Хроніки Високогірного Королівства. Розділ 1. Етелінда

ХРОНІКИ ВИСОКОГІРНОГО КОРОЛІВСТВА

Розділ 1: ЕТЕЛІНДА

Частина сьома (заключна)

Повернувшись до палацу Еверілл довго думав що ж йому робити із коханою чий дотик міг стільки біди та лиха наробити. Він геть не розумів магії та її законів. Проте добре розумів, бо бачив на власні очі, що то є велика сила чи-то не самої природи проти якої він не спроможний нічого зробити і що нема їй місця в його королівстві. Проте, що можна зробити як та сила є невід’ємною частиною самої Етелінди? Її ж бо не вирубати із корінням як дерево та не спалити у вогнищі! До того ж, так чи так, а він кохав свою місячну панну та не волів заподіяти їй болю.

Він бачив як зле зробилося Етелінді від того що вона була назавжди відлучена від лісу та наказав створити невеличкий гай під її вікнами щоб хоч якось зарадити її стражданням. Сумлінно працювали найкращі садівники королівства над тим завданням, проте робота йшла дуже повільно – доки Етелінда не вирішила їм допомогти. Тож, коли настала ніч, що залила гай чарівним місячним мерехтінням, вона сіла на підвіконні та тихенько заспівала – а з кінчиків її пальців почала витися срібно-зелена нитка, лишаючи чарівний розпис із повзучих рослин на стіні палацу.

А коли вранці садівники повернулися, щоб продовжити працювати, то опинилися в справжньому лісі серед високих дерев та густого підліска. Етелінда, яка замріяно блукала ще зовсім новими стежинами, привітала їх біля входу, подякувала за їхню дивовижну роботу, та, побачивши їхні банькаті від здивування очі, лукаво натякнула, що то мабуть через магічну силу повного місяця, що усе так швидко розрослося та розквітло за одну ніч. Як там не було, садівників було щедро винагороджено за їхню працю та вислано далеко за межі королівства, щоб не патякали зайвого про те, що то за дива вони бачили.

Настав день весілля Еверілла та Етелінди. Під час весільної церемонії їхні руки було перев’язано яскраво-червоною стрічкою на знак того що їхні серця, життя та долі були назавжди пов’язані разом та міцно переплетені між собою і що ніхто і ніщо ніколи не розіб’є їхній союз. На честь весілля Еверілл подарував Етелінді прегарну шаль із найтоншого мережива та оголосив що від нині його королівство буде носити ім’я його дружини та називатися Етельградом.

Коли ж вражена Етелінда запитала його що вона може подарувати йому, Еверілл пригорнув її до себе та жартома відповів «Окрім спадкоємця?».

Етелінда зашарілася.

 – Насправді, – повільно, наче затинаючись, продовжив він, – є дещо таке, що тільки ти можеш мені подарувати… Проте чи буде на то твоя воля?

 – Що ж це таке, любий мій Еверіллу? – лагідно перепитала Етелінда.

Еверілл перевів подих, подивився їй прямісінько в очі, і нарешті сказав –

 – Ти маєш назавжди відмовитися від своєї магічної сили, Етеліндо. Бо немає їй місця в світі буденному. Бо вона тільки лихом обертається. Ти маєш позбавитися її доки вона не накоїла ще більшої біди. Бо ти не контролюєш її – вона контролює тебе. Вона змушує тебе робити химерні речі. Ти маєш це зробити. Ти маєш це зробити зараз. – Він поцілував її. – Я чекатиму тебе на святі. – Та пішов.

Етелінда заклякла. Та що було робити? Еверілл мав рацію. Вона не контролювала своєї сили, що калатала в її серці наче дзвін та гомоніла в її жилах наче гірська річка. Вона не знала як. То був нестримний, волелюбний вихор, що не заточити всередині тіла, що не приборкати заборонами. Він завжди буде вирувати та прагнути вирватися на свободу. Проте вона вибрала хоч і непросте, але буденне життя, серед інших буденних; вона відмовилася бути господинею магічного лісу, то навіщо їй тепер магічна сила?

Етелінда взяла в руки шаль, що її подарував їй Еверілл, та заплакала. Пекучі сльози, що вона наче кинджалом вирізала з самого серця, падали на шаль та перетворювалися на блискучі камінці. А коли сльози нарешті скінчилися, Етелінда загорнула шаль, що мерехтіла справжніми діамантами чистої сили, та сховала її на самісінькому дні дерев’яного сундука, подалі від заздрісних очей, подалі від власного бажання вдягнути її собі на плечі та знов відчути як її огортає та велика магічна сила, яку вона віддала зі власної волі.

З часом Етелінда народила Еверіллові трьох синів та, давши собі обіцянку того дня, повністю присвятила себе буденному життю, чоловікові та вихованню майбутніх воїнів та захисників королівства. Спокійна, лагідна та доброзичлива, вона вміла жити в гармонії з тим світом, що її оточує: чи-то магічний ліс без єдиної живої душі, чи-то палац посеред великого та бурхливого буденного міста. Тож заприсягнувши більше ніколи не користуватися магією, вона згодом навчилася жити за кам’яними мурами палацу. Вона стала дружиною, матір’ю, королевою та навіть найголовнішим радником свого чоловіка та короля. Так, в повсякденних клопотах та справах королівства, проходило життя Етелінди.

Проте вона ніколи не забувала про магічний ліс, де провела хтозна скільки років, та перенесла свою любов до нього на полотно. Навчившись прясти, ткати та вишивати, вона стала неперевершеною майстринею та прикрасила чи то не увесь палац своїми пречудовими гобеленами, які неодмінно зображали безмежний ліс, що закликав прогулятися його звивистими стежинами, та причаровував око своїми величними деревами, в гіллі яких (якщо придивитися) можна було побачити тендітні істоти з крилами, що мерехтіли різними кольорами, які стали відомі у всьому королівстві та за його межами.

Етелінда не порушила своєї обітниці та жодного разу не зазирнула на дно сундука, де колись сховала шаль, в чиїх діамантах, форма яких нагадувала краплини сліз, береглася її магічна сила.

Проте все назавжди змінилося із народженням її з Еверіллом єдиної доньки, Нерміни, яка успадкувала не тільки магічну силу своєї матері, а ще й кепську вдачу свого батька...

КІНЕЦЬ ПЕРШОГО РОЗДІЛУ

Частина перша
Частина друга
Частина третя
Частина четверта
Частина п'ята
Частина шоста

(с) Фаріда Местек