Хроніки Високогірного Королівства. Розділ 2. Нерміна

ХРОНІКИ ВИСОКОГІРНОГО КОРОЛІВСТВА

Розділ 2: НЕРМІНА

Частина дванадцята

Нерміна прискіпливо дивилася на своє відображення у дзеркалі, намагаючись зловити бодай одну-єдину зморшку, яка б засвідчила її справжній вік.

 – Скільки часу минуло? – задумливо спитала вона, звертаючись сама до себе та не сподіваючись на відповідь.

Проте –

 – Чимало, – обізвався веселий голос позаду.

Нерміна пирхнула та обернулася. На підвіконні біля розкритого вікна саме примостилася струнка дівчина з грайливими зеленими очами, довгим волоссям, що рясніло усіма кольорами райдуги, в той час як її напівпрозорі крила тріпотіли та переливалися наче водиця – вони були б бездоганними, якби не були помережані потворними шрамами.

 – Ти хоч знаєш про що я питаю?

 – Звісна річ, – відповіла та наче це було само собою зрозуміло. – Ти питаєш скільки часу минуло від тоді як ти заснувала Високогірне Королівство. Чи не так?

Нерміна кивнула та рукою вказали дівчині-ельфійці щоб та приєдналася до неї біля дзеркала.

 – Як добре ти мене знаєш… – промимрила вона, простягаючи їй гребінь, руків’я якого було зроблено у формі змії.

 – Як довго я тебе знаю, – нагадала Хейзел та почала розчісувати пишні коси Нерміни, що кільцями спадали додолу. – Найдовше за всіх. Я ще пам’ятаю ті часи, коли ти посміхалася.

Нерміна підвела брови та подивилася на Хейзел у дзеркало.

 – Я й досі посміхаюся. Час від часу, – додала вона, побачивши недовірливий погляд подруги.

 – Ти стала понурою та відлюдькуватою. Проводиш весь час на самоті чи на Високій Вежі.

 – То й що з того? Я люблю споглядати на своє королівство з висоти пташиного польоту. Гадаю, мені є чим пишатися.

 – Звісно, Нерміно. Цього аж ніхто не заперечує. Проте тебе майже не бачать твої піддані. Принаймні, у твоїй людській подобі. Нерміно, вони непокояться за тебе.

Нерміна фиркнула.

 – Вони непокояться через те що в мене й досі немає спадкоємця, – зневажливо відказала вона. – Скільки часу минуло? Чимало. Твоя правда. Проте подивись на мене. Чи змінилася я? – Вона важко зітхнула. – Авжеж, змінилася. Але тільки не зовні. Чи не так?

 – Чому тебе це так непокоїть? – лагідно запитала Хейзел, починаючи заплітати та переплітати між собою довгі пасма Нерміни. – Ти успадкувала магічну силу матері, а разом із нею вічну молодість та довголіття ельфів.

 – Чому мене це так сильно непокоїть? Бо я дивлюся на своє відображення у дзеркалі і бачу молоду жінку, у якій все ще тільки попереду. Проте життя… воно спливає… а в мене ні коханого, ні спадкоємця так і нема… Ти питаєш мене, чому я стала відлюдькуватою. Чому проводжу весь свій час на самоті. Бо мені до смерті набридло ловити на собі погляди сповненні жалю – вони переслідують мене… я їх постійно відчуваю наче замовляння викарбуване на моїй шкірі невидимими отруйними чорнилами…

Нерміна замовкла та стисла руки в кулаки. Її переповнювали нестерпний, безкраїй смуток та шалена лють, але вона була безсила – безсила, бо не могла заборонити людям дивитися та говорити і не могла наказати серцю не тужити.

 – Нерміно…

 – Проте, – перебила її Нерміна, піднявши підборіддя – якою б прикрою не була моя власна доля – вона не торкнеться мого королівства.

 – Що ти маєш на увазі?

 – Я теж давно думала над питанням спадкоємства та його вирішенням у відсутності прямих нащадків. Я не розглядала нащадків своїх братів, бо вірю, що Високогірним Королівством має правити людина, яка тут народилася, або ж чия родина має тут своє коріння, бо тільки в жилах такої людини тече справжня магія цієї землі. Звісно, приймаючи до уваги живучість ельфів, мені ще зарано перейматися відходом від справ та підготовкою подорожувати Вічнокраєм – якою б манливою вона іноді не здавалася.

Нерміна вишкірилася та подивилася на подругу, яка навіть пополотніла від почутого.

 – Нерміно, що за жарти! – докорила їй Хейзел. – Це зовсім не смішно!

 – Це щоб ти не казала, що я ніколи не посміхаюся.

Хейзел закотила очі до неба та добряче смикнула її за косу.

 – То що ти вирішила? – нарешті запитала вона.

 – Високогірне Королівство саме обиратиме собі правительку – оголосила Нерміна.

 – А як щодо правителя? – поцікавилася Хейзел; в її очах зажевріли грайливі світлячки, адже вона добре знала відповідь на своє запитання.

 – А це вже ні! – загарчала Нерміна, щосили хитаючи головою. – Жоден чоловік не господарюватиме на моїй землі, ані за моє життя, ані після мого відходу. Нехай Високогірне Королівство обирає собі гідну правительку поміж дівчаток народжених на власній території, або ж чий родовід по лінії матері бере свій початок звідси, та відмічає її золотою міткою у формі корони при народженні. А як з’явиться на цьому світі така дівчина, правляча високогірна панна буде знати, що час її правління добігає кінця. Ось так. Ну то як, схвалюєш мій задум?

Хейзел кивнула.

 – То чутки про те, що ти, начебто, обрала свою помічницю… оту зухвалу дівчину із недобрим поглядом… Амаранту здається… своєю наступницею… це все пусті балачки? Кажуть, що вона навіть оселилася у королівському замку.

Цього разу в глибоких сірих очах Нерміни замерехтіли лукаві сонячні промінчики.

 – Це тобі дерева нашептали?

Хейзел зашарілася.

 – Ти ж знаєш, що вони не можуть інакше – вони ж бо все чують та й переповідають, – присоромлено промимрила вона.

 – Кляті шпигуни та базікала!

 – То це неправда? – допитувалася Хейзел.

 – Амаранта – талановита сильна та винахідлива чаклунка, – відповіла Нерміна. – Я б скоріше назвала її своєю ученицею аніж наступницею, хоча, дійсно, вона наразі дуже вправно допомагає мені у справах королівства. Правду кажучи, вона дещо нагадує мені саму себе. А до замку я її запросила, бо це єдине місце в королівстві, де вона може дізнатися якомога більше про магію та чари та вивчати її безпосередньо у джерела. – Нерміна вказала на себе. – Я навчаю її всьому, що знаю та вмію. Проте вона й сама вже винайшла чимало заклять та замовлянь.

Хейзел насупила брови.

 – Ти вчиш її всьому, що знаєш та вмієш? – повільно перепитала вона. – Наприклад, як зловживати магією та перетворювати істот на людей?

Нерміна важко зітхнула, проте нічого не відповіла. Хейзел вже не вперше докоряла їй цим. Нерміна дуже добре знала, що її ельфійська подруга не схвалює того що називала «втручанням в непорушну природу речей» та тих її зухвалих магічних експериментів до яких вона вдалася, щоб створити своїх улюблених ниткарок. Проте хто міг їй завадити робити те що їй заманеться у власному королівстві? Якщо вона хотіла перетворити одну форму життя на іншу – наприклад, перетворити потворних павучих на прекрасних молодиць – хто міг стати їй на заваді, коли вона сама встановлювала правила та закони?

Магія Високогірного Королівства повністю підкорювалася їй – адже вона була початком всього. Нерміна відчувала, що вона із королівством наче рідні сестри, бо в них була одна мати, магічна сила якої наповнювала їх обох. Коли Нерміна не займалася справами королівства, вона присвячувала себе вивченню магії та вдосконаленню своїх власних магічних здібностей. З часом вона стала могутньою чаклункою, якій не було рівних. Проте, останнім часом, її піддані не були задоволені її магічною діяльністю, називаючи її чари лихими та неприродними.

Нерміна зневажливо зводила плечима і не звертала уваги на нарікання. Хай собі говорять – вони все одно геть нічогісінько не розуміють у магії, її законах та можливостях. Її треба вивчати, розуміти, використовувати та приборкувати наче коня, а інакше вона втратить своє призначення та зникне як подих вітру у спекотний день. Нерміна дивилася та прислухалася до всього навколо себе, співала та промовляла, голубила та цілувала. Вона перевтілювалася на зміюку, щоб бути ближчою до землі, до природи. Вона помічала зміни, що відбувалися чи не щодня, бо як могло бути інакше в магічному королівстві? 

ДАЛІ БУДЕ... 

Попередні частини 

(с) Фаріда Местек

Хроніки Високогірного Королівства. Розділ 2. Нерміна

ХРОНІКИ ВИСОКОГІРНОГО КОРОЛІВСТВА

Розділ 2: НЕРМІНА

Частина одинадцята

Нерміна обернулася та подивилася на сплячу подругу в її коротенькому та легенькому зеленому платті та босоніж. Потім знов подивилася на істот за вікном, на їхній чорний одяг, що сидів на них наче друга шкіра, на чорні чоботи до колін та на чорне волосся, стягнуте у тугий високий вузол на їхніх маківках. Їхні погляди були непохитно спрямовані на вікна замку.

 – Гей, Хейзел! – окликнула ельфійку Нерміна. – Пробач. Я знаю, що тобі потрібен час, щоб відновити свої сили і таке інше. Та здається у нас тут проблеми. Непрохані гості на подвір’ї.

Вона почула пурхання крил. Наступної хвилини Хейзел вже стояла біля неї.

 – Що скажеш? – запитала Нерміна, вже розмірковуючи над тим яких зміюк та павуків начаклувати на випадок атаки, яка, вона була майже впевнена, мала от-от розпочатися.

 – Скажу, що це чорні ельфи, – спокійно відповіла Хейзел. Навіть посміхнулася! Нерміна відчула як її брови так і підстрибнули догори. – Проте я навіть не сподівалася, що вони так швидко з'являться.

 – Чорні ельфи? – перепитала Нерміна. – Тобто поганці? Тож бійки таки не уникнути. А звідкіля вони тут взагалі взялися?

Хейзел засміялася.

 – Зовсім ні. Їх називають чорними через те що вони вдягаються в чорне та вже багато століть живуть під землею – тому і крила в них не схожі на мої. Проте вони не темні та не лихі. Просто... інші.

Нерміну ця інформація дуже зацікавила.

 – Інші? В якому сенсі?

 – Коли люди почали нищити ліси, вони вимагали більш жорстоких дій проти них.

 – Тобто?

 – Вони хотіли розв'язати справжню війну. Хотіли захищати ліси магічною силою. Хотіли спалювати поселення буденних, катувати та піддавати тортурам тих злодіїв, які вирубали ліси. Проте більшість ельфів вирішила що за краще покинути ліси та сховатися за невидимою магічною стіною, що розділяє наші світі. Чорні ельфи скорилися перед більшістю та не пішли війною на людей, проте відділилися та обрали життя під землею. Стали воїнами. Вони боронять інших ельфів навіть коли ті про це не здогадуються.

 – Але як вони дізналися про це місце? – запитала стурбовано Нерміна. – Як тут опинилися?

Нерміна подивилася на Хейзел та була здивована коли побачила що та вагається.

 – Стривай. Це що ти їх сюди привела?

Хейзел кивнула.

 – Хейзел! Навіщо ти це зробила?

 – Нерміно, нам потрібна допомога! Ми маємо врятувати жінок-втікачок! І ми не можемо зробити це вдвох, особливо за наших обставин! Вони прийшли щоб допомогти нам.

 – Але як вони навіть дізналися про те що нам потрібна допомога?

Нерміна не розуміла.

 – Я передала їм послання.

 – Передала... послання? Що? Як? Коли?

 – Пам’ятаєш, коли ти ходила до водограю по воду, а я лишилася біля куща збирати ягоди?

Нерміна кивнула. Хейзел продовжила –

 – Тоді я і заговорила до нього.

 – До кого?

 – До куща, ясна річ.

 – Так… авжеж… ясна річ… до куща…– промимрила Нерміна собі під ніс, хитаючи головою. – Як я сама не здогадалася…

 – По-перше, я спитала його чи дозволить він покуштувати його дарами, на що він дав свою згоду, а потім розповіла йому про все те, що трапилося та попросила його передати моє послання саме чорним ельфам, бо вони єдині, хто здатен допомогти, адже вони не підкорюються законам інших ельфів про невтручання в справи буденних.

Нерміна захитала головою.

 – Я геть нічого не розумію. Як ти могла передати послання через... через кущ?

 – Нерміно, кущі та дерева спілкуються між собою за допомогою свого коріння, – відповіла Хейзел. – Це дуже складна система, яка складається з незчисленної кількості каналів та охоплює величезну територію. Завдяки своєму тісному зв’язку, вони можуть передавати інформацію на будь-яку відстань за відносно короткий час. Це зручний та надійний спосіб. Нам не потрібні вісники, птахи чи стріли, які можна сповільнити, перехопити чи навіть вбити, щоб отримати доступ до секретної інформації.

Хейзел із посмішкою дивилася на спантеличене обличчя Нерміни.

 – Невже твоя мати ніколи тобі не розповідала про дерева – про те що вони є джерелом великої мудрості, знань та сили?

Нерміна захитала головою.

 – Вони не тільки передають інформацію – вони її зберігають, – пояснила Хейзел. – Буденні записують та зберігають інформацію у вигляді сувоїв, манускриптів та книжок, будують бібліотеки – ельфи, натомість, розмовляють з деревами.

 – Нічого собі…

Хейзел кивнула та зачекала декілька хвилин перш ніж спитати –

 – То що скажеш, Нерміно? Залучимо чорних ельфів до визволення в’язнів?

*

Вони напали з повітря на світанку, як місто тільки-но почало прокидатися та неквапом займатися своїми звичними справами. Налетіли безшумною чорною хмарою, що накрила усе місто, а наступної миті зі страшною силою, оглушливим ревом та лиховісним присвистом вдарили полум'яними кулями по брамі в'язниці – то було так наче грім розколов землю навпіл. А потім, схопивши наляканих та напівпритомних полонянок з-поміж пилу, уламків та сум’яття, що зайнялося довкруж, перетворилися на велетенських птахів та, розправивши свої чорні крила, мовчки полетіли геть. Так запам'ятали визволення жінок-втікачок нажахані мешканці столиці. Опісля казали, як бачили, що їх, буцімто, забрали на високу-превисоку гору, що губиться поміж густих попелястих хмар схожих на валуни, що з’являються на морському узбережжі під час відливу...

А невдовзі поповзли чутки про королівство, що причаїлося у той височині, осяяне сонячним сяйвом, проте приховане срібним серпанком наче мантією невидимкою від зайвих очей, шлях до якого простягається повз глибокі урвища, бурхливі ріки, медові луги, високі дерева, пухнасті ялини та гострі скали, які чатують кремезні тварини вбрані в кудлаті шуби, що відливаються золотом та міддю на сонці, із прегарними, закрученими рогами, що протяжною сурмою сповіщають господиню про наближення гостей. Казали, що то королівство є чарівним, бо ж там живуть істоти, що вміють чаклувати, літати наче птахи та перетворюватися на хмари. А ще казали, що без дозволу їхньої правительки та цілої низки небезпечних випробувань туди нікому не потрапити. Його стали називати Високогірним Королівством. Нерміні ця назва припала до душі.

Після визволення втікачок, чорні ельфи, на прохання Нерміни, почали пильнувати дороги, що вели через Чорноліс до Імлистих Гір, безмовні та непримітні. Зачувши, що хтось намагається дістатися Високогірного Королівства, вони потайки спрямовували та супроводжували їх наче тіні аж до склепінчастих аркад, крізь які потрапляли тільки ті в серцях яких не причаївся злий намір. Хейзел, тим часом, повернулася до Чорнолісу та почала зцілювати його своєю ельфійською магією та безмежною любов'ю. Нерміна ж була заклопотана справами свого невеликого проте швидко зростаючого королівства, чи не щодня радячись з Етеліндою за допомогою її портрету, що висів та посміхався на стіні у великій залі із каміном.

Між тим, часи, які настали в Етельграді аж ніяк не можна було назвати спокійними, а події, які його охопили – мирними. Еверілл наказав боронити кордони свого королівства проти нової страшної загрози та продовжувати полювання на жінок-втікачок. Невдовзі було видано наказ за яким дозволялося заарештовувати та кидати за грати жінок, яких тільки-но підозрювали в тому, що вони мали намір тікати від чоловіка чи з королівства. Проте воїни Еверілла були безсилі проти чорних ельфів, які завчасно дізнавалися про нові арешти та запобігали їм. Еверілл навіть не здогадувався, що його донька відсилала до королівства батька змійок-шпигунок через чарівний портрет-портал матері. Ті нишпорили по усіх закапелках краю, збирали інформацію та хутко передавали її Нерміні.

Ателік, зрозумівши, що його ошукали, використали та виставили повним дурнем, пішов війною на Еверілла та розв'язав страшне кровопролиття між сусідами та братами всередині королівства. Сини Еверілла об'єднали свої сили та стали на бік батька. Війна була жорстокою хоч і швидкоплинною. Про втікачок забули. В страшному хаосі, що огорнув Етельград, багато люду повтікало, і серед жінок, і серед чоловіків, які не хотіли вбивати власних співвітчизників. Еверілл в останнє вийшов на поле бою. Він саморуч вбив Ателіка, поклавши кінець війні, проте й сам не вцілів, померши від отриманих під час їхнього жорстокого двобою ран.

Поховавши чоловіка та наказавши своїм синам об’єднати королівство, яке вони успадкували від батька, та правити злагоджено і справедливо поміж собою, Етелінда попрощалася з ними та відправилася до Високогірного Королівства. За жахливими подіями, що сколихнули Етельград, ніхто й не помітив появу там і сям грайливих струмочків, що белькотіли на незрозумілій мові та брали свій початок від Імлистих Гір. Вони розтікалися Етельградом, перетворюючись на річки, озера, водойми, та поступово змінювали його назавжди, бо несли в своїх прозорих чистих водах магічну силу Етелінди…

ДАЛІ БУДЕ... 

Попередні частини 

(с) Фаріда Местек

Хроніки Високогірного Королівства. Розділ 2. Нерміна

ХРОНІКИ ВИСОКОГІРНОГО КОРОЛІВСТВА

Розділ 2: НЕРМІНА

Частина десята

Високі, ковані ворота, що вели до замку, відкрилися перед ними наче вже давно чекали на них, та зачинилася як тільки вони зайшли на двір, оточений високою кам’яною стіною на якій розкинув свої тенета зелений плющ. До замку вела широка алея зі стрункими деревами по обидві сторони. Нерміна знала що Етелінді неодмінно б тут сподобалося і сподівалося, що її мати колись все ж таки приєднається до неї. Вона відвела Нокс до стайні, де, на її подив, було вдосталь води та сіна, після чого покрокувала до замку разом з Хейзел.

Всередині було тепло та затишно, а в повітрі стояв легкий запах квітів та дéрева. Вони пройшли темним коридором до відкритих дверей та опинилися у просторій залі із каміном, де дійсно весело палахкотів вогонь. На стінах горіли смолоскипи, на столі посеред зали стояли таці з ягодами, фруктами та горіхами для Хейзел, м'ясні страви та пироги для Нерміни, та різні гарячі та холодні напої, а біля входу висів портрет Етелінди, яка лукаво посміхалася на фоні її улюблених дерев. Нерміна задоволено посміхнулася у відповідь. Вона саме так все і бачила у своїй уяві.

Після вечері, Нерміна вирішила негайно взятися до справи. На невеликому столику біля вікна вона побачила різьблену шкатулку – в точнісінько такій її мати завжди тримала своє приладдя. Знайшовши там те, що шукала, вона прийнялася до роботи так вправно як тільки могла. Незважаючи на те, що в неї не дуже добре виходило, від чого вона постійно чортихалася та проклинала все на світі, через деякий час госамерова нитка вже була готова.

 – Нічого собі! – промимрила Нерміна, тримаючи в руках нитку та критично розглядаючи її. – Таки вийшло… Ха!

Госамерова нитка була тонкою, переливчастою та майже прозорою, а на дотик виявилася гладкою та прохолодною наче струмок, що застиг на долоні.

Хейзел тільки загадково посміхнулася.

Не витрачаючи часу, Нерміна взяла голку та подивилася на ельфійку. «Ти певна?» – мовчки питала вона. Хейзел рішуче кивнула та сіла на стілець. Нерміна глибоко вдихнула та несміливо почала зшивати роздерті крила. Ті затріпотіли. Нерміна зупинилася.

 – Боляче?

– Лоскотно, – відповіла Хейзел.

Нерміна продовжила. На її подив вона відчувала, що голка наче сама веде її руку, вимальовуючи переливчасті, зигзагоподібні візерунки, які, попри все, дуже сильно нагадували шрами. Нерміна важко зітхнула.

 – Що таке? – поцікавилася Хейзел.

 – Просто коли ти казала, що нитка чарівна, я чомусь вирішила, що вона не залишить жодних слідів того що сталося. Проте… ці стібки – вони назавжди залишаться, адже так?

Хейзел кивнула.

 – Проте тобі не слід через це так сильно перейматися, – відповіла Хейзел. – Не буду приховувати. Якщо б ти була справжньою павучихою з чарівного лісу, то жодних слідів дійсно не лишилося б –

Нерміна жахнулася від почутого.

 – Але, Нерміно, я зовсім не проти носити згадку про те, що сталося біля підніжжя Імлистих Гір, – швидко запевнила її Хейзел. – Деякі з ельфів навіть вважають такі відзнаки почесними та з гордістю демонструють їх іншим на знак своєї відваги, відданості та самопожертви. До того ж, в нас не було вибору. Якби ти цього не зробила, я б назавжди лишилася своїх крил, бо отрута від срібла продовжила розповсюджуватися аж доки вони б не перетворилися на пил. Нам взагалі дуже сильно пощастило знайти госамерову нитку.

Після цього, стомлені проте задоволені, дівчата полягали спати на м'якеньких шкурах біля теплого вогнища та одразу заснули.

Нерміна прокинулася рано вранці, коли помаранчеві промінчики вранішнього сонця ледь жевріли на обрії, мляво пробиваючись крізь попелясту імлу, що висіла над замком пухкою ковдрою. Із неабияким апетитом вона з'їла те що залишилися звечора, випила великий келих ягідного напою, підійшла до вікна, щоб подивитися на свої володіння – та відсахнулася від несподіванки, прикривши рота руками.

На дворі в один щільний ряд стояли високі, нерухомі, чорні постаті. Нерміна перевела подих та знов підійшла до вікна, сподіваючись, що то була просто примара, спричинена переспілими ягодами. Та де там! Постаті нікуди не поділися. Проте хто вони такі? Що тут роблять?

Спочатку Нерміні здалося, що кожна постать була озброєна двома гострими списами по обидві сторони, проте, як слід придивившись, Нерміна зрозуміла, що то за їхніми плечима були не списи, а згорнуті крила. Але то були не прозорі та не переливчасті крила як у Хейзел – а чорні та шкіряні наче в кажанів. Невже це теж... ельфи? 

ДАЛІ БУДЕ... 

Попередні частини 

(с) Фаріда Местек

Хроніки Високогірного Королівства. Розділ 2. Нерміна

ХРОНІКИ ВИСОКОГІРНОГО КОРОЛІВСТВА

Розділ 2: НЕРМІНА

Частина дев'ята

 – Ти так кого завгодно розбудеш, нехай навіть у потойбіччі.... – кволо промимрила Хейзел, повільно відкриваючи очі.

 – Ти жива! – заволала Нерміна що було сили. – Ти не померла!

Хейзел покачала головою та навіть вичавила із себе посмішку.

 – Жива...

 – Але твої крила... вони... – Нерміна не знала як сказати про те у якому кепському стані вони були. – Перелісок! – Нерміна ляснула себе по чолу. – Як я могла забути! Тобі стане краще як тільки-но ти опинишся серед твоїх друзів! Нам негайно треба знайти щось таке де є багато дерев.

Нерміна сумнівно подивилася на перлинно-білі арки навколо них.

Хейзел знов кволо посміхнулася.

 – Так то воно так – мені дійсно стане набагато краще серед дерев – зникне ця млявість і все інше – от тільки крилам моїм це не допоможе. Для цього мені потрібна госамерова нитка, а вона, на жаль, не на кожному кущі росте. Та й вправна павучиха не завадила б…

 – Яка… яка нитка? – перепитала Нерміна.

 – Нитка зіткана з найтонкішого павутиння, що тільки існує в світі, – пояснила Хейзел. – Тільки вона має силу повернути мої крила до належного стану – чи, принаймні, залатати їх.

 – То де ж нам шукати ту диво-нитку?

 – На початку осені, – сумно відповіла Хейзел. – Проте, – швидко додала вона, побачивши розпач в Нерміниних очах, – ходять чутки, що іноді вона з’являється і влітку, і навесні. – Вона лагідно посміхнулася. – Може мені знов пощастить, га? Адже мені пощастило зустріти тебе –

Нерміна голосно фиркнула.

 – Пощастило? Це ж все моя провина! – Вона гірко зітхнула. – Не треба було дозволяти тобі прикривати мене наче щит. А що як ми не знайдемо ту кляту нитку? Що тоді?

 – Нерміно, не картай себе. Я знала на що йшла. Я хотіла допомогти чим могла. До того ж, не дарма... – Хейзел обвела безсилою рукою аркади, що були схожі на застиглі водограї. – Тепер ми в безпеці. Проте...

Нерміна кивнула.

 – Проте попереду на нас чекає довгий та нелегкий шлях, – підхопила вона слова подруги. – Треба як слід перепочити, відновити сили та вирішити як визволити з полону інших втікачок. Ну що ж! Тоді рушаймо. Нема чого гаяти час.

«Так, краще щось робити ніж лементувати через те чого вже не виправити,» – подумки додала вона.

Нерміна звелася на ноги та допомогла Хейзел сісти на коня, відводячи очі від її скалічених крил. Взявши до руки поводи, вона повела Нокс по сходах. Вони опинилися у широкому світлому тунелі на стінах якого розквітали та світилися примарні візерунки. Згодом тунель вивів їх назовні.

Нерміна прикрила очі рукою від сонячного світла яке привітало їх своїм сліпучим блиском та роздивилася. Навколо розкинулася простора долина посеред нагір'я, деінде виднілися чагарники та поодинокі хвойні дерева. Під ногами жваво тріпотіла закоротка травичка та привертали увагу невеличкі, яскраві квіти, які вже давно пристосувалися до життя на дикому гірському плато, де не можна було сховатися від вітрів, снігів, дощів чи сонця. Перед ними, наче стрічка, бігла стежина, яка вела до невеликої розщелини в неприступній стіні сірувато-бузкової гори, що грізно здіймалася поодаль. Десь гуркотів водограй.

 – Перш за все треба набрати води, – сказала Нерміна, – та знайти щось їстівне.

Хейзел вказала на скупчення кущів на невеликій відстані від них. Нерміна придивилася та побачила крупні темно-сині ягоди серед залитого сонцям листя, що здавалося від цього металевим. Нерміна скептично подивилася на подругу.

 – А що як вони отруйні? Я не дуже розуміюся на ягодах.

Хейзел посміхнулася.

 – На відміну від мене.

 – Добре, – сказала Нерміна. – Тоді ти назбирай ягід, тільки так щоб можна було наїстися, – в її голосі чітко лунали великі сумніви щодо цього, – а я піду на пошуки води.

Коли вона повернулася із повною пляшкою то побачила що Нокс із завзяттям наминає травичку навколо чагарнику, в той час як Хейзел сплела два гарні кошики, наповнила їх соковитими ягодами та наразі щось промовляла до куща під яким примостилася; її крила сумним дрантям звисали за її спиною.

Нерміна дала пляшку Хейзел та відвела Нокс до водограю щоб напоїти.

Коли вона повернулася та попоїла, Хейзел запитала:

 – То куди ми прямуємо і що це за місце? Що трапилося після того як ми покинули Чорноліс?

Нерміна розповіла їй про те що їй наказала зробити Етелінда та додала –

 – А прямуємо ми до самої верхівки Імлистих Гір, де я сподіваюся знайти те, що побудувала у своїй уяві, тоді коли ти мене захищала. Сподіваюся, що я знайду те що шукаю, і що твоя жертва дійсно було не дарма.

Наче вивчивши напам'ять карту, яку бачила тільки вона, Нерміна добре знала куди треба йти. Окинувши оком гірські хребти, що оточували їх з усіх боків, вона та Хейзел сіли на коня та поїхали далі. Поступово місцевість навколо них ставала все більш привітною та чарівною. У захваті вони дивилися на зелені долини, сині озера, змійки-річки, водограї та глибокі урвища повз які пролягав їхній шлях. Над ними серед товстих хмар, прошитих сонячним промінням, літали та вітали їх своїми дикими криками велетенські птахи та цікаво розглядали з крутих скель розумними очами дивні тварини з масивними, пишними рогами.

Нарешті, вони опинилися серед густого смарагдового лісу, що складався з невисоких проте кремезних дерев, які ласкаво прийняли Хейзел до себе та пригорнули у своїх шелестких обіймах. Нерміна вирішили зачекати на її повернення неподалік, притулившись до гладкої поверхні скелі, вкриту товстим шаром м’якого моху. Скориставшись можливістю короткого відпочинку, вона заплющила очі та задрімала. А кола відкрила очі, то побачила Хейзел здорову та усміхнену з двома кошиками в руках. В одному з кошиків було чимало ягід та горіхів, а в іншому –

Нерміна відчула як вирячилися її очі.

 – Це... це… це… – затинаючись почала вона, аж поки в неї не урвався терпець. – Та як її там цю кляту нитку?!

Хейзел засміялася та закивала головою.

 – Госамерова! – підказала вона, заливаючись сміхом, в той час як її очі випромінювали нестримну радість. – Тобто, наразі це ще тільки павутиннячко... але саме з такого павутиннячка робиться та сама нитка, яка мені потрібна.

Нерміна знов подивилася у другий кошик, сподіваючись побачити там спритну павучиху за справою, проте була розчарована. Вона запитально подивилася на Хейзел.

 – Ти казала що тобі знадобиться допомога вправної павучихи, – нагадала вона.

Хейзел знизала плечима.

 – Павучихи я не знайшла. Та гадаю це не проблема. Ти маєш знати як робити прядиво та шити. Всі жінки вашого королівства добре знаються на цьому. Тож...

Нерміна захитала головою.

 – Не всі. Моя мати, наприклад, дійсно справжня майстриня. Мабуть найкраща в усьому королівстві й понині. А от мені це ніколи не подобалося – от і рукодільниця з мене дуже погана вийшла.

Хейзел посміхнулася.

 – Ну що ж, доведеться ризикувати. Все буде добре, – впевнено додала вона, коли Нерміна знов захитала головою. – Не забувай що це чарівна нитка. Вона сама буде тебе направляти та допомагати.

Незабаром вони знову відправилися в дорогу. На ніч вони зупинилися в невеличкій печері, а рано вранці продовжили подорож. Нерміна не могла не захоплюватися красою краю, який бачила навколо себе.

Нарешті, коли сонце знов почало полум'яніти на небосхилі та занурюватися у рожево-бузкові хмари, Нерміна побачила високо над своєю головою обриси замку, оточеного густим лісом, який вона намалювала у своїй уяві.

Вечірнє світло надавало особливо таємничого та теплого відтінку кам'яним стінам, що були помережані зеленими ланцюгами повзучих рослин та червоними квітками. В одному з вікон на першому поверсі виднілося мерехтіння жовтуватого світла наче від полум'я в каміні. Нерміна та Хейзел обмінялися здивованими поглядами. Нерміна ніжно поплескала Нокс.

 – Бачиш, дівчинко? Це наш новий дім. Ще трішечки і ми всі зможемо добряче перепочити. 

ДАЛІ БУДЕ... 

Попередні частини 

(с) Фаріда Местек

Хроніки Високогірного Королівства. Розділ 2. Нерміна

ХРОНІКИ ВИСОКОГІРНОГО КОРОЛІВСТВА

Розділ 2: НЕРМІНА

Частина восьма

Нерміна обернулася та зухвало подивилася на воїнів, що її їх оточили, непомітно намагаючись полічити скільки ж їх було та які в них були шанси подолати їх.

 – За наказом Еверілла Всемогутнього, Володаря Етельграду, – раптом гучно та дзвінко пролунало в повітрі – за допомогу та сприянню злочинниці, засудженої до страти, – Хейзел здригнулася позаду неї – за підбурення до повстання заміжніх жінок королівства, за використання чорної магії проти його мешканців та за порушення закону королівства про втечу, ЇЇ Королівське Високосте, Нерміна, донька Еверілла, дружина Ателіка –

Нерміна голосно пирхнула.

 – Стули пельку, йолопе, – презирливо сказала вона. – Та передай моєму вельмишановному батькові, що я не збираюся повертатися чи підкорюватися його безглуздим законам.

 – Ваше Високосте, – спокійно та повільно проказав вісник наче розмовляв із божевільною та дуже небезпечною особою, – будьте розважливі. Вас оточено. Ви порушили вже чимало законів. На вас чекає неминуче покарання. Будь ласка схаменіться поки ще є шанс та повертайтеся до столиці. Дозвольте нам бути вашим почесним караулом та супроводжувати вас до палацу як на те заслуговує донька володаря – радше ніж схопити, закувати в кайдани та повернути силою як просту втікачку.

Нерміна залилася сміхом.

 – Схопити? Закувати в кайдани? Повернути силою? – глузливо перепитала вона. – Для цього вам знадобиться спочатку мене наздогнати, чи не так? Адже мені все ще є куди тікати.

І вона вказала на Чорноліс позаду себе. Серед воїнів королівства промайнув стурбований легіт.

 – Ваше Високосте… Пані Ателік… Невже ви збираєтеся?.. Та це ж суцільне божевілля! – не стримався вісник. – Ви мабуть просто не розумієте що кажете. Ви хоч знаєте що це за місцина? Це прокляте місце. Живим з нього ще ніхто і ніколи не повертався.

 – Ти ба! Тож, як доречно, що я не маю жодного наміру повертатися до цього огидного королівства.

Нерміна пришпорила Нокс.

 – Ваше Високосте, зачекайте!

Нокс стала на дибки.

 – Пані Ателік… Нерміно, зупиниться! Не робіть дурниць! Ви тільки занапастите себе. Проте… – вже захлинаючись від жаху белькотів вісник, – проте… якщо ви віддасте нам чужинку –

Нерміна подивилася на нього таким крижаним поглядом, який так нагадував Еверіллів, що той одразу замовк. Наступної хвилини, кинувши останній зухвалий погляд їхню ватагу, вона глибоко вдихнула, схопилася щосили за поводи та помчала стрімголов до Чорнолісу.

Нерміна знала, що вони неодмінно рушать за ними, бо мали повернути обох до столиці чого б це їм не коштувало. Нерміна добре знала свого батька та його накази – доречніше сказати, вона добре знала його як правителя, бо як батько він завжди тримався від неї на відстані. Проте вона також знала що хоч на деякий час але все ж таки зможе відірватися від них, бо отвір, що вів до лісу – ледве видимий серед спотворених дерев – був завузьким щоб дозволити їм усім одразу заїхати всередину. До того ж, вона сподівалася мати принаймні декілька хвилин фори завдяки елементу несподіванки та того неминучого страху, що мав скувати їх перш ніж потикатися до Чорнолісу.

А вже наступної митті, опинившись в самому лісі, серед імли, що важким та вогким павутинням висіла в повітрі, Нерміна відчула такий нестерпний холод, що забула про все на світі. Ні, то був не просто холод – то була крижана лють та безжальна помста скривджених магічних істот – жива та мертва одночасно. Нерміна уявляла гігантське невидиме створіння, що несамовито впивалось, пронизувало та шматувало її тіло своїми гострими пазурами та іклами. Нокс почала здригатися наче в припадку.

А потім був тільки нестерпний біль... Нерміна не могла дихати... в очах потемніло... вона летіла наче в прірву... в вухах пронизливо насвистував вітер та луною розносилося істеричне іржання наляканого коня... Холод стискав у своїх невблаганних обіймах, перетворюючи внутрішні ограни на кригу... висмоктуючи життя...

Аж раптом Нерміна відчула лагідне тепло вогнища, що приємно лоскотало її шкіру та наповнювало теплом наче велика чашка гарячого та солодкого напою. Вона хутко розплющила очі та побачила що то Хейзел огорнула її та її коня своїми крилами.

 – Нічого собі... – промимрила Нерміна, відчуваючи неабияке полегшення від того що знов може дихати на повні груди та відчуває свої кінцівки.

Нерміна тільки-но хотіла подякувати Хейзел за вчасний порятунок, коли із жахом побачила що відбувалося навколо неї. Тепер, коли вона прийшла до тями та була захищена від холоду магічними крилами ельфійки, вона чула жахливі крики та бачила ще більш жахливі речі.

По темній, вологій землі, від якої віяло сирістю та смерділо гниллю, повзло та звивалося довге, вузлувате коріння – от тільки то вже було ніяке не коріння – то були обвуглені руки та пальці колись замурованих в деревах людей. Вони хапали вершників, які щосили пручалися та кричали, та засмоктували їх усередину стовбурів, перетворюючи на сірий, прозорий дим.

Нерміна притулилася до коня та благала її мчати щодуху через темряву, імлу та смерть. Вона знала, що їх не чіпають тільки завдяки ельфійському захисту Хейзел, проте навіть у відносній безпеці їй аж ніяк не хотілося там затримуватися.

Вона знов видихнула із полегшенням тільки коли вони залишили Чорноліс позаду та опинилися у підніжжя високої синьо-сірої гори, чия верхівка ховалося чи то поміж хмар, чи то поміж густої імли, що була схожа на майстерно прядене мереживо.

На жаль, її полегшення було короткочасним, бо дехто з воїнів все ж таки спромігся протистояти чарам лісу та наздогнати їх на іншому боці.

 – Нерміно! – гримнув чийсь захриплий голос. – Стій! Стій – а то гірше буде!

Нерміна подивилася через плече, щоб спопелити поглядом того, хто насмілився їй так нахабно погрожувати, та побачила ліс стріл націлений на неї.

 – Ви не посмієте, – прошипіла вона. – Я потрібна вам живою.

 – Нехай, – обізвався якийсь нахаба з-поміж вцілілих вершників. – Проте невеличке поранення вас навряд чи вб'є. Тільки як слід присмирить.

Хейзел голосно зойкнула та ще міцніше огорнула Нерміну своїми крилами – ті шалено тріпотіли в унісон з її серцебиттям.

 – А щодо чужинки, – говорючий байдуже знизав плечима – вона так чи так приречена до страти. Не бачу великої різниці де та як це станеться.

Його товариство підтримало його одностайним киванням голів та муркотінням на знак згоди.

Нерміна гнівно блимнула очима. Що робити?

 – Нерміно, – прошепотіла їй на вухо Хейзел, – скажи, що тобі потрібно?

Нерміна пригадала слова Етелінди.

 – Час.

Хейзел кивнула.

 – Тоді ти матимеш стільки часу, скільки я зможу встояти проти їхніх срібних стріл.

Нерміна нахмурилась.

 – Що ти маєш на – ?

 – Не гай часу, Нерміно! – хутко перебила її Хейзел. – Роби, що треба робити, а я їх затримаю!

З цими словами вона зістрибнула з коня та розправила свої крила – закриваючи Нерміну та Нокс від вершників наче прозорим щитом, що продовжував виблискувати райдугою навіть за відсутності сонця. Нерміна не знала чи то була її уява, чи ні, що крила стали чи не в два рази більше ніж раніше та були схожі на вітрила корабля.

 – Нерміно! – зашипіла Хейзел в той самий час як перший залп стріл засвистів в повітрі.

Нерміна хутко прийнялася до справи. Вона стала спиною до Чорнолісу та обличчям до Імлистих Гір, заплющила очі та почала відчайдушно думати про те яким хоче бачити своє майбутнє королівство. Потім почала промовляти та наспівувати до землі, що була під її ногами, так наче та була жива, в той час як її серце здригалося та стискалося від болю кожного разу як вона чула болісні крики Хейзел позаду себе.

Через силу, бо не могла терпіти як страждає подруга та нічого не робити щоб хоч якось завадити цьому, Нерміна уявляла як засіває насіння в землю, як вплітає стрічки до коси – бачила наче у видінні як її мрії та сподівання проростають крізь землю у вигляді паросточків та розквітають на поверхні у формі прекрасних квітів, яких вона ніколи раніше не бачила.

Тоді вона взяла чарівну шаль, що подарувала їй мати, доторкнулася до одного з коштовних камінців, що блистіли застиглими сльозами на прядиві, та незчулась як він опинився у неї на долоні. Нерміна стисла його що було сили та одразу відчула лоскотання життєдайної водиці. Приголомшена, вона дивилася як крапля за краплею падає на землю та... Нерміна не вірила своїм очам…

Там де вони падали та розбивалися на незлічену кількість краплинок , що утворювали струмочки та потічки, які розтікалися у різні боки, з'являлися нитки, що мерехтіли наче місячне проміння та, здіймаючись догори, перепліталися поміж собою, утворюючи перламутрові аркади, що тягнулися аж до самої гори прозорим тунелем на стінах якого з'являлися тендітні візерунки зі світла та тіні, що дуже нагадували улюблені лісові мотиви Етелінди. Всередині тунелю з’явилися сходи.

Нерміна не знала скільки часу стояла, роззявивши рота, аж раптом вона відчула поштовх ззаду та, миттєво обернувшись, побачила як знесилена Хейзел падає додолу. Нерміна підхопила її та обережно опустила на землю, а, потім, побачивши її зруйновані крила, що кволо тріпотіли, тліли та осипалися там де їх простромили срібні стріли, гірко заплакала, тулячи її до себе таку бліду, таку холодну, таку неживу, та вкриваючи її чоло безпорадними поцілунками та благаннями. Не вмирай… тільки не вмирай…

Вона була настільки засмучена, що не одразу помітила, що ані воїни, ані їхні стріли більше не загрожували їм – долетівши до високих арок та зводів, вони наче натикалися на невидимий бар’єр та перетворювалися на пил.

«Ніхто без твого дозволу не зможе ступити на твою землю. Бо моя любов захистить тебе…» – пригадала Нерміна слова Етелінди. Ті слова, що вона їх тихенько бурмотіла наче замовляння, ледве ворушачи губами, але відчуваючи їх у своєму серці наче пекуче жало кропиви, з’являлися точнісінько як стібки на полотні, одне за одним, на центральній арці.

«Тепер це моя земля…» – подумала у подиві Нерміна. «Від Чорнолісу до Імлистих Гір…»

Відкинувши голову назад, вона залилася гучним сміхом, що гримів наче водограй, відбивався наче бризки від аркад та розносився луною на всі чотири сторони. 

ДАЛІ БУДЕ... 

Попередні частини 

(с) Фаріда Местек