Хроніки Високогірного Королівства. Розділ 2. Нерміна

ХРОНІКИ ВИСОКОГІРНОГО КОРОЛІВСТВА

Розділ 2: НЕРМІНА

Частина сьома

Нерміна гнала коня що було сили, бо знала, як тільки-но батько дізнається про її витівку, то відправить не один загін, щоб її наздогнати та повернути.

 – Чому ми прямує саме до Чорнолісу? – запитала Хейзел, міцно тримаючись за Нерміну. – Кажуть, це неродюча, мертва місцина. Там нема життя.

 – От і шукати там ніхто не буде, – відповіла Нерміна. – Принаймні, таким був план – до того як я тебе зустріла. Проте зараз… – Нерміна захитала головою. – Чесно кажучи, я аж ніяк не сподівалася привернути до себе увагу батьківського спеціального загону таким чином. Про мою подорож туди ніхто не мав знати. Гадаю, тепер їм буде набагато легше знайти нас обох по тих слідах, що ми лишаємо позаду себе. Та що тут зробиш? Доведеться імпровізувати аж доки не досягнемо Чорнолісу.

 – Знаєш, колись, дуже й дуже давно, на місці Чорнолісу був справжній ліс, – сказала Хейзел із нестримною тугою в голосі. – З височезними, велетенськими, багатовіковими деревами. Там, поміж тварин та птахів, жили лісові ельфи та істоти, що їм прислужували – лісові тролі, що мешкали в стовбурах дерев, обожнювали прибирати, вирощувати гриби та вміло маскувалися під пеньки, та маленькі феї-піксі, яких ще називали лісовими ліхтарниками, бо вони завше вказували шлях тим, хто заблукав у темряві. Всі разом вони доглядали та захищали ліс, бо його дерева та рослини мали різні чарівні та цілющі властивості. Буденні, що жили неподалік від цього лісу, називали його Чаролісом, бо тоді ще чемно ставилися до природи навколо них, от лісові ельфи і дозволяли їм користуватися його чарівними дарами. Та згодом, коли буденні втратили повагу та острах перед природою, вважаючи себе господарями та володарями світу, та почали захоплювати все більше і більше територій, не рахуючись із магічними істотами чиї землі захоплювали та плюндрували, лісові ельфи, лісові тролі та феї-піксі назавжди покинули Чароліс. А покинувши його, залишили по собі прокльон – жодний буденний не зможе скористатися ані деревами, ані рослинами, ані землею лісу у власних цілях не поплатившись власним життям. Тепер то мертва земля, всіяна мерцями.

Нерміна здригнулася.

 – Ну що ж, – похмуро відповіла вона, – спробуємо це змінити. Зрештою, ти ельфійка, а я, так чи так, ельфійка на цілу чверть!

Хейзел посміхнулася у відповідь.

 – До речі, – повільно почала вона. – Чи я правильно зрозуміла, що ти є донькою Еверілла Всемогутнього? Володаря Етельграду?

Нерміна кивнула.

 – Тоді чому ти допомагаєш мені тікати від його воїнів?

 – Бо сама тікаю. А втікачки мають триматися разом, чи не так?

 – Певно…

Хейзел знизала плечима та стихла, дуже напружено про щось думаючи. Нерміна їй не заважала розпитами, повністю зосередившись на дорозі, довгій та одноманітній, що простягалася попереду на відкритому, дикому просторі, не забуваючи час від часу дивитися довкола себе на той випадок якщо знов з’являться батькові воїни зі своїми списами та стрілами напоготові. Вона добре знала, що рано чи пізно, але вони їх все ж таки наздоженуть. Проте сподівалася, що це трапиться не раніше ніж вона побачить обриси Чорнолісу на примарному полотні сіро-синіх гір, що деінде вимальовувалися з-під густих купчастих хмар, що низенько нависали над землею.

 – Стривай, – нарешті мовила Хейзел, наче насилу продираючись крізь густе павутиння думок, – якщо твоя мати напівельфійка… це може бути лишень… стривай… лишень… Етелінда… Етелінда Грімвудська! Нерміно, – зойкнула вона, – ти що донька Етелінди Відступниці?!

 – Відступниці? – пирхнула Нерміна. – І від кого ж це вона відступилася? Бо я не знаю нікого більш покірного за любу матусю, – дещо зневажливо додала вона.

 – Ти що нічого не знаєш?

 – Про що саме?

 – Етелінда – напівельфійка-напівбуденна – була полонянкою Морокового Лісу – найлихішого та найтемнішого з-поміж усіх чарівних лісів – через те що її батьки порушили Велику Заборону – аж доки не здолала його темні чари та не зробилася його господинею. А потім зреклася та зрадила його, обравши буденне життя…

 – Я цього не знала, – зізналася Нерміна. – Правду кажучи, ми ніколи про це не розмовляли. Мама ніколи не розповідала про те як опинилася серед буденних, попри її незвичайне походження, і єдине чому я взагалі дізналася про те що вона не така як усі, було через те що я ще змалечку викидала різного роду химерні речі, не розуміючи яким чином і чому це роблю, які як лякали так і лютили до нестями мого батька. Мама пояснила, що то було через успадковане мною ельфійське коріння. Проте вона ніколи нічого не казала про своє життя в чарівному лісі… тільки про те що дала обіцянку батькові ніколи не користуватися своїми чарами…

Нерміна важко зітхнула. Вона геть нічого не знала про свою рідну матір. Та певно вже й не дізнається. Ну і кепська донька з неї вийшла!

 – Пробач, що засмутила тебе цими балачками, – тихо промовила Хейзел, обережно поплескуючи її по густому волоссю.

 – Все гаразд, – відповіла Нерміна, смикнув головою. – Ти тут ні до чого. Проте, коли вже мова зайшла щодо ельфів, чому ті ланцюги, якими тебе полонили, обпікали твою шкіру?

 – Срібло та сіль, – відповіла Хейзел, – то є наші найстрашніші вороги. Ледь торкнувшись, вони спричиняють нам нестерпний біль та позбавляють будь-якої сили.

 – І батькові нишпорки напевне це добре зрозуміли… – промимрила Нерміна.

Хейзел тільки важко зітхнула та пригорнулася до неї ще міцніше.

Нерміна хотіла якось підбадьорити дівчину, незважаючи на те що їхні справи були дійсно кепськими.

 – Та ну його, – з удаваною байдужістю сказала вона. – Не переймайся ти так через це. Найголовніше дістатися Чорнолісу перш ніж нас наздоженуть. А там я вже дам раду. Не турбуйся.

То була довга та виснажлива подорож, бо зупинятися чи збавляти швидкість не можна було ані на хвилину. А так хотілося наїстися досхочу, закрити очі, заснути та нарешті добряче перепочити. Нерміні здавалося, що з того часу як вона втекла від чоловіка, її життя перетворилося на нескінчену гонитву. Вперед, вперед, вперед. Без зупину – вперед.

Проте втома, голод та спрага, що так сильно мучили її, наче відступили, коли Нерміна нарешті побачила попереду чорні обриси лісу до якого так відчайдушно мчала.

Позаду неї Хейзел вдихнула – голосно та болісно наче від удару. Бо то що називалося Чорнолісом дійсно було моторошним та сумними видовищем, що ятрило і серце, і душу. Як вони під’їхали ближче та зупинилися, Нерміну раптово обдало таким пронизливим холодом – то було наче крижане привітання з самого потойбіччя. До горлянки підступив ком, зуби застукотіли, а шкіра вкрилася величезними мурашками.

Спотворені та обвуглені, проте, за якихось надприродних обставин, не перетворені на попіл, бідолашні дерева виглядали так наче вони щосили звивалися під час потужного буревію, згинаючи та пригинаючи свої могутні стовбури до долу та благально простягаючи своє гілля до неба, шукаючи порятунку, коли так і застигли, назавжди, перетворившись на кам’яну почвару.

На стовбурах та гіллі виднілися чи то якісь символи, чи то зображення, які хтось майстерно викарбував, надаючи їм особливої форми. Нерміна придивилася – що то воно було – та й обомліла. Ні... Не може бути... Невже це?.. Вона захитала головою.

 – Ну і вміє же ваша братія мститися... – повільно прошепотіла вона.

Бо то були ніякі не зображення – а справжні, спотворені людські тіла, що вже давно стали частиною дерев. Тепер Нерміна вирізняла вже не просто стовбури та гілля, а викривлені руки, ноги, обличчя – чорні обличчя, що, потрапивши в пастку, застигли у потворній масці жаху та нестерпного болю.

На долю секунди все попливло перед очами і Нерміна бачила і чула як вони звиваються та нестямно кричать, потерпаючи всередині чорного полум’я покарання. То була страшна плата. Навіть її безстрашний кінь, чорний як сама ніч, відсахнувся від того видовища. Нерміна смикнула за поводи.

 – Нокс, дівчинко, нам не можна назад, – лагідно проказала вона, поплескуючи її лискучу, хвилясту гриву. – Нам –

Та вона не договорила. Наступної миті їх обступили воїни. Нерміна заскрипіла зубами. Хай йому грець. Таки наздогнали! Нерміна придивилася до мантій воїнів та побачила що то були не тільки батькові воїни, а ще й воїни її чоловіка. 

ДАЛІ БУДЕ... 

Попередні частини 

(с) Фаріда Местек