Хроніки Високогірного Королівства. Розділ 2. Нерміна

ХРОНІКИ ВИСОКОГІРНОГО КОРОЛІВСТВА

Розділ 2: НЕРМІНА

Частина одинадцята

Нерміна обернулася та подивилася на сплячу подругу в її коротенькому та легенькому зеленому платті та босоніж. Потім знов подивилася на істот за вікном, на їхній чорний одяг, що сидів на них наче друга шкіра, на чорні чоботи до колін та на чорне волосся, стягнуте у тугий високий вузол на їхніх маківках. Їхні погляди були непохитно спрямовані на вікна замку.

 – Гей, Хейзел! – окликнула ельфійку Нерміна. – Пробач. Я знаю, що тобі потрібен час, щоб відновити свої сили і таке інше. Та здається у нас тут проблеми. Непрохані гості на подвір’ї.

Вона почула пурхання крил. Наступної хвилини Хейзел вже стояла біля неї.

 – Що скажеш? – запитала Нерміна, вже розмірковуючи над тим яких зміюк та павуків начаклувати на випадок атаки, яка, вона була майже впевнена, мала от-от розпочатися.

 – Скажу, що це чорні ельфи, – спокійно відповіла Хейзел. Навіть посміхнулася! Нерміна відчула як її брови так і підстрибнули догори. – Проте я навіть не сподівалася, що вони так швидко з'являться.

 – Чорні ельфи? – перепитала Нерміна. – Тобто поганці? Тож бійки таки не уникнути. А звідкіля вони тут взагалі взялися?

Хейзел засміялася.

 – Зовсім ні. Їх називають чорними через те що вони вдягаються в чорне та вже багато століть живуть під землею – тому і крила в них не схожі на мої. Проте вони не темні та не лихі. Просто... інші.

Нерміну ця інформація дуже зацікавила.

 – Інші? В якому сенсі?

 – Коли люди почали нищити ліси, вони вимагали більш жорстоких дій проти них.

 – Тобто?

 – Вони хотіли розв'язати справжню війну. Хотіли захищати ліси магічною силою. Хотіли спалювати поселення буденних, катувати та піддавати тортурам тих злодіїв, які вирубали ліси. Проте більшість ельфів вирішила що за краще покинути ліси та сховатися за невидимою магічною стіною, що розділяє наші світі. Чорні ельфи скорилися перед більшістю та не пішли війною на людей, проте відділилися та обрали життя під землею. Стали воїнами. Вони боронять інших ельфів навіть коли ті про це не здогадуються.

 – Але як вони дізналися про це місце? – запитала стурбовано Нерміна. – Як тут опинилися?

Нерміна подивилася на Хейзел та була здивована коли побачила що та вагається.

 – Стривай. Це що ти їх сюди привела?

Хейзел кивнула.

 – Хейзел! Навіщо ти це зробила?

 – Нерміно, нам потрібна допомога! Ми маємо врятувати жінок-втікачок! І ми не можемо зробити це вдвох, особливо за наших обставин! Вони прийшли щоб допомогти нам.

 – Але як вони навіть дізналися про те що нам потрібна допомога?

Нерміна не розуміла.

 – Я передала їм послання.

 – Передала... послання? Що? Як? Коли?

 – Пам’ятаєш, коли ти ходила до водограю по воду, а я лишилася біля куща збирати ягоди?

Нерміна кивнула. Хейзел продовжила –

 – Тоді я і заговорила до нього.

 – До кого?

 – До куща, ясна річ.

 – Так… авжеж… ясна річ… до куща…– промимрила Нерміна собі під ніс, хитаючи головою. – Як я сама не здогадалася…

 – По-перше, я спитала його чи дозволить він покуштувати його дарами, на що він дав свою згоду, а потім розповіла йому про все те, що трапилося та попросила його передати моє послання саме чорним ельфам, бо вони єдині, хто здатен допомогти, адже вони не підкорюються законам інших ельфів про невтручання в справи буденних.

Нерміна захитала головою.

 – Я геть нічого не розумію. Як ти могла передати послання через... через кущ?

 – Нерміно, кущі та дерева спілкуються між собою за допомогою свого коріння, – відповіла Хейзел. – Це дуже складна система, яка складається з незчисленної кількості каналів та охоплює величезну територію. Завдяки своєму тісному зв’язку, вони можуть передавати інформацію на будь-яку відстань за відносно короткий час. Це зручний та надійний спосіб. Нам не потрібні вісники, птахи чи стріли, які можна сповільнити, перехопити чи навіть вбити, щоб отримати доступ до секретної інформації.

Хейзел із посмішкою дивилася на спантеличене обличчя Нерміни.

 – Невже твоя мати ніколи тобі не розповідала про дерева – про те що вони є джерелом великої мудрості, знань та сили?

Нерміна захитала головою.

 – Вони не тільки передають інформацію – вони її зберігають, – пояснила Хейзел. – Буденні записують та зберігають інформацію у вигляді сувоїв, манускриптів та книжок, будують бібліотеки – ельфи, натомість, розмовляють з деревами.

 – Нічого собі…

Хейзел кивнула та зачекала декілька хвилин перш ніж спитати –

 – То що скажеш, Нерміно? Залучимо чорних ельфів до визволення в’язнів?

*

Вони напали з повітря на світанку, як місто тільки-но почало прокидатися та неквапом займатися своїми звичними справами. Налетіли безшумною чорною хмарою, що накрила усе місто, а наступної миті зі страшною силою, оглушливим ревом та лиховісним присвистом вдарили полум'яними кулями по брамі в'язниці – то було так наче грім розколов землю навпіл. А потім, схопивши наляканих та напівпритомних полонянок з-поміж пилу, уламків та сум’яття, що зайнялося довкруж, перетворилися на велетенських птахів та, розправивши свої чорні крила, мовчки полетіли геть. Так запам'ятали визволення жінок-втікачок нажахані мешканці столиці. Опісля казали, як бачили, що їх, буцімто, забрали на високу-превисоку гору, що губиться поміж густих попелястих хмар схожих на валуни, що з’являються на морському узбережжі під час відливу...

А невдовзі поповзли чутки про королівство, що причаїлося у той височині, осяяне сонячним сяйвом, проте приховане срібним серпанком наче мантією невидимкою від зайвих очей, шлях до якого простягається повз глибокі урвища, бурхливі ріки, медові луги, високі дерева, пухнасті ялини та гострі скали, які чатують кремезні тварини вбрані в кудлаті шуби, що відливаються золотом та міддю на сонці, із прегарними, закрученими рогами, що протяжною сурмою сповіщають господиню про наближення гостей. Казали, що то королівство є чарівним, бо ж там живуть істоти, що вміють чаклувати, літати наче птахи та перетворюватися на хмари. А ще казали, що без дозволу їхньої правительки та цілої низки небезпечних випробувань туди нікому не потрапити. Його стали називати Високогірним Королівством. Нерміні ця назва припала до душі.

Після визволення втікачок, чорні ельфи, на прохання Нерміни, почали пильнувати дороги, що вели через Чорноліс до Імлистих Гір, безмовні та непримітні. Зачувши, що хтось намагається дістатися Високогірного Королівства, вони потайки спрямовували та супроводжували їх наче тіні аж до склепінчастих аркад, крізь які потрапляли тільки ті в серцях яких не причаївся злий намір. Хейзел, тим часом, повернулася до Чорнолісу та почала зцілювати його своєю ельфійською магією та безмежною любов'ю. Нерміна ж була заклопотана справами свого невеликого проте швидко зростаючого королівства, чи не щодня радячись з Етеліндою за допомогою її портрету, що висів та посміхався на стіні у великій залі із каміном.

Між тим, часи, які настали в Етельграді аж ніяк не можна було назвати спокійними, а події, які його охопили – мирними. Еверілл наказав боронити кордони свого королівства проти нової страшної загрози та продовжувати полювання на жінок-втікачок. Невдовзі було видано наказ за яким дозволялося заарештовувати та кидати за грати жінок, яких тільки-но підозрювали в тому, що вони мали намір тікати від чоловіка чи з королівства. Проте воїни Еверілла були безсилі проти чорних ельфів, які завчасно дізнавалися про нові арешти та запобігали їм. Еверілл навіть не здогадувався, що його донька відсилала до королівства батька змійок-шпигунок через чарівний портрет-портал матері. Ті нишпорили по усіх закапелках краю, збирали інформацію та хутко передавали її Нерміні.

Ателік, зрозумівши, що його ошукали, використали та виставили повним дурнем, пішов війною на Еверілла та розв'язав страшне кровопролиття між сусідами та братами всередині королівства. Сини Еверілла об'єднали свої сили та стали на бік батька. Війна була жорстокою хоч і швидкоплинною. Про втікачок забули. В страшному хаосі, що огорнув Етельград, багато люду повтікало, і серед жінок, і серед чоловіків, які не хотіли вбивати власних співвітчизників. Еверілл в останнє вийшов на поле бою. Він саморуч вбив Ателіка, поклавши кінець війні, проте й сам не вцілів, померши від отриманих під час їхнього жорстокого двобою ран.

Поховавши чоловіка та наказавши своїм синам об’єднати королівство, яке вони успадкували від батька, та правити злагоджено і справедливо поміж собою, Етелінда попрощалася з ними та відправилася до Високогірного Королівства. За жахливими подіями, що сколихнули Етельград, ніхто й не помітив появу там і сям грайливих струмочків, що белькотіли на незрозумілій мові та брали свій початок від Імлистих Гір. Вони розтікалися Етельградом, перетворюючись на річки, озера, водойми, та поступово змінювали його назавжди, бо несли в своїх прозорих чистих водах магічну силу Етелінди…

ДАЛІ БУДЕ... 

Попередні частини 

(с) Фаріда Местек