Хроніки Високогірного Королівства. Розділ 2. Нерміна

ХРОНІКИ ВИСОКОГІРНОГО КОРОЛІВСТВА

Розділ 2: НЕРМІНА

Частина п'ята

Нерміна розплющила очі. Якого біса?... Невже вона задрімала їдучи верхи? Пощастило, що не впала та не розбила свою голову. Нерміна позіхнула та поплескала чорну гриву свого вірного коня, подякувавши йому за те, що той розбудив її своїм іржанням до того як це трапилося.

Нерміна роздивилася довкола. Вона їхала без зупинки всю ніч та, побачивши тонку світлу смугу на обрії, що сповіщала про початок нового дня, вирішила зупинитися, сховатися від можливого переслідування та перепочити. Її кінь теж потребував відпочинку за стільки днів постійної їзди. До того ж, вона просто вмирала з голоду та втоми.

Коли вона востаннє їла? А спала як слід? Нерміна спішилася в сірому світлі, коли ранкова димка ще низенько висіла над землею, ховаючи її від викриття, наче непрозора мантія, та крокувала аж доки не натрапила на купчастий перелісок, а поблукавши ще трохи в його хащах, не надибала струмок. Там і зупинилася. Втамувала спрагу та почала думати щодо наїдків.

Вона передбачливо не наближалася до поселень, що траплялися на її шляху, добряче огинаючи їх, щоб ніхто не запримітив. Проте, де ще можна було надибати їжу? Але все ж таки підійти до якогось будинку та попросити щось попоїсти було не дуже обачно, коли по всьому королівству полювали на втікачок.

Отже доведеться чаклувати. Не витрачаючи часу, Нерміна начаклувала декілька неотруйних та непримітних серед трави змійок та наказала їм принести їй щось їстівне з найближчого хутора. Потім, як колись в дитинстві, вона вибралася на високе дерево та солоденько заснула серед його кремезного гілля та пишного листя, наче на справжньому ліжку серед м’якеньких ковдр та подушок.

Вона не знала скільки часу проспала, може зовсім недовго, коли прокинулася від пронизливого, болісного крику, від якого волосся на потилиці заходили, а серце щосили застукотіло. Що відбувається? Невже піймали ще одну втікачку? Нерміна хутко видерлася на самісіньку верхівку дерева, її темно-зелена одежа добре маскувала її присутність поміж його гілля, та роззирнулася.

Що за чортівня?.. Щелепа Нерміни відвисла додолу, бо перше, що вона побачила на просторій галявині недалеко від своєї схованки, то були величезні, напівпрозорі крила, що мерехтіли на сонці наче веселка та благально тріпотіли за спиною високої, стрункої дівчини в легкій короткій сукні та босоніж. Вона відчайдушно звивалася та билася, в той час як навколо її тендітної статури затягувалися срібні ланцюги. Вони спричиняли їй неабиякий біль, обпікаючи її шкіру та лишаючи по собі жахливі опіки, що перетворювалися на огидні рани. Дівчина борсалася та кричала що було сили.

Нерміна одразу впізнала герб на плащах чоловіків, які тримали ланцюги – то був спеціальний загін воїнів-охоронців її батька, який виконував його особливі доручення. Від тієї жахливої люті, що її охопила, Нерміна так сильно насупилася, що її очей майже не було видно з-під густих, чорних брів. Вона чимдуж зосередилася на ланцюгах, які невблаганно продовжували катувати бідолашну дівчину.

Наступної миті ланцюги перетворилися на гігантських зміюк, що почали оскаженіло витися та страхітливо шипіти. Вони одразу розімкнули свої міцні обійми навколо дівчини, яка впала додолу та знепритомніла, та атакували воїнів, що почали тікати хто куди, волаючи щось про темні чари. Знаючи, що в неї обмаль часу, Нерміна одразу злізла з дерева, сіла на коня, що увесь цей час сумлінно стояв прив’язаний до стовбура, та галопом поскакала до галявини.

А тоді, не злізаючи вниз, бо воїни-охоронці могли повернутися в будь-яку мить, вона схопила дівчину за її тонесеньку руку – та потроху, але, все ж таки, приходила до тями – і закинула на коня позаду себе, так наче вона була невагомою. Незнайомка схопила Нерміну за пояс та притулилася до неї наче в неї зовсім забракло сил. «Тримайся!» – сказала Нерміна, пришпорила коня та наказала йому скакати у напрямку Чорнолісу швидше за стрілу.

Хай йому грець! Вони тільки-но набрали швидкість як на їхньому шляху з’явився особливий загін воїнів-стражів, їхні списи та стріли напоготові. Нерміна завагалася. Що робити? Не зупинятися? Їхати на таран як той відчайдух, сподіваючись, що ті відступлять? А якщо ні? Якщо стоятимуть на смерть? Що тоді? Занапастити коня, себе та крилату чужинку? Ні. Якби вона була сама, може так би і вчинила, проте тепер, коли несла відповідальність за врятовану дівчину, ні. А знов чаклувати в неї не було ані часу, ані сил. Отже, залишалося тільки одне...

Нерміна смикнула за поводи. Із голосним іржанням кінь став на дибки, гримнув копитами по землі, здійняв цілу хмару пилу та зупинився. Нерміна скинула свого каптура, який до цього повністю скривав її обличчя, та труснула головою, так що її довжелезна коса загойдалася зі сторони в сторону, бездоганно імітуючи рух зміюк, яких Немріна так полюбляла вичакловувати з повітря. Її холодні, сірі очі випромінювали блискавки.

Приголомшені та спантеличені, воїни опустили свою зброю та приклонили коліна перед Еверілловою донькою.

 – Ну що заклякли, бовдури? Чого роти роззявили? Розступіться! – голосно наказала Нерміна. – Хутко! Бо якщо так і стоятимете наче з каменя, то ті тварюки, що вас так налякали, здадуться вам квіточками в порівнянні з тим, що на вас чекатиме. Я не жартую.

Подивившись один на одного, стражі розступилися, перелякано дивлячись на неї.

Нерміна вишкірилася та наказала коню йти вперед. А коли вони опинилися вже позаду, Нерміна обернулася та гукнула їм через плече –

 – Як повертатиметеся до королівського палацу, передавайте вітаннячка моєму батькові!

Заливаючись глузливим сміхом, Нерміна відкинула назад голову, пришпорила коня та поїхала геть. 

ДАЛІ БУДЕ... 

Попередні частини

(с) Фаріда Местек