыносимо грубую. Мама всегда слушала внимательно, то и дело прерывая меня каким-нибудь замечанием. А потом, не удержавшись, сама начинала рассказывать историю из своего детства или «историю из жизни», как она их называла. Ей не терпелось показать мне, что люди мало изменились с тех пор. И дети тоже не изменились. Ни привычное недоедание, ни потрепанная одежда, ни даже работа с ранних лет не умеряли пыла моей мамы и ее друзей, когда они смотрели по сторонам в поисках новых развлечений.

       Удивительно, как мало иногда нужно для счастья. До сих пор помню, как мы с моей подружкой смеялись до слез, без устали прыгая с чердака на огромную кучу золотистой соломы в соседском дворе. Все прыгали и прыгали - потом после короткой передышки начинали опять. У моей мамы тоже была в запасе подобная история. Она и ее друзья так же безудержно веселились, когда дразнили свою любимую рыжую собаку по кличке Цыбулька. Собака, надо сказать, была такая умная, что дети искренне верили — она понимала каждое их слово. И одно слово Цыбулька совершенно не выносила. Стоило только кому-то, даже шепотом, назвать ее собакой, как она оскаливала зубы и тихо ворчала. Ну и трудно передать в какое она впадала неистовство, когда дети, взобравшись на дерево, начинали громко орать оттуда: «Собака! Собака!»

       Представляю какая это была захватывающая игра: сидеть среди ветвей, кричать и смеяться до слез, пока собака внизу прыгала как сумасшедшая на ствол и яростно лаяла. Накричавшись до хрипоты, дети обычно затихали и начинали уговаривать разъяренное животное. Она просто неправильно их поняла — никто и не думал называть ее собакой. Они ведь знали, что ее зовут Цыбулькой. Удивительно, но услышав свое имя, Цыбулька очень быстро успокаивалась и начинала энергично махать хвостом, показывая детям, что она их уже простила и, так и быть, позволит себя погладить и потрепать по голове.

       Была у мамы и еще одна яркая история, которую я особенно любила. Она была о двух поросятах, хотя на самом деле это был захватывающий рассказ о соревновании между двумя сестрами. А началось все с того, что удрученная соседка принесла к ним в дом двух маленьких новорожденных поросят. Оказалось, что их мать произвела на свет целых 14 штук таких сосунков, хотя сосков у свиньи, как известно, только 12. Вот женщина и предложила, что она подарит девочкам лишних поросят, а они, если постараются, сами сумеют выкормить несчастных малюток. Девочки, конечно, были в восторге. Моя любимая тетя Зина без колебаний схватила того поросенка, что был поменьше. Да, я и сама так же поступила бы на ее месте. Ведь не зря же мне так нравились крошечные куклы, когда я была в дошкольном возрасте. Моя мама была на пять лет старше своей сестры и, несомненно, умнее. Она, не задумываясь, схватила того поросенка, что был заметно крупнее. И эта первоначальная разница только увеличивалась со временем. В этом, впрочем, не было ничего неожиданного. Все ведь знают, что чем лучше старт, тем легче добиться успеха. А маминому поросенку повезло вдвойне, так как у нее был неважный аппетит. Поэтому, несмотря на частое недоедание, ей было не так уж трудно с ним поделиться. У Зины же, напротив, аппетит был отличный, и она даже представить не могла, как можно было оторвать от себя хотя бы кусочек.

       Время шло, поросята росли, и разница в их размерах постепенно увеличивалась. А потом Зинина свинка неожиданно сбежала и недели две или три бродила где-то по чужим огородам. Но свобода не пошла ей на пользу. Когда ее, наконец, нашли и поймали, она выглядела такой маленькой и исхудавшей по сравнению с маминой хрюшкой, что люди часто спрашивали про них: не мама ли это со своим поросенком.

       Но больше всего мне нравилось, когда мама добродушно посмеиваясь, начинала описывать свою повзрослевшую свинью, которая вела себя совершенно по-собачьи и, охраняя границы их владений, всегда была готова кинуться на незваных гостей. И никто, кроме моей мамы, не мог остановить преданное животное, так как оно выполняло только ее приказы. Так что в том долгом соревновании между двумя сестрами моя мама несомненно победила. И хотя я очень любила свою тетю, а все-таки простодушно радовалась маминому триумфу. Ведь то же самое было и у меня с моими подружками. Разве не следили мы ревниво за тем у кого платье лучше, кто прыгнет дальше или взберется выше на дерево? Старались, конечно, не расстраиваться по пустякам. Но неизбежно бывало и так, что приходилось крепиться изо всех сил чтобы не подать виду насколько сильно тебя задело поражение. Один из таких случаев почему-то особенно ярко всплывает у меня в памяти.

       Насколько я помню, отец этой девочки был офицером и служил в Германии. Там она жила и училась, а к нам приезжала только изредка погостить у бабушки с дедушкой. Понятно, что одевалась она намного лучше нашего и явно была избалована. Но это только подстегивало наше желание порисоваться перед ней немного. Поэтому мы повели эту девочку к ближайшему высоковольтному столбу — одному из тех, что возвышались над дорогой на краю нашего поселка. Это была ажурная металлическая конструкция метров 30-ти высотой. По форме столб слегка напоминал космическую ракету, и я любила шутить, что на нем-то мы и полетим когда-нибудь на Марс. Однажды мы с удивлением и страхом следили за рабочим, который, скользя по металлическим рейкам, добрался почти до самого верха этой громадины. После этого мы и сами несколько раз штурмовали столб. Правда, наш боевой задор всегда заканчивался у первой перекладины, что была на высоте метров восьми над землей. Впрочем, и это нам казалось настоящим подвигом. Так что мы очень гордились собой, когда после подъема на перекладину спустились, наконец, к девочке, поджидавшей нас у подножия столба. Но оказалось, что она тоже была не лыком шита и более того — была способна на большее. Не тратя времени на разговоры, девочка тут же кинулась к столбу и не менее ловко добралась до первой перекладины. Потом неожиданно схватилась за одну из перекрещивающихся реек и, повиснув в воздухе, с нескрываемой насмешкой крикнула, что тот, кто хочет, может к ней присоединиться. Но никто из нас не захотел. Мы просто стояли и оторопело глазели на ее ноги, болтающиеся высоко вверху. Снизу это выглядело достаточно устрашающе.

       Я знала, что в первую очередь это был вызов мне, потому что я была предводителем нашей небольшой компании. Именно я придумывала новые игры или затеи, и меня за это ценили. На мгновение я даже представила себе как я быстро взбираюсь по столбу и повисаю рядом с девочкой, но вместо этого продолжала стоять неподвижно, пригвожденная к земле внезапным страхом. В общем-то, я знала, что эта девочка была из тех, которым просто нравится шокировать других. К тому же она навсегда потеряла мое уважение после того, как спела одну очень грубую песню передо мной и моей лучшей подругой. В то время я еще мало что знала о сексе и была глубоко шокирована тем, что девочка моего возраста может так вызывающе об этом петь, да еще такую мерзкую песню. Все это пронеслось у меня в голове, пока я стояла там у столба. Это и помогло мне сохранить достойную мину, когда девочка, наконец, спустилась. Но, увы, ничто не могло оправдать моей трусости в моих собственных глазах.

       Не знаю почему, но моя память всегда с готовностью выхватывает именно те воспоминания, о которых мне меньше всего хочется вспоминать. Моя мама обычно поступала наоборот. Ей нравилось описывать как раз те случаи, где она могла показать себя с лучшей стороны. Трудно было без зависти рассматривать ее молодые фотографии и слушать о том, как у нее не было отбою от поклонников из-за того, что она была хороша собой и остра на язык в придачу. А как быстро она бегала — никто и никогда не мог ее поймать. И, конечно же, на всех школьных концертах именно она с чувством декламировала длинные стихи, а когда спускалась со сцены, то и дети и родители восторженно хлопали.

       Возможно здесь и таятся корни моей неуверенности в себе. Не нужно мне было так сильно сосредотачиваться на маминых триумфах. Я не была, конечно, так хороша как она и спринтер из меня был некудышний. И меня пугала до дрожи сама мысль о выступлении перед полным залом. Зато мне лучше давались математика и рисование. Так что не было у меня проблем с тригонометрией, как когда-то у мамы. И разве мама сама не хвалила мои рисунки и не покупала мне в изобилии альбомы, краски и карандаши? Она почему-то думала, что одного этого да еще школьных уроков рисования будет достаточно для того, чтобы я стала художником. Но я была не настолько талантлива. Ну, а если говорить о взрослой жизни, то тут с общепринятой точки зрения нам обеим нечем похвастаться — мы не добились ни денег, ни карьеры. Так почему же тогда острое чувство полного провала охватывает меня всякий раз, когда я пытаюсь взглянуть на себя мамиными глазами? Похоже, как я не старалась, но мне так и не удалось полностью освободиться от сковывающей меня детской зависимости. Глядя на себя в зеркало, мне трудно поверить, что когда-то я была той самой простодушной девочкой с бантиком на копне белокурых волос, которой так  нравилось слушать мамины истории. Но, выходит, она все еще живет где-то внутри меня и все так же ждет когда же мама приободрит и похвалит ее.

 (с) Анна Шевченко 

МАРТА, або забуте свято - РОЗДІЛ 9

 

Це сталося блискавично швидко. Марта була настільки приголомшена, що навіть не встигла нічого усвідомити. Приземлившись та заплющивши очі, вона впродовж декількох хвилин намагалася встановити послідовність подій в результаті яких вона з друзями опинилася по шию в снігу біля підніжжя якогось пагорба.

Як таке могло трапитися?

Однієї миті вони просто йшли собі стежиною – а наступної вже летіли вниз наче з обриву та ще й добряче прокотилися на своїх сідницях аж поки не застрягли в кучугурі. Довкола неї тільки й було чути що стогони та нарікання. Добре хоч всі живі.

Марта розплющила очі та зрозуміла, що її окуляри знов десь зникли. «Ну це вже занадто!» – роздратовано подумала вона та почала копирсатися задерев’янілими руками в снігу, примружив очі та нахиливши голову якомога ближче в надії хоч щось розгледіти.

 – Марто… дивись… – почула вона ошелешений голос Оленки.

Марта зціпила зуби та схопила жменю снігу; їй пощастило, бо вона відразу відчула знайомі контури окулярів. Абияк струсивши з них сніг, вона начепила їх на змерзлий ніс та спрямувала свій погляд вперед. Зображення було трохи спотворене через те що частина лінз була все ще заліплена снігом, але це ані трохи не заважало їй побачити будинок, що стояв зовсім неподалік.

Насправді, тепер коли вона дивилася на нього, вона не розуміла, як вона одразу його не помітила навіть без окулярів – бо ж весь будинок палахкотів різнокольоровими вогниками, а в віконцях привітно жевріло жовте світло.

Марта радісно посміхнулася.

Новорічний Палац Тіни! Вони його знайшли!

Незважаючи на глибину снігу, вона хутко підвелася на ноги та поспішила назустріч святу.

Але щось було не так… Чому вона чула тільки свої кроки? Марта зупинилася та подивилася на своїх друзів, які й досі сиділи в снігу із роззявленими ротами.

 – Що таке? – здивовано запитала вона. – Ви що збираєтеся святкувати Новий Рік в кучугурі?

Вони захитали головами, проте не зрушили з місця.

 – Марто, маю зізнатися, – сказала Оленка присоромленим голосом, – що я до останнього не вірила, що ми його знайдемо.

Всі інші закивали головами.

 – Пробач, що я називала тебе божевільною, – промимрила Ілона.

Марта махнула рукою.

 – То все пусте, – нетерпляче відповіла вона. – Головне, що ми тут – за крок до нашої спільної мети і моєї мрії! Тож годі сидіти в снігу і марнувати час. Ходімо!

Її друзі миттєво повилазили з кучугура та з радісними посмішками і вигуками, незважаючи на снігові перепони, побігли до будинку, що нагадував імбирний коржик в різнокольоровій глазурі. Біля вхідних дверей, Марта подивилася на друзів із широченною посмішкою, затамувала подих та голосно постукала.

Двері відчинилися майже одразу – так наче на них вже чекали. На порозі, загорнута в білу м’яку пухнасту шаль, стояла невисока проте велична жінка з круглим немов повня обличчям. Воно було добряче вкрито зморшками, проте її карі очі, що мали відтінок меду, були на диво молодими та дивилися на Марту із якимось знайомим – спокійний та лагідним – виразом, що дещо спантеличив її.

Де вона вже його бачила? На голові немолодої пані була копиця густого білосніжного волосся, зібраного позаду в охайний пучок. Вона була одягнена в теплу чорну сукню, що сягала додолу, а на її шиї мерехтіло намисто з величезними срібними намистинами, які були схожі на ягоди якогось вічнозеленого куща.

 – Так? – спокійно промовила вона молодим та веселим голосом, який дещо рипів, наче вона ані трохи не здивувалася побачити посеред ночі у себе на порозі шістьох дітей.

Марта закліпала очима – вона чекала почути дещо більше запитань – та швидко оговталася.

 – Доброї ночі, пані, – чемно сказала вона. – Я – Марта, а це мої друзі. Ми прийшли з міста на святкування Нового Року.

Пані широко посміхнулася, а її очі заблищали. Марті здалося, що то блищали сльози, та це зовсім ніяк не позначилося на її посмішці, яка з кожною секундою ставала все ширше.

 – Тоді будьте ласкаві завітати до мого Новорічного Палацу, – урочисто мовила вона. – Я на вас вже давно чекаю.

 – Ви на нас вже давно чекаєте? – перепитала Марта, обмінявшись ошелешеним поглядом із друзями.

 – Звісно, чекаю. Дивіться, навіть посивіти встигла за цей час!

Вона засміялася. Марта подивилася на жінку, на її танцюючі очі, бо не могла докумекати чи то жарт, чи ні.

 – Ну що ж, мої любі гості, проходьте до вітальні, будьте так ласкаві, – продовжила господиня. – Нема чого стовбичити на порозі як свято чекає.

Один за одним діти зайшли до будинку, що миттєво огорнув їх своїм теплом, пройшли через вузенький передпокій та опинилися в невеличкій затишній кімнаті. Вони скупчилися в нерішучості біля входу, поки їхня господиня зачиняла двері, а Марта протирала окуляри хусткою, про яку нарешті згадала, бо вони негайно вкрилися парою як вона зайшла всередину. Хутко начепивши окуляри, Марта із превеликими інтересом почала роздивлятися кімнату, в якій стояв запах сирої землі та свіжоспеченого хліба.

Майже всю кімнату займав прямокутний обідній стіл, вкритий білою мереживною скатертиною, на якому стояла велика кількість наїдків та напоїв, що теж наповнювали повітря своїми різноманітними ароматами. В неї аж слинки побігли. Навколо стола стояло принаймні шість стільців, а на столі вона помітила три тарілки та три келиха. Марті це здалося дивним, бо жінка була одна; в її голові навіть промайнула думка, а що як вона несповна розуму та святкує з невидимими гостями? Позаду столу стояла велика побілена піч від якої розливалося неймовірне тепло. «Це вам не дешева грубка,» – подумала Марта.

 – А ви дуже соромливі, – сказала пані, посміхаючись. – Ну чого ви стовбичите коло входу? Ви ж мабуть добряче задубіли та зголодніли, так?

Діти енергійно закивали головами та застукотіли зубами у відповідь.

 – Воно й не дивно, ви ж з ніг до голови вкриті снігом. Отже знімайте свої пальта, шапки, рукавиці, чоботи, та кидайте все на піч. Хай добряче підсохнуть. В передпокої є теплі капці, тож нема чого ходити босоніж.

Марта та інші хутко познімали верхній одяг, поклали його на піч та перевдягнулися в капці. Вони були теплі та м’які, бо всередині були вкриті хутром. Марта зітхнула з полегшенням, коли по її ногах немов маленькими голочками почало розбігатися тепло. Підлога була вкрита товстим килимом, але було чутно як старенькі мостини риплять та прогинаються під їхніми ногами.

 – А тепер, мої любі, сідайте до столу та пригощайтеся, – сказала люб’язно господиня. – Ви з дороги мабуть добряче зголодніти. Зараз тільки поставлю додатковий посуд. – Як тільки вона це зробила, то продовжила: – А моя донька якраз має винести найсмачніші пиріжки. Вона сьогодні трохи забарилася через сніг та вийшла з міста тільки під вечір. Тож, поки це і те…

Діти обмінялися багатозначними поглядами: тепер їм стало зрозуміло кому належали сліди, що вони бачили коло паркану; до того ж, тепер вони достеменно знали, що в хаті є принаймні дві особи, і таємниця ще одної тарілки та келиха була відкрита. Проте Марті дещо не давало спокою…

 – Перепрошую, пані – чемно сказала вона, – я хотіла дещо в Вас запитати.

 – Так, люба? Що таке?

 – Я просто хотіла дізнатися чи Ви і є пані Тіна?

Вперше з того часу як вона відчинила двері та побачила дітей, літня жінка перестала посміхатися. Марта злякалася що бовкнула зайвого та вже збиралася перепросити, коли жінка зітхнула та відповіла:

 – Тіна… скільки років мене так ніхто не називав… напевне мій покійний чоловік був останнім хто…

Це була не зовсім та однозначна відповідь на яку сподівалася Марта – вона мала бути певною. Це було дуже важливо. Жінка, помітивши на собі її зосереджений та запитальний погляд, лагідно посміхнулася та кивнула.

 – Так, любо дитинко, я дійсно Тіна.

Марта просяяла.

 – О, пані Тіно! Ви навіть не уявляєте як мені приємно з вами нарешті познайомитися!

Пані Тіна засміялася.

 – Дякую тобі. Мені теж дуже і дуже приємно познайомитись з тобою і твоїми друзями.

Раптом темно-синя куртина, що відділяла вітальню від іншої частини будинку, зашурхотіла та заворушилася. Діти здригнулися, обернулися та пильно дивилися як хтось повернувшись до них спиною входить до кімнати.

 – Мамо, уявляєш, – сказав дуже знайомий жіночій голос, – мені здалося, що ти тут з кимось теревениш. От чого тільки не примариться після трьох келихів твоєї вишневої наливки…

Діти витріщилися. Жінка із знайомим голосом обернулася та мало не випустила велику тацю, яку тримала в руках.

 – Марто! Оленко! Андрійко! – зойкнула вона, в той час як її очі стали завбільшки за найбільшу тарілку на столі. – Мілено? Ярко? Ілоно?!!

 – Панно Олексо?! – гуртом запитали діти.

Панна Олекса похитнулася, поставила тацю на край столу та важко опустилася на стілець, не зводячи зі своїх учнів шокованого погляду.

 – Що ви тут усі робите? – слабким голосом запитала вона.

Пані Тіна засміялася.

 – Олексо, люба, вони прийшли відсвяткувати з нами Новий Рік! Чи це не чудово? Це ж твої учні, так?

Панна Олекса ледь спромоглася кивнути.

 – Але ж… як… що… ваші батьки… вони…

 – Вони нічогісінько про це не знають, – хутко сказала її Марта, хитаючи головою. – Ми маємо повернутися назад до того як вони прокинуться та дізнаються що нас нема.

 – Авжеж… авжеж… це має сенс… – промимрила її класна керівниця так наче не розуміла що вона каже.

Вона була дуже блідою, а її очі стали в три рази більше ніж було природно для людини. Марта була приголомшена не менш за неї. Вона ну аж ніяк не очікувала побачити панну Олексу в Новорічному Палаці Тіни, чи дізнатися, що вона її дочка! Та трохи оговтавшись від потрясіння, Марта подумала, що було дуже дивно бачити панну Олексу в затишній домашній атмосфері. Її густе каштанове волосся, яке вона завжди збирала у вузол, наразі спадало їй на плечі, а замість елегантного костюма зі спідницею, вона було вдягнена в добряче потерті джинси та брунатний светр з високим комірцем. Та навіть в такому повсякденному одязі їй зовсім не бракувало елегантності, вирішила Марта.

 – Ну що ж ви все стоїте та стоїте? – сказала пані Тіна в розпачі. – Сідайте нарешті до столу та пригощайтеся! Що за свято без добрячого бенкету?

Друзі Марти подивилися на неї так наче боялися без неї бодай крок зробити. Марта одразу кивнула. Вони засміялися та кинулися до столу.

 – Не можу в це повірити… – буркотіла панна Олекса, – просто не можу в це повірити…

 – А я тобі казала, Олексо, що рано чи пізно хтось таки прийде до нас на свято! – переможно глеготала пані Тіна. – Казала я тобі, чи ні?

 – Так… але ж…

 – Що таке? Якась проблема? – запитала пані Тіна, коли побачила, що діти нічого не їдять. – Щось не до смаку?

 – Все виглядає просто чудово, – відповіла Марта чемно хоч і не дуже правдиво. – Просто ми ніколи не бачили цих страв і не знаємо що воно таке. Наприклад, ось це, що це таке? – запитала вона, вказуючи на велике овальне блюдо, що стояло посеред столу, на якому було багато маленьких шматочків м’яса, моркви та якоїсь зелені, вкритих прозорим але товстим шаром застиглої рідини.

 – Це ‘холодець’, – відповіла пані Тіна, розрізаючи його на декілька частин та розкладаючи по тарілках. – Ви обов’язково маєте його скуштувати.

 – Але воно якесь слизьке… та дрижить як живе, – гидливо сказала Ілона, тикаючи в нього виделкою. – Ви впевнені, що воно готове до вживання? Може його треба ще деякий час потримати в духовці?

 – Ілона! – гаркнула панна Олекса, нарешті оговтавшись від шоку, наче вони були на уроці, в той час як інші діти підозріло покосилися на свої тарілки та відклали виделки.

Пані Тіна засміялася.

 – Я розумію ваші сумніви, та, насправді, це дуже смачно. Це як желе, тільки з м’ясом. – Діти подивилися на неї із недовірою. – До вашого відому, – продовжила пані Тіна, хитаючи головою, – колись це було чи не найпопулярнішою стравою свята. Та не скуштувавши, ви не зможете перевірити мої слова та оцінити цю страву за іншими ознаками крім вигляду.

 – А що то за страва поряд? – спитала Оленка. – Вона теж дивна… якась малинова… в білу цяточку…

Пані Тіна пирснула.

 – Це ‘шуба’.

 – Шуба?!

Діти спантеличено подивилися на ‘шубу’. Марта не розуміла чому страву треба називати на честь одягу, але пригадала, що бабуся про неї щось писала в листі… щось про цибулю…

 – Звісно, не справжня, – запевнила їх пані Тіна, іронічно посміхаючись. – Це такий салат із оселедця, картоплі, буряку та цибулі.

 – Цибулі? – запитала пошепки Ілона та рвучко забрала тарілку, коли пані Тіна почала розкладати салат по тарілках.

 – Що тепер не так? – запитала господиня свята, починаючи дратуватися. – Ти що й цибулю не любиш?

 – Скажімо так, – втрутився із кривою посмішкою Андрій, – вона її дещо переїла.

Марта намагалася не засміятися разом з іншими, в той час як Ілона страшенно побуряковіла від люті.

 – Ну добре, – сказала пані Тіна, дивлячись на страви до яких вони ще не дійшли. – Що ще святкового та новорічного вам треба скуштувати… Думаю, що котлети та відбивні то не є для вас чимось зовсім новим. А як щодо ‘голубців’?

Діти подивилися на велике блюдо, що на нього вказала пані Тіна, де охайними рядочками були розкладені якісь загорнуті набряклі конвертики невизначеного кольору. Марті здалося, що це якісь лялечки чи личинки. Та не тільки в Марти виникла ідея, що то було щось живе. Мілена дивилася на блюдо із справжнім жахом в очах. Наступної миті Марта зрозуміла чому.

 – Це що замотані пташенята голубів? – пошепки запитала рудоволоса дівчина, стаючи зеленого кольору.

Всі інші діти відсахнулися від блюда та витріщилися на пані Тіну. Для панни Олекси це виявилося занадто: вона не витримала та розреготалася. Пані Тіна, тим часом, схопилася за голову.

 – Та що ж це таке відбувається? Що за невігластво? Ви що, знущаєтеся? Це капустяне листя в яке ми традиційно загортаємо рис та м’ясо! Ба, що за діти пішли… ось, що трапляється, коли не святкувати як слід!

Пані Тіна похитала головою.

 – Пробачте нам, – перепросила за всіх присоромлена Марта, зиркаючи на інших.

 – Як на мене то ці ‘голубці’ виглядають дуже апетитно, – одразу сказав Ярко. – Можна мені декілька штук?

 – І мені, – обізвався Андрій.

 – Нам теж, – сказала Оленка. – Пташенята… Треба ж було тобі зморозити таку дурню, Мілено. Я таке могла очікувати від Ілони, вона завжди патякає так наче в неї язик без кісток, але аж ніяк не від тебе.

Тепер обличчя Мілени стало такого ж кольору як і її волосся.

Пані Тіна задоволено посміхнулася та почала розкладати голубці по тарілках.

 – Я впевнена, що вам цей наїдок неодмінно сподобається.

Наразі вона побачила, що панна Олекса продовжує тихенько хихикати.

 – Олексо, це все твоя провина, що ти їх не навчила що до чого, – дорекла вона донці. – Чого ж ти тепер з мене кепкуєш?

 – Мамо, люба, та я ж зовсім не через це!

 – Ні? – Пані Тіна підвела брови. – Тоді я не розумію.

 – Я просто не можу повірити, що з усіх цих страв, ти забула про найноворічнішу!

Пані Тіна спантеличено подивилася на стіл – аж раптом як лясне себе по лобу. Діти так і підстрибнули. Тарілки та виделки забренчали. Ілона мало не впустила келих з компотом, який тримала в руках.

 – Олів’є! – заволала пані Тіна так наче когось кликала.

Марта швидко оглянула кімнату, подивилася на вхідні двері, перевела погляд до куртини, та нікого не побачила.

 – Хто?

 – Це назва салату, – пояснила панна Олекса із посмішкою. – Це найважливіша та просто невід’ємна страва кожного новорічного столу.

Пані Тіна все ще хитала головою через свою прикру помилку, але вже підхопила важке блюдо з салатом і почала розкладати його по тарілках, заохочуючи дітей просто скуштувати його та не задавати їй зайвих запитань, як вони знов почали допитувати з чого воно є і чому не зовсім схоже на салат в їхньому розумінні.

Незважаючи на те, що тарілка Марти була вже наповнена досхочу, вона була така зголодніла, що поклала собі ще й котлету з відбивною, бо від них йшов вкрай спокусливий аромат, а також величезний шматок домашнього запашного хліба. Потім, із задоволенням подивившись на новорічні страви, вона нарешті приступила до куштування.

Невеличка кімната наповнилась звуками енергійного жування, сьорбання та брязкаючих ножів та виделок, що були наче музика для вух пані Тіни. Вона тішилася з того, що діти так гарно їдять все, що вона їм запропонувала. Марта приховала усмішку, припустив, що мабуть більш за все пані Тіні подобається те, що вони нарешті замовкли та перестали закидати її своїми запитання та припущеннями. Та тиша тривала недовго…

 – Паві Тіво, – декілька хвилин потому видавила із себе Ілона із набитим ротом, – ше навшмашніші ствави, шо я ковись кувтувала.

Пані Тіна розплилася в посмішці.

 – Дякую, люба. Мені дуже приємно це чути.

 – Так, – сказав Андрій, проковтнувши за раз цілий ‘голубець’ та киваючи, – Ілона в нас, можна сказати, знатний експерт в таких стравах – я хотів сказати – справах.

Марта хотіла було йому сказати все що вона про нього думала з цього приводу, але поки вона спромоглася проковтнути шматок відбивної та ложку салату, Оленка вже повернулася до нього та як слід пригрозила йому виделкою.

Біля входу до кімнати стояла дерев’яна шафа зі скляними дверцятами за якими було повно різноманітного посуду, порцелянових статуеток та різного роду дріб’язка. Навпроти столу на стіні висів килим із зображенням літнього ранку в густому лісі. Марта була причарована цією картиною. Крізь верхівки дерев спускалася немов павутиння золотава нитка сонячного проміння, а біля підніжжя кремезного дуба по якихось невідкладних справах дріботіла родина їжачків. Біля входу до кімнати з іншого боку примостилося стареньке крісло, воно так просіло, що майже торкалося підлоги, та було повністю завалене книжками. Проте чогось в кімнаті бракувало…

Марта уважно подивилася в кожний закапелок та не побачила того, на що так сподівалася.

 – Марто, люба, що таке? – запитала пана Тіна, помітивши її розгублений та розчарований погляд. – Тобі щось не до вподоби?

Марта хутко похитала головою та почервоніла.

 – Просто в листі… там ще описувалася новорічна ялинка. Тож я й уявила собі, що якщо ви й досі святкуєте Новий Рік, то в вас обов’язково має бути ялинка!

 – А… ялинка, – зі смутком протягнула пані Тіна. – Так, дійсно, раніше свято не обходилося без прикрашеної ялинки. Вони були настільки популярні, що коли їх почали масово експортувати, тодішній уряд пішов на крайні міри, щоб не втратити прибутку, що з цього отримував, та заборонив святкування Нового Року взагалі.

– Проте вони не хотіли увійти в історію країни як варвари, що нищать та вбивають багаторічні традиції, тож швиденько впровадили ще один закон. За цим новим законом батьки мали дарувати дітям, яким ще не виповнилося тринадцять років, подарунок тридцять першого грудня на знак закінчення року. Проте сам цей день вони назавжди лишили статусу свята та його справжнього значення.

Марта дивилася в розпачі на пані Тіну; на її очах тремтіли сльози.

Пані Тіна сумно посміхнулася та поплескала її скуйовджене волосся.

 – Знаєш, якось, багато років потому, я вийшла на задній двір та побачила щось таке чого вже ніколи не сподівалася побачити, – сказала вона.

 – І що це було? – запитала Марта, витираючи сльози.

Пані Тіна подивилася на неї з таємничою посмішкою.

 – Зараз покажу…

Вона встала зі столу, відсмикнула фіранку, відкрила віконниці та запропонувала дітям приєднатися до неї біля вікна. Марта притулила носа до скла та зойкнула: на товстій білій подушці, осяяна сріблом повного місяця, стояла невеличка пухнаста ялиночка, присипана снігом. Вона весело погойдувала своїм гіллям наче збиралася закружитися в танку.

Марта посміхалася від вуха до вуха.

 – Ялинка, – прошепотіла вона, – справжня ялинка…

 – Так, – відповіла задоволена пані Тіна та додала: – Марто, дитинко, ніколи не дозволяй розпачу та сумнівам затьмарювати твої мрії. Завжди чекай на диво і воно обов’язково станеться. Я чекала не один рік на вас, та я ніколи не втрачала надії. Ніколи. Ти маєш теж вірити. Завжди. Обіцяєш?

Марта кивнула.

 – От і добре, – сказала пані Тіна.

 – Спасибі Вам за все, – щиро подякувала Марта. – Та, на жаль, нам вже час йти.

Мілена, Оленка, Ярко, Андрій, та Ілона сумно зітхнула. Марта добре розуміла чому. Свято закінчилося. І коли вони потайки повернуться додому, їм доведеться також повернутися до звичайного життя, в якому більше не буде нічних прогулянок по лісу серед пнів та снігу та веселих пригод з друзями.

 – Я вас відведу назад до міста, – сказала панна Олекса.

 – Але ви не можете піти без подарунків! – вигукнула пані Тіна.

– Але в нас вже є подарунки, – сказала спантеличена Марта. – Нам батьки подарували…

Пані Тіна фиркнула та скривилася.

 – Я добре знаю які жалюгідні іграшки наразі потрапляють до крамниці. Олекса мені розповідала. Ні, ні, ні! Я хочу щоб кожен з вас отримав справжній, новенький, свій власний подарунок.

Очі дітей заблищали.

 – Олексо, ану допоможи! – скомандувала її мати, направляючись до килима на стіні.

Марта та її друзі роззявили свої роти від того що побачили наступної миті. Пані Тіна стала з одного боку килима, а панна Олекса з іншого. Потім вони схопили мотузку, яка до цього часу ховалася за килимом, та почали смикати її кожна на себе. На здивованих очах дітей, килим почав розкриватися, утворюючі проміжок, що ставав все більше і більше, та збиратися по обидві сторони від нього наче завіса в шкільній актовій залі під час урочистих виступів.

Марта одразу почала уявляти, що ж зараз побачить. Вона сподівалася принаймні на гарні різьблені двері, але дивилася на нічим не примітну побілену стіну. Та це було ще не все. Вже наступної хвилини пані Тіна почала вистукувати своїми ошатними туфлями на невисоких підборах якийсь чудернацький ритм на підлозі. Вона ледь встигла вибити фінальний удар, як стіна почала повільно підійматися вгору. Панна Олекса натиснула на вимикач з іншої сторони і ошелешені діти побачили круті дерев’яні сходи, що вели вниз.

Пані Тіна задоволено посміхалася. Вона щось прошепотіла на вухо панні Олексі, та кивнула та кудись побігла, а сама, показуючи дітям, щоб вони слідували за нею, подріботіла вниз по сходах. Сходи рипіли та лиховісно погойдувалися, проте пані Тіні було хоч би що. Марта, яка йшла позаду, міцно трималася за поручні, бо їй здавалося, що тільки це мало стати на заваді її передчасній смерті через зламану шию. Хоча вона мала визнати, що Ярку та Андрію, які мали тягти із собою Ілону (вона навідріз відмовилася залишитися нагорі) було набагато важче та небезпечніше.

Та наступної миті Марта вже думати забула про свій страх – адже вона опинилася в справжньому ляльковому королівстві, що немов ярмарок розкинувся під склепінчастою стелею старого будинку.

 – Я не розумію… – промимрила Марта.

 – Я ж казала, що ми колись тримали крамничку в місті, – відповіла лукаво пані Тіна. – То була крамничка іграшок. Мій чоловік сам їх майстрував, як і його батько до нього, а я йому допомагала. Це була дуже популярна крамничка, – зітхаючи згадала вона, – діти дуже любили туди приходити та випробувати нові іграшки. Та потім почали відкриватися гігантські магазини із імпортною продукцією і наші саморобні іграшки виявилися нікому не потрібними…

Марта не могла повірити своїм вухам. Та як же це так?! Чого тут тільки не було! У Марти розбігалися очі, в горлянці застряг схвильований подих, в голові запаморочилося. Так багато іграшок Марта ще ніколи не бачила в своєму житті. Зі стелі до підлоги все було вкрито іграшками. Усі шафи та полиці рясніли іграшками. Та найголовніше було те що всі вони були абсолютно новими. Друзі Марти ходили по кімнаті наче уві сні, постійно наповнюючи повітря луною вигуків здивування та захоплення.

Марта не знала куди дивитися. Може на шафи з ляльками? Високі та широкі різьблені шафи з темного дерева, явно старовинні, були заставлені усілякими ляльками: маленькими та великими, з довгим та коротким волоссям, в гарному, барвистому вбранні, історичному та більш-менш сучасному. Там же стояли височезні та повністю оздоблені лялькові будинки з найдрібнішими деталями. На верхівці однієї з шаф сиділа пухнаста строката сова, яка дивилася на Марту своїми маленькими блискучими оченятами-намистинами наче справжня; Марті навіть здавалося, що вона ось-ось почне ухати, в одній кігтистій лапі вона дуже натурально тримала мишу. В проміжку між шафами розкинулося королівство лісових тварин на фоні різноманітних дерев та кущів, що були майстерно зображені на стіні.

Трошки далі, на полицях знаходилися біноклі, підзорні труби, компаси, товстезні атласи та інше приладдя для юних та відважних шукачів пригод. На стіні висіли карти та плакати із зображенням різних країн, їх відкривачів, племен та народів. Марта навіть бачила там набори для юних детективів, палеонтологів, дослідників та лікарів. На круглому столі стояв набір із величезними шахами, а біля нього ляльковий театр з маріонетками. На старовинному комоді стояла ціла купа різноманітних скарбничок та шкатулок; деякі були різьблені, деякі розфарбовані – та всі чарівні. Марта переводила погляд з одного чудернацького візерунка на інший, коли вона побачила те що змусило її голосно зойкнути та забути про все інше.

В кріслі з широкими бильцями в білому в’язаному светрику сидів брунатний плюшевий ведмедик та не зводив з Марти зацікавлених очей. Справжній плюшевий ведмедик! Саме такий про якого вона завжди мріяла! До того ж, він вибрав саме її! Марта завищала, схопила ведмедика та пригорнула його до себе із величезною щасливою посмішкою на захопленому обличчі. Вона знайшла свій подарунок.

Вона бачила краєм ока та чула краєм вуха Мілену, що стояла біля лялькового будинку, стиснувши перед собою долоні, а пані Тіна показувала їй як там все працює. Оленка копирсалася серед шкатулок для прикрас. Ілона примушувала хлопців тягати її по всій кімнаті, розриваючись між шафами, в той час як вони нарікали, що теж хочуть все як слід роздивитися і що їм вже набридло витріщатися на ляльки… здавалося, це тягнеться годинами… Та все ж прийшов той час, коли всі вибрали собі подарунки до душі – пані Тіна була просто в захваті від того, що іграшки її покійного чоловіка нарешті знайшли свої руки – і всі подріботіли назад до вітальні.

Марта відчувала як починає потроху засинати. Вона сиділа обійнявшись зі своїм ведмедиком та намагаючись придумати йому ім’я. Та чомусь до голови нічого не приходило. Може через те що її голова наразі була заповнена до межі. Так багато всього сталося. Голова гуділа, а очі закривалися… Пані Тіна метушилася навколо них. Ілона казала щось про те що вона впевнена, що навіть в столичних магазинах нема такого великого вибору та таких чудових іграшок. Марта не помітила як заснула. Крізь сон вона відчувала, що її щось лагідно погойдує зі сторони в сторону під веселе белькотіння дзвіночка…

КІНЕЦЬ