Хроніки Високогірного Королівства. Розділ 2. Еверілл

ХРОНІКИ ВИСОКОГІРНОГО КОРОЛІВСТВА 

Розділ 2: ЕВЕРІЛЛ 

Частина третя

Еверілл сидів на високому троні, встеленому хутром, посеред великої зали із склепінчастою стелею та вузькими вікнами, крізь які просочувалося сіре ранкове світло. За його спиною палахкотів вогонь в роззявлених пащеках величезного каміну. Еверілл чекав на новини. Хтось у його королівстві замислив щось недобре. Та він покладе цьому край...

У залі стояв приглушений гомін голосів, в той час як пани, що зібралися на раду, пошепки обговорювали ситуацію в королівстві та за його межами, час від часу кидаючи налякані погляди на Еверілла. Володар Етельграду похмуро дивився на широкі дубові двері напроти трону, коли ті нарешті відчинилися із оглушливим поштовхом та скрипом.

 – Ти спізнився, – холодно сказав Еверілл, звертаючись до молодого парубка, який захеканий та згорблений влетів до зали та впав на одне коліно перед троном.

 – Так, ваше високосте... Пробачте мені, володарю... Та в мене є новини...

В залі настала повна тиша. Еверілл підвів брови.

 – Новини? – перепитав він. – Це вже щось. То кажи вже, що то за новини. Не барись.

Молодий парубок насилу перевів подих.

 – Всі жінки-втікачки, яких ми допитали, розповідають одне й те саме. Кажуть, що то була наче примара якась. Жодна не може сказати достеменно чи-то було насправді, чи-то їм привиділося. Проте вони усі бачили одну й ту саму молоду дівчину, яку раніше ніколи не бачили, яка промовляла до них солодкою піснею, що паморочила голову наче хміль та наповнювала свідомість дивовижними видіннями про свободу, про інше життя…

 – Що?! – заревів Еверілл. – Що це ще за маячня?

Панська Рада обурено загомоніла. Вісник продовжував –

 – Наче під впливом чар, вони покидали свої домівки та йшли на пошуки того життя про яке вона їм так солодко співала. Ми вважаємо, що вона намагалася зібрати достатньо прихильників, щоб підняти повстання. На пошуки дівчини-чужинки вже було вислано загін. Проте...

Наразі він завагався.

 – Проте що? – гаркнув Еверілл.

Молодий парубок затремтів, але вів далі –

 – Е… є припущення, що то не просто дівчина…

 – Що ти маєш на увазі?

 – Втікачки казали що вона не була схожа на інших. Казали, що її шкіра мерехтіла наче місячне сяйво, що її довгі пасма змінювали колір, іноді були жовті, наче польові квіти, іноді брунатні та цупкі наче гілля, а іноді зелені та вкриті листям, наче сам ліс. А ще кажуть, що в неї були загострені вуха та... крила... – Парубок затремтів. – Кажуть, що то є чарівна істота з давніх легенд про –

 – Лісових ельфів, – ледь чутно промовив Еверілл. Він щосили стиснув кулака.

Хай йому грець! Що це все означало? Невже знову ця магічна маячня? Він глибоко вдихнув та кинув лютий погляд на парубка, який ще й досі стояв, впавши на одне коліно. Той пополотнів.

 – Пане Еверілле, – промимрив він, з переляку аж затинаючись. – На жаль, є ще дещо, про що вам необхідно знати...

Еверілл мовчки дивився на нього, зщуливши очі, чекаючи. Парубок проковтнув слину, так наче виносив сам собі смертний вирок, та уклонивши голову, так щоб не дивитися прямо на Еверілла, сказав –

 – Володарю, вартовий каже, що бачив як цієї ночі Пані Етелінда виходила за межі брами…

Панська Рада загуділа наче бджолі на пасіці.

 – Що ти таке мелеш, йолопе?! – заревів Еверілл. – Як смієш – !

 – Пробачте мені, ваше високосте, пане володарю, – зарепетував парубок, схиляючись чи не до долу. – То є слова вартового. Він каже, що вона ходила до дубового гаю. Проте... проте ми не знаємо навіщо…

Еверілл глузливо усміхнувся.

 – Що ж той довгоязикий вартовий не дізнався, га?

 – Бо ж виконував ваш наказ та пильнував браму.

Еверілл зробив глибокий вдих. От бовдур!

 – І він впевнений, що бачив саме мою дружину? – дуже повільно запитав він.

Парубок боязко кивнув. А потім, підвівши очі, запитав тремтячим голосом –

 – Володарю, чи ви не вважаєте, що вона могла бачитися з тією – тією –

Еверілл підвів брови.

 – З тією чарівною істотою з дитячих казочок? – оманливо-спокійним голосом запитав він та усміхнувся. – Ну що ж. Припустимо. Але навіщо?

 – Можливо щоб передавати їй інформацію про потенційних втікачок?

 – Ти робиш забагато припущень та висновків як для простого вісника.

Молодий парубок так і затрусився від його крижаного погляду та голосу.

 – Пробачте мені, пане володарю…

 – Начувайся. По-перше, я зовсім не певний, що саме моя дружина виходила за браму цієї ночі. А, по-друге, як ти смієш натякати, що моя дружина має хоч якесь відношення до магії чи магічних потвор? Геть з моїх очей!

 – Так, мій володарю… так…

Вісник чи не на карачках відповзав до дверей.

 – Та нехай до мене завітає той гостроокий вартовий… 

ДАЛІ БУДЕ... 

(с) Фаріда Местек