Хроніки Високогірного Королівства. Розділ 2. Нерміна

ХРОНІКИ ВИСОКОГІРНОГО КОРОЛІВСТВА

Розділ 2: НЕРМІНА

Частина четверта

Стояв густий туман. Непрозора, молочно-біла завіса, що повністю накрила місто, наче ховала її від несхвального погляду світу, закриваючи очі на її сором. Адже вона покинула та втекла від власного чоловіка.

Незважаючи на сильну втому, Нерміна не могла всидіти на одному місті. Вона все ходила вздовж брами, назад та вперед, заламуючи руки; її щоки гарячково палахкотіли, а думки розліталися наче зграя переляканих горобців – хто куди.

Нарешті, невеличке віконце у брамі відчинилося. З’явилося стурбоване обличчя Етелінди.

 – Нерміно? Що ти тут робиш? Чому сама? Та ще й посеред ночі? Що трапилось?

 – Відчиняй браму, мамо, – втомлено відказала Нерміна. – Я ледве тримаюся на ногах. Все розповім як дух переведу.

Етелінда заклякла на місці.

 – Ти ж принесла ключа, так? – запитала Нерміна, зщуливши свої колючі очі.

Етелінда захитала головою.

 – Ти що жартуєш?!

 – Ключ від брами є тільки в твого батька, Нерміно. Ніхто не може брати його без його дозволу.

 – То що на цей раз? – глузливо запитала Нерміна. – Які нові химери ввижаються моєму батькові тепер?

Етелінда мовчала.

 – Мамо, що трапилося? – наразі серйозно запитала вона. – Що відбувається?

 – Твій батько ввів надзвичайний стан. Наразі брама зачинена як вдень так і вночі.

 – Навіщо?

Етелінда важко зітхнула.

 – Бо останнім часом в Етельграді почастішали випадки втечі. Дружини лишають своїх чоловіків та тікають геть. Подейкують, що їх до цього хтось закликає. Проте хто невідомо. Твій батько наказав провести розслідування та пильнувати вхід до столиці.

Нерміна вдоволено вишкірила зуби.

 – Отакої! Виявляється жінки Етельграду не такі вже й безхребетні та безвольні нікчеми, якими я їх досі вважала. Ну що ж, от і добре.

Етелінда витріщилася на доньку.

 – Добре? Нерміно, як ти можеш таке казати? Ти не розумієш, ти навіть гадки не маєш, що чекає на тих жінок! Доля гірша за смерть!

 – Доля гірша за смерть на них чекає у будь-якому випадку, мамо, завдяки тим законам, що встановив батько та його паскудна панська рада, – суворо відказала Нерміна до того як сплюнути на землю.

Етелінда захитала головою.

 – Ти навіть не уявляєш, доню, які тортури, знущання та приниження на них чекають після того як їх знайдуть та повернуть до столиці. Ще жодна жінка не змогла сховатися. Всіх піймали. Всіх повернули. Всіх ув’язнили. Ні. Краще їм залишатися вдома.

Нерміна глибоко вдихнула – так наче стримувала себе щоб щосили не закричати. Етелінда пильно придивилася до неї.

 – Нерміно, доню, що ти тут робиш? – знов запитала вона, цього разу із тривогою та підозрою в голосі.

Нерміна усміхнулася, проте то було радше схоже на оскал.

 – Так! Забула сказати. Я втекла від чоловіка. Я покинула Ателіка. Назавжди.

Етелінда пополотніла та вхопилася за край віконця.

 – Ні, ні, ні! – зарепетувала вона наступної миті. – Цього не може бути. Ні. Тільки не зараз. Нерміно, що ти накоїла? Це занадто небезпечно! Ти маєш негайно повертатися назад. Можливо ще є час все виправити. Ателік знає що ти втекла?

Нерміна знизала плечима, наче їй було байдуже щодо цього.

 – Гадаю, що так. Проте… можливо він був занадто зайнятий щоб помітити моє зникнення…

Нерміна знов вишкірилася як пригадала усіх тих зачарованих тварюк яких наслала на мешканців палацу.

Етелінда, тим часом, почала ходити назад та вперед, то зникаючи то з’являючись в полі її бачення, наче місяць з-за хмар.

 – Можливо ще є час... можливо ще є час... можливо ми ще можемо все виправити... – повторювала вона знов і знов собі під ніс. – Він напевно відправив вісника до твого батька, як тільки побачив, що тебе нема. Проте, його ще можливо затримати чи перехопити, якщо відправити когось йому на зустріч... Тим часом ти повернешся назад та вигадаєш щось правдоподібне, щоб пояснити своє тимчасове зникнення...

Нерміна фиркнула.

 – Мамо, краще принеси ключа та відчини цю кляту браму. Я не збираюся повертатися назад. Радше вже померти. Тож дарма ти так переймаєшся.

 – Нерміно! Не кажи казна що! – гаркнула Етелінда так наче в неї нарешті урвався терпець.

Нерміна здивовано подивилася на неї, бо ж ще ніколи не бачила щоб та хоч колись втрачала урівноваженість та самовладання. Невже вона нарешті довела свою спокійну наче незворушна поверхня озера в літню спеку матір до сказу? Нерміна усміхнулася сама до себе. Добре. Нарешті те безтурботне озеро вкрилося брижами.

 – Ти хоч уявляєш, що ти таке кажеш? – продовжила шипіти Етелінда. – Ти вже порушила чи не один закон, упнувши оцю свою дурню із втечею. Якщо я тебе зараз впущу, то приречу тебе на страшну долю, яка чекає на інших жінок-втікачок. Чи ти гадаєш, що твій батько стане приймати до уваги сімейні відносини?

 – Мені байдуже, – холодно відповіла Нерміна.

 – В нас дуже мало часу, – сказала Етелінда, не звертаючи уваги на її слова. – Вартовий має повернутися в будь-яку мить.

 – Тож не гаємо його. Відчиняй.

 – Нерміно, скільки тобі повторювати, в мене нема ключа!

 – Ключа! На біса тобі той ключ? Ми обидві знаємо, що тобі не потрібен ключ, щоб відчинити цю браму. До речі, я б теж могла це зробити без сторонньої допомоги, якби замість того щоб присипати мої сили з дитинства, ти краще б навчила мене як їх використовувати. На жаль, наразі, мої магічні здібності обмежені вичакловуванням тваринок з повітря.

 – Ти що використовуєш свої сили? – ледь-ледь прошепотіла Етелінда, знов витріщившись на доньку.

Нерміна пирхнула.

 – На стільки на скільки можу – завдяки тобі. Проте вони вже не раз ставали мені в нагоді. А ти хіба ні? – запитала вона.

 – Багато років тому я дала обіцянку твоєму батькові не використовувати своєї сили і маю намір її дотримуватися.

 – Навіть ціною життя власної доньки?

 – Нерміно! – жахнулася Етелінда. – Що ти таке кажеш?

 – Визнай, мамо. Це все твоя провина. Все що зараз відбувається в Етельграді – ти одна в усьому винна. Ти народилася із силою з якою мала можливість стати найвеличнішою та наймогутнішою жінкою королівства. На біса! Ти навіть могла стати його єдиною та непереможною володаркою! Натомість ти вирішила зректися своєї сили – свого чарівного дару – та віддати владу чоловікові, який настільки боявся того на що ти була здатна, що змусив тебе заприсягтися ніколи не чаклувати! Ти була королівським радником – найвпливовішою жінкою в королівстві – а потім взяла і відмовилася від цієї посади та усунулася від усіх справ. А дозволивши своєму чоловікові утворити панську раду, ти своїми власними руками привела до влади панів, які роблять все що їм тільки заманеться. Чого тільки варті оті їхні варварські закони стосовно жінок! А ти настільки звикла погоджуватися в усьому зі своїм чоловіком, що навіть зараз не наважуєшся піти проти його волі та впустити до рідного міста власну доньку. Саме ти прирекла жінок усього королівства на долю гіршу за смерть, Етеліндо! А разом із ними ти прирекла мене!

 – Нерміно...

 – Ти відчиниш цю трикляту браму чи ні? – загарчала Нерміна, важко дихаючи.

Етелінда вагалася. Нерміна зщуливши очі, чекала.

Нарешті Етелінда промовила:

 – Я не можу тебе впустити, Нерміно. Нема тобі вороття назад…

Нерміна оскаженіло заревіла.

 – Проте, – твердо продовжила Етелінда, підвищуючи голос, щоб перекричати доньку, – я виправлю свою помилку. Обіцяю. Тобі більше не доведеться підкорюватися законам батька чи чоловіка чи будь-чиїм законам окрім своїх власних. Від нині ти будеш сама собі законом та господинею. Від нині інші будуть підкорюватися тобі.

 – Я не розумію. Мамо… що ти кажеш?

 – Зачекай на мене. Та пам’ятай: тебе ніхто не повинен бачити. Краще сховайся. Я тебе знайду.

Етелінда закрила віконце.

Нерміна, зовсім спантеличена, повернулася до дубового гаю, сховавшись в його густому гіллі, де марно намагалася розтлумачити, слова матері. Від нині ти будеш сама собі законом та господинею. Від нині інші будуть підкорюватися тобі. Що це означає? Повна маячня. Та все ж, то було краще ніж гадати чи повернеться вона, як обіцяла, чи, натомість, нацькує на неї батькових поплічників, які кинуть її за грати, як інших втікачок.

Етелінда незабаром повернулася, захекана та налякана, проте сповнена рішучості.

 – Якщо ти маєш намір чаклувати та володарювати власним королівством, гадаю, ці речі стануть тобі в нагоді, – сказала вона, витягнувши щось зі своєї накидки.

 – Що це? – запитала Нерміна, намагаючись роздивитись, що то було.

 – На сторінках цих сувоїв я занотовувала свої спостереження стосовно чарів та їхнього використання, а також записувала деякі з тих заклять, які сама використовувала, коли...

Вона не договорила. Нерміна знала, що вона мала на увазі. Коли вона відмовилася від своїх власних сил та зв’язала сили доньки.

 – Тримай.

Нерміна взяла сувої із ледве чутною подякою на вустах та поклала у свою шкіряну торбину.

 – Дорогоцінне каміння, що прикрашає цю шаль, – продовжила Етелінда, розгортаючи прозору, срібну тканину, що мерехтіла вночі наче струмок в місячному сяйві, – містить велику частку моєї власної магічної сили. Тепер вона також належатиме тобі.

Нерміна взяла шаль, її руки тремтіли, та пригорнула до себе наче то був найдивовижніший та найдорогоцінніший зі всіх скарбів світу.

 – Бери їх із собою, доню, та крокуй своєю дорогою – знайди свій власний шлях. Я дам тобі одну лише пораду. Проте тобі вирішувати прийняти її чи ні.

Етелінда пильно дивилася на Нерміну, аж поки та не зрозуміла на що вона чекає та не кивнула на знак згоди.

 – Порада моя така. Лишай Етельград та прямуй до Імлистих Гір що за Чорнолісом. Туди ніхто ніколи не потикається, бо то неродюча місцина. Тож і шукати тебе там ніхто не буде. Як пройдеш крізь той ліс та опинишся біля підніжжя гори, зупинись та як слід подумай про те яким бачиш своє майбутнє королівство. А тоді промовляй та співай до землі, що під твоїми ногами, свої мрії, надії та сподівання. Бо твої слова то є насіння, що ти засіваєш; то є барвисті стрічки, що ти вплітаєш до коси. Вони стануть цупким корінням – невід’ємною частиною цього краю. Проте земля потребує води. Тож візьми один з цих камінців та стисни в долоні аж доки не відчуєш що то є життєдайна водиця. Кожна крапля, що впаде на цю землю, насичить її моєю силою та любов’ю. То є мої сльози – отже там є і радість і журба, і надія і відчай, і тепло і холод, і насолода і біль, і пісня і крик, і сіль і солод. Бо то є наше життя і воно не буде повним без різнобарв’я відчуттів. Так само і земля. Вона має відчути на собі дотик як сонця так і дощу, як щастя так і страждання, як кохання так і ненависті, як добра так і зла. Ніхто без твого дозволу не зможе ступити на твою землю. Бо моя любов захистить тебе.

Етелінда дивилася на доньку зі сльозами на очах. Потім вона поцілувала її.

 – Прощавай, Нерміно. Хай тобі завжди щастить.

Нерміна захитала головою.

 – Мамо, ходімо зі мною!

Етелінда усміхнулася та лагідно поплескала її по вологій щоці.

 – Це твій шлях, доню. Твоя доля. Я тобі тільки заважатиму.

Нерміна схопила та стиснула її руки в своїх.

 – Чи ми побачимося знову?

 – Неодмінно, – пообіцяла Етелінда. – Проте зараз тобі час поспішати. Бо, інакше, доню, ми побачимося набагато раніше ніж того хотіли б…

Нерміна посміхнулася, обійняла наостанок Етелінду, сіла на коня та щодуху полетіла геть.

Кажуть, що саме так, за легендою, почалася історія Високогірного Королівства.

ДАЛІ БУДЕ... 

(с) Фаріда Местек

Башмачки для Золушки (часть 1)

Башмачки для Золушки
часть 1

       Многочисленные поклонники Надежды Тарасовны Головко были бы немало удивлены, если бы узнали в каких условиях пришлось жить и работать знаменитой писательнице. У большинства писательский труд ассоциируется с тихим уютным кабинетом и с застекленными шкафами вдоль стен, полными книг. Может быть, именно о таком кабинете мечтала Надежда Тарасовна, когда рано утром по свежевыпавшему снегу или, огибая лужи на изрытом выбоинами тротуаре, она торопилась на работу. Магазин, где она работала, был небольшой, но благодаря его расположению рядом с железнодорожной станцией, периоды затишья в нем сменялись бурным нашествием покупателей. Надежду Тарасовну любили за ее приветливость и всегда готовый остроумный ответ на любые замечания. Во время недолгих передышек она доставала свою заветную тетрадочку с веселеньким пейзажиком на обложке и записывала в нее пришедшие ей в голову идеи новых рассказов или интересные высказывания покупателей. Иногда она вспоминала свою старую работу в НИИ и не могла решить для себя, что же вызывало у нее большее отвращение: ее нынешняя нервная изматывающая работа по 14 часов в сутки или прежняя – с ее затхлой атмосферой вынужденного безделья.

       С грустью смотрела Надежда Тарасовна на тощую стопку своих рукописей и думала, что если бы у нее был любящий заботливый муж, имеющий высокооплачиваемую работу, то ей не пришлось бы столько сил тратить на борьбу за существование. И тогда ее творения занимали бы целую полку в книжном шкафу, поблескивая золотым тиснением своих переплетов. Хотя она не могла не понимать, что счастливый благополучный человек вряд ли способен написать что-нибудь более стоящее, чем обычный бестселлер, который проглатывается за 1-2 дня и тут же вылетает из головы, не оставляя в ней никакого следа. И только жестокие удары судьбы, неудовлетворенность собой и окружающим миром высекают из человека глубоко запрятанную в нем искру божью, конечно, при условии, что она, то есть «искра», была в него заложена изначально.

       Попытаемся же хотя бы одним глазком заглянуть в старый дом с потрескавшимися стенами, где обитала Надежда Тарасовна Головко, чтобы понять как среди хаоса и нищеты, наступивших после крушения коммунистической империи, удалось сохранить великой писательнице веру в светлое будущее и живой интерес к окружающему ее миру.

       Надя бежала за трамваем, как-то нелепо подпрыгивая, ноги плохо слушались и не хотели бежать быстрее. «И как это меня угораздило надеть старые босоножки на высоких каблуках?» – подумала она с досадой, опустив глаза вниз. – «Я ведь давно уже ношу удобную обувь на низком ходу». Она запрыгнула на подножку, когда трамвай уже трогался с места, и облегченно вздохнула: «Ну, теперь не опоздаю. Хотя если вспомнить, сколько я выучила билетов… Десять или пятнадцать?» – она никак не могла вспомнить и снова вздохнула, теперь уже обреченно. Трамвай был полупустым и ехал очень быстро. Надя уселась возле окна – мимо проносились какие-то незнакомые серые здания и разноцветные пышные клумбы. «Ну, и пусть», – подумала она с ожесточением, – «зато после экзамена мы с девочками пойдем на пляж. Хотя нет…» – она заглянула поспешно в свою сумочку. Конечно, она забыла купальник – вот так всегда! Уши ей резанула какое-то неприятное пиликанье. «Что за странный звонок на первую пару? И потом какая первая пара – ведь уже сессия началась…» – Надя с недоумением оглянулась на пассажиров – никто не обращал на нее никакого внимания. Противное пиликанье не прекращалось. «Черт, да это же будильник», – мелькнуло, наконец, в сознании, и Надежда Тарасовна, нащупав часы на тумбочке, нажала на рычажок. Некоторое время она лежала неподвижно, не решаясь высунуться из-под теплого одеяла. «Уже давно пора топить, но печку загораживает Сашкина кровать», – подумала Надежда Тарасовна с досадой. – «Говорила же детям – ремонт нужно закончить до холодов. То-то мне показались странными эти цветы в клумбах. Сейчас ведь ноябрь».

       Она несколько раз потянулась, еще лежа в постели, чтобы сбросить остатки сна, как советовали в местной газете. Потом села, посидела несколько минут с закрытыми глазами, и, опустив ноги на холодный пол, начала поспешно одеваться. Дочка уютно посапывала у нее за спиной. Надежда Тарасовна оглянулась и поправила одеяло. Пусть еще поспит – ей на вторую пару, хоть сегодня выспится по-человечески. Стараясь двигаться бесшумно, она начала пробираться на кухню – хотя по правде говоря, помещение это было не совсем кухней. Когда родители Надежды Тарасовны, еще во времена СССР, строили этот дом, свобода проектирования была строго ограничена. Им было выдано два проекта на выбор. И вот, благодаря странному полету фантазии архитектора, одна комната сочетала в себе кухню, прихожую, и ванную, хотя в обиходе ее называли все-таки кухней. Пробираясь в темноте, она старалась не задеть Сашкину кровать, по дереву очень хорошо передаются звуки – сын тут же проснется и начнет кричать, чтобы ему дали поспать.

       Кровать эта, произведение умелых дедушкиных рук, хоть и была довольно узкой, а все же занимала почти все свободное пространство на кухне, оставляя только узкий проход к плите. Все эти неудобства были из-за затянувшегося ремонта в Сашкиной комнате. Откладывать ремонт было никак нельзя – стены в комнате настолько проплесневели, что их пришлось полностью ободрать. Это была еще та картина, когда дети, обмотав головы по самые глаза какими-то тряпками, энергично скребли стены железными щетками, вздымая облака белой пыли. Но оно того стоило. До того как был затеян ремонт им приходилось каждый вечер вытаскивать Сашкину кровать наполовину в маленькую комнату, где спали Надежда Тарасовна с Машкой, и где почти не пахло плесенью.

       Тьма на кухне была кромешной, но свет она пока не решалась включить. Шаря по сторонам в поисках свечки, Надежда Тарасовна наступила на что-то мягкое. «Рыжий, чтоб тебя!» – вскрикнула она, почувствовав как острые зубы вцепились ей в щиколотку, и попыталась поддать кота ногой, но котяра поспешно скрылся под кроватью. При тусклом свете свечи она зажгла газ и поставила на огонь кастрюлю с водой и чайник. Овсянке оставалось кипеть еще две минуты, и чай уже был заварен, когда Надежда Тарасовна зажгла свет на кухне. «Сашка вставай», – подергала она сына за плечо, – «уже 25 минут седьмого». «Угу», – пробормотал сын, натягивая на голову одеяло. «Плохи дела», – огорчилась Надежда Тарасовна.

 – «Опять не пойдет на первую пару».

       Она разлила кашу по тарелкам и снова подошла к сыну.

– Сашка, пора, уже 32 минуты седьмого, – Надежда Тарасовна попыталась стянуть одеяло с Сашкиной головы.

– Отстань. Вечно ты всех будишь, – пробурчал сын, ныряя головой под подушку. – А Машка почему не встала? Я тоже на вторую пару поеду, – глухо донеслось снизу.

– И чего ради я уродуюсь на этой чертовой работе? – проворчала Надежда Тарасовна, и, просунув руку под подушку, ущипнула сына за ухо. Увернувшись от его тумака, но, не успев уклониться от брошенного ей вслед тапочка, она отправилась мыть посуду, оставшуюся после ужина. У нее оставалось еще полчаса, а потом надо было будить Машку. Было это делом тоже не простым и требовало не менее трех попыток. Она налила горячей воды в пластиковый таз и принялась за тарелки.

       Что это ей снилось сегодня до этого дурацкого сна с трамваем? Она спорила с Машкой, доказывала, что писать рассказы очень легко и даже сходу начала сочинять историю о том, как девочка с папой собирались на ярмарку. Во сне слова лились свободно, не цеплялись друг за друга и не шуршали, как это часто с ними бывает. И еще она говорила что-то о сладком соусе и о неудобоваримом блюде, в смысле, что красивости стиля и симпатичные герои нужны только для того, чтобы удержать внимание читателя и втолковать ему какие-то свои мысли и убеждения. Черт, какие же мысли и убеждения она собиралась передать на этот раз? Когда уйдут дети надо попытаться записать то, что она еще может припомнить. Полтора часа спустя, проводив детей до ворот, Надежда Тарасовна вернулась в свою комнату. И открыв новую тетрадку в клеточку с двумя разноцветными рыбками на обложке, принялась торопливо писать.

Варя проснулась, когда в горнице было еще совсем темно. Она лежала некоторое время, прислушиваясь. Было очень тихо, и только старая груша время от времени поскрипывала за окном. Но вот с другого конца деревни донесся далекий, еле слышимый, звонкий крик петуха. И будто это послужило сигналом – за ним вступил второй, третий, все ближе и звонче, пока, наконец, почти одновременно не заорали соседский рябой и ее собственный красногрудый красавец с переливающимся сине-зеленым хвостом.

– А чтоб вас, – поморщилась Варя и, потянувшись изо всех сил под теплым одеялом, одним решительным движением села, опустив ноги на холодный пол.

       Поспешно одевшись, она подбежала к рукомойнику и плеснула в лицо холодной водой, чтобы прогнать остатки сна. Потом наколола мелких щепочек, и, подсунув их под поленья потолще, развела огонь в печи. Пшеничная крупа была у нее замочена еще с вечера. Надо споро управиться по хозяйству, чтобы пораньше попасть на ярмарку в соседнем городке.

Она уже успела наносить воды и подоить козу, когда хлопнула дверь, и вошел отец, руки его были запачканы чем-то черным, из рыжеватой бороды торчали сухие травинки.

– О, та ты уже встала дочка, – довольно пробурчал старый Тарас. – Ну, молодец.

– Балуете вы меня батьку, – укорила отца Варя, подавая ему тряпицу. – Вот матушка – та не давала мне залеживаться по утрам. Она всегда говорила: «жизнь тебя не побалует – не надейся».

– Уж больно ты строга Варвара, – умильно проурчал Тарас. – Ну, прямо покойница Катерина. Правильно говорят: «Яблоко от яблони…» – он захватил инструменты, сложенные в углу, и направился к выходу.

       Варя обеспокоенно проводила глазами крепкую фигуру отца. Телега у них старая, как бы опять по дороге колесо не соскочило или еще чего похуже. Такая уж бедняцкая доля – все-то у них поизносилось да прохудилось, а обновить не на что – денег в обрез.

Солнце поднялось уже на ладонь над верхушками дальнего леса, когда их обшарпанная телега выкатилась, наконец, на изрытую ухабами деревенскую улицу.

Рыжая сероглазая собака Кнопа провожала их заливистым лаем, прыгая на ворота.

– Ну, что ж Кнопка, остаешься на хозяйстве за главного, – хохотнул Тарас и легонько хлестнул вожжами лошадиные бока.

       Неказистая пегая лошадка взмахнула хвостом и бодро затрусила вниз по дороге, телега угрожающе скрипела и раскачивалась. За селом трясти почти перестало, дорога побежала вперед тугой извилистой лентой, теряясь вдали среди развернувшихся во всю ширь полей. Воздух был еще полон утренней свежестью, но туман уже поредел над небольшой речкой, протекающей за селом. Телега дробно застучала по обомшелому каменному мостику, солнце посеребрило легкую водяную рябь на стремнине, несколько уток с криками поднялись над заросшим камышами островком.

– Эх, ружьишко бы сюда, – пробормотал Тарас, провожая их взглядом. – Да нельзя, – добавил он со вздохом, – им еще деток малых выводить.

       Варя ничего не ответила, провожая взглядом чернеющих против солнца птиц, которые, вытянув длинные шеи, энергично махали крыльями, пока, постепенно уменьшаясь, не затерялись в прозрачной синеве неба. Временами телегу ощутимо потряхивало на очередном ухабе, и Варя крепче ухватывалась за большой тяжелый сундук, крепко привязанный к задней стенке телеги. В сундуке они везли на продажу вышитые Варей полотенца, салфеточки, а также искусно вырезанные Тарасом деревянные фигурки, ложки и пасхальные яйца. Варе нравилось раскрашивать поделки отца яркими красками, сидя у огня долгими зимними вечерами.

– Талант у тебя Варвара, настоящий талант, – говаривал Тарас, покрывая лаком дочкину работу. – Были бы деньги, даже не сомневайся, послал бы тебя в город к тетке учиться на художницу.

ПРОДОЛЖЕНИЕ СЛЕДУЕТ...

(с) Анна Шевченко

Хроніки Високогірного Королівства. Розділ 2. Нерміна

ХРОНІКИ ВИСОКОГІРНОГО КОРОЛІВСТВА 

Розділ 2: НЕРМІНА 

Частина третя

Безперечно, заміжжя було для Нерміни єдиним шансом покинути батьківській дім, де вона жила наче полонянка, повторюючи у деякому сенсі долю рідної матері під час її заточення у Мороковому Лісі. Мабуть тому вона не чинила опору, коли Еверілл наказав їй стати дружиною Ателіка та з легкістю зважилася на такий важливий крок. На жаль, нам зовсім невідомі думки самої Нерміни з цього приводу, бо, на відміну від інших високогірних пан, вона не залишила після себе ніяких спогадів. Тож, все що ми знаємо про неї це або припущення або ж спогади інших. Нерміна залишила по собі ціле королівство, але жодного рядка написаного власною рукою про своє дитинство, юність чи доросле життя.

Нерміну завжди називали відлюдькуватою. Проте, це зовсім не дивно, чи не так, враховуючи той факт, що вона провела стільки років за мурами палацу? Кажуть, що вона надавала перевагу спілкуванню з рідного роду істотами, особливо зі зміюками, павуками та ропухами, розуміючи та розмовляючи їхньою мовою. Проте, це, знов таки, зовсім не дивно з огляду на те що вони були чи-то не її єдиним товариством впродовж багатьох років, звісно ж, окрім її батьків та братів. До того ж, не можна забувати, що по її жилах текла напівельфійська кров Етелінди, яка теж розмовляла з деревами, квітами, птахами, тваринами, а також зі струмками, річками та озерами.

Достеменно невідомо чи розповідала Етелінда Нерміні про її магічну силу, чи та відкрила свої незвичайні здібності та неабиякі можливості сама. Багато з літописців, що вивчають життя Нерміни, вважають, що така розмова дійсно відбулася. Навіть існує припущення, що Етелінда порадила Нерміні як слід зрозуміти, опанувати та завше контролювати свою силу, щоб не накоїти лиха та не визвати на себе гнів батька. Проте, ми напевне знаємо, що вже в сімнадцять років Нерміна з легкістю вичакловувала зміюк прямісінько з повітря та ще й безперешкодно наказувала їм робити все що їй заманеться. Незабаром ми до цього повернемося.

Весілля Нерміни та Ателіка, що відбулося невдовзі після повернення Еверілла зі сходу, стало великою подією, яка зібрала в серці королівства чималий натовп. Всім кортіло хоч краєм ока нарешті побачити юну принцесу, про яку вони так багато чули та жодного разу не бачили, тоді коли вона залишатиме палац батька зі своїм чоловіком. Люди почали збиратися на площі перед палацом та вздовж вулиць, що обрамляли головну дорогу по якій мала проїжджати королівська карета, ще з ночі, щоб зайняти найкраще місце. Найбільше пощастило мешканцям домівок та власникам крамниць, що розташовувалися вздовж тих вулиць, адже вони не тільки мали можливість все бачити з вікон других та третіх поверхів, а ще й заробити чималі гроші, дозволивши іншим приєднатися до них.

Згідно записам, що залишилися про той день, Нерміна була високою, стрункою та величною. Вона мала довге чорне волосся заплетене в товсту косу та переплетене яскраво-зеленою стрічкою. Казали, що її великі сірі очі були гострі наче списи, а її зневажливий погляд, з під доволі густих чорних брів, холодив до самих кісток. Вона була бліда – її шкіра наче мармур від якого теж віяло прохолодою – та насуплена. Здається, вона ніколи не посміхалася, бо на всіх її зображеннях вона має чи-то сердитий, чи-то невдоволений вигляд. Проте ніхто не міг заперечити, що вона була вродливою та величною та вже тоді, в п’ятнадцять років, вміла вселяти страх одним тільки поглядом. Ателік, кажуть, не зводив з неї очей наче вона його причарувала.

Так чи так, якщо вірити чуткам та пліткам, які невдовзі поповзли, Нерміна на дух не переносила Ателіка. Проте, доказів цього не існує, як і будь-якої іншої інформації стосовно їхнього подружнього життя. Та, все ж таки відомо, що після двох років шлюбу, Нерміна покинула чоловіка та повернулася до столиці Етельграду, шукаючи притулку у матері. Кажуть, що з походу на схід Ателік повернувся із коханкою та повідомив Нерміну про те, що вона буде жити разом з ними. Адже законами Етельграду це не заборонялося. Навпаки – навіть заохочувалося та підтримувалося. Проте, на відміну від інших заміжніх жінок королівства, які покірно терпіли такі витівки своїх чоловіків, Нерміна не збиралася зносити такого ставлення.

За словами свідків цієї розмови, Нерміна кинула на чоловіка лютий погляд, сповнений ненависті, що намертво прикув його до підлоги, та, закинувши гордо голову, пішла геть. З нотатків, які я вже опрацювала, можу припустити, що наступні події розгорталися таким чином. Нерміна зачинилася у себе в кімнаті та начаклувала різного роду зміюк та гадюк. Деякі, за її наказом, пильнували двері до її кімнати та нікого туди не впускали. Інші ж розповзлися по усьому палацу, лякаючи його мешканців. Напевно, вирішивши, щоб їм усім непереливки було, Нерміна начаклувала ще й цілу купу павуків та ропух та наказала їм атакувати тих, хто намагатиметься покинути палац.

Величезні зачаровані потвори з’являлися немов жахливі темні хмари з щілин, з вікон, з дверей, з балконів, з камінів та зі стелі; вони клацали, квакали та шипіли; бризкали отруєю, стрибали та наче мотузки огорталися навколо ніг тих, хто намагався тікати. Почалася справжня паніка. Нерміна, тим часом, вислизнула з палацу, сіла на коня та чимдуж попрямувала до столиці, ховаючи своє обличчя та довгу косу під темною мантією із каптуром.

Подорож мала зайняти принаймні декілька днів, впродовж яких Нерміна, напевно, майже не відпочивала, бо знала, що не може гаяти ані секунди. Коли вона, знеможена та змерзла, нарешті приїхала, та мабуть вже пізно ввечері чи навіть вночі, головна брама міста була зачинена. Нерміна знайшла тимчасовий притулок для себе та свого коня у дубовому гаю неподалік та начаклувавши чергову зміюку-гадюку відправила її із посланням до матері.

ДАЛІ БУДЕ... 

(с) Фаріда Местек

Хроніки Високогірного Королівства. Розділ 2. Еверілл

ХРОНІКИ ВИСОКОГІРНОГО КОРОЛІВСТВА 

Розділ 2: ЕВЕРІЛЛ

Частина друга

 – Пане Еверілле, – привітав його молодий воїн із широкою посмішкою переможця, наче Еверілл тільки-но оголосив про свою капітуляцію. – Незважаючи на такі прикрі обставини, для мене є велика честь приймати вас у своїх скромних володіннях. Звісно, поки що скромних. – Він низенько вклонився, а як підвівся то подивився на Еверілла із хижим блиском в очах. – Еверілл Всемогутній! Великий Володар Етельграду! Переможець Морокового Лісу! Проте... даруйте мені... та кажуть, що ви вже не той що були тоді, коли проносилися смертоносним вихором та спопеляючим полум’ям землею, поливаючи її рясним кровавим дощем. Пане Еверілле, майте ласку, скажіть, коли ви в останнє брали до рук меча?

Еверілл посміхнувся у відповідь, прискіпливо вивчаючи самовдоволене обличчя Ателіка. «Так,» – подумав він до себе, «амбіційний, кровожерливий та зухвалий… Ще й який зухвалий! Ну що ж, подивимося…»

 – Кажуть війна то справа молодих, а в мене є більш нагальні справи. Вже багато років мій край потерпає від навали, що має за мету захопити багаті на здобич печери та прилеглі до них території. Тож маю пильнувати та боронити кордони свого королівства перш ніж йти війною на інші.

Ателік вишкірився.

 – То мабуть дійсно дуже важко стримувати таку навалу, якщо Вельмишановний Еверілл особисто приїздить до Ателіка Лютого із візитом. Невже ви нарешті готові прийняти поразку та відступити, віддавши схід Етельграду мені?

Еверілл стримав посмішку, проте кутики його рота все ж таки ледь помітно підвелися вгору.

 – Щодо цього, то маю для вас прикрі новини, юний Ателіку, – м’яко відповів він. – Я не маю жодного наміру поступатися своїми землями та скарбами та відступати вглиб власної країни.

 – Пробачте, та ваші втрати…

 – Мої втрати то є мій клопіт, – перебив його Еверілл. – Гадаю, що ваші втрати не менші за мої. Та це ваш клопіт.

Ателік примружив очі.

 – Тоді навіщо ви приїхали, пане Еверіллу? Невже просити мене відступити?

Еверілл знизав плечима.

 – То також суто ваше діло, відступати вам чи ні.

Ателік настовбурчився наче їжак на лисицю.

 – Я не пхаю носа до чужих справ, – спокійно продовжив Еверілл. – Проте, якби ваші справи стали моїми… я б знайшов в собі крихту зацікавленості щоб перейматися ними.

 – Я не розумію…

Еверілл витяг зі свого рукава туго згорнутий сувій, розправив його та розклав на столі. То була мапа Етельграду.

Ателік підвів брови.

 – Невже ви ладні віддати мені будь-який інший шматок вашого королівства окрім сходу? – запитав він. – Гм! Здається ті печері мають навіть більшу ціну ніж я гадав…

Еверілл глузливо подивився на нього.

 – То якби ви знали справжню ціну тим печерам, гадаєте ваша багаторічна військова кампанія вдалася б набагато краще? Швидше? Років на десять мабуть? – Він пирхнув, хитаючи головою, цього разу навіть не намагаючись приховати свого презирства. – Та не про це зараз мова, – хутко продовжив він ще до того як Ателік мав шанс хоч щось сказати у відповідь, вказуючи натомість на південь королівства.

 – Ви, напевне, знаєте, що Етельград веде жваву та успішну торгівлю з королівствами та державами по той бік Великого Моря.

Еверілл замовк, чекаючи. Ателік уривчасто кивнув на знак того що був добре знайомий з цими обставинами. Еверілл теж кивнув та після короткої паузи під час якої дещо обміркував, продовжив, покладаючись на відносну ізольованість Ателіка від інших частин світу та їхніх новин.

 – Проте, здається, наша невеличка прикордонна сутичка дуже зацікавила їх останнім часом. Більше того, я впевнений в тому, що вона дала їм привід сподіватися на те, що, втрутившись у наш конфлікт із наміром покласти йому край, вони зможуть отримувати багатства Етельграду задарма.

Ателік розплився в усмішці.

 – Тобто… інакше кажучи… ви дізналися, що вони вирішили зробити ставку на переможця – на мене – та злякалися, – радісно сказав він. – То ви таки прийшли по мою допомогу!

 – Мій юний та гарячкуватий друже, – відповів зневажливо Еверілл, – чи вас ніколи не вчили, що нечемно перебивати тих, хто не тільки набагато старше та ще й досвідченіше і мудріше за вас? Невже ви такий наївний? Невже ви вірите, що якщо б вони дійсно вирішили, що в вас є найбільший шанс отримати перемогу, вони б вам допомогли це зробити? Дозвольте спитати: яким чином і чим саме? Зброєю? Військами? Кіньми? А через чию територію вони б все це вам постачали? Через схід із його пустелями, буревіями, непрохідними горами та дикунами? Ні, бо ж там їх ніхто не чекає та нізащо не дозволить пройти неушкодженими. Але вони такі боягузи, що ніколи туди й не посунуться. Тоді може через територію Етельграду? Кожний клаптик якого знаходиться під моїм особистим контролем? Та, дарую, на яких підставах, до того ж, порушуючи усі існуючи домовленості між нашими державами, вони б вводили свої війська на територію королівства, яке просто намагається захистити свої кордони від загарбників? І, пробачте мені мою скромність, непогано це робить вже протягом багатьох років.

Ателік мовчав. Еверілл випростував руки перед собою.

 – Проте, нехай так, припустимо, що вони все ж таки це зробили та стали на вашу сторону у протистоянні, – сказав він, наче догоджаючи своєму спантеличеному співрозмовнику. – Як гадаєте, що буде тоді, коли вони вам допоможуть отримати перемогу? Чи подумали ви якою буде ціна тієї допомоги? Хто стане контролювати ті території за які ви стільки років проливаєте кров свого та мого народів? Невже ви такий нетямущий, що сподіваєтеся, що вони віддадуть вам контроль над печерами яким немає рівних ніде в світі? В кращому випадку на вас, Ателік, чекає полон. В гіршому – страта.

Ателік пополотнів. Еверілл схилив голову, наче сама думка про таке не на жарт засмутила його.

 – Як бачите окремо кожне з цих королівств нічого не варте, – він зазначив, вказуючи по черзі на невеличкі клаптики різноманітних форм та кольорів по інший бік Великого Моря. – Один добрячий залп гармат розніс би кожне з цих королівств вщент; навіть згадки не лишилося б. Проте, об’єднавшись разом, утворивши великий військовий альянс, заручившись підтримкою один одного та стягнувши свої багаточисельні війська до кордонів Етельграду, оточивши його з усіх боків… – Еверілл голосно видихнув. – Боюся, що то була б міць проти якої жоден з нас не встояв би.

Він замовк та пильно подивився на Ателіка, щоб побачити як сильно його слова подіяли на того. Зважаючи на його бліде обличчя та краплини поту, що проступили на його чолі, картина, яку Еверілл так красномовно намалював, справила на нього неабияке враження. Відчуваючи, що сенс від його слів не тільки проник а й вже встиг пустити коріння, він додав:

 – Звісно, якщо ми не об’єднаємося першими.

 – Що? – перепитав Ателік, так наче не дочув.

– Еверілл Всемогутній та Ателік Лютий! – гримнув Еверілл. – Якщо вони дізнаються що ми дійшли миру та об’єдналися, вони затремтять від страху перед тією непереможною силою – перед тією страшною загрозою, яка нависне над ними. Тому, замість того щоб будувати плани по захопленню земель Етельграду, вони будуть зайняті посиленням оборони своїх власних земель.

Ателік повільно кивнув головою на знак згоди. А потім, зщуливши очі, запитав:

 – Даруйте мені, пане Еверілле, проте з усього того, що я почув, я зрозумів, що саме ви отримаєте найбільшу перевагу від нашого союзу. Непереможне ім’я та припинення війни. Проте я не бачу жодної вигоди для себе.

 – Мені здається, що припинення війни потрібне вам та вашим людям не менше за моїх. Невже ви будете заперечувати що ваші сили так само виснажені як і мої?

Ателік вишкірився.

 – Мої люди – воїни. Ваші – фермери та торгаші. Нам не звикати до війни. Вона то є усе наше життя. Наші легені наповнені гарматним димом. Наші серця не б’ються не почувши барабанний дріб. Наші діти вчаться їздити верхи та вбивати шаблюкою раніше ніж ходити чи розмовляти. Наше повітря то є їдкий запах попелу та крові.

Еверілл підняв брови.

 – То навіщо ви стільки років стирчите на одному й тому місці, осаджуючи Етельград? Невже в світі нема інших ласих шматків? Невже не лишилося інших земель для завоювання? Чому б не піти далі на схід? Ті місцини вже давно треба комусь підкорити… а я, за вашими словами, вже не той…

 – Це справа особистого характеру, – відрізав Ателік. – Колись на цьому місці було інше королівство. То були миролюбні люди, якими правив справедливий та миролюбний король. Це він колись знайшов ці печери, почав видобуток їхніх скарбів та виготовлення з них прикрас, якім не було рівних у світі та які зробили його королівство багатим та процвітаючим. Подейкували навіть що ті прикраси мали цілющі властивості. То був мій дід. Аж якось вночі на королівство напали… та спалили, а печери захопили. Короля та його дружину було жорстоко вбито. Його людей поневолено. Проте декому з дітей вдалося втекти. Після того мій батько, ще зовсім юнак, заприсягся помститися Еверіллові Лихоносцеві за втрату та повернути спадок, змочений кров’ю батьків. Він розпочав цю війну – а я її закінчу.

Еверілл лишився незворушним.

 – Та це аж ніяк не змінює того що у нас є нагальна проблема, яку можна вирішити тільки об’єднавшись, – зауважив він.

 – Припустимо, – відповів Ателік. – Та це аж ніяк не змінює того що ви не відповіли на моє запитання: який мені з цього зиск?

Еверілл вирішив що прийшов час закінчувати цю гру.

 – Ви отримаєте те за що билися усі ці роки та ще й поріднитеся з однією з найвпливовіших родин світу, – безтурботно відповів він.

 – Що ви маєте на увазі? – затинаючись, спитав Ателік.

Еверілл дуже повільно витяг та розгорнув зображення Нерміни, яке неперевершено виткала Етелінда.

 – На знак нашого перемир’я та взаєморозуміння я віддаю вам в дружини мою єдину доньку. Не брехатиму. Вона то є мій найбільший скарб. Всі ці роки я пильнував її як зіницю ока. Ви чи не перший хто бачить її. Тільки-но уявіть що казатимуть в інших королівствах як дізнаються про ваш шлюб із нею? Треба бути неабияким воїном та правителем, щоб Еверілл Всемогутній віддав йому в дружини свою улюблену доньку!

Еверілл одразу побачив, що зображення Нерміни справило на молодого воїна належне враження. Так само як і його улесливі слова. Блимаючи наче його добряче вгатили по голові, Ателік намагався щось сказати, проте –

 – Що таке? В горлянці пересохло? Розумію.

Еверілл негайно наказав принести вина, яке він привіз із собою.

*

Він повертався додому в прегарному настрої. Адже він не тільки поклав край виснажливий війні та й нарешті здихався Нерміни. Також, завдяки шлюбу Нерміни та Ателіка, він буде в курсі всіх його справ, звісно ж у якості голови сім’ї, та таким чином продовжуватиме контролювати східні території, так само як він продовжував контролювати території, які передав під керування своїм синами, завдяки представникам Панської Ради, які сповіщали його про все що відбувалося в королівстві.

«Так чи так,» – самовдоволено думав Еверілл, «здогадуються вони про це чи ні, а вони всі підкорюються мені, нехай що вони там самі вважають.»

До того ж, він добре бачив те кровожерливе полум’я, що спалахнуло в очах Ателіка, коли Еверілл завів мову про завоювання усього сходу під час продовження їхньої бесіди. Тож, знов і знов підливаючи вина у його келих, він ще більше розпалював його жагу до нової війни.

Еверілл добре знав що то була справа часу і що зовсім скоро Ателік рушить у похід, залишивши Нерміну, як свою дружину, на чолі князівства. Звісно, таке призначення буде суто номінальним, бо за законами Етельграду, жінки не мали права царювати. Що означатиме, що господарем цих територій під час відсутності Ателіка буде Еверілл.

А там, хтозна? Може Ателік і не повернеться з того небезпечного походу… А може Нерміна знов виявить свої магічні сили та перетворить Ателіка на ящера або ропуху. Втім, то вже був його клопіт. 

ДАЛІ БУДЕ... 

(с) Фаріда Местек