Хроніки Високогірного Королівства. Розділ 2. Нерміна

ХРОНІКИ ВИСОКОГІРНОГО КОРОЛІВСТВА

Розділ 2: НЕРМІНА

Частина дев'ята

 – Ти так кого завгодно розбудеш, нехай навіть у потойбіччі.... – кволо промимрила Хейзел, повільно відкриваючи очі.

 – Ти жива! – заволала Нерміна що було сили. – Ти не померла!

Хейзел покачала головою та навіть вичавила із себе посмішку.

 – Жива...

 – Але твої крила... вони... – Нерміна не знала як сказати про те у якому кепському стані вони були. – Перелісок! – Нерміна ляснула себе по чолу. – Як я могла забути! Тобі стане краще як тільки-но ти опинишся серед твоїх друзів! Нам негайно треба знайти щось таке де є багато дерев.

Нерміна сумнівно подивилася на перлинно-білі арки навколо них.

Хейзел знов кволо посміхнулася.

 – Так то воно так – мені дійсно стане набагато краще серед дерев – зникне ця млявість і все інше – от тільки крилам моїм це не допоможе. Для цього мені потрібна госамерова нитка, а вона, на жаль, не на кожному кущі росте. Та й вправна павучиха не завадила б…

 – Яка… яка нитка? – перепитала Нерміна.

 – Нитка зіткана з найтонкішого павутиння, що тільки існує в світі, – пояснила Хейзел. – Тільки вона має силу повернути мої крила до належного стану – чи, принаймні, залатати їх.

 – То де ж нам шукати ту диво-нитку?

 – На початку осені, – сумно відповіла Хейзел. – Проте, – швидко додала вона, побачивши розпач в Нерміниних очах, – ходять чутки, що іноді вона з’являється і влітку, і навесні. – Вона лагідно посміхнулася. – Може мені знов пощастить, га? Адже мені пощастило зустріти тебе –

Нерміна голосно фиркнула.

 – Пощастило? Це ж все моя провина! – Вона гірко зітхнула. – Не треба було дозволяти тобі прикривати мене наче щит. А що як ми не знайдемо ту кляту нитку? Що тоді?

 – Нерміно, не картай себе. Я знала на що йшла. Я хотіла допомогти чим могла. До того ж, не дарма... – Хейзел обвела безсилою рукою аркади, що були схожі на застиглі водограї. – Тепер ми в безпеці. Проте...

Нерміна кивнула.

 – Проте попереду на нас чекає довгий та нелегкий шлях, – підхопила вона слова подруги. – Треба як слід перепочити, відновити сили та вирішити як визволити з полону інших втікачок. Ну що ж! Тоді рушаймо. Нема чого гаяти час.

«Так, краще щось робити ніж лементувати через те чого вже не виправити,» – подумки додала вона.

Нерміна звелася на ноги та допомогла Хейзел сісти на коня, відводячи очі від її скалічених крил. Взявши до руки поводи, вона повела Нокс по сходах. Вони опинилися у широкому світлому тунелі на стінах якого розквітали та світилися примарні візерунки. Згодом тунель вивів їх назовні.

Нерміна прикрила очі рукою від сонячного світла яке привітало їх своїм сліпучим блиском та роздивилася. Навколо розкинулася простора долина посеред нагір'я, деінде виднілися чагарники та поодинокі хвойні дерева. Під ногами жваво тріпотіла закоротка травичка та привертали увагу невеличкі, яскраві квіти, які вже давно пристосувалися до життя на дикому гірському плато, де не можна було сховатися від вітрів, снігів, дощів чи сонця. Перед ними, наче стрічка, бігла стежина, яка вела до невеликої розщелини в неприступній стіні сірувато-бузкової гори, що грізно здіймалася поодаль. Десь гуркотів водограй.

 – Перш за все треба набрати води, – сказала Нерміна, – та знайти щось їстівне.

Хейзел вказала на скупчення кущів на невеликій відстані від них. Нерміна придивилася та побачила крупні темно-сині ягоди серед залитого сонцям листя, що здавалося від цього металевим. Нерміна скептично подивилася на подругу.

 – А що як вони отруйні? Я не дуже розуміюся на ягодах.

Хейзел посміхнулася.

 – На відміну від мене.

 – Добре, – сказала Нерміна. – Тоді ти назбирай ягід, тільки так щоб можна було наїстися, – в її голосі чітко лунали великі сумніви щодо цього, – а я піду на пошуки води.

Коли вона повернулася із повною пляшкою то побачила що Нокс із завзяттям наминає травичку навколо чагарнику, в той час як Хейзел сплела два гарні кошики, наповнила їх соковитими ягодами та наразі щось промовляла до куща під яким примостилася; її крила сумним дрантям звисали за її спиною.

Нерміна дала пляшку Хейзел та відвела Нокс до водограю щоб напоїти.

Коли вона повернулася та попоїла, Хейзел запитала:

 – То куди ми прямуємо і що це за місце? Що трапилося після того як ми покинули Чорноліс?

Нерміна розповіла їй про те що їй наказала зробити Етелінда та додала –

 – А прямуємо ми до самої верхівки Імлистих Гір, де я сподіваюся знайти те, що побудувала у своїй уяві, тоді коли ти мене захищала. Сподіваюся, що я знайду те що шукаю, і що твоя жертва дійсно було не дарма.

Наче вивчивши напам'ять карту, яку бачила тільки вона, Нерміна добре знала куди треба йти. Окинувши оком гірські хребти, що оточували їх з усіх боків, вона та Хейзел сіли на коня та поїхали далі. Поступово місцевість навколо них ставала все більш привітною та чарівною. У захваті вони дивилися на зелені долини, сині озера, змійки-річки, водограї та глибокі урвища повз які пролягав їхній шлях. Над ними серед товстих хмар, прошитих сонячним промінням, літали та вітали їх своїми дикими криками велетенські птахи та цікаво розглядали з крутих скель розумними очами дивні тварини з масивними, пишними рогами.

Нарешті, вони опинилися серед густого смарагдового лісу, що складався з невисоких проте кремезних дерев, які ласкаво прийняли Хейзел до себе та пригорнули у своїх шелестких обіймах. Нерміна вирішили зачекати на її повернення неподалік, притулившись до гладкої поверхні скелі, вкриту товстим шаром м’якого моху. Скориставшись можливістю короткого відпочинку, вона заплющила очі та задрімала. А кола відкрила очі, то побачила Хейзел здорову та усміхнену з двома кошиками в руках. В одному з кошиків було чимало ягід та горіхів, а в іншому –

Нерміна відчула як вирячилися її очі.

 – Це... це… це… – затинаючись почала вона, аж поки в неї не урвався терпець. – Та як її там цю кляту нитку?!

Хейзел засміялася та закивала головою.

 – Госамерова! – підказала вона, заливаючись сміхом, в той час як її очі випромінювали нестримну радість. – Тобто, наразі це ще тільки павутиннячко... але саме з такого павутиннячка робиться та сама нитка, яка мені потрібна.

Нерміна знов подивилася у другий кошик, сподіваючись побачити там спритну павучиху за справою, проте була розчарована. Вона запитально подивилася на Хейзел.

 – Ти казала що тобі знадобиться допомога вправної павучихи, – нагадала вона.

Хейзел знизала плечима.

 – Павучихи я не знайшла. Та гадаю це не проблема. Ти маєш знати як робити прядиво та шити. Всі жінки вашого королівства добре знаються на цьому. Тож...

Нерміна захитала головою.

 – Не всі. Моя мати, наприклад, дійсно справжня майстриня. Мабуть найкраща в усьому королівстві й понині. А от мені це ніколи не подобалося – от і рукодільниця з мене дуже погана вийшла.

Хейзел посміхнулася.

 – Ну що ж, доведеться ризикувати. Все буде добре, – впевнено додала вона, коли Нерміна знов захитала головою. – Не забувай що це чарівна нитка. Вона сама буде тебе направляти та допомагати.

Незабаром вони знову відправилися в дорогу. На ніч вони зупинилися в невеличкій печері, а рано вранці продовжили подорож. Нерміна не могла не захоплюватися красою краю, який бачила навколо себе.

Нарешті, коли сонце знов почало полум'яніти на небосхилі та занурюватися у рожево-бузкові хмари, Нерміна побачила високо над своєю головою обриси замку, оточеного густим лісом, який вона намалювала у своїй уяві.

Вечірнє світло надавало особливо таємничого та теплого відтінку кам'яним стінам, що були помережані зеленими ланцюгами повзучих рослин та червоними квітками. В одному з вікон на першому поверсі виднілося мерехтіння жовтуватого світла наче від полум'я в каміні. Нерміна та Хейзел обмінялися здивованими поглядами. Нерміна ніжно поплескала Нокс.

 – Бачиш, дівчинко? Це наш новий дім. Ще трішечки і ми всі зможемо добряче перепочити. 

ДАЛІ БУДЕ... 

Попередні частини 

(с) Фаріда Местек

Хроніки Високогірного Королівства. Розділ 2. Нерміна

ХРОНІКИ ВИСОКОГІРНОГО КОРОЛІВСТВА

Розділ 2: НЕРМІНА

Частина восьма

Нерміна обернулася та зухвало подивилася на воїнів, що її їх оточили, непомітно намагаючись полічити скільки ж їх було та які в них були шанси подолати їх.

 – За наказом Еверілла Всемогутнього, Володаря Етельграду, – раптом гучно та дзвінко пролунало в повітрі – за допомогу та сприянню злочинниці, засудженої до страти, – Хейзел здригнулася позаду неї – за підбурення до повстання заміжніх жінок королівства, за використання чорної магії проти його мешканців та за порушення закону королівства про втечу, ЇЇ Королівське Високосте, Нерміна, донька Еверілла, дружина Ателіка –

Нерміна голосно пирхнула.

 – Стули пельку, йолопе, – презирливо сказала вона. – Та передай моєму вельмишановному батькові, що я не збираюся повертатися чи підкорюватися його безглуздим законам.

 – Ваше Високосте, – спокійно та повільно проказав вісник наче розмовляв із божевільною та дуже небезпечною особою, – будьте розважливі. Вас оточено. Ви порушили вже чимало законів. На вас чекає неминуче покарання. Будь ласка схаменіться поки ще є шанс та повертайтеся до столиці. Дозвольте нам бути вашим почесним караулом та супроводжувати вас до палацу як на те заслуговує донька володаря – радше ніж схопити, закувати в кайдани та повернути силою як просту втікачку.

Нерміна залилася сміхом.

 – Схопити? Закувати в кайдани? Повернути силою? – глузливо перепитала вона. – Для цього вам знадобиться спочатку мене наздогнати, чи не так? Адже мені все ще є куди тікати.

І вона вказала на Чорноліс позаду себе. Серед воїнів королівства промайнув стурбований легіт.

 – Ваше Високосте… Пані Ателік… Невже ви збираєтеся?.. Та це ж суцільне божевілля! – не стримався вісник. – Ви мабуть просто не розумієте що кажете. Ви хоч знаєте що це за місцина? Це прокляте місце. Живим з нього ще ніхто і ніколи не повертався.

 – Ти ба! Тож, як доречно, що я не маю жодного наміру повертатися до цього огидного королівства.

Нерміна пришпорила Нокс.

 – Ваше Високосте, зачекайте!

Нокс стала на дибки.

 – Пані Ателік… Нерміно, зупиниться! Не робіть дурниць! Ви тільки занапастите себе. Проте… – вже захлинаючись від жаху белькотів вісник, – проте… якщо ви віддасте нам чужинку –

Нерміна подивилася на нього таким крижаним поглядом, який так нагадував Еверіллів, що той одразу замовк. Наступної хвилини, кинувши останній зухвалий погляд їхню ватагу, вона глибоко вдихнула, схопилася щосили за поводи та помчала стрімголов до Чорнолісу.

Нерміна знала, що вони неодмінно рушать за ними, бо мали повернути обох до столиці чого б це їм не коштувало. Нерміна добре знала свого батька та його накази – доречніше сказати, вона добре знала його як правителя, бо як батько він завжди тримався від неї на відстані. Проте вона також знала що хоч на деякий час але все ж таки зможе відірватися від них, бо отвір, що вів до лісу – ледве видимий серед спотворених дерев – був завузьким щоб дозволити їм усім одразу заїхати всередину. До того ж, вона сподівалася мати принаймні декілька хвилин фори завдяки елементу несподіванки та того неминучого страху, що мав скувати їх перш ніж потикатися до Чорнолісу.

А вже наступної митті, опинившись в самому лісі, серед імли, що важким та вогким павутинням висіла в повітрі, Нерміна відчула такий нестерпний холод, що забула про все на світі. Ні, то був не просто холод – то була крижана лють та безжальна помста скривджених магічних істот – жива та мертва одночасно. Нерміна уявляла гігантське невидиме створіння, що несамовито впивалось, пронизувало та шматувало її тіло своїми гострими пазурами та іклами. Нокс почала здригатися наче в припадку.

А потім був тільки нестерпний біль... Нерміна не могла дихати... в очах потемніло... вона летіла наче в прірву... в вухах пронизливо насвистував вітер та луною розносилося істеричне іржання наляканого коня... Холод стискав у своїх невблаганних обіймах, перетворюючи внутрішні ограни на кригу... висмоктуючи життя...

Аж раптом Нерміна відчула лагідне тепло вогнища, що приємно лоскотало її шкіру та наповнювало теплом наче велика чашка гарячого та солодкого напою. Вона хутко розплющила очі та побачила що то Хейзел огорнула її та її коня своїми крилами.

 – Нічого собі... – промимрила Нерміна, відчуваючи неабияке полегшення від того що знов може дихати на повні груди та відчуває свої кінцівки.

Нерміна тільки-но хотіла подякувати Хейзел за вчасний порятунок, коли із жахом побачила що відбувалося навколо неї. Тепер, коли вона прийшла до тями та була захищена від холоду магічними крилами ельфійки, вона чула жахливі крики та бачила ще більш жахливі речі.

По темній, вологій землі, від якої віяло сирістю та смерділо гниллю, повзло та звивалося довге, вузлувате коріння – от тільки то вже було ніяке не коріння – то були обвуглені руки та пальці колись замурованих в деревах людей. Вони хапали вершників, які щосили пручалися та кричали, та засмоктували їх усередину стовбурів, перетворюючи на сірий, прозорий дим.

Нерміна притулилася до коня та благала її мчати щодуху через темряву, імлу та смерть. Вона знала, що їх не чіпають тільки завдяки ельфійському захисту Хейзел, проте навіть у відносній безпеці їй аж ніяк не хотілося там затримуватися.

Вона знов видихнула із полегшенням тільки коли вони залишили Чорноліс позаду та опинилися у підніжжя високої синьо-сірої гори, чия верхівка ховалося чи то поміж хмар, чи то поміж густої імли, що була схожа на майстерно прядене мереживо.

На жаль, її полегшення було короткочасним, бо дехто з воїнів все ж таки спромігся протистояти чарам лісу та наздогнати їх на іншому боці.

 – Нерміно! – гримнув чийсь захриплий голос. – Стій! Стій – а то гірше буде!

Нерміна подивилася через плече, щоб спопелити поглядом того, хто насмілився їй так нахабно погрожувати, та побачила ліс стріл націлений на неї.

 – Ви не посмієте, – прошипіла вона. – Я потрібна вам живою.

 – Нехай, – обізвався якийсь нахаба з-поміж вцілілих вершників. – Проте невеличке поранення вас навряд чи вб'є. Тільки як слід присмирить.

Хейзел голосно зойкнула та ще міцніше огорнула Нерміну своїми крилами – ті шалено тріпотіли в унісон з її серцебиттям.

 – А щодо чужинки, – говорючий байдуже знизав плечима – вона так чи так приречена до страти. Не бачу великої різниці де та як це станеться.

Його товариство підтримало його одностайним киванням голів та муркотінням на знак згоди.

Нерміна гнівно блимнула очима. Що робити?

 – Нерміно, – прошепотіла їй на вухо Хейзел, – скажи, що тобі потрібно?

Нерміна пригадала слова Етелінди.

 – Час.

Хейзел кивнула.

 – Тоді ти матимеш стільки часу, скільки я зможу встояти проти їхніх срібних стріл.

Нерміна нахмурилась.

 – Що ти маєш на – ?

 – Не гай часу, Нерміно! – хутко перебила її Хейзел. – Роби, що треба робити, а я їх затримаю!

З цими словами вона зістрибнула з коня та розправила свої крила – закриваючи Нерміну та Нокс від вершників наче прозорим щитом, що продовжував виблискувати райдугою навіть за відсутності сонця. Нерміна не знала чи то була її уява, чи ні, що крила стали чи не в два рази більше ніж раніше та були схожі на вітрила корабля.

 – Нерміно! – зашипіла Хейзел в той самий час як перший залп стріл засвистів в повітрі.

Нерміна хутко прийнялася до справи. Вона стала спиною до Чорнолісу та обличчям до Імлистих Гір, заплющила очі та почала відчайдушно думати про те яким хоче бачити своє майбутнє королівство. Потім почала промовляти та наспівувати до землі, що була під її ногами, так наче та була жива, в той час як її серце здригалося та стискалося від болю кожного разу як вона чула болісні крики Хейзел позаду себе.

Через силу, бо не могла терпіти як страждає подруга та нічого не робити щоб хоч якось завадити цьому, Нерміна уявляла як засіває насіння в землю, як вплітає стрічки до коси – бачила наче у видінні як її мрії та сподівання проростають крізь землю у вигляді паросточків та розквітають на поверхні у формі прекрасних квітів, яких вона ніколи раніше не бачила.

Тоді вона взяла чарівну шаль, що подарувала їй мати, доторкнулася до одного з коштовних камінців, що блистіли застиглими сльозами на прядиві, та незчулась як він опинився у неї на долоні. Нерміна стисла його що було сили та одразу відчула лоскотання життєдайної водиці. Приголомшена, вона дивилася як крапля за краплею падає на землю та... Нерміна не вірила своїм очам…

Там де вони падали та розбивалися на незлічену кількість краплинок , що утворювали струмочки та потічки, які розтікалися у різні боки, з'являлися нитки, що мерехтіли наче місячне проміння та, здіймаючись догори, перепліталися поміж собою, утворюючи перламутрові аркади, що тягнулися аж до самої гори прозорим тунелем на стінах якого з'являлися тендітні візерунки зі світла та тіні, що дуже нагадували улюблені лісові мотиви Етелінди. Всередині тунелю з’явилися сходи.

Нерміна не знала скільки часу стояла, роззявивши рота, аж раптом вона відчула поштовх ззаду та, миттєво обернувшись, побачила як знесилена Хейзел падає додолу. Нерміна підхопила її та обережно опустила на землю, а, потім, побачивши її зруйновані крила, що кволо тріпотіли, тліли та осипалися там де їх простромили срібні стріли, гірко заплакала, тулячи її до себе таку бліду, таку холодну, таку неживу, та вкриваючи її чоло безпорадними поцілунками та благаннями. Не вмирай… тільки не вмирай…

Вона була настільки засмучена, що не одразу помітила, що ані воїни, ані їхні стріли більше не загрожували їм – долетівши до високих арок та зводів, вони наче натикалися на невидимий бар’єр та перетворювалися на пил.

«Ніхто без твого дозволу не зможе ступити на твою землю. Бо моя любов захистить тебе…» – пригадала Нерміна слова Етелінди. Ті слова, що вона їх тихенько бурмотіла наче замовляння, ледве ворушачи губами, але відчуваючи їх у своєму серці наче пекуче жало кропиви, з’являлися точнісінько як стібки на полотні, одне за одним, на центральній арці.

«Тепер це моя земля…» – подумала у подиві Нерміна. «Від Чорнолісу до Імлистих Гір…»

Відкинувши голову назад, вона залилася гучним сміхом, що гримів наче водограй, відбивався наче бризки від аркад та розносився луною на всі чотири сторони. 

ДАЛІ БУДЕ... 

Попередні частини 

(с) Фаріда Местек

Ассоль

Ассоль.

      Капитан Грэй сидел в старой таверне маленького портового городка, куда они обычно сворачивали, чтобы пополнить запасы провизии и воды. В этот час здесь было немноголюдно, и он мог посидеть наедине со своими мыслями. Грэй сидел, потягивая вино и задумчиво рассматривая трещинки на поверхности стола. Шум на другом конце зала привлек его внимание. Мария, хозяйка кабачка, обслуживала компанию подвыпивших матросов, перебрасываясь с ними незамысловатыми шутками. Она ловко расставила перед ними тяжелые кружки и пошла к стойке, зажав поднос под мышкой и слегка покачивая бедрами. Крепкие загорелые парни провожали умильными взглядами ее ладную фигуру с волной каштановых волос, рассыпанных по плечам. Ее все здесь любили и не позволяли себе ничего лишнего. Впрочем, она умела постоять за себя. "Какая женщина", – подумал Грэй, наблюдая, как она протирает стойку мягкой фланелью, - "заботливая, нежная, все понимающая и все прощающая". Она всегда знала, когда его лучше оставить одного. Вот и сейчас даже не посмотрит в его сторону. И нашелся же такой подонок, который бросил ее одну с малолетним сынишкой.

      - Дядя Грэй! - услышал он звонкий голос за своей спиной и вот уже Томми крепко вцепился в его рукав, радостно смеясь и преданно заглядывая ему в глаза. - Ты обещал научить меня ставить паруса.

      - Подрасти сначала, - Грэй потрепал мальчика по густым непослушным волосам. - Лучше приходи ко мне вечером – я позанимаюсь с тобой географией и математикой.

      - Приду, - мальчик благодарно улыбнулся и снова потянул его за рукав. - А теперь расскажи, как вы попали в шторм под этим как его... Или нет, - перебил он сам себя, - лучше расскажи, как ты построил корабль с алыми парусами и приплыл за своей любимой девушкой. Ну, этой как ее? Ассоль!

      Томми заглянул ему в лицо своими блестящими черными глазами и снова засмеялся. Просто так - от полноты жизни. У них с Ассоль тоже мог бы быть такой мальчик. Но лишения, пережитые в детские годы, не прошли для нее даром - она потеряла ребенка. Действительно ли она так хотела малыша или ее угнетало, что и в этом она не такая как все, но эта потеря окончательно отдалила их друг от друга. Ассоль откровенно скучала над учебниками и все чаще убегала от учителей, которых он ей нанял, к морю и бродила там в одиночестве среди скал. Сбрасывала изящные кожаные туфельки, сшитые лучшим мастером города, и шла по берегу, усеянному грудами ракушек, не чувствуя, как они впиваются в ее ступни. Просыпающаяся в ней женщина так и осталась в полудреме и она, по-прежнему, была все той же маленькой девочкой, которая когда-то бежала вдоль ручья за деревянным корабликом с алыми парусами.

      Ему часто снится сон, будто он просыпается ночью, а ее нет рядом. Он поспешно одевается, путаясь в одежде, и бросается на поиски. Однажды это произошло наяву. Тогда он долго бродил в предрассветных сумерках. Где-то рядом мягко шумело море, скрытое ажурной листвой деревьев. Он спустился по извилистой тропке к самому берегу и наконец увидел ее. Ассоль сидела, обхватив руками колени, на одном из огромных валунов, в беспорядке разбросанных по берегу. Волны разбивались о подножие камня, обдавая мелкими брызгами ее босые ноги. Грэй подошел совсем близко, но она даже не повернула головы, будто не слышала шороха мелких камешков, вылетающих у него из-под ног.

      - Почему ты так поступаешь со мной? - спросил он с горечью. - Я перед тобой ни в чем не виноват.

      - Нет, виноват, - она взглянула на него своими огромными черными глазами. - Ты отнял у меня мечту. Мечты ведь тем и хороши, что они не сбываются. - И она снова отвернулась к морю, смутно серевшему в предрассветной мгле, глядя туда, где примерно через час должно было взойти солнце.

      На следующий день, прощаясь с ним в порту, Ассоль виновато плакала у него на плече. - Возвращайся - я буду ждать, - просила она, задыхаясь от слез. - Забудь все, что я тебе наговорила вчера.

      - Она была красивая? - Томми все еще стоял рядом и серьезно смотрел на него.

      - Почему была? - удивился Грэй, - Ассоль и сейчас живет в большом старинном доме у моря. Каждое утро она выходит на берег и ждет своего прекрасного принца на корабле с алыми парусами.

      - А как же ты, Грэй? - возмутился Томми. - Ты же лучше любого принца.

      - Конечно, малыш, - улыбнулся Грэй и, поднявшись

из-за стола, направился к выходу.

      Свежий соленый ветер ударил ему в лицо. Наконец закончился штиль, задержавший их здесь на целую неделю. Завтра они выйдут в море и

через три дня на рассвете пройдут мимо его родных берегов. Как всегда он выйдет на палубу в потрепанном бушлате и будет провожать глазами знакомые очертания, подернутые фиолетовой дымкой, будто надеясь разглядеть стройную девичью фигурку на берегу.

(с) Анна Шевченко