Хроніки Високогірного Королівства. Розділ 2. Нерміна.

ХРОНІКИ ВИСОКОГІРНОГО КОРОЛІВСТВА

Розділ 2: НЕРМІНА

Частина шоста

Вони були в дорозі певний час коли Нерміна окинула оком чужинку, яка продовжувала спиратися на неї наче на скалу, та здригнулася як побачила жахливі опіки та набряки на її напівпрозорій шкірі. Вона виглядала наче тонкий пергамент, що тривалий час тримали над вогнищем.

 – Слухай, – звернулася до неї Нерміна. – Ці твої поранення... вони мені зовсім не подобаються. Мабуть треба щось зробити, щоб не стало гірше. От тільки в мене зовсім нема ніякого хисту до лікування.

 – Не хвилюйся. Мені б протриматися до найближчого переліску, – кволо промимрила чужинка. – Мені стане краще як тільки я опинюся серед своїх братів та сестер.

 – Братів та сестер? - перепитала Нерміна.

Незнайомка не відповідала. Нерміна трошки зачекала. Потім в неї урвався терпець.

 – Гей, крилата, ти що там –

Вона обернулася – незнайомка заснула.

 – Приїхали, – сказала Нерміна декілька годин потому, зупинившись у затишному гаю серед розлогих дубів, кленів, каштанів та ясенів. – Прокидайся.

Нерміна зістрибнула з коня. Дівчина розплющила очі та роздивилася довкола. Тієї ж миті на її обличчі з’явилася щаслива посмішка.

 – Дякую тобі, рятівниця. Дякую, що привела мене до моїх братів та сестер, – лагідно сказала вона та злетіла вниз. Вона погойдувала своїми велетенськими крилами та ледь торкалася землі кінчиками пальців ніг.

Нерміна дивилася, не блимаючи, як дівчина, струнка та легка наче пір’їнка, пурхала та підстрибувала серед дерев у якомусь чудернацькому танку, наспівуючи ледь чутну мелодію, яка невдовзі вже лунала по всьому гаю, підхоплена тремтінням гілля та шурхотінням листя. Дерева гойдалася та нахилялися до неї, протягуючи свої віти наче руки, прикладаючи своє листя до пошкодженої шкіри. Якимось дивовижним чином від їхнього дотику її рани загоювалися просто на очах.

Як?.. Як таке можливо? Нерміна захитала головою. В неї були більш нагальні запитання. Наприклад, чому цю дивну дівчину переслідував батьків спеціальний загін? Чому срібні ланцюги спричиняли їй такий пекучий біль? Чому її волосся змінювало колір та вигляд? Чому, коли вона її врятувала, воно було темним та неживим, як стовбур дерева, що загинуло та загнило, а зараз було пишним та світилося золотавим сяйвом наче його було зіткано із живих світлячків. Проте –

 – В тебе є крила, – було першим, що випалила Нерміна, коли дівчина нарешті зупинилася та подивилася на неї спокійним та лагідним поглядом своїх великих зелених очей.

 – А ти вмієш чаклувати, – весело сказала дівчина у відповідь та розсміялася.

Нерміна витріщилася на неї. Вона що жартує?

 – Ти хто така? - похмуро та дещо грубо запитала вона.

 – Я - Хейзел, - відповіла дівчина, в той час як її брови підстрибнули догори. – Хейзел Грінліф. Я з роду лісових ельфів. Власне кажучи, мені не можна цього казати. Проте, запізно ліс рятувати як всі дерева там зрубати, так? Мене спіймали, викрили та катували твої земляки. А ти мене врятувала. Гадаю, ти маєш право знати правду. До того ж, ти не проста буденна – ти чаклунка. Тож...

Дівчина дивилася на неї із мерехтінням надії в очах. Нерміна захитала головою.

 – Я ніяка не чаклунка. Моя мати напівельфійка, – нарешті промовила вона. – Я просто успадкувала якусь частку її магічної сили.

Дівчина-ельфійка – Хейзел – витріщилася на неї.

 – Але ж стосунки між ельфами та буденними заборонені…

Нерміна пирхнула.

 – Може у ваших хащах.

 – Ні. – Хейзел рішуче захитала головою. – Це споконвічний закон; він стосується абсолютно усіх магічних істот –

 – Усіх? – перебила її Нерміна. – Стривай. То їх що багато?

Хейзел кивнула. Нерміна подивилася довкола так наче ось-ось очікувала побачити ще когось.

 – Чимало. Проте їх не так вже й легко знайти, скільки б ти не шукала. – Хейзел криво посміхнулася. – Не всі такі легковажні та допитливі як я. Більшість добре ховається від очей буденних та не втручається у їхні справи. Так-то воно краще. Мені добряче перепаде через це.

 – То що трапилося? – запитала Нерміна. – Чому ти тут? Чому на тебе полювали королівські стражі?

Хейзел знизала плечима. Її крила знов затріпотіли.

 – Я заохочувала жінок королівства до втечи. Не могла більше дивитися на ті знущання які вони зазнавали від власних батьків та чоловіків. Намагалася показати їм що існує інше життя. Намагалася переконати їх що вони варті кращого і що здатні на більше ніж покірно виконувати накази чоловіків з покоління у покоління, наче в них нема власної волі. Казала їм, що вони мають скинути з себе ті пута та кайдани, якими їх скувала жіноча доля, та стати нарешті вільними та щасливими.

 – То це через тебе вони почали кидати своїх чоловіків та тікати?

Хейзел кивнула.

 – Гм! Я мала здогадатися, що самі вони б до цього не докумекали. Що ж, крилата, я тебе звісно повністю підтримую. От тільки ти немало лиха наробила отими своїми балачками. Усіх втікачок спіймали та ув’язнили. Мама каже, що тепер на них чекає доля гірша за смерть.

Дівчина-ельфійка пополотніла.

 – Ні! Тоді треба негайно рушати назад та визволяти їх з полону!

 – Гей! – Нерміна схопила її за руку та зупинила як вона вже почала здійматися вверх. – Притримай коней, гаразд? Я тебе не для того рятувала, щоб тебе знов схопили.

 – Але ж… ті жінки… – у розпачі застогнала Хейзел.

 – Ми їм допоможемо, – пообіцяла Нерміна. – Обов’язково допоможемо. Проте нам потрібен план. Тож, зроби мені ласку, заспокойся та перестань розмахувати своїми крилами як той млин. Нема чого пороти гарячку.

Вона пильно подивилася на ельфійку.

 – Згода?

Хейзел кивнула та сховала крила за спиною.

 – Добре.

Нерміна послабила свою хватку.

 – Сідай на коня. Ми їдемо до Чорнолісу. 

ДАЛІ БУДЕ... 

Попередні частини

(с) Фаріда Местек