Хроніки Високогірного Королівства. Розділ 2. Нерміна

ХРОНІКИ ВИСОКОГІРНОГО КОРОЛІВСТВА 

Розділ 2: НЕРМІНА 

Частина третя

Безперечно, заміжжя було для Нерміни єдиним шансом покинути батьківській дім, де вона жила наче полонянка, повторюючи у деякому сенсі долю рідної матері під час її заточення у Мороковому Лісі. Мабуть тому вона не чинила опору, коли Еверілл наказав їй стати дружиною Ателіка та з легкістю зважилася на такий важливий крок. На жаль, нам зовсім невідомі думки самої Нерміни з цього приводу, бо, на відміну від інших високогірних пан, вона не залишила після себе ніяких спогадів. Тож, все що ми знаємо про неї це або припущення або ж спогади інших. Нерміна залишила по собі ціле королівство, але жодного рядка написаного власною рукою про своє дитинство, юність чи доросле життя.

Нерміну завжди називали відлюдькуватою. Проте, це зовсім не дивно, чи не так, враховуючи той факт, що вона провела стільки років за мурами палацу? Кажуть, що вона надавала перевагу спілкуванню з рідного роду істотами, особливо зі зміюками, павуками та ропухами, розуміючи та розмовляючи їхньою мовою. Проте, це, знов таки, зовсім не дивно з огляду на те що вони були чи-то не її єдиним товариством впродовж багатьох років, звісно ж, окрім її батьків та братів. До того ж, не можна забувати, що по її жилах текла напівельфійська кров Етелінди, яка теж розмовляла з деревами, квітами, птахами, тваринами, а також зі струмками, річками та озерами.

Достеменно невідомо чи розповідала Етелінда Нерміні про її магічну силу, чи та відкрила свої незвичайні здібності та неабиякі можливості сама. Багато з літописців, що вивчають життя Нерміни, вважають, що така розмова дійсно відбулася. Навіть існує припущення, що Етелінда порадила Нерміні як слід зрозуміти, опанувати та завше контролювати свою силу, щоб не накоїти лиха та не визвати на себе гнів батька. Проте, ми напевне знаємо, що вже в сімнадцять років Нерміна з легкістю вичакловувала зміюк прямісінько з повітря та ще й безперешкодно наказувала їм робити все що їй заманеться. Незабаром ми до цього повернемося.

Весілля Нерміни та Ателіка, що відбулося невдовзі після повернення Еверілла зі сходу, стало великою подією, яка зібрала в серці королівства чималий натовп. Всім кортіло хоч краєм ока нарешті побачити юну принцесу, про яку вони так багато чули та жодного разу не бачили, тоді коли вона залишатиме палац батька зі своїм чоловіком. Люди почали збиратися на площі перед палацом та вздовж вулиць, що обрамляли головну дорогу по якій мала проїжджати королівська карета, ще з ночі, щоб зайняти найкраще місце. Найбільше пощастило мешканцям домівок та власникам крамниць, що розташовувалися вздовж тих вулиць, адже вони не тільки мали можливість все бачити з вікон других та третіх поверхів, а ще й заробити чималі гроші, дозволивши іншим приєднатися до них.

Згідно записам, що залишилися про той день, Нерміна була високою, стрункою та величною. Вона мала довге чорне волосся заплетене в товсту косу та переплетене яскраво-зеленою стрічкою. Казали, що її великі сірі очі були гострі наче списи, а її зневажливий погляд, з під доволі густих чорних брів, холодив до самих кісток. Вона була бліда – її шкіра наче мармур від якого теж віяло прохолодою – та насуплена. Здається, вона ніколи не посміхалася, бо на всіх її зображеннях вона має чи-то сердитий, чи-то невдоволений вигляд. Проте ніхто не міг заперечити, що вона була вродливою та величною та вже тоді, в п’ятнадцять років, вміла вселяти страх одним тільки поглядом. Ателік, кажуть, не зводив з неї очей наче вона його причарувала.

Так чи так, якщо вірити чуткам та пліткам, які невдовзі поповзли, Нерміна на дух не переносила Ателіка. Проте, доказів цього не існує, як і будь-якої іншої інформації стосовно їхнього подружнього життя. Та, все ж таки відомо, що після двох років шлюбу, Нерміна покинула чоловіка та повернулася до столиці Етельграду, шукаючи притулку у матері. Кажуть, що з походу на схід Ателік повернувся із коханкою та повідомив Нерміну про те, що вона буде жити разом з ними. Адже законами Етельграду це не заборонялося. Навпаки – навіть заохочувалося та підтримувалося. Проте, на відміну від інших заміжніх жінок королівства, які покірно терпіли такі витівки своїх чоловіків, Нерміна не збиралася зносити такого ставлення.

За словами свідків цієї розмови, Нерміна кинула на чоловіка лютий погляд, сповнений ненависті, що намертво прикув його до підлоги, та, закинувши гордо голову, пішла геть. З нотатків, які я вже опрацювала, можу припустити, що наступні події розгорталися таким чином. Нерміна зачинилася у себе в кімнаті та начаклувала різного роду зміюк та гадюк. Деякі, за її наказом, пильнували двері до її кімнати та нікого туди не впускали. Інші ж розповзлися по усьому палацу, лякаючи його мешканців. Напевно, вирішивши, щоб їм усім непереливки було, Нерміна начаклувала ще й цілу купу павуків та ропух та наказала їм атакувати тих, хто намагатиметься покинути палац.

Величезні зачаровані потвори з’являлися немов жахливі темні хмари з щілин, з вікон, з дверей, з балконів, з камінів та зі стелі; вони клацали, квакали та шипіли; бризкали отруєю, стрибали та наче мотузки огорталися навколо ніг тих, хто намагався тікати. Почалася справжня паніка. Нерміна, тим часом, вислизнула з палацу, сіла на коня та чимдуж попрямувала до столиці, ховаючи своє обличчя та довгу косу під темною мантією із каптуром.

Подорож мала зайняти принаймні декілька днів, впродовж яких Нерміна, напевно, майже не відпочивала, бо знала, що не може гаяти ані секунди. Коли вона, знеможена та змерзла, нарешті приїхала, та мабуть вже пізно ввечері чи навіть вночі, головна брама міста була зачинена. Нерміна знайшла тимчасовий притулок для себе та свого коня у дубовому гаю неподалік та начаклувавши чергову зміюку-гадюку відправила її із посланням до матері.

ДАЛІ БУДЕ... 

(с) Фаріда Местек