Хроніки Високогірного Королівства. Розділ 2. Нерміна

ХРОНІКИ ВИСОКОГІРНОГО КОРОЛІВСТВА

Розділ 2: НЕРМІНА

Частина десята

Високі, ковані ворота, що вели до замку, відкрилися перед ними наче вже давно чекали на них, та зачинилася як тільки вони зайшли на двір, оточений високою кам’яною стіною на якій розкинув свої тенета зелений плющ. До замку вела широка алея зі стрункими деревами по обидві сторони. Нерміна знала що Етелінді неодмінно б тут сподобалося і сподівалося, що її мати колись все ж таки приєднається до неї. Вона відвела Нокс до стайні, де, на її подив, було вдосталь води та сіна, після чого покрокувала до замку разом з Хейзел.

Всередині було тепло та затишно, а в повітрі стояв легкий запах квітів та дéрева. Вони пройшли темним коридором до відкритих дверей та опинилися у просторій залі із каміном, де дійсно весело палахкотів вогонь. На стінах горіли смолоскипи, на столі посеред зали стояли таці з ягодами, фруктами та горіхами для Хейзел, м'ясні страви та пироги для Нерміни, та різні гарячі та холодні напої, а біля входу висів портрет Етелінди, яка лукаво посміхалася на фоні її улюблених дерев. Нерміна задоволено посміхнулася у відповідь. Вона саме так все і бачила у своїй уяві.

Після вечері, Нерміна вирішила негайно взятися до справи. На невеликому столику біля вікна вона побачила різьблену шкатулку – в точнісінько такій її мати завжди тримала своє приладдя. Знайшовши там те, що шукала, вона прийнялася до роботи так вправно як тільки могла. Незважаючи на те, що в неї не дуже добре виходило, від чого вона постійно чортихалася та проклинала все на світі, через деякий час госамерова нитка вже була готова.

 – Нічого собі! – промимрила Нерміна, тримаючи в руках нитку та критично розглядаючи її. – Таки вийшло… Ха!

Госамерова нитка була тонкою, переливчастою та майже прозорою, а на дотик виявилася гладкою та прохолодною наче струмок, що застиг на долоні.

Хейзел тільки загадково посміхнулася.

Не витрачаючи часу, Нерміна взяла голку та подивилася на ельфійку. «Ти певна?» – мовчки питала вона. Хейзел рішуче кивнула та сіла на стілець. Нерміна глибоко вдихнула та несміливо почала зшивати роздерті крила. Ті затріпотіли. Нерміна зупинилася.

 – Боляче?

– Лоскотно, – відповіла Хейзел.

Нерміна продовжила. На її подив вона відчувала, що голка наче сама веде її руку, вимальовуючи переливчасті, зигзагоподібні візерунки, які, попри все, дуже сильно нагадували шрами. Нерміна важко зітхнула.

 – Що таке? – поцікавилася Хейзел.

 – Просто коли ти казала, що нитка чарівна, я чомусь вирішила, що вона не залишить жодних слідів того що сталося. Проте… ці стібки – вони назавжди залишаться, адже так?

Хейзел кивнула.

 – Проте тобі не слід через це так сильно перейматися, – відповіла Хейзел. – Не буду приховувати. Якщо б ти була справжньою павучихою з чарівного лісу, то жодних слідів дійсно не лишилося б –

Нерміна жахнулася від почутого.

 – Але, Нерміно, я зовсім не проти носити згадку про те, що сталося біля підніжжя Імлистих Гір, – швидко запевнила її Хейзел. – Деякі з ельфів навіть вважають такі відзнаки почесними та з гордістю демонструють їх іншим на знак своєї відваги, відданості та самопожертви. До того ж, в нас не було вибору. Якби ти цього не зробила, я б назавжди лишилася своїх крил, бо отрута від срібла продовжила розповсюджуватися аж доки вони б не перетворилися на пил. Нам взагалі дуже сильно пощастило знайти госамерову нитку.

Після цього, стомлені проте задоволені, дівчата полягали спати на м'якеньких шкурах біля теплого вогнища та одразу заснули.

Нерміна прокинулася рано вранці, коли помаранчеві промінчики вранішнього сонця ледь жевріли на обрії, мляво пробиваючись крізь попелясту імлу, що висіла над замком пухкою ковдрою. Із неабияким апетитом вона з'їла те що залишилися звечора, випила великий келих ягідного напою, підійшла до вікна, щоб подивитися на свої володіння – та відсахнулася від несподіванки, прикривши рота руками.

На дворі в один щільний ряд стояли високі, нерухомі, чорні постаті. Нерміна перевела подих та знов підійшла до вікна, сподіваючись, що то була просто примара, спричинена переспілими ягодами. Та де там! Постаті нікуди не поділися. Проте хто вони такі? Що тут роблять?

Спочатку Нерміні здалося, що кожна постать була озброєна двома гострими списами по обидві сторони, проте, як слід придивившись, Нерміна зрозуміла, що то за їхніми плечима були не списи, а згорнуті крила. Але то були не прозорі та не переливчасті крила як у Хейзел – а чорні та шкіряні наче в кажанів. Невже це теж... ельфи? 

ДАЛІ БУДЕ... 

Попередні частини 

(с) Фаріда Местек