ХРОНІКИ ВИСОКОГІРНОГО КОРОЛІВСТВА
Розділ 2: НЕРМІНА
Частина восьма
Нерміна обернулася та зухвало
подивилася на воїнів, що її їх оточили, непомітно намагаючись полічити скільки ж
їх було та які в них були шанси подолати їх.
– За наказом Еверілла Всемогутнього, Володаря
Етельграду, – раптом гучно та дзвінко пролунало в повітрі – за допомогу та
сприянню злочинниці, засудженої до страти, – Хейзел здригнулася позаду неї – за
підбурення до повстання заміжніх жінок королівства, за використання чорної магії
проти його мешканців та за порушення закону королівства про втечу, ЇЇ
Королівське Високосте, Нерміна, донька Еверілла, дружина Ателіка –
Нерміна голосно пирхнула.
– Стули пельку, йолопе, – презирливо сказала
вона. – Та передай моєму вельмишановному батькові, що я не збираюся повертатися
чи підкорюватися його безглуздим законам.
– Ваше Високосте, – спокійно та повільно
проказав вісник наче розмовляв із божевільною та дуже небезпечною особою, –
будьте розважливі. Вас оточено. Ви порушили вже чимало законів. На вас чекає
неминуче покарання. Будь ласка схаменіться поки ще є шанс та повертайтеся до
столиці. Дозвольте нам бути вашим почесним караулом та супроводжувати вас до
палацу як на те заслуговує донька володаря – радше ніж схопити, закувати в
кайдани та повернути силою як просту втікачку.
Нерміна залилася сміхом.
– Схопити? Закувати в кайдани? Повернути
силою? – глузливо перепитала вона. – Для цього вам знадобиться спочатку мене
наздогнати, чи не так? Адже мені все ще є куди тікати.
І вона вказала на Чорноліс позаду себе.
Серед воїнів королівства промайнув стурбований легіт.
– Ваше Високосте… Пані Ателік… Невже ви
збираєтеся?.. Та це ж суцільне божевілля! – не стримався вісник. – Ви мабуть просто
не розумієте що кажете. Ви хоч знаєте що це за місцина? Це прокляте місце.
Живим з нього ще ніхто і ніколи не повертався.
– Ти ба! Тож, як доречно, що я не маю жодного
наміру повертатися до цього огидного королівства.
Нерміна пришпорила Нокс.
– Ваше Високосте, зачекайте!
Нокс стала на дибки.
– Пані Ателік… Нерміно, зупиниться! Не робіть
дурниць! Ви тільки занапастите себе. Проте… – вже захлинаючись від жаху белькотів
вісник, – проте… якщо ви віддасте нам чужинку –
Нерміна подивилася на нього таким
крижаним поглядом, який так нагадував Еверіллів, що той одразу замовк. Наступної
хвилини, кинувши останній зухвалий погляд їхню ватагу, вона глибоко вдихнула,
схопилася щосили за поводи та помчала стрімголов до Чорнолісу.
Нерміна знала, що вони неодмінно рушать
за ними, бо мали повернути обох до столиці чого б це їм не коштувало. Нерміна
добре знала свого батька та його накази – доречніше сказати, вона добре знала
його як правителя, бо як батько він завжди тримався від неї на відстані. Проте
вона також знала що хоч на деякий час але все ж таки зможе відірватися від них,
бо отвір, що вів до лісу – ледве видимий серед спотворених дерев – був
завузьким щоб дозволити їм усім одразу заїхати всередину. До того ж, вона
сподівалася мати принаймні декілька хвилин фори завдяки елементу несподіванки
та того неминучого страху, що мав скувати їх перш ніж потикатися до Чорнолісу.
А вже наступної митті, опинившись в
самому лісі, серед імли, що важким та вогким павутинням висіла в повітрі,
Нерміна відчула такий нестерпний холод, що забула про все на світі. Ні, то був
не просто холод – то була крижана лють та безжальна помста скривджених магічних
істот – жива та мертва одночасно. Нерміна уявляла гігантське невидиме
створіння, що несамовито впивалось, пронизувало та шматувало її тіло своїми
гострими пазурами та іклами. Нокс почала здригатися наче в припадку.
А потім був тільки нестерпний біль...
Нерміна не могла дихати... в очах потемніло... вона летіла наче в прірву... в
вухах пронизливо насвистував вітер та луною розносилося істеричне іржання
наляканого коня... Холод стискав у своїх невблаганних обіймах, перетворюючи
внутрішні ограни на кригу... висмоктуючи життя...
Аж раптом Нерміна відчула лагідне тепло
вогнища, що приємно лоскотало її шкіру та наповнювало теплом наче велика чашка
гарячого та солодкого напою. Вона хутко розплющила очі та побачила що то Хейзел
огорнула її та її коня своїми крилами.
– Нічого собі... – промимрила Нерміна,
відчуваючи неабияке полегшення від того що знов може дихати на повні груди та
відчуває свої кінцівки.
Нерміна тільки-но хотіла подякувати
Хейзел за вчасний порятунок, коли із жахом побачила що відбувалося навколо неї.
Тепер, коли вона прийшла до тями та була захищена від холоду магічними крилами ельфійки,
вона чула жахливі крики та бачила ще більш жахливі речі.
По темній, вологій землі, від якої
віяло сирістю та смерділо гниллю, повзло та звивалося довге, вузлувате коріння –
от тільки то вже було ніяке не коріння – то були обвуглені руки та пальці
колись замурованих в деревах людей. Вони хапали вершників, які щосили пручалися
та кричали, та засмоктували їх усередину стовбурів, перетворюючи на сірий,
прозорий дим.
Нерміна притулилася до коня та благала
її мчати щодуху через темряву, імлу та смерть. Вона знала, що їх не чіпають
тільки завдяки ельфійському захисту Хейзел, проте навіть у відносній безпеці їй
аж ніяк не хотілося там затримуватися.
Вона знов видихнула із полегшенням
тільки коли вони залишили Чорноліс позаду та опинилися у підніжжя високої
синьо-сірої гори, чия верхівка ховалося чи то поміж хмар, чи то поміж густої
імли, що була схожа на майстерно прядене мереживо.
На жаль, її полегшення було короткочасним,
бо дехто з воїнів все ж таки спромігся протистояти чарам лісу та наздогнати їх
на іншому боці.
– Нерміно! – гримнув чийсь захриплий голос. – Стій!
Стій – а то гірше буде!
Нерміна подивилася через плече, щоб спопелити
поглядом того, хто насмілився їй так нахабно погрожувати, та побачила ліс стріл
націлений на неї.
– Ви не посмієте, – прошипіла вона. – Я
потрібна вам живою.
– Нехай, – обізвався якийсь нахаба з-поміж
вцілілих вершників. – Проте невеличке поранення вас навряд чи вб'є. Тільки як
слід присмирить.
Хейзел голосно зойкнула та ще міцніше
огорнула Нерміну своїми крилами – ті шалено тріпотіли в унісон з її серцебиттям.
– А щодо чужинки, – говорючий байдуже знизав
плечима – вона так чи так приречена до страти. Не бачу великої різниці де та як
це станеться.
Його товариство підтримало його
одностайним киванням голів та муркотінням на знак згоди.
Нерміна гнівно блимнула очима. Що
робити?
– Нерміно, – прошепотіла їй на вухо Хейзел, –
скажи, що тобі потрібно?
Нерміна пригадала слова Етелінди.
– Час.
Хейзел кивнула.
– Тоді ти матимеш стільки часу, скільки я
зможу встояти проти їхніх срібних стріл.
Нерміна нахмурилась.
– Що ти маєш на – ?
– Не гай часу, Нерміно! – хутко перебила її
Хейзел. – Роби, що треба робити, а я їх затримаю!
З цими словами вона зістрибнула з коня
та розправила свої крила – закриваючи Нерміну та Нокс від вершників наче
прозорим щитом, що продовжував виблискувати райдугою навіть за відсутності
сонця. Нерміна не знала чи то була її уява, чи ні, що крила стали чи не в два
рази більше ніж раніше та були схожі на вітрила корабля.
– Нерміно! – зашипіла Хейзел в той самий час
як перший залп стріл засвистів в повітрі.
Нерміна хутко прийнялася до справи. Вона
стала спиною до Чорнолісу та обличчям до Імлистих Гір, заплющила очі та почала відчайдушно
думати про те яким хоче бачити своє майбутнє королівство. Потім почала
промовляти та наспівувати до землі, що була під її ногами, так наче та була
жива, в той час як її серце здригалося та стискалося від болю кожного разу як
вона чула болісні крики Хейзел позаду себе.
Через силу, бо не могла терпіти як
страждає подруга та нічого не робити щоб хоч якось завадити цьому, Нерміна
уявляла як засіває насіння в землю, як вплітає стрічки до коси – бачила наче у
видінні як її мрії та сподівання проростають крізь землю у вигляді паросточків
та розквітають на поверхні у формі прекрасних квітів, яких вона ніколи раніше
не бачила.
Тоді вона взяла чарівну шаль, що
подарувала їй мати, доторкнулася до одного з коштовних камінців, що блистіли
застиглими сльозами на прядиві, та незчулась як він опинився у неї на долоні.
Нерміна стисла його що було сили та одразу відчула лоскотання життєдайної
водиці. Приголомшена, вона дивилася як крапля за краплею падає на землю та...
Нерміна не вірила своїм очам…
Там де вони падали та розбивалися на незлічену
кількість краплинок , що утворювали струмочки та потічки, які розтікалися у
різні боки, з'являлися нитки, що мерехтіли наче місячне проміння та,
здіймаючись догори, перепліталися поміж собою, утворюючи перламутрові аркади,
що тягнулися аж до самої гори прозорим тунелем на стінах якого з'являлися тендітні
візерунки зі світла та тіні, що дуже нагадували улюблені лісові мотиви
Етелінди. Всередині тунелю з’явилися сходи.
Нерміна не знала скільки часу стояла,
роззявивши рота, аж раптом вона відчула поштовх ззаду та, миттєво обернувшись, побачила
як знесилена Хейзел падає додолу. Нерміна підхопила її та обережно опустила на
землю, а, потім, побачивши її зруйновані крила, що кволо тріпотіли, тліли та
осипалися там де їх простромили срібні стріли, гірко заплакала, тулячи її до
себе таку бліду, таку холодну, таку неживу, та вкриваючи її чоло безпорадними поцілунками
та благаннями. Не вмирай… тільки не вмирай…
Вона була настільки засмучена, що не
одразу помітила, що ані воїни, ані їхні стріли більше не загрожували їм –
долетівши до високих арок та зводів, вони наче натикалися на невидимий бар’єр
та перетворювалися на пил.
«Ніхто без твого дозволу не зможе ступити на твою землю. Бо
моя любов захистить тебе…» – пригадала Нерміна слова Етелінди. Ті слова, що вона їх тихенько
бурмотіла наче замовляння, ледве ворушачи губами, але відчуваючи їх у своєму
серці наче пекуче жало кропиви, з’являлися точнісінько як стібки на полотні, одне
за одним, на центральній арці.
«Тепер це моя земля…» – подумала у
подиві Нерміна. «Від Чорнолісу до Імлистих Гір…»
Відкинувши голову назад, вона залилася
гучним сміхом, що гримів наче водограй, відбивався наче бризки від аркад та
розносився луною на всі чотири сторони.
ДАЛІ БУДЕ...
(с) Фаріда Местек
Комментариев нет:
Отправить комментарий