Хроніки Високогірного Королівства. Розділ 2. Нерміна

ХРОНІКИ ВИСОКОГІРНОГО КОРОЛІВСТВА

Розділ 2: НЕРМІНА 

Частина перша

Нерміна Всемогутня… Нерміна Серпентина… Нерміна Жінка-Змійка… Нерміна Небезпечна… Нерміна Навіжена… Нерміна має багато імен, прізвиськ та назв. Проте, мабуть, найголовнішим та найвідомішим ім’ям, яке збереглося на сторінках, що я постійно гортаю та вивчаю, напевно є Нерміна Велика Панна Високогірного Королівства, або, якщо скорочено, Нерміна Високогірна.

Безперечно, вона є найвідомішою та наймогутнішою великою панною чи то високогірною панною, яка колись жила та правила Високогірним Королівством. Адже вона є його засновницею та першою правителькою. До того ж, якби не її палке бажання, породжене розпачем та ненавистю до власного чоловіка, побудувати королівство де матимуть владу та правитимуть тільки жінки, такого місця напевне ніколи б не існувало.

Її ім’я визиває як безкрає благоговіння перед її величною постаттю так і всепоглинаючий страх перед її персоною. Серед нотатків, що розповідають про її життя та царювання, є ціла купа її зображень, а також пісень і легенд, що оспівують її надзвичайну магічну силу, її боротьбу, її самотність, її безумство, її зухвалі експерименти, її потворні створіння та її трагічне кохання.

Також, всі вони розповідають одне й те саме – Нерміна Високогірна вміла з власної волі перевтілюватися на змію. Навіть її офіційний портрет зображує її напівжінкою-напівзмійкою із довгим, густим волоссям, що несамовитими темними хвилями звивається та клубочиться у її ніг, кожне пасмо якого нагадує зміюку.

Тож, як усе починалося? Мені вдалося знайти декілька дуже старих записів, не всі з яких, на жаль, вдалося прочитати, можливо навіть зроблених самою Етеліндою, стосовно того часу. Здається, вона є чи не єдиним свідком тих химерних подій, які почали відбуватися у палаці із народженням її доньки.

Нерміна, судячи з усього, почала використовувати магічну силу з якою народилася ще немовлям. Її темно-сірі очі – батькові очі – були сповнені вражаючим своєю ясністю розумінням. Наче вона вже знала що до чого як тільки-но розплющила їх.

Проте то були неспокійні, бурхливі очі, в яких спалахували блискавки та прямий погляд яких пронизував списом та лякав темрявою. Немов небо, що затягнуло непрозорими хмарами під час буревію, вони міняли свій колір та палахкотіли невтамованим гнівом та неминучою небезпекою. А в їхніх сталевих глибинах, гойдаючись та згинаючись на сильному вітру, виднілися височенні та стрункі дерева кипарису, вкриті чорним листям, над якими із пронизливим та моторошним клекотом кружляли круки.

Побачивши те жахливе видіння, Етелінда відсахнулася від колиски. Вона одразу впізнала що то було. Прокльон Морокового Лісу. Це було послання. Ліс не пробачив їй зради. Не пробачив того, що зреклася його дару. Він оповив душу та серце її єдиної доньки найтемнішими чарами, що тільки існували, та назавжди став страшною відмітиною на її долі за те що багато років тому Етелінда зрадила його, обравши буденне життя.

То була його страшна помста. Дочекавшись слушної нагоди, він нарешті наніс свого нищівного удару. Незважаючи на трьох синів, які мали стати великими воїнами та чию долю вирішував Еверілл, Етелінда завжди хотіла мати донечку, якій би передала свою любов до лісу, шану до усіх його мешканців, навчила би співати, грати на арфі, прясти, ткати та вишивати. І от, нарешті, коли вона вже й не сподівалася, що її мрія здійсниться, бо пройшло чимало років з народження її останнього сина, в неї народилася довгоочікувана донька. Проте її мрія дуже скоро перетворилася на кошмар.

З того самого часу як Етелінда побачила чорне листя на деревах та чорних круків над ними не знала вона спокою, очікуючи із кам’яним від страху серцем, як ті лихі чари викажуть себе, картаючи себе за те що занапастила власне дитя. Бо добре знала, що то була її провина. Вона прирекла свою єдину доньку на вічні душевні муки та поневіряння. Знала, що не бути їй щасливою. Не бути коханою. Знала, що страждатиме вона усе життя. Приречена бути чужинкою у власній домівці. Завше невдоволена. Завше неспокійна.

Одного ранку прийшла Етелінда до кімнати доньки та й заклякла. Стіни були вкриті чорними та темно-зеленими стовбурами повзучих рослин по яких шастали хуткі ящери та гігантські, волохаті павуки, схожі на химерних крабів своєю незграбною ходою. Крізь щілини заповзали гадюки. На підвіконні стрибали ропухи та ще й несамовито крекотали. З каміну виповзали бридкі слизняки.

Посеред кімнати розлилося справжнє болото, в’язке та покрите непрозорою тван’ю над яким гуділи комарі та бабки, чиї крила виблискували райдугою кожного разу як чіплялися за промінь сонця, що сором’язливо зазирав до кімнати. Стеля та підлога були помережані щільним павутинням. Галас та сморід стояли неймовірні.

Нерміна, тим часом, лежала у своїй колисці, махала своїми маленькими, пухкими рученятами та гиготіла що було сили.

 – Нерміно, дитинко, що ж ти оце накоїла? – скрушно питала Етелінда, хапаючись за голову руками. – Що ми тепер скажемо твоєму батькові? – Етелінда опустила руки та сумно захитала головою. – Не сподобається йому це. Ой, не сподобається.

Нерміна тільки продовжувала заливатися нестримним дитячим сміхом. Проте той сміх був більш схожий на вереск гігантського хижого птаха, як той кинувся вниз щойно запримітивши здобич. 

ДАЛІ БУДЕ... 

(с) Фаріда Местек