Хроніки Високогірного Королівства. Розділ 2. Еверілл

ХРОНІКИ ВИСОКОГІРНОГО КОРОЛІВСТВА 

Розділ 2: ЕВЕРІЛЛ

Частина друга

 – Пане Еверілле, – привітав його молодий воїн із широкою посмішкою переможця, наче Еверілл тільки-но оголосив про свою капітуляцію. – Незважаючи на такі прикрі обставини, для мене є велика честь приймати вас у своїх скромних володіннях. Звісно, поки що скромних. – Він низенько вклонився, а як підвівся то подивився на Еверілла із хижим блиском в очах. – Еверілл Всемогутній! Великий Володар Етельграду! Переможець Морокового Лісу! Проте... даруйте мені... та кажуть, що ви вже не той що були тоді, коли проносилися смертоносним вихором та спопеляючим полум’ям землею, поливаючи її рясним кровавим дощем. Пане Еверілле, майте ласку, скажіть, коли ви в останнє брали до рук меча?

Еверілл посміхнувся у відповідь, прискіпливо вивчаючи самовдоволене обличчя Ателіка. «Так,» – подумав він до себе, «амбіційний, кровожерливий та зухвалий… Ще й який зухвалий! Ну що ж, подивимося…»

 – Кажуть війна то справа молодих, а в мене є більш нагальні справи. Вже багато років мій край потерпає від навали, що має за мету захопити багаті на здобич печери та прилеглі до них території. Тож маю пильнувати та боронити кордони свого королівства перш ніж йти війною на інші.

Ателік вишкірився.

 – То мабуть дійсно дуже важко стримувати таку навалу, якщо Вельмишановний Еверілл особисто приїздить до Ателіка Лютого із візитом. Невже ви нарешті готові прийняти поразку та відступити, віддавши схід Етельграду мені?

Еверілл стримав посмішку, проте кутики його рота все ж таки ледь помітно підвелися вгору.

 – Щодо цього, то маю для вас прикрі новини, юний Ателіку, – м’яко відповів він. – Я не маю жодного наміру поступатися своїми землями та скарбами та відступати вглиб власної країни.

 – Пробачте, та ваші втрати…

 – Мої втрати то є мій клопіт, – перебив його Еверілл. – Гадаю, що ваші втрати не менші за мої. Та це ваш клопіт.

Ателік примружив очі.

 – Тоді навіщо ви приїхали, пане Еверіллу? Невже просити мене відступити?

Еверілл знизав плечима.

 – То також суто ваше діло, відступати вам чи ні.

Ателік настовбурчився наче їжак на лисицю.

 – Я не пхаю носа до чужих справ, – спокійно продовжив Еверілл. – Проте, якби ваші справи стали моїми… я б знайшов в собі крихту зацікавленості щоб перейматися ними.

 – Я не розумію…

Еверілл витяг зі свого рукава туго згорнутий сувій, розправив його та розклав на столі. То була мапа Етельграду.

Ателік підвів брови.

 – Невже ви ладні віддати мені будь-який інший шматок вашого королівства окрім сходу? – запитав він. – Гм! Здається ті печері мають навіть більшу ціну ніж я гадав…

Еверілл глузливо подивився на нього.

 – То якби ви знали справжню ціну тим печерам, гадаєте ваша багаторічна військова кампанія вдалася б набагато краще? Швидше? Років на десять мабуть? – Він пирхнув, хитаючи головою, цього разу навіть не намагаючись приховати свого презирства. – Та не про це зараз мова, – хутко продовжив він ще до того як Ателік мав шанс хоч щось сказати у відповідь, вказуючи натомість на південь королівства.

 – Ви, напевне, знаєте, що Етельград веде жваву та успішну торгівлю з королівствами та державами по той бік Великого Моря.

Еверілл замовк, чекаючи. Ателік уривчасто кивнув на знак того що був добре знайомий з цими обставинами. Еверілл теж кивнув та після короткої паузи під час якої дещо обміркував, продовжив, покладаючись на відносну ізольованість Ателіка від інших частин світу та їхніх новин.

 – Проте, здається, наша невеличка прикордонна сутичка дуже зацікавила їх останнім часом. Більше того, я впевнений в тому, що вона дала їм привід сподіватися на те, що, втрутившись у наш конфлікт із наміром покласти йому край, вони зможуть отримувати багатства Етельграду задарма.

Ателік розплився в усмішці.

 – Тобто… інакше кажучи… ви дізналися, що вони вирішили зробити ставку на переможця – на мене – та злякалися, – радісно сказав він. – То ви таки прийшли по мою допомогу!

 – Мій юний та гарячкуватий друже, – відповів зневажливо Еверілл, – чи вас ніколи не вчили, що нечемно перебивати тих, хто не тільки набагато старше та ще й досвідченіше і мудріше за вас? Невже ви такий наївний? Невже ви вірите, що якщо б вони дійсно вирішили, що в вас є найбільший шанс отримати перемогу, вони б вам допомогли це зробити? Дозвольте спитати: яким чином і чим саме? Зброєю? Військами? Кіньми? А через чию територію вони б все це вам постачали? Через схід із його пустелями, буревіями, непрохідними горами та дикунами? Ні, бо ж там їх ніхто не чекає та нізащо не дозволить пройти неушкодженими. Але вони такі боягузи, що ніколи туди й не посунуться. Тоді може через територію Етельграду? Кожний клаптик якого знаходиться під моїм особистим контролем? Та, дарую, на яких підставах, до того ж, порушуючи усі існуючи домовленості між нашими державами, вони б вводили свої війська на територію королівства, яке просто намагається захистити свої кордони від загарбників? І, пробачте мені мою скромність, непогано це робить вже протягом багатьох років.

Ателік мовчав. Еверілл випростував руки перед собою.

 – Проте, нехай так, припустимо, що вони все ж таки це зробили та стали на вашу сторону у протистоянні, – сказав він, наче догоджаючи своєму спантеличеному співрозмовнику. – Як гадаєте, що буде тоді, коли вони вам допоможуть отримати перемогу? Чи подумали ви якою буде ціна тієї допомоги? Хто стане контролювати ті території за які ви стільки років проливаєте кров свого та мого народів? Невже ви такий нетямущий, що сподіваєтеся, що вони віддадуть вам контроль над печерами яким немає рівних ніде в світі? В кращому випадку на вас, Ателік, чекає полон. В гіршому – страта.

Ателік пополотнів. Еверілл схилив голову, наче сама думка про таке не на жарт засмутила його.

 – Як бачите окремо кожне з цих королівств нічого не варте, – він зазначив, вказуючи по черзі на невеличкі клаптики різноманітних форм та кольорів по інший бік Великого Моря. – Один добрячий залп гармат розніс би кожне з цих королівств вщент; навіть згадки не лишилося б. Проте, об’єднавшись разом, утворивши великий військовий альянс, заручившись підтримкою один одного та стягнувши свої багаточисельні війська до кордонів Етельграду, оточивши його з усіх боків… – Еверілл голосно видихнув. – Боюся, що то була б міць проти якої жоден з нас не встояв би.

Він замовк та пильно подивився на Ателіка, щоб побачити як сильно його слова подіяли на того. Зважаючи на його бліде обличчя та краплини поту, що проступили на його чолі, картина, яку Еверілл так красномовно намалював, справила на нього неабияке враження. Відчуваючи, що сенс від його слів не тільки проник а й вже встиг пустити коріння, він додав:

 – Звісно, якщо ми не об’єднаємося першими.

 – Що? – перепитав Ателік, так наче не дочув.

– Еверілл Всемогутній та Ателік Лютий! – гримнув Еверілл. – Якщо вони дізнаються що ми дійшли миру та об’єдналися, вони затремтять від страху перед тією непереможною силою – перед тією страшною загрозою, яка нависне над ними. Тому, замість того щоб будувати плани по захопленню земель Етельграду, вони будуть зайняті посиленням оборони своїх власних земель.

Ателік повільно кивнув головою на знак згоди. А потім, зщуливши очі, запитав:

 – Даруйте мені, пане Еверілле, проте з усього того, що я почув, я зрозумів, що саме ви отримаєте найбільшу перевагу від нашого союзу. Непереможне ім’я та припинення війни. Проте я не бачу жодної вигоди для себе.

 – Мені здається, що припинення війни потрібне вам та вашим людям не менше за моїх. Невже ви будете заперечувати що ваші сили так само виснажені як і мої?

Ателік вишкірився.

 – Мої люди – воїни. Ваші – фермери та торгаші. Нам не звикати до війни. Вона то є усе наше життя. Наші легені наповнені гарматним димом. Наші серця не б’ються не почувши барабанний дріб. Наші діти вчаться їздити верхи та вбивати шаблюкою раніше ніж ходити чи розмовляти. Наше повітря то є їдкий запах попелу та крові.

Еверілл підняв брови.

 – То навіщо ви стільки років стирчите на одному й тому місці, осаджуючи Етельград? Невже в світі нема інших ласих шматків? Невже не лишилося інших земель для завоювання? Чому б не піти далі на схід? Ті місцини вже давно треба комусь підкорити… а я, за вашими словами, вже не той…

 – Це справа особистого характеру, – відрізав Ателік. – Колись на цьому місці було інше королівство. То були миролюбні люди, якими правив справедливий та миролюбний король. Це він колись знайшов ці печери, почав видобуток їхніх скарбів та виготовлення з них прикрас, якім не було рівних у світі та які зробили його королівство багатим та процвітаючим. Подейкували навіть що ті прикраси мали цілющі властивості. То був мій дід. Аж якось вночі на королівство напали… та спалили, а печери захопили. Короля та його дружину було жорстоко вбито. Його людей поневолено. Проте декому з дітей вдалося втекти. Після того мій батько, ще зовсім юнак, заприсягся помститися Еверіллові Лихоносцеві за втрату та повернути спадок, змочений кров’ю батьків. Він розпочав цю війну – а я її закінчу.

Еверілл лишився незворушним.

 – Та це аж ніяк не змінює того що у нас є нагальна проблема, яку можна вирішити тільки об’єднавшись, – зауважив він.

 – Припустимо, – відповів Ателік. – Та це аж ніяк не змінює того що ви не відповіли на моє запитання: який мені з цього зиск?

Еверілл вирішив що прийшов час закінчувати цю гру.

 – Ви отримаєте те за що билися усі ці роки та ще й поріднитеся з однією з найвпливовіших родин світу, – безтурботно відповів він.

 – Що ви маєте на увазі? – затинаючись, спитав Ателік.

Еверілл дуже повільно витяг та розгорнув зображення Нерміни, яке неперевершено виткала Етелінда.

 – На знак нашого перемир’я та взаєморозуміння я віддаю вам в дружини мою єдину доньку. Не брехатиму. Вона то є мій найбільший скарб. Всі ці роки я пильнував її як зіницю ока. Ви чи не перший хто бачить її. Тільки-но уявіть що казатимуть в інших королівствах як дізнаються про ваш шлюб із нею? Треба бути неабияким воїном та правителем, щоб Еверілл Всемогутній віддав йому в дружини свою улюблену доньку!

Еверілл одразу побачив, що зображення Нерміни справило на молодого воїна належне враження. Так само як і його улесливі слова. Блимаючи наче його добряче вгатили по голові, Ателік намагався щось сказати, проте –

 – Що таке? В горлянці пересохло? Розумію.

Еверілл негайно наказав принести вина, яке він привіз із собою.

*

Він повертався додому в прегарному настрої. Адже він не тільки поклав край виснажливий війні та й нарешті здихався Нерміни. Також, завдяки шлюбу Нерміни та Ателіка, він буде в курсі всіх його справ, звісно ж у якості голови сім’ї, та таким чином продовжуватиме контролювати східні території, так само як він продовжував контролювати території, які передав під керування своїм синами, завдяки представникам Панської Ради, які сповіщали його про все що відбувалося в королівстві.

«Так чи так,» – самовдоволено думав Еверілл, «здогадуються вони про це чи ні, а вони всі підкорюються мені, нехай що вони там самі вважають.»

До того ж, він добре бачив те кровожерливе полум’я, що спалахнуло в очах Ателіка, коли Еверілл завів мову про завоювання усього сходу під час продовження їхньої бесіди. Тож, знов і знов підливаючи вина у його келих, він ще більше розпалював його жагу до нової війни.

Еверілл добре знав що то була справа часу і що зовсім скоро Ателік рушить у похід, залишивши Нерміну, як свою дружину, на чолі князівства. Звісно, таке призначення буде суто номінальним, бо за законами Етельграду, жінки не мали права царювати. Що означатиме, що господарем цих територій під час відсутності Ателіка буде Еверілл.

А там, хтозна? Може Ателік і не повернеться з того небезпечного походу… А може Нерміна знов виявить свої магічні сили та перетворить Ателіка на ящера або ропуху. Втім, то вже був його клопіт. 

ДАЛІ БУДЕ... 

(с) Фаріда Местек