Хроніки Високогірного Королівства. Розділ 2. Нерміна

ХРОНІКИ ВИСОКОГІРНОГО КОРОЛІВСТВА

Розділ 2: НЕРМІНА

Частина дванадцята

Нерміна прискіпливо дивилася на своє відображення у дзеркалі, намагаючись зловити бодай одну-єдину зморшку, яка б засвідчила її справжній вік.

 – Скільки часу минуло? – задумливо спитала вона, звертаючись сама до себе та не сподіваючись на відповідь.

Проте –

 – Чимало, – обізвався веселий голос позаду.

Нерміна пирхнула та обернулася. На підвіконні біля розкритого вікна саме примостилася струнка дівчина з грайливими зеленими очами, довгим волоссям, що рясніло усіма кольорами райдуги, в той час як її напівпрозорі крила тріпотіли та переливалися наче водиця – вони були б бездоганними, якби не були помережані потворними шрамами.

 – Ти хоч знаєш про що я питаю?

 – Звісна річ, – відповіла та наче це було само собою зрозуміло. – Ти питаєш скільки часу минуло від тоді як ти заснувала Високогірне Королівство. Чи не так?

Нерміна кивнула та рукою вказали дівчині-ельфійці щоб та приєдналася до неї біля дзеркала.

 – Як добре ти мене знаєш… – промимрила вона, простягаючи їй гребінь, руків’я якого було зроблено у формі змії.

 – Як довго я тебе знаю, – нагадала Хейзел та почала розчісувати пишні коси Нерміни, що кільцями спадали додолу. – Найдовше за всіх. Я ще пам’ятаю ті часи, коли ти посміхалася.

Нерміна підвела брови та подивилася на Хейзел у дзеркало.

 – Я й досі посміхаюся. Час від часу, – додала вона, побачивши недовірливий погляд подруги.

 – Ти стала понурою та відлюдькуватою. Проводиш весь час на самоті чи на Високій Вежі.

 – То й що з того? Я люблю споглядати на своє королівство з висоти пташиного польоту. Гадаю, мені є чим пишатися.

 – Звісно, Нерміно. Цього аж ніхто не заперечує. Проте тебе майже не бачать твої піддані. Принаймні, у твоїй людській подобі. Нерміно, вони непокояться за тебе.

Нерміна фиркнула.

 – Вони непокояться через те що в мене й досі немає спадкоємця, – зневажливо відказала вона. – Скільки часу минуло? Чимало. Твоя правда. Проте подивись на мене. Чи змінилася я? – Вона важко зітхнула. – Авжеж, змінилася. Але тільки не зовні. Чи не так?

 – Чому тебе це так непокоїть? – лагідно запитала Хейзел, починаючи заплітати та переплітати між собою довгі пасма Нерміни. – Ти успадкувала магічну силу матері, а разом із нею вічну молодість та довголіття ельфів.

 – Чому мене це так сильно непокоїть? Бо я дивлюся на своє відображення у дзеркалі і бачу молоду жінку, у якій все ще тільки попереду. Проте життя… воно спливає… а в мене ні коханого, ні спадкоємця так і нема… Ти питаєш мене, чому я стала відлюдькуватою. Чому проводжу весь свій час на самоті. Бо мені до смерті набридло ловити на собі погляди сповненні жалю – вони переслідують мене… я їх постійно відчуваю наче замовляння викарбуване на моїй шкірі невидимими отруйними чорнилами…

Нерміна замовкла та стисла руки в кулаки. Її переповнювали нестерпний, безкраїй смуток та шалена лють, але вона була безсила – безсила, бо не могла заборонити людям дивитися та говорити і не могла наказати серцю не тужити.

 – Нерміно…

 – Проте, – перебила її Нерміна, піднявши підборіддя – якою б прикрою не була моя власна доля – вона не торкнеться мого королівства.

 – Що ти маєш на увазі?

 – Я теж давно думала над питанням спадкоємства та його вирішенням у відсутності прямих нащадків. Я не розглядала нащадків своїх братів, бо вірю, що Високогірним Королівством має правити людина, яка тут народилася, або ж чия родина має тут своє коріння, бо тільки в жилах такої людини тече справжня магія цієї землі. Звісно, приймаючи до уваги живучість ельфів, мені ще зарано перейматися відходом від справ та підготовкою подорожувати Вічнокраєм – якою б манливою вона іноді не здавалася.

Нерміна вишкірилася та подивилася на подругу, яка навіть пополотніла від почутого.

 – Нерміно, що за жарти! – докорила їй Хейзел. – Це зовсім не смішно!

 – Це щоб ти не казала, що я ніколи не посміхаюся.

Хейзел закотила очі до неба та добряче смикнула її за косу.

 – То що ти вирішила? – нарешті запитала вона.

 – Високогірне Королівство саме обиратиме собі правительку – оголосила Нерміна.

 – А як щодо правителя? – поцікавилася Хейзел; в її очах зажевріли грайливі світлячки, адже вона добре знала відповідь на своє запитання.

 – А це вже ні! – загарчала Нерміна, щосили хитаючи головою. – Жоден чоловік не господарюватиме на моїй землі, ані за моє життя, ані після мого відходу. Нехай Високогірне Королівство обирає собі гідну правительку поміж дівчаток народжених на власній території, або ж чий родовід по лінії матері бере свій початок звідси, та відмічає її золотою міткою у формі корони при народженні. А як з’явиться на цьому світі така дівчина, правляча високогірна панна буде знати, що час її правління добігає кінця. Ось так. Ну то як, схвалюєш мій задум?

Хейзел кивнула.

 – То чутки про те, що ти, начебто, обрала свою помічницю… оту зухвалу дівчину із недобрим поглядом… Амаранту здається… своєю наступницею… це все пусті балачки? Кажуть, що вона навіть оселилася у королівському замку.

Цього разу в глибоких сірих очах Нерміни замерехтіли лукаві сонячні промінчики.

 – Це тобі дерева нашептали?

Хейзел зашарілася.

 – Ти ж знаєш, що вони не можуть інакше – вони ж бо все чують та й переповідають, – присоромлено промимрила вона.

 – Кляті шпигуни та базікала!

 – То це неправда? – допитувалася Хейзел.

 – Амаранта – талановита сильна та винахідлива чаклунка, – відповіла Нерміна. – Я б скоріше назвала її своєю ученицею аніж наступницею, хоча, дійсно, вона наразі дуже вправно допомагає мені у справах королівства. Правду кажучи, вона дещо нагадує мені саму себе. А до замку я її запросила, бо це єдине місце в королівстві, де вона може дізнатися якомога більше про магію та чари та вивчати її безпосередньо у джерела. – Нерміна вказала на себе. – Я навчаю її всьому, що знаю та вмію. Проте вона й сама вже винайшла чимало заклять та замовлянь.

Хейзел насупила брови.

 – Ти вчиш її всьому, що знаєш та вмієш? – повільно перепитала вона. – Наприклад, як зловживати магією та перетворювати істот на людей?

Нерміна важко зітхнула, проте нічого не відповіла. Хейзел вже не вперше докоряла їй цим. Нерміна дуже добре знала, що її ельфійська подруга не схвалює того що називала «втручанням в непорушну природу речей» та тих її зухвалих магічних експериментів до яких вона вдалася, щоб створити своїх улюблених ниткарок. Проте хто міг їй завадити робити те що їй заманеться у власному королівстві? Якщо вона хотіла перетворити одну форму життя на іншу – наприклад, перетворити потворних павучих на прекрасних молодиць – хто міг стати їй на заваді, коли вона сама встановлювала правила та закони?

Магія Високогірного Королівства повністю підкорювалася їй – адже вона була початком всього. Нерміна відчувала, що вона із королівством наче рідні сестри, бо в них була одна мати, магічна сила якої наповнювала їх обох. Коли Нерміна не займалася справами королівства, вона присвячувала себе вивченню магії та вдосконаленню своїх власних магічних здібностей. З часом вона стала могутньою чаклункою, якій не було рівних. Проте, останнім часом, її піддані не були задоволені її магічною діяльністю, називаючи її чари лихими та неприродними.

Нерміна зневажливо зводила плечима і не звертала уваги на нарікання. Хай собі говорять – вони все одно геть нічогісінько не розуміють у магії, її законах та можливостях. Її треба вивчати, розуміти, використовувати та приборкувати наче коня, а інакше вона втратить своє призначення та зникне як подих вітру у спекотний день. Нерміна дивилася та прислухалася до всього навколо себе, співала та промовляла, голубила та цілувала. Вона перевтілювалася на зміюку, щоб бути ближчою до землі, до природи. Вона помічала зміни, що відбувалися чи не щодня, бо як могло бути інакше в магічному королівстві? 

ДАЛІ БУДЕ... 

Попередні частини 

(с) Фаріда Местек