Хроніки Високогірного Королівства. Розділ 2. Нерміна

ХРОНІКИ ВИСОКОГІРНОГО КОРОЛІВСТВА

Розділ 2: НЕРМІНА

Частина четверта

Стояв густий туман. Непрозора, молочно-біла завіса, що повністю накрила місто, наче ховала її від несхвального погляду світу, закриваючи очі на її сором. Адже вона покинула та втекла від власного чоловіка.

Незважаючи на сильну втому, Нерміна не могла всидіти на одному місті. Вона все ходила вздовж брами, назад та вперед, заламуючи руки; її щоки гарячково палахкотіли, а думки розліталися наче зграя переляканих горобців – хто куди.

Нарешті, невеличке віконце у брамі відчинилося. З’явилося стурбоване обличчя Етелінди.

 – Нерміно? Що ти тут робиш? Чому сама? Та ще й посеред ночі? Що трапилось?

 – Відчиняй браму, мамо, – втомлено відказала Нерміна. – Я ледве тримаюся на ногах. Все розповім як дух переведу.

Етелінда заклякла на місці.

 – Ти ж принесла ключа, так? – запитала Нерміна, зщуливши свої колючі очі.

Етелінда захитала головою.

 – Ти що жартуєш?!

 – Ключ від брами є тільки в твого батька, Нерміно. Ніхто не може брати його без його дозволу.

 – То що на цей раз? – глузливо запитала Нерміна. – Які нові химери ввижаються моєму батькові тепер?

Етелінда мовчала.

 – Мамо, що трапилося? – наразі серйозно запитала вона. – Що відбувається?

 – Твій батько ввів надзвичайний стан. Наразі брама зачинена як вдень так і вночі.

 – Навіщо?

Етелінда важко зітхнула.

 – Бо останнім часом в Етельграді почастішали випадки втечі. Дружини лишають своїх чоловіків та тікають геть. Подейкують, що їх до цього хтось закликає. Проте хто невідомо. Твій батько наказав провести розслідування та пильнувати вхід до столиці.

Нерміна вдоволено вишкірила зуби.

 – Отакої! Виявляється жінки Етельграду не такі вже й безхребетні та безвольні нікчеми, якими я їх досі вважала. Ну що ж, от і добре.

Етелінда витріщилася на доньку.

 – Добре? Нерміно, як ти можеш таке казати? Ти не розумієш, ти навіть гадки не маєш, що чекає на тих жінок! Доля гірша за смерть!

 – Доля гірша за смерть на них чекає у будь-якому випадку, мамо, завдяки тим законам, що встановив батько та його паскудна панська рада, – суворо відказала Нерміна до того як сплюнути на землю.

Етелінда захитала головою.

 – Ти навіть не уявляєш, доню, які тортури, знущання та приниження на них чекають після того як їх знайдуть та повернуть до столиці. Ще жодна жінка не змогла сховатися. Всіх піймали. Всіх повернули. Всіх ув’язнили. Ні. Краще їм залишатися вдома.

Нерміна глибоко вдихнула – так наче стримувала себе щоб щосили не закричати. Етелінда пильно придивилася до неї.

 – Нерміно, доню, що ти тут робиш? – знов запитала вона, цього разу із тривогою та підозрою в голосі.

Нерміна усміхнулася, проте то було радше схоже на оскал.

 – Так! Забула сказати. Я втекла від чоловіка. Я покинула Ателіка. Назавжди.

Етелінда пополотніла та вхопилася за край віконця.

 – Ні, ні, ні! – зарепетувала вона наступної миті. – Цього не може бути. Ні. Тільки не зараз. Нерміно, що ти накоїла? Це занадто небезпечно! Ти маєш негайно повертатися назад. Можливо ще є час все виправити. Ателік знає що ти втекла?

Нерміна знизала плечима, наче їй було байдуже щодо цього.

 – Гадаю, що так. Проте… можливо він був занадто зайнятий щоб помітити моє зникнення…

Нерміна знов вишкірилася як пригадала усіх тих зачарованих тварюк яких наслала на мешканців палацу.

Етелінда, тим часом, почала ходити назад та вперед, то зникаючи то з’являючись в полі її бачення, наче місяць з-за хмар.

 – Можливо ще є час... можливо ще є час... можливо ми ще можемо все виправити... – повторювала вона знов і знов собі під ніс. – Він напевно відправив вісника до твого батька, як тільки побачив, що тебе нема. Проте, його ще можливо затримати чи перехопити, якщо відправити когось йому на зустріч... Тим часом ти повернешся назад та вигадаєш щось правдоподібне, щоб пояснити своє тимчасове зникнення...

Нерміна фиркнула.

 – Мамо, краще принеси ключа та відчини цю кляту браму. Я не збираюся повертатися назад. Радше вже померти. Тож дарма ти так переймаєшся.

 – Нерміно! Не кажи казна що! – гаркнула Етелінда так наче в неї нарешті урвався терпець.

Нерміна здивовано подивилася на неї, бо ж ще ніколи не бачила щоб та хоч колись втрачала урівноваженість та самовладання. Невже вона нарешті довела свою спокійну наче незворушна поверхня озера в літню спеку матір до сказу? Нерміна усміхнулася сама до себе. Добре. Нарешті те безтурботне озеро вкрилося брижами.

 – Ти хоч уявляєш, що ти таке кажеш? – продовжила шипіти Етелінда. – Ти вже порушила чи не один закон, упнувши оцю свою дурню із втечею. Якщо я тебе зараз впущу, то приречу тебе на страшну долю, яка чекає на інших жінок-втікачок. Чи ти гадаєш, що твій батько стане приймати до уваги сімейні відносини?

 – Мені байдуже, – холодно відповіла Нерміна.

 – В нас дуже мало часу, – сказала Етелінда, не звертаючи уваги на її слова. – Вартовий має повернутися в будь-яку мить.

 – Тож не гаємо його. Відчиняй.

 – Нерміно, скільки тобі повторювати, в мене нема ключа!

 – Ключа! На біса тобі той ключ? Ми обидві знаємо, що тобі не потрібен ключ, щоб відчинити цю браму. До речі, я б теж могла це зробити без сторонньої допомоги, якби замість того щоб присипати мої сили з дитинства, ти краще б навчила мене як їх використовувати. На жаль, наразі, мої магічні здібності обмежені вичакловуванням тваринок з повітря.

 – Ти що використовуєш свої сили? – ледь-ледь прошепотіла Етелінда, знов витріщившись на доньку.

Нерміна пирхнула.

 – На стільки на скільки можу – завдяки тобі. Проте вони вже не раз ставали мені в нагоді. А ти хіба ні? – запитала вона.

 – Багато років тому я дала обіцянку твоєму батькові не використовувати своєї сили і маю намір її дотримуватися.

 – Навіть ціною життя власної доньки?

 – Нерміно! – жахнулася Етелінда. – Що ти таке кажеш?

 – Визнай, мамо. Це все твоя провина. Все що зараз відбувається в Етельграді – ти одна в усьому винна. Ти народилася із силою з якою мала можливість стати найвеличнішою та наймогутнішою жінкою королівства. На біса! Ти навіть могла стати його єдиною та непереможною володаркою! Натомість ти вирішила зректися своєї сили – свого чарівного дару – та віддати владу чоловікові, який настільки боявся того на що ти була здатна, що змусив тебе заприсягтися ніколи не чаклувати! Ти була королівським радником – найвпливовішою жінкою в королівстві – а потім взяла і відмовилася від цієї посади та усунулася від усіх справ. А дозволивши своєму чоловікові утворити панську раду, ти своїми власними руками привела до влади панів, які роблять все що їм тільки заманеться. Чого тільки варті оті їхні варварські закони стосовно жінок! А ти настільки звикла погоджуватися в усьому зі своїм чоловіком, що навіть зараз не наважуєшся піти проти його волі та впустити до рідного міста власну доньку. Саме ти прирекла жінок усього королівства на долю гіршу за смерть, Етеліндо! А разом із ними ти прирекла мене!

 – Нерміно...

 – Ти відчиниш цю трикляту браму чи ні? – загарчала Нерміна, важко дихаючи.

Етелінда вагалася. Нерміна зщуливши очі, чекала.

Нарешті Етелінда промовила:

 – Я не можу тебе впустити, Нерміно. Нема тобі вороття назад…

Нерміна оскаженіло заревіла.

 – Проте, – твердо продовжила Етелінда, підвищуючи голос, щоб перекричати доньку, – я виправлю свою помилку. Обіцяю. Тобі більше не доведеться підкорюватися законам батька чи чоловіка чи будь-чиїм законам окрім своїх власних. Від нині ти будеш сама собі законом та господинею. Від нині інші будуть підкорюватися тобі.

 – Я не розумію. Мамо… що ти кажеш?

 – Зачекай на мене. Та пам’ятай: тебе ніхто не повинен бачити. Краще сховайся. Я тебе знайду.

Етелінда закрила віконце.

Нерміна, зовсім спантеличена, повернулася до дубового гаю, сховавшись в його густому гіллі, де марно намагалася розтлумачити, слова матері. Від нині ти будеш сама собі законом та господинею. Від нині інші будуть підкорюватися тобі. Що це означає? Повна маячня. Та все ж, то було краще ніж гадати чи повернеться вона, як обіцяла, чи, натомість, нацькує на неї батькових поплічників, які кинуть її за грати, як інших втікачок.

Етелінда незабаром повернулася, захекана та налякана, проте сповнена рішучості.

 – Якщо ти маєш намір чаклувати та володарювати власним королівством, гадаю, ці речі стануть тобі в нагоді, – сказала вона, витягнувши щось зі своєї накидки.

 – Що це? – запитала Нерміна, намагаючись роздивитись, що то було.

 – На сторінках цих сувоїв я занотовувала свої спостереження стосовно чарів та їхнього використання, а також записувала деякі з тих заклять, які сама використовувала, коли...

Вона не договорила. Нерміна знала, що вона мала на увазі. Коли вона відмовилася від своїх власних сил та зв’язала сили доньки.

 – Тримай.

Нерміна взяла сувої із ледве чутною подякою на вустах та поклала у свою шкіряну торбину.

 – Дорогоцінне каміння, що прикрашає цю шаль, – продовжила Етелінда, розгортаючи прозору, срібну тканину, що мерехтіла вночі наче струмок в місячному сяйві, – містить велику частку моєї власної магічної сили. Тепер вона також належатиме тобі.

Нерміна взяла шаль, її руки тремтіли, та пригорнула до себе наче то був найдивовижніший та найдорогоцінніший зі всіх скарбів світу.

 – Бери їх із собою, доню, та крокуй своєю дорогою – знайди свій власний шлях. Я дам тобі одну лише пораду. Проте тобі вирішувати прийняти її чи ні.

Етелінда пильно дивилася на Нерміну, аж поки та не зрозуміла на що вона чекає та не кивнула на знак згоди.

 – Порада моя така. Лишай Етельград та прямуй до Імлистих Гір що за Чорнолісом. Туди ніхто ніколи не потикається, бо то неродюча місцина. Тож і шукати тебе там ніхто не буде. Як пройдеш крізь той ліс та опинишся біля підніжжя гори, зупинись та як слід подумай про те яким бачиш своє майбутнє королівство. А тоді промовляй та співай до землі, що під твоїми ногами, свої мрії, надії та сподівання. Бо твої слова то є насіння, що ти засіваєш; то є барвисті стрічки, що ти вплітаєш до коси. Вони стануть цупким корінням – невід’ємною частиною цього краю. Проте земля потребує води. Тож візьми один з цих камінців та стисни в долоні аж доки не відчуєш що то є життєдайна водиця. Кожна крапля, що впаде на цю землю, насичить її моєю силою та любов’ю. То є мої сльози – отже там є і радість і журба, і надія і відчай, і тепло і холод, і насолода і біль, і пісня і крик, і сіль і солод. Бо то є наше життя і воно не буде повним без різнобарв’я відчуттів. Так само і земля. Вона має відчути на собі дотик як сонця так і дощу, як щастя так і страждання, як кохання так і ненависті, як добра так і зла. Ніхто без твого дозволу не зможе ступити на твою землю. Бо моя любов захистить тебе.

Етелінда дивилася на доньку зі сльозами на очах. Потім вона поцілувала її.

 – Прощавай, Нерміно. Хай тобі завжди щастить.

Нерміна захитала головою.

 – Мамо, ходімо зі мною!

Етелінда усміхнулася та лагідно поплескала її по вологій щоці.

 – Це твій шлях, доню. Твоя доля. Я тобі тільки заважатиму.

Нерміна схопила та стиснула її руки в своїх.

 – Чи ми побачимося знову?

 – Неодмінно, – пообіцяла Етелінда. – Проте зараз тобі час поспішати. Бо, інакше, доню, ми побачимося набагато раніше ніж того хотіли б…

Нерміна посміхнулася, обійняла наостанок Етелінду, сіла на коня та щодуху полетіла геть.

Кажуть, що саме так, за легендою, почалася історія Високогірного Королівства.

ДАЛІ БУДЕ... 

(с) Фаріда Местек