Хроніки Високогірного Королівства. Розділ 2. Нерміна

ХРОНІКИ ВИСОКОГІРНОГО КОРОЛІВСТВА

Розділ 2: НЕРМІНА

Частина дев'ята

 – Ти так кого завгодно розбудеш, нехай навіть у потойбіччі.... – кволо промимрила Хейзел, повільно відкриваючи очі.

 – Ти жива! – заволала Нерміна що було сили. – Ти не померла!

Хейзел покачала головою та навіть вичавила із себе посмішку.

 – Жива...

 – Але твої крила... вони... – Нерміна не знала як сказати про те у якому кепському стані вони були. – Перелісок! – Нерміна ляснула себе по чолу. – Як я могла забути! Тобі стане краще як тільки-но ти опинишся серед твоїх друзів! Нам негайно треба знайти щось таке де є багато дерев.

Нерміна сумнівно подивилася на перлинно-білі арки навколо них.

Хейзел знов кволо посміхнулася.

 – Так то воно так – мені дійсно стане набагато краще серед дерев – зникне ця млявість і все інше – от тільки крилам моїм це не допоможе. Для цього мені потрібна госамерова нитка, а вона, на жаль, не на кожному кущі росте. Та й вправна павучиха не завадила б…

 – Яка… яка нитка? – перепитала Нерміна.

 – Нитка зіткана з найтонкішого павутиння, що тільки існує в світі, – пояснила Хейзел. – Тільки вона має силу повернути мої крила до належного стану – чи, принаймні, залатати їх.

 – То де ж нам шукати ту диво-нитку?

 – На початку осені, – сумно відповіла Хейзел. – Проте, – швидко додала вона, побачивши розпач в Нерміниних очах, – ходять чутки, що іноді вона з’являється і влітку, і навесні. – Вона лагідно посміхнулася. – Може мені знов пощастить, га? Адже мені пощастило зустріти тебе –

Нерміна голосно фиркнула.

 – Пощастило? Це ж все моя провина! – Вона гірко зітхнула. – Не треба було дозволяти тобі прикривати мене наче щит. А що як ми не знайдемо ту кляту нитку? Що тоді?

 – Нерміно, не картай себе. Я знала на що йшла. Я хотіла допомогти чим могла. До того ж, не дарма... – Хейзел обвела безсилою рукою аркади, що були схожі на застиглі водограї. – Тепер ми в безпеці. Проте...

Нерміна кивнула.

 – Проте попереду на нас чекає довгий та нелегкий шлях, – підхопила вона слова подруги. – Треба як слід перепочити, відновити сили та вирішити як визволити з полону інших втікачок. Ну що ж! Тоді рушаймо. Нема чого гаяти час.

«Так, краще щось робити ніж лементувати через те чого вже не виправити,» – подумки додала вона.

Нерміна звелася на ноги та допомогла Хейзел сісти на коня, відводячи очі від її скалічених крил. Взявши до руки поводи, вона повела Нокс по сходах. Вони опинилися у широкому світлому тунелі на стінах якого розквітали та світилися примарні візерунки. Згодом тунель вивів їх назовні.

Нерміна прикрила очі рукою від сонячного світла яке привітало їх своїм сліпучим блиском та роздивилася. Навколо розкинулася простора долина посеред нагір'я, деінде виднілися чагарники та поодинокі хвойні дерева. Під ногами жваво тріпотіла закоротка травичка та привертали увагу невеличкі, яскраві квіти, які вже давно пристосувалися до життя на дикому гірському плато, де не можна було сховатися від вітрів, снігів, дощів чи сонця. Перед ними, наче стрічка, бігла стежина, яка вела до невеликої розщелини в неприступній стіні сірувато-бузкової гори, що грізно здіймалася поодаль. Десь гуркотів водограй.

 – Перш за все треба набрати води, – сказала Нерміна, – та знайти щось їстівне.

Хейзел вказала на скупчення кущів на невеликій відстані від них. Нерміна придивилася та побачила крупні темно-сині ягоди серед залитого сонцям листя, що здавалося від цього металевим. Нерміна скептично подивилася на подругу.

 – А що як вони отруйні? Я не дуже розуміюся на ягодах.

Хейзел посміхнулася.

 – На відміну від мене.

 – Добре, – сказала Нерміна. – Тоді ти назбирай ягід, тільки так щоб можна було наїстися, – в її голосі чітко лунали великі сумніви щодо цього, – а я піду на пошуки води.

Коли вона повернулася із повною пляшкою то побачила що Нокс із завзяттям наминає травичку навколо чагарнику, в той час як Хейзел сплела два гарні кошики, наповнила їх соковитими ягодами та наразі щось промовляла до куща під яким примостилася; її крила сумним дрантям звисали за її спиною.

Нерміна дала пляшку Хейзел та відвела Нокс до водограю щоб напоїти.

Коли вона повернулася та попоїла, Хейзел запитала:

 – То куди ми прямуємо і що це за місце? Що трапилося після того як ми покинули Чорноліс?

Нерміна розповіла їй про те що їй наказала зробити Етелінда та додала –

 – А прямуємо ми до самої верхівки Імлистих Гір, де я сподіваюся знайти те, що побудувала у своїй уяві, тоді коли ти мене захищала. Сподіваюся, що я знайду те що шукаю, і що твоя жертва дійсно було не дарма.

Наче вивчивши напам'ять карту, яку бачила тільки вона, Нерміна добре знала куди треба йти. Окинувши оком гірські хребти, що оточували їх з усіх боків, вона та Хейзел сіли на коня та поїхали далі. Поступово місцевість навколо них ставала все більш привітною та чарівною. У захваті вони дивилися на зелені долини, сині озера, змійки-річки, водограї та глибокі урвища повз які пролягав їхній шлях. Над ними серед товстих хмар, прошитих сонячним промінням, літали та вітали їх своїми дикими криками велетенські птахи та цікаво розглядали з крутих скель розумними очами дивні тварини з масивними, пишними рогами.

Нарешті, вони опинилися серед густого смарагдового лісу, що складався з невисоких проте кремезних дерев, які ласкаво прийняли Хейзел до себе та пригорнули у своїх шелестких обіймах. Нерміна вирішили зачекати на її повернення неподалік, притулившись до гладкої поверхні скелі, вкриту товстим шаром м’якого моху. Скориставшись можливістю короткого відпочинку, вона заплющила очі та задрімала. А кола відкрила очі, то побачила Хейзел здорову та усміхнену з двома кошиками в руках. В одному з кошиків було чимало ягід та горіхів, а в іншому –

Нерміна відчула як вирячилися її очі.

 – Це... це… це… – затинаючись почала вона, аж поки в неї не урвався терпець. – Та як її там цю кляту нитку?!

Хейзел засміялася та закивала головою.

 – Госамерова! – підказала вона, заливаючись сміхом, в той час як її очі випромінювали нестримну радість. – Тобто, наразі це ще тільки павутиннячко... але саме з такого павутиннячка робиться та сама нитка, яка мені потрібна.

Нерміна знов подивилася у другий кошик, сподіваючись побачити там спритну павучиху за справою, проте була розчарована. Вона запитально подивилася на Хейзел.

 – Ти казала що тобі знадобиться допомога вправної павучихи, – нагадала вона.

Хейзел знизала плечима.

 – Павучихи я не знайшла. Та гадаю це не проблема. Ти маєш знати як робити прядиво та шити. Всі жінки вашого королівства добре знаються на цьому. Тож...

Нерміна захитала головою.

 – Не всі. Моя мати, наприклад, дійсно справжня майстриня. Мабуть найкраща в усьому королівстві й понині. А от мені це ніколи не подобалося – от і рукодільниця з мене дуже погана вийшла.

Хейзел посміхнулася.

 – Ну що ж, доведеться ризикувати. Все буде добре, – впевнено додала вона, коли Нерміна знов захитала головою. – Не забувай що це чарівна нитка. Вона сама буде тебе направляти та допомагати.

Незабаром вони знову відправилися в дорогу. На ніч вони зупинилися в невеличкій печері, а рано вранці продовжили подорож. Нерміна не могла не захоплюватися красою краю, який бачила навколо себе.

Нарешті, коли сонце знов почало полум'яніти на небосхилі та занурюватися у рожево-бузкові хмари, Нерміна побачила високо над своєю головою обриси замку, оточеного густим лісом, який вона намалювала у своїй уяві.

Вечірнє світло надавало особливо таємничого та теплого відтінку кам'яним стінам, що були помережані зеленими ланцюгами повзучих рослин та червоними квітками. В одному з вікон на першому поверсі виднілося мерехтіння жовтуватого світла наче від полум'я в каміні. Нерміна та Хейзел обмінялися здивованими поглядами. Нерміна ніжно поплескала Нокс.

 – Бачиш, дівчинко? Це наш новий дім. Ще трішечки і ми всі зможемо добряче перепочити. 

ДАЛІ БУДЕ... 

Попередні частини 

(с) Фаріда Местек