Красный день календаря

 

Красный день календаря.

       Я не помню, когда точно я написала этот рассказ. Я даже не потрудилась узнать, почему в Вечерней Одессе не захотели его печать. Несомненно, это было где-то между 1993 годом, когда Петр Симоненко был избран Первым Секретарем КПУ и 2003 – дата, которой помечено последнее изменение файла. Однако, по ощущениям это было скорее всего на рубеже 20 и 21 столетий, когда я, потеряв работу вскоре после крушения СССР, не нашла себе лучшего применения как пойти продавать газеты и узнала в полной мере, что это такое – самодур-хозяин и 13-часовый рабочий день. Тяжелейшее было время, и не всем удалось его пережить. Но тогда все-таки можно было говорить то, что ты думаешь о правительстве и обо всем государстве в целом. Сейчас же, когда призрак Совка и лагерей для инакомыслящих снова замаячил на горизонте, мне кажется, что этот рассказ даже более актуален, чем он был раньше.

* * *

       День 7 ноября в прошлом году прошёл как-то буднично и незаметно, ничем не выделенный из серой череды ему подобных дней. Не слышно было даже дежурных фраз «С праздничком!», ставших привычным паролем между любителями выпить по поводу и без. Газеты тоже не уделили дню Октябрьской революции должного внимания. На второй или третьей странице мне попалась скромная заметка. Коммунисты вышли на улицы столицы в количестве около 4 тысяч человек. Впереди колонны с транспарантами шагал главный коммунист страны Пётр Симоненко. Нынешней молодёжи трудно представить насколько дикой показалась бы подобная заметка всего лишь 15 - 20 лет назад. Тогда в день Великого Октября газеты, обычно чёрно-белые и скромные, выходили с гигантскими заголовками, расцвеченные красным цветом. 

       Помню как мы ещё студентами, добровольно - принудительно согнанные в праздничные колонны, шагали мимо построенного по этому случаю помоста, на котором выстроились правители города. Когда из громкоговорителей неслось: «Да здравствует наша советская интеллигенция!», мы дружно гаркали: «Ура-а!!!», как и полагалось по сценарию. Один из наших товарищей, отличник и любитель рассказывать политические анекдоты, начинал кричать «Ура!» ещё метров за 100 до трибун, когда громкоговорители славили впереди идущих "доблестных машиностроителей" и прочих трудящихся. Да, это было тогда, когда недовольство режимом, впавшим в старческий маразм, накапливалось в нас подобно гремучему газу. А ещё раньше, в моём далёком детстве, дни 1 мая и 7 ноября были моими любимыми праздниками. Особенно я любила Первое мая с его ярким солнцем, долгожданным весенним теплом и будто специально распустившимися к празднику тюльпанами.

       Накануне вечером отец приходил с работы весёлый. По дороге домой он обычно покупал бисквитный торт и шампанское. На следующий день мы поднимались спозаранку. Из радиоприёмника лилась бравурная музыка, и бодрый голос диктора сообщал, как трудящиеся разных городов подготовились к встрече всенародного праздника. Мама наряжала меня в шерстяной китайский костюмчик, я вооружалась флажком и надувным шариком, и мы отправлялись на демонстрацию. Весь город был украшен красными флагами и праздничными транспарантами «Мир, труд, май», «Свобода, равенство и братство», «За мир во всём мире» и т.п. На месте сбора папиных заводчан нас поджидала груда флагов и портретов вождей на длинных палках. Если папе удавалось уклониться от чести нести эти праздничные атрибуты, то мы старались улизнуть из колонны пораньше и присоединялись к толпе, стоящей по обочинам дороги. Полюбовавшись на демонстрантов и на грузовики, украшенные щитами, на которых люди в костюмах изображали сцены из нашего героического прошлого, мы отправлялись гулять по городу. Настроение было приподнятое, и только однажды я заметила, что колонну эту можно покинуть далеко не всегда, что сзади стоит цепь милиционеров и регулирует движение. Это случилось, когда два китайца с чемоданами пересекли нашу колонну и пытались пройти дальше, а их не пускали. Им пришлось предъявить билеты, а может быть документы - не знаю. Тогда я над этим не слишком задумывалась - ведь впереди меня ждала прогулка по городу, моё любимое мороженое и, конечно, напоследок мы пойдём фотографироваться возле фонтана в горсаду.

       Очень долго я жила в обществе тотального контроля над умами, не замечая этих молчаливых стражей порядка, и верила, что «Свобода, равенство и братство» не просто слова на транспоранте. Как-то мы с моим будущим мужем спорили о демократии. Мне казалось очевидным: демократия переводится как «власть народа», но у нас нет ни богатых, ни бедных, все мы - народ. Значит у нас демократия. Эту мысль нам внушали чуть ли не с пелёнок. Но на вопрос: «Если у нас демократия, то почему на выборах мы голосуем за одного кандидата?» - я не нашлась, что ответить. Зато теперь я знаю, что наличие нескольких кандидатов на выборах - ещё не гарантия демократии. Тогда политику определяли люди, принадлежащие партии, теперь те, у кого деньги, а на деле – практически те же самые люди, бывшие коммунисты. Произошла смена декораций и костюмов, а лозунги почти не изменились. Тогда нам обещали свободу и равенство, теперь - свободу и демократию. 

       К сожалению, люди способны извратить самые прекрасные идеи. С именем Иисуса на устах они шли в Крестовые походы убивать ближнего своего, прикрываясь словами о свободе и всеобщем равенстве, они создавали сталинские лагеря и уничтожали всякое инакомыслие. А о том, что они творят под лозунгом "свобода и демократия" трудно что-либо сказать, не прибегая к ненормативной лексике. Просто то, что происходит сейчас слишком близко касается каждого из нас. А прошлое ушло безвозвратно, окрасилось в розовые тона и даже вызывает ностальгию. Но как тогда, так и сейчас общество заставляет нас играть по правилам, которые нам не нравятся. Во все времена люди стремились к свободе, не понимая, что столь желанная для них свобода - это утопия. Потому что мы слишком тесно спаяны, слишком зависимы друг от друга. Общество – это сложнейший организм, и мы всего лишь маленькие клеточки в нем, мечтающие о свободе. Человеку свойственно стремиться к недостижимому, но именно это двигает наш мир вперед и не позволяет ему скатиться к хаосу деградации.

(c) Анна Шевченко

Цыбулька и два поросенка

 

Цыбулька и два поросенка

       У большинства рассказов моей мамы был неуловимый мрачный оттенок, который придавала им ее ненависть и неспособность простить собственную мать. Понятно, что о поездке в родную деревню она и слышать не хотела. Напрасно я ее уговаривала — ее лицо только темнело от гнева, и она начинала бормотать себе под нос что-то невнятное. И все же, несмотря на это, мама охотно вспоминала о своем детстве и юности. Каким-то непостижимым образом рядом с картинами нищеты и тяжелого труда она всегда умела отыскать в своем прошлом что-то милое или смешное. Я любила ее слушать, но больше всего мне нравились забавные истории о домашних животных и описания живописной природы ее родины. После таких рассказов мне было особенно трудно смириться с мыслью, что я никогда не увижу ни речки с ее омутами и стремнинами, ни дубового леса, раскинувшегося на холмах.

       Когда я возвращалась из школы, то не убегала играть сразу же после обеда, а усаживалась рядом с мамой на кухне, и пока та гремела кастрюлями, рассказывала ей подробно обо всем, что случилось за день. Жаловалась, конечно, на свою первую учительницу, такую недоброжелательную и невыносимо грубую. Мама всегда слушала внимательно, то и дело прерывая меня каким-нибудь замечанием. А потом, не удержавшись, сама начинала рассказывать историю из своего детства или «историю из жизни», как она их называла. Ей не терпелось показать мне, что люди мало изменились с тех пор. И дети тоже не изменились. Ни привычное недоедание, ни потрепанная одежда, ни даже работа с ранних лет не умеряли пыла моей мамы и ее друзей, когда они смотрели по сторонам в поисках новых развлечений.

       Удивительно, как мало иногда нужно для счастья. До сих пор помню, как мы с моей подружкой смеялись до слез, без устали прыгая с чердака на огромную кучу золотистой соломы в соседском дворе. Все прыгали и прыгали - потом после короткой передышки начинали опять. У моей мамы тоже была в запасе подобная история. Она и ее друзья так же безудержно веселились, когда дразнили свою любимую рыжую собаку по кличке Цыбулька. Собака, надо сказать, была такая умная, что дети искренне верили — она понимала каждое их слово. И одно слово Цыбулька совершенно не выносила. Стоило только кому-то, даже шепотом, назвать ее собакой, как она оскаливала зубы и тихо ворчала. Ну и трудно передать в какое она впадала неистовство, когда дети, взобравшись на дерево, начинали громко орать оттуда: «Собака! Собака!»

       Представляю какая это была захватывающая игра: сидеть среди ветвей, кричать и смеяться до слез, пока собака внизу прыгала как сумасшедшая на ствол и яростно лаяла. Накричавшись до хрипоты, дети обычно затихали и начинали уговаривать разъяренное животное. Она просто неправильно их поняла — никто и не думал называть ее собакой. Они ведь знали, что ее зовут Цыбулькой. Удивительно, но услышав свое имя, Цыбулька очень быстро успокаивалась и начинала энергично махать хвостом, показывая детям, что она их уже простила и, так и быть, позволит себя погладить и потрепать по голове.

       Была у мамы и еще одна яркая история, которую я особенно любила. Она была о двух поросятах, хотя на самом деле это был захватывающий рассказ о соревновании между двумя сестрами. А началось все с того, что удрученная соседка принесла к ним в дом двух маленьких новорожденных поросят. Оказалось, что их мать произвела на свет целых 14 штук таких сосунков, хотя сосков у свиньи, как известно, только 12. Вот женщина и предложила, что она подарит девочкам лишних поросят, а они, если постараются, сами сумеют выкормить несчастных малюток. Девочки, конечно, были в восторге. Моя любимая тетя Зина без колебаний схватила того поросенка, что был поменьше. Да, я и сама так же поступила бы на ее месте. Ведь не зря же мне так нравились крошечные куклы, когда я была в дошкольном возрасте. Моя мама была на пять лет старше своей сестры и, несомненно, умнее. Она, не задумываясь, схватила того поросенка, что был заметно крупнее. И эта первоначальная разница только увеличивалась со временем. В этом, впрочем, не было ничего неожиданного. Все ведь знают, что чем лучше старт, тем легче добиться успеха. А маминому поросенку повезло вдвойне, так как у нее был неважный аппетит. Поэтому, несмотря на частое недоедание, ей было не так уж трудно с ним поделиться. У Зины же, напротив, аппетит был отличный, и она даже представить не могла, как можно было оторвать от себя хотя бы кусочек.

       Время шло, поросята росли, и разница в их размерах постепенно увеличивалась. А потом Зинина свинка неожиданно сбежала и недели две или три бродила где-то по чужим огородам. Но свобода не пошла ей на пользу. Когда ее, наконец, нашли и поймали, она выглядела такой маленькой и исхудавшей по сравнению с маминой хрюшкой, что люди часто спрашивали про них: не мама ли это со своим поросенком.

       Но больше всего мне нравилось, когда мама добродушно посмеиваясь, начинала описывать свою повзрослевшую свинью, которая вела себя совершенно по-собачьи и, охраняя границы их владений, всегда была готова кинуться на незваных гостей. И никто, кроме моей мамы, не мог остановить преданное животное, так как оно выполняло только ее приказы. Так что в том долгом соревновании между двумя сестрами моя мама несомненно победила. И хотя я очень любила свою тетю, а все-таки простодушно радовалась маминому триумфу. Ведь то же самое было и у меня с моими подружками. Разве не следили мы ревниво за тем у кого платье лучше, кто прыгнет дальше или взберется выше на дерево? Старались, конечно, не расстраиваться по пустякам. Но неизбежно бывало и так, что приходилось крепиться изо всех сил чтобы не подать виду насколько сильно тебя задело поражение. Один из таких случаев почему-то особенно ярко всплывает у меня в памяти.

       Насколько я помню, отец этой девочки был офицером и служил в Германии. Там она жила и училась, а к нам приезжала только изредка погостить у бабушки с дедушкой. Понятно, что одевалась она намного лучше нашего и явно была избалована. Но это только подстегивало наше желание порисоваться перед ней немного. Поэтому мы повели эту девочку к ближайшему высоковольтному столбу — одному из тех, что возвышались над дорогой на краю нашего поселка. Это была ажурная металлическая конструкция метров 30-ти высотой. По форме столб слегка напоминал космическую ракету, и я любила шутить, что на нем-то мы и полетим когда-нибудь на Марс. Однажды мы с удивлением и страхом следили за рабочим, который, скользя по металлическим рейкам, добрался почти до самого верха этой громадины. После этого мы и сами несколько раз штурмовали столб. Правда, наш боевой задор всегда заканчивался у первой перекладины, что была на высоте метров восьми над землей. Впрочем, и это нам казалось настоящим подвигом. Так что мы очень гордились собой, когда после подъема на перекладину спустились, наконец, к девочке, поджидавшей нас у подножия столба. Но оказалось, что она тоже была не лыком шита и более того — была способна на большее. Не тратя времени на разговоры, девочка тут же кинулась к столбу и не менее ловко добралась до первой перекладины. Потом неожиданно схватилась за одну из перекрещивающихся реек и, повиснув в воздухе, с нескрываемой насмешкой крикнула, что тот, кто хочет, может к ней присоединиться. Но никто из нас не захотел. Мы просто стояли и оторопело глазели на ее ноги, болтающиеся высоко вверху. Снизу это выглядело достаточно устрашающе.

       Я знала, что в первую очередь это был вызов мне, потому что я была предводителем нашей небольшой компании. Именно я придумывала новые игры или затеи, и меня за это ценили. На мгновение я даже представила себе как я быстро взбираюсь по столбу и повисаю рядом с девочкой, но вместо этого продолжала стоять неподвижно, пригвожденная к земле внезапным страхом. В общем-то, я знала, что эта девочка была из тех, которым просто нравится шокировать других. К тому же она навсегда потеряла мое уважение после того, как спела одну очень грубую песню передо мной и моей лучшей подругой. В то время я еще мало что знала о сексе и была глубоко шокирована тем, что девочка моего возраста может так вызывающе об этом петь, да еще такую мерзкую песню. Все это пронеслось у меня в голове, пока я стояла там у столба. Это и помогло мне сохранить достойную мину, когда девочка, наконец, спустилась. Но, увы, ничто не могло оправдать моей трусости в моих собственных глазах.

       Не знаю почему, но моя память всегда с готовностью выхватывает именно те воспоминания, о которых мне меньше всего хочется вспоминать. Моя мама обычно поступала наоборот. Ей нравилось описывать как раз те случаи, где она могла показать себя с лучшей стороны. Трудно было без зависти рассматривать ее молодые фотографии и слушать о том, как у нее не было отбою от поклонников из-за того, что она была хороша собой и остра на язык в придачу. А как быстро она бегала — никто и никогда не мог ее поймать. И, конечно же, на всех школьных концертах именно она с чувством декламировала длинные стихи, а когда спускалась со сцены, то и дети и родители восторженно хлопали.

       Возможно здесь и таятся корни моей неуверенности в себе. Не нужно мне было так сильно сосредотачиваться на маминых триумфах. Я не была, конечно, так хороша как она и спринтер из меня был некудышний. И меня пугала до дрожи сама мысль о выступлении перед полным залом. Зато мне лучше давались математика и рисование. Так что не было у меня проблем с тригонометрией, как когда-то у мамы. И разве мама сама не хвалила мои рисунки и не покупала мне в изобилии альбомы, краски и карандаши? Она почему-то думала, что одного этого да еще школьных уроков рисования будет достаточно для того, чтобы я стала художником. Но я была не настолько талантлива. Ну, а если говорить о взрослой жизни, то тут с общепринятой точки зрения нам обеим нечем похвастаться — мы не добились ни денег, ни карьеры. Так почему же тогда острое чувство полного провала охватывает меня всякий раз, когда я пытаюсь взглянуть на себя мамиными глазами? Похоже, как я не старалась, но мне так и не удалось полностью освободиться от сковывающей меня детской зависимости. Глядя на себя в зеркало, мне трудно поверить, что когда-то я была той самой простодушной девочкой с бантиком на копне белокурых волос, которой так  нравилось слушать мамины истории. Но, выходит, она все еще живет где-то внутри меня и все так же ждет когда же мама приободрит и похвалит ее.

 (с) Анна Шевченко 

МАРТА, або забуте свято - РОЗДІЛ 9

 

Це сталося блискавично швидко. Марта була настільки приголомшена, що навіть не встигла нічого усвідомити. Приземлившись та заплющивши очі, вона впродовж декількох хвилин намагалася встановити послідовність подій в результаті яких вона з друзями опинилася по шию в снігу біля підніжжя якогось пагорба.

Як таке могло трапитися?

Однієї миті вони просто йшли собі стежиною – а наступної вже летіли вниз наче з обриву та ще й добряче прокотилися на своїх сідницях аж поки не застрягли в кучугурі. Довкола неї тільки й було чути що стогони та нарікання. Добре хоч всі живі.

Марта розплющила очі та зрозуміла, що її окуляри знов десь зникли. «Ну це вже занадто!» – роздратовано подумала вона та почала копирсатися задерев’янілими руками в снігу, примружив очі та нахиливши голову якомога ближче в надії хоч щось розгледіти.

 – Марто… дивись… – почула вона ошелешений голос Оленки.

Марта зціпила зуби та схопила жменю снігу; їй пощастило, бо вона відразу відчула знайомі контури окулярів. Абияк струсивши з них сніг, вона начепила їх на змерзлий ніс та спрямувала свій погляд вперед. Зображення було трохи спотворене через те що частина лінз була все ще заліплена снігом, але це ані трохи не заважало їй побачити будинок, що стояв зовсім неподалік.

Насправді, тепер коли вона дивилася на нього, вона не розуміла, як вона одразу його не помітила навіть без окулярів – бо ж весь будинок палахкотів різнокольоровими вогниками, а в віконцях привітно жевріло жовте світло.

Марта радісно посміхнулася.

Новорічний Палац Тіни! Вони його знайшли!

Незважаючи на глибину снігу, вона хутко підвелася на ноги та поспішила назустріч святу.

Але щось було не так… Чому вона чула тільки свої кроки? Марта зупинилася та подивилася на своїх друзів, які й досі сиділи в снігу із роззявленими ротами.

 – Що таке? – здивовано запитала вона. – Ви що збираєтеся святкувати Новий Рік в кучугурі?

Вони захитали головами, проте не зрушили з місця.

 – Марто, маю зізнатися, – сказала Оленка присоромленим голосом, – що я до останнього не вірила, що ми його знайдемо.

Всі інші закивали головами.

 – Пробач, що я називала тебе божевільною, – промимрила Ілона.

Марта махнула рукою.

 – То все пусте, – нетерпляче відповіла вона. – Головне, що ми тут – за крок до нашої спільної мети і моєї мрії! Тож годі сидіти в снігу і марнувати час. Ходімо!

Її друзі миттєво повилазили з кучугура та з радісними посмішками і вигуками, незважаючи на снігові перепони, побігли до будинку, що нагадував імбирний коржик в різнокольоровій глазурі. Біля вхідних дверей, Марта подивилася на друзів із широченною посмішкою, затамувала подих та голосно постукала.

Двері відчинилися майже одразу – так наче на них вже чекали. На порозі, загорнута в білу м’яку пухнасту шаль, стояла невисока проте велична жінка з круглим немов повня обличчям. Воно було добряче вкрито зморшками, проте її карі очі, що мали відтінок меду, були на диво молодими та дивилися на Марту із якимось знайомим – спокійний та лагідним – виразом, що дещо спантеличив її.

Де вона вже його бачила? На голові немолодої пані була копиця густого білосніжного волосся, зібраного позаду в охайний пучок. Вона була одягнена в теплу чорну сукню, що сягала додолу, а на її шиї мерехтіло намисто з величезними срібними намистинами, які були схожі на ягоди якогось вічнозеленого куща.

 – Так? – спокійно промовила вона молодим та веселим голосом, який дещо рипів, наче вона ані трохи не здивувалася побачити посеред ночі у себе на порозі шістьох дітей.

Марта закліпала очима – вона чекала почути дещо більше запитань – та швидко оговталася.

 – Доброї ночі, пані, – чемно сказала вона. – Я – Марта, а це мої друзі. Ми прийшли з міста на святкування Нового Року.

Пані широко посміхнулася, а її очі заблищали. Марті здалося, що то блищали сльози, та це зовсім ніяк не позначилося на її посмішці, яка з кожною секундою ставала все ширше.

 – Тоді будьте ласкаві завітати до мого Новорічного Палацу, – урочисто мовила вона. – Я на вас вже давно чекаю.

 – Ви на нас вже давно чекаєте? – перепитала Марта, обмінявшись ошелешеним поглядом із друзями.

 – Звісно, чекаю. Дивіться, навіть посивіти встигла за цей час!

Вона засміялася. Марта подивилася на жінку, на її танцюючі очі, бо не могла докумекати чи то жарт, чи ні.

 – Ну що ж, мої любі гості, проходьте до вітальні, будьте так ласкаві, – продовжила господиня. – Нема чого стовбичити на порозі як свято чекає.

Один за одним діти зайшли до будинку, що миттєво огорнув їх своїм теплом, пройшли через вузенький передпокій та опинилися в невеличкій затишній кімнаті. Вони скупчилися в нерішучості біля входу, поки їхня господиня зачиняла двері, а Марта протирала окуляри хусткою, про яку нарешті згадала, бо вони негайно вкрилися парою як вона зайшла всередину. Хутко начепивши окуляри, Марта із превеликими інтересом почала роздивлятися кімнату, в якій стояв запах сирої землі та свіжоспеченого хліба.

Майже всю кімнату займав прямокутний обідній стіл, вкритий білою мереживною скатертиною, на якому стояла велика кількість наїдків та напоїв, що теж наповнювали повітря своїми різноманітними ароматами. В неї аж слинки побігли. Навколо стола стояло принаймні шість стільців, а на столі вона помітила три тарілки та три келиха. Марті це здалося дивним, бо жінка була одна; в її голові навіть промайнула думка, а що як вона несповна розуму та святкує з невидимими гостями? Позаду столу стояла велика побілена піч від якої розливалося неймовірне тепло. «Це вам не дешева грубка,» – подумала Марта.

 – А ви дуже соромливі, – сказала пані, посміхаючись. – Ну чого ви стовбичите коло входу? Ви ж мабуть добряче задубіли та зголодніли, так?

Діти енергійно закивали головами та застукотіли зубами у відповідь.

 – Воно й не дивно, ви ж з ніг до голови вкриті снігом. Отже знімайте свої пальта, шапки, рукавиці, чоботи, та кидайте все на піч. Хай добряче підсохнуть. В передпокої є теплі капці, тож нема чого ходити босоніж.

Марта та інші хутко познімали верхній одяг, поклали його на піч та перевдягнулися в капці. Вони були теплі та м’які, бо всередині були вкриті хутром. Марта зітхнула з полегшенням, коли по її ногах немов маленькими голочками почало розбігатися тепло. Підлога була вкрита товстим килимом, але було чутно як старенькі мостини риплять та прогинаються під їхніми ногами.

 – А тепер, мої любі, сідайте до столу та пригощайтеся, – сказала люб’язно господиня. – Ви з дороги мабуть добряче зголодніти. Зараз тільки поставлю додатковий посуд. – Як тільки вона це зробила, то продовжила: – А моя донька якраз має винести найсмачніші пиріжки. Вона сьогодні трохи забарилася через сніг та вийшла з міста тільки під вечір. Тож, поки це і те…

Діти обмінялися багатозначними поглядами: тепер їм стало зрозуміло кому належали сліди, що вони бачили коло паркану; до того ж, тепер вони достеменно знали, що в хаті є принаймні дві особи, і таємниця ще одної тарілки та келиха була відкрита. Проте Марті дещо не давало спокою…

 – Перепрошую, пані – чемно сказала вона, – я хотіла дещо в Вас запитати.

 – Так, люба? Що таке?

 – Я просто хотіла дізнатися чи Ви і є пані Тіна?

Вперше з того часу як вона відчинила двері та побачила дітей, літня жінка перестала посміхатися. Марта злякалася що бовкнула зайвого та вже збиралася перепросити, коли жінка зітхнула та відповіла:

 – Тіна… скільки років мене так ніхто не називав… напевне мій покійний чоловік був останнім хто…

Це була не зовсім та однозначна відповідь на яку сподівалася Марта – вона мала бути певною. Це було дуже важливо. Жінка, помітивши на собі її зосереджений та запитальний погляд, лагідно посміхнулася та кивнула.

 – Так, любо дитинко, я дійсно Тіна.

Марта просяяла.

 – О, пані Тіно! Ви навіть не уявляєте як мені приємно з вами нарешті познайомитися!

Пані Тіна засміялася.

 – Дякую тобі. Мені теж дуже і дуже приємно познайомитись з тобою і твоїми друзями.

Раптом темно-синя куртина, що відділяла вітальню від іншої частини будинку, зашурхотіла та заворушилася. Діти здригнулися, обернулися та пильно дивилися як хтось повернувшись до них спиною входить до кімнати.

 – Мамо, уявляєш, – сказав дуже знайомий жіночій голос, – мені здалося, що ти тут з кимось теревениш. От чого тільки не примариться після трьох келихів твоєї вишневої наливки…

Діти витріщилися. Жінка із знайомим голосом обернулася та мало не випустила велику тацю, яку тримала в руках.

 – Марто! Оленко! Андрійко! – зойкнула вона, в той час як її очі стали завбільшки за найбільшу тарілку на столі. – Мілено? Ярко? Ілоно?!!

 – Панно Олексо?! – гуртом запитали діти.

Панна Олекса похитнулася, поставила тацю на край столу та важко опустилася на стілець, не зводячи зі своїх учнів шокованого погляду.

 – Що ви тут усі робите? – слабким голосом запитала вона.

Пані Тіна засміялася.

 – Олексо, люба, вони прийшли відсвяткувати з нами Новий Рік! Чи це не чудово? Це ж твої учні, так?

Панна Олекса ледь спромоглася кивнути.

 – Але ж… як… що… ваші батьки… вони…

 – Вони нічогісінько про це не знають, – хутко сказала її Марта, хитаючи головою. – Ми маємо повернутися назад до того як вони прокинуться та дізнаються що нас нема.

 – Авжеж… авжеж… це має сенс… – промимрила її класна керівниця так наче не розуміла що вона каже.

Вона була дуже блідою, а її очі стали в три рази більше ніж було природно для людини. Марта була приголомшена не менш за неї. Вона ну аж ніяк не очікувала побачити панну Олексу в Новорічному Палаці Тіни, чи дізнатися, що вона її дочка! Та трохи оговтавшись від потрясіння, Марта подумала, що було дуже дивно бачити панну Олексу в затишній домашній атмосфері. Її густе каштанове волосся, яке вона завжди збирала у вузол, наразі спадало їй на плечі, а замість елегантного костюма зі спідницею, вона було вдягнена в добряче потерті джинси та брунатний светр з високим комірцем. Та навіть в такому повсякденному одязі їй зовсім не бракувало елегантності, вирішила Марта.

 – Ну що ж ви все стоїте та стоїте? – сказала пані Тіна в розпачі. – Сідайте нарешті до столу та пригощайтеся! Що за свято без добрячого бенкету?

Друзі Марти подивилися на неї так наче боялися без неї бодай крок зробити. Марта одразу кивнула. Вони засміялися та кинулися до столу.

 – Не можу в це повірити… – буркотіла панна Олекса, – просто не можу в це повірити…

 – А я тобі казала, Олексо, що рано чи пізно хтось таки прийде до нас на свято! – переможно глеготала пані Тіна. – Казала я тобі, чи ні?

 – Так… але ж…

 – Що таке? Якась проблема? – запитала пані Тіна, коли побачила, що діти нічого не їдять. – Щось не до смаку?

 – Все виглядає просто чудово, – відповіла Марта чемно хоч і не дуже правдиво. – Просто ми ніколи не бачили цих страв і не знаємо що воно таке. Наприклад, ось це, що це таке? – запитала вона, вказуючи на велике овальне блюдо, що стояло посеред столу, на якому було багато маленьких шматочків м’яса, моркви та якоїсь зелені, вкритих прозорим але товстим шаром застиглої рідини.

 – Це ‘холодець’, – відповіла пані Тіна, розрізаючи його на декілька частин та розкладаючи по тарілках. – Ви обов’язково маєте його скуштувати.

 – Але воно якесь слизьке… та дрижить як живе, – гидливо сказала Ілона, тикаючи в нього виделкою. – Ви впевнені, що воно готове до вживання? Може його треба ще деякий час потримати в духовці?

 – Ілона! – гаркнула панна Олекса, нарешті оговтавшись від шоку, наче вони були на уроці, в той час як інші діти підозріло покосилися на свої тарілки та відклали виделки.

Пані Тіна засміялася.

 – Я розумію ваші сумніви, та, насправді, це дуже смачно. Це як желе, тільки з м’ясом. – Діти подивилися на неї із недовірою. – До вашого відому, – продовжила пані Тіна, хитаючи головою, – колись це було чи не найпопулярнішою стравою свята. Та не скуштувавши, ви не зможете перевірити мої слова та оцінити цю страву за іншими ознаками крім вигляду.

 – А що то за страва поряд? – спитала Оленка. – Вона теж дивна… якась малинова… в білу цяточку…

Пані Тіна пирснула.

 – Це ‘шуба’.

 – Шуба?!

Діти спантеличено подивилися на ‘шубу’. Марта не розуміла чому страву треба називати на честь одягу, але пригадала, що бабуся про неї щось писала в листі… щось про цибулю…

 – Звісно, не справжня, – запевнила їх пані Тіна, іронічно посміхаючись. – Це такий салат із оселедця, картоплі, буряку та цибулі.

 – Цибулі? – запитала пошепки Ілона та рвучко забрала тарілку, коли пані Тіна почала розкладати салат по тарілках.

 – Що тепер не так? – запитала господиня свята, починаючи дратуватися. – Ти що й цибулю не любиш?

 – Скажімо так, – втрутився із кривою посмішкою Андрій, – вона її дещо переїла.

Марта намагалася не засміятися разом з іншими, в той час як Ілона страшенно побуряковіла від люті.

 – Ну добре, – сказала пані Тіна, дивлячись на страви до яких вони ще не дійшли. – Що ще святкового та новорічного вам треба скуштувати… Думаю, що котлети та відбивні то не є для вас чимось зовсім новим. А як щодо ‘голубців’?

Діти подивилися на велике блюдо, що на нього вказала пані Тіна, де охайними рядочками були розкладені якісь загорнуті набряклі конвертики невизначеного кольору. Марті здалося, що це якісь лялечки чи личинки. Та не тільки в Марти виникла ідея, що то було щось живе. Мілена дивилася на блюдо із справжнім жахом в очах. Наступної миті Марта зрозуміла чому.

 – Це що замотані пташенята голубів? – пошепки запитала рудоволоса дівчина, стаючи зеленого кольору.

Всі інші діти відсахнулися від блюда та витріщилися на пані Тіну. Для панни Олекси це виявилося занадто: вона не витримала та розреготалася. Пані Тіна, тим часом, схопилася за голову.

 – Та що ж це таке відбувається? Що за невігластво? Ви що, знущаєтеся? Це капустяне листя в яке ми традиційно загортаємо рис та м’ясо! Ба, що за діти пішли… ось, що трапляється, коли не святкувати як слід!

Пані Тіна похитала головою.

 – Пробачте нам, – перепросила за всіх присоромлена Марта, зиркаючи на інших.

 – Як на мене то ці ‘голубці’ виглядають дуже апетитно, – одразу сказав Ярко. – Можна мені декілька штук?

 – І мені, – обізвався Андрій.

 – Нам теж, – сказала Оленка. – Пташенята… Треба ж було тобі зморозити таку дурню, Мілено. Я таке могла очікувати від Ілони, вона завжди патякає так наче в неї язик без кісток, але аж ніяк не від тебе.

Тепер обличчя Мілени стало такого ж кольору як і її волосся.

Пані Тіна задоволено посміхнулася та почала розкладати голубці по тарілках.

 – Я впевнена, що вам цей наїдок неодмінно сподобається.

Наразі вона побачила, що панна Олекса продовжує тихенько хихикати.

 – Олексо, це все твоя провина, що ти їх не навчила що до чого, – дорекла вона донці. – Чого ж ти тепер з мене кепкуєш?

 – Мамо, люба, та я ж зовсім не через це!

 – Ні? – Пані Тіна підвела брови. – Тоді я не розумію.

 – Я просто не можу повірити, що з усіх цих страв, ти забула про найноворічнішу!

Пані Тіна спантеличено подивилася на стіл – аж раптом як лясне себе по лобу. Діти так і підстрибнули. Тарілки та виделки забренчали. Ілона мало не впустила келих з компотом, який тримала в руках.

 – Олів’є! – заволала пані Тіна так наче когось кликала.

Марта швидко оглянула кімнату, подивилася на вхідні двері, перевела погляд до куртини, та нікого не побачила.

 – Хто?

 – Це назва салату, – пояснила панна Олекса із посмішкою. – Це найважливіша та просто невід’ємна страва кожного новорічного столу.

Пані Тіна все ще хитала головою через свою прикру помилку, але вже підхопила важке блюдо з салатом і почала розкладати його по тарілках, заохочуючи дітей просто скуштувати його та не задавати їй зайвих запитань, як вони знов почали допитувати з чого воно є і чому не зовсім схоже на салат в їхньому розумінні.

Незважаючи на те, що тарілка Марти була вже наповнена досхочу, вона була така зголодніла, що поклала собі ще й котлету з відбивною, бо від них йшов вкрай спокусливий аромат, а також величезний шматок домашнього запашного хліба. Потім, із задоволенням подивившись на новорічні страви, вона нарешті приступила до куштування.

Невеличка кімната наповнилась звуками енергійного жування, сьорбання та брязкаючих ножів та виделок, що були наче музика для вух пані Тіни. Вона тішилася з того, що діти так гарно їдять все, що вона їм запропонувала. Марта приховала усмішку, припустив, що мабуть більш за все пані Тіні подобається те, що вони нарешті замовкли та перестали закидати її своїми запитання та припущеннями. Та тиша тривала недовго…

 – Паві Тіво, – декілька хвилин потому видавила із себе Ілона із набитим ротом, – ше навшмашніші ствави, шо я ковись кувтувала.

Пані Тіна розплилася в посмішці.

 – Дякую, люба. Мені дуже приємно це чути.

 – Так, – сказав Андрій, проковтнувши за раз цілий ‘голубець’ та киваючи, – Ілона в нас, можна сказати, знатний експерт в таких стравах – я хотів сказати – справах.

Марта хотіла було йому сказати все що вона про нього думала з цього приводу, але поки вона спромоглася проковтнути шматок відбивної та ложку салату, Оленка вже повернулася до нього та як слід пригрозила йому виделкою.

Біля входу до кімнати стояла дерев’яна шафа зі скляними дверцятами за якими було повно різноманітного посуду, порцелянових статуеток та різного роду дріб’язка. Навпроти столу на стіні висів килим із зображенням літнього ранку в густому лісі. Марта була причарована цією картиною. Крізь верхівки дерев спускалася немов павутиння золотава нитка сонячного проміння, а біля підніжжя кремезного дуба по якихось невідкладних справах дріботіла родина їжачків. Біля входу до кімнати з іншого боку примостилося стареньке крісло, воно так просіло, що майже торкалося підлоги, та було повністю завалене книжками. Проте чогось в кімнаті бракувало…

Марта уважно подивилася в кожний закапелок та не побачила того, на що так сподівалася.

 – Марто, люба, що таке? – запитала пана Тіна, помітивши її розгублений та розчарований погляд. – Тобі щось не до вподоби?

Марта хутко похитала головою та почервоніла.

 – Просто в листі… там ще описувалася новорічна ялинка. Тож я й уявила собі, що якщо ви й досі святкуєте Новий Рік, то в вас обов’язково має бути ялинка!

 – А… ялинка, – зі смутком протягнула пані Тіна. – Так, дійсно, раніше свято не обходилося без прикрашеної ялинки. Вони були настільки популярні, що коли їх почали масово експортувати, тодішній уряд пішов на крайні міри, щоб не втратити прибутку, що з цього отримував, та заборонив святкування Нового Року взагалі.

– Проте вони не хотіли увійти в історію країни як варвари, що нищать та вбивають багаторічні традиції, тож швиденько впровадили ще один закон. За цим новим законом батьки мали дарувати дітям, яким ще не виповнилося тринадцять років, подарунок тридцять першого грудня на знак закінчення року. Проте сам цей день вони назавжди лишили статусу свята та його справжнього значення.

Марта дивилася в розпачі на пані Тіну; на її очах тремтіли сльози.

Пані Тіна сумно посміхнулася та поплескала її скуйовджене волосся.

 – Знаєш, якось, багато років потому, я вийшла на задній двір та побачила щось таке чого вже ніколи не сподівалася побачити, – сказала вона.

 – І що це було? – запитала Марта, витираючи сльози.

Пані Тіна подивилася на неї з таємничою посмішкою.

 – Зараз покажу…

Вона встала зі столу, відсмикнула фіранку, відкрила віконниці та запропонувала дітям приєднатися до неї біля вікна. Марта притулила носа до скла та зойкнула: на товстій білій подушці, осяяна сріблом повного місяця, стояла невеличка пухнаста ялиночка, присипана снігом. Вона весело погойдувала своїм гіллям наче збиралася закружитися в танку.

Марта посміхалася від вуха до вуха.

 – Ялинка, – прошепотіла вона, – справжня ялинка…

 – Так, – відповіла задоволена пані Тіна та додала: – Марто, дитинко, ніколи не дозволяй розпачу та сумнівам затьмарювати твої мрії. Завжди чекай на диво і воно обов’язково станеться. Я чекала не один рік на вас, та я ніколи не втрачала надії. Ніколи. Ти маєш теж вірити. Завжди. Обіцяєш?

Марта кивнула.

 – От і добре, – сказала пані Тіна.

 – Спасибі Вам за все, – щиро подякувала Марта. – Та, на жаль, нам вже час йти.

Мілена, Оленка, Ярко, Андрій, та Ілона сумно зітхнула. Марта добре розуміла чому. Свято закінчилося. І коли вони потайки повернуться додому, їм доведеться також повернутися до звичайного життя, в якому більше не буде нічних прогулянок по лісу серед пнів та снігу та веселих пригод з друзями.

 – Я вас відведу назад до міста, – сказала панна Олекса.

 – Але ви не можете піти без подарунків! – вигукнула пані Тіна.

– Але в нас вже є подарунки, – сказала спантеличена Марта. – Нам батьки подарували…

Пані Тіна фиркнула та скривилася.

 – Я добре знаю які жалюгідні іграшки наразі потрапляють до крамниці. Олекса мені розповідала. Ні, ні, ні! Я хочу щоб кожен з вас отримав справжній, новенький, свій власний подарунок.

Очі дітей заблищали.

 – Олексо, ану допоможи! – скомандувала її мати, направляючись до килима на стіні.

Марта та її друзі роззявили свої роти від того що побачили наступної миті. Пані Тіна стала з одного боку килима, а панна Олекса з іншого. Потім вони схопили мотузку, яка до цього часу ховалася за килимом, та почали смикати її кожна на себе. На здивованих очах дітей, килим почав розкриватися, утворюючі проміжок, що ставав все більше і більше, та збиратися по обидві сторони від нього наче завіса в шкільній актовій залі під час урочистих виступів.

Марта одразу почала уявляти, що ж зараз побачить. Вона сподівалася принаймні на гарні різьблені двері, але дивилася на нічим не примітну побілену стіну. Та це було ще не все. Вже наступної хвилини пані Тіна почала вистукувати своїми ошатними туфлями на невисоких підборах якийсь чудернацький ритм на підлозі. Вона ледь встигла вибити фінальний удар, як стіна почала повільно підійматися вгору. Панна Олекса натиснула на вимикач з іншої сторони і ошелешені діти побачили круті дерев’яні сходи, що вели вниз.

Пані Тіна задоволено посміхалася. Вона щось прошепотіла на вухо панні Олексі, та кивнула та кудись побігла, а сама, показуючи дітям, щоб вони слідували за нею, подріботіла вниз по сходах. Сходи рипіли та лиховісно погойдувалися, проте пані Тіні було хоч би що. Марта, яка йшла позаду, міцно трималася за поручні, бо їй здавалося, що тільки це мало стати на заваді її передчасній смерті через зламану шию. Хоча вона мала визнати, що Ярку та Андрію, які мали тягти із собою Ілону (вона навідріз відмовилася залишитися нагорі) було набагато важче та небезпечніше.

Та наступної миті Марта вже думати забула про свій страх – адже вона опинилася в справжньому ляльковому королівстві, що немов ярмарок розкинувся під склепінчастою стелею старого будинку.

 – Я не розумію… – промимрила Марта.

 – Я ж казала, що ми колись тримали крамничку в місті, – відповіла лукаво пані Тіна. – То була крамничка іграшок. Мій чоловік сам їх майстрував, як і його батько до нього, а я йому допомагала. Це була дуже популярна крамничка, – зітхаючи згадала вона, – діти дуже любили туди приходити та випробувати нові іграшки. Та потім почали відкриватися гігантські магазини із імпортною продукцією і наші саморобні іграшки виявилися нікому не потрібними…

Марта не могла повірити своїм вухам. Та як же це так?! Чого тут тільки не було! У Марти розбігалися очі, в горлянці застряг схвильований подих, в голові запаморочилося. Так багато іграшок Марта ще ніколи не бачила в своєму житті. Зі стелі до підлоги все було вкрито іграшками. Усі шафи та полиці рясніли іграшками. Та найголовніше було те що всі вони були абсолютно новими. Друзі Марти ходили по кімнаті наче уві сні, постійно наповнюючи повітря луною вигуків здивування та захоплення.

Марта не знала куди дивитися. Може на шафи з ляльками? Високі та широкі різьблені шафи з темного дерева, явно старовинні, були заставлені усілякими ляльками: маленькими та великими, з довгим та коротким волоссям, в гарному, барвистому вбранні, історичному та більш-менш сучасному. Там же стояли височезні та повністю оздоблені лялькові будинки з найдрібнішими деталями. На верхівці однієї з шаф сиділа пухнаста строката сова, яка дивилася на Марту своїми маленькими блискучими оченятами-намистинами наче справжня; Марті навіть здавалося, що вона ось-ось почне ухати, в одній кігтистій лапі вона дуже натурально тримала мишу. В проміжку між шафами розкинулося королівство лісових тварин на фоні різноманітних дерев та кущів, що були майстерно зображені на стіні.

Трошки далі, на полицях знаходилися біноклі, підзорні труби, компаси, товстезні атласи та інше приладдя для юних та відважних шукачів пригод. На стіні висіли карти та плакати із зображенням різних країн, їх відкривачів, племен та народів. Марта навіть бачила там набори для юних детективів, палеонтологів, дослідників та лікарів. На круглому столі стояв набір із величезними шахами, а біля нього ляльковий театр з маріонетками. На старовинному комоді стояла ціла купа різноманітних скарбничок та шкатулок; деякі були різьблені, деякі розфарбовані – та всі чарівні. Марта переводила погляд з одного чудернацького візерунка на інший, коли вона побачила те що змусило її голосно зойкнути та забути про все інше.

В кріслі з широкими бильцями в білому в’язаному светрику сидів брунатний плюшевий ведмедик та не зводив з Марти зацікавлених очей. Справжній плюшевий ведмедик! Саме такий про якого вона завжди мріяла! До того ж, він вибрав саме її! Марта завищала, схопила ведмедика та пригорнула його до себе із величезною щасливою посмішкою на захопленому обличчі. Вона знайшла свій подарунок.

Вона бачила краєм ока та чула краєм вуха Мілену, що стояла біля лялькового будинку, стиснувши перед собою долоні, а пані Тіна показувала їй як там все працює. Оленка копирсалася серед шкатулок для прикрас. Ілона примушувала хлопців тягати її по всій кімнаті, розриваючись між шафами, в той час як вони нарікали, що теж хочуть все як слід роздивитися і що їм вже набридло витріщатися на ляльки… здавалося, це тягнеться годинами… Та все ж прийшов той час, коли всі вибрали собі подарунки до душі – пані Тіна була просто в захваті від того, що іграшки її покійного чоловіка нарешті знайшли свої руки – і всі подріботіли назад до вітальні.

Марта відчувала як починає потроху засинати. Вона сиділа обійнявшись зі своїм ведмедиком та намагаючись придумати йому ім’я. Та чомусь до голови нічого не приходило. Може через те що її голова наразі була заповнена до межі. Так багато всього сталося. Голова гуділа, а очі закривалися… Пані Тіна метушилася навколо них. Ілона казала щось про те що вона впевнена, що навіть в столичних магазинах нема такого великого вибору та таких чудових іграшок. Марта не помітила як заснула. Крізь сон вона відчувала, що її щось лагідно погойдує зі сторони в сторону під веселе белькотіння дзвіночка…

КІНЕЦЬ

МАРТА, або забуте свято - РОЗДІЛ 8

Деякий час вони йшли мовчки. Тобто, майже мовчки. Марті здавалося, що Ілона просто не знає що таке мовчати, навіть заради власної безпеки. Чи просто не вміє? Напевне, її настільки балували вдома, що дозволяли робити все що їй тільки заманеться. Вона весь час стогнала, жалілася, робила хлопцям зауваження та давала настанови. Хлопці вирішили її просто ігнорувати, бо ще жодного разу не зреагували на її напади, хоча Марта чула як їхнє дихання стає дедалі важче та голосніше, наче вони ледь стримуються, щоб не розлютитися.

Марта боялася, що якщо Ілона не стулить пельку, у Андрія в будь-який момент урветься терпець і він просто відмовиться їй допомагати; особливо, враховуючи те, що вона майже зруйнувала його репутацію в школі та до цього часу ані перепросила, ані спростувала свої звинувачення. Марта вирішила, що якщо це станеться, то не буде втручатися та умовляти хлопця. Вона вже достатньо зробила для Ілони, і якщо дівчина цього не розуміла та не цінувала, то була її власна справа. Хтось мав дати їй прочухана та навчити гарним манерам. І якщо це доведеться зробити в такий спосіб… що ж, хай так і буде!

Ніч якось згустилася, стала щільніше, темніше, а її тиша глибшою та ще більш моторошною. Здавалося, що зусібіч на них насувається невидима стіна, яка відрізає їх все більше і більше від знайомого світу назовні. Небо було густим та чорним як чорнила, а от зірки світили ще яскравіше, весь час блимаючи над їхніми головами. «Що вони роблять?» – цікавилася подумки Марта. «Про що думають, коли так жваво підморгують одна одній? Може це вони так спілкуються між собою? Розповідають різні історії зі своїх куточків небосхилу, діляться новинами? А може то вони гадають знайдемо ми свято чи ні?»

Зараз, коли пристрасті оговталися, Марта почала відчувати наскільки вона змерзла, особливо це стосувалося кінчиків її пальців як на руках так і на ногах. Вона запитувала себе скільки часу їм ще йти. Навіть почала хвилюватися, що вони ніколи не знайдуть те на що шукають. Поступово нею заволоділи розпач та сумніви. А що як вона даремно повірила в казку? Що як ніякого Новорічного Палацу Тіни вже не існує? Що як Оленка мала рацію і Тіна вже давно померла? Що вони будуть робити як замерзнуть так нікуди не діставшись і нічого не знайшовши? Що як вони не зможуть повернутися додому?

Марта зрозуміла, що втомилася і що в неї нема сил протистояти розчаруванню та пригніченню. Вона просто хотіла знайти свято та його магію. Бо ж магія свята має існувати! Вона в це щиро вірила. Вона хотіла переконати інших, що в цієї традиції є коріння, є ціла історія, і що вона знайшла шлях до цього забутого знання. Це як повернутися до минулого щоб не втратити майбутнє. Невже вона так сильно помилилася? Невже передчуття її підвело? Невже вона просто обманювала себе, очікуючи на те що знайде справжнє свято? Невже бабусин лист був просто вигадкою? Наразі, вона навіть почала ставити під сумніви його існування. Може то їй все наснилося?

Марта відчула страшенний головний біль, що недоречно пронизував її скроні розпеченою коцюбою. Вперше з того часу як вона вирішила піти на пошуки свята, вона воліла опинитися вдома, у своїй власній кімнаті, у своєму теплому ліжку, зі своїми улюбленими книжками та ляльками, знаючи, що ще одна з них знайшла свій справжній дім та справжніх друзів. Марта зітхнула та знов відчула на очах пекучі сльози, що намагалися пробитися назовні та скотитися по її змерзлих щоках.

 – Я вже більше не можу йти… – проскиглила Ілона. – Я втомилася… я хочу їсти… я хочу пити…

Марта напружилася, очікуючи на якесь єхидне зауваження з боку хлопців чи Оленки. Та минуло декілька хвилин і ніхто нічого не сказав. Марта здивувалася. А тоді Оленка почала смикати її за рукав пальто. Марта подивилася на неї, звівши брови.

 – Що таке?

Оленка глянула через плече на Ілону, потім нахилилася до Марти та прошепотіла їй на вухо:

 – Мене вбиває погоджуватися з Ілоною, але мені здається, що нам всім не завадило б перепочити та щось поїсти.

Марті стало соромно за свою необачність. Вона ж була лідером цього походу. Вона мала дбати про потреби інших. Натомість, вона дозволила своїм розпачливим думкам нагнати на себе такий смуток, що вона забула про все на світі крім свого власного розчарування.

 – Ну що, влаштуємо невеличкий привал? – запитала Марта в інших.

 – Оооо, – простогнала знов Ілона.

 – Нарешті, – пробуркотів Андрій.

 – Чудова ідея! – бадьоро обізвався Ярко.

 – То… хтось бачить якесь підходяще місце? Не сидіти ж нам просто посеред дороги.

 – Як щодо того пня, бачите он того? – запитала Мілена, вказуючи на організовану купку пнів неподалік.

Це було те що треба: один великий пінь, що був схожий на стіл, та декілька невеликих пеньків навколо нього. Марта посміхнулася; вона намагалася не думати про те, що пні то є загублені дерева, які пішли з життя раніше за свій час. Натомість, вона уявляла собі, що це родина добрих лісових тролів, які перетворюються на пні, коли лягають спати, щоб на них ніхто не міг напасти в той час як вони не можуть захиститися.

Всі попрямували до пня та поскидали свої наплічники, принаймні ті в кого вони були. Андрій витяг з карману декілька коробок із сірниками та запропонував Ярку назбирати хмизу для багаття. Дівчатам ця ідея дуже сподобалася, бо вони всі вже добряче підмерзли. Поки вони чекали, Марта, Оленка і Мілена намагалися зігрітися, перестрибуючи з ноги на ногу та наспівуючи дитячі пісеньки, в той час як Ілона сиділа на пні та дорікала на свою ногу, яка ось-ось відвалиться від морозу та болю.

Коли хлопцям нарешті вдалося розпалити багаття, всі скупчилися навколо нього та почали зігрівати свої занімілі руки. Навіть просто дивлячись на червоно-помаранчеве полум’я ставало тепліше. Атмосфера одразу ж пожвавішала. Всі стали посміхатися та жартувати, що це набагато краще за грубку, і що саме так треба зігріватися в школі під час перерв. Марті навіть здавалося, що від посмішок її друзів їй ставало набагато тепліше ніж від вогню.

Як всі трошки зігрілися та почали витягати зі своїх наплічників чи карманів, хто що взяв із собою з наїдків, виявилося що Ілона взагалі із собою нічого не взяла.

 – Та про що ти тільки думала, коли йшла з дому вночі та ще й взимку? – запитала її ошелешена Оленка, яка наразі витягла декілька товстих шматків хлібу, сиру, ковбаси та термос із гарячим чаєм.

Ілона ковтнула слину.

 – Та я зовсім не думала про це. Я просто хотіла встигнути за вами та добряче налякати, – зізналася вона та гірко зітхнула.

 – От і маєш тепер за свої витребеньки, – сказав Андрій, дістаючи декілька шматків хліба. – Може тепер будеш добре думати перш ніж пакостити іншим.

 – Ось, тримай, – сказала Мілена, простягаючи Ілоні одну очищену цибулину та щось що було загорнуто в серветку.

Ілона зморщилася.

 – Що це таке?

 – Це котлета, – відповіла Мілена, опустивши очі додолу. – Сусідка сьогодні принесла. Сказала, що наготувала цілу сковороду, бо чекала на гостей, а вони так і не прийшли, тож вона нам їх принесла. Та, насправді, вона просто знає що в нас завжди замало їжі та що іноді на всіх не вистачає… А цибулю я знайшла в кошику для овочів. Останню.

Ілона скривилася.

 – Ти що смієшся? – зухвало сказала вона. – Я це їсти не буду!

 – Ще й як будеш! – відрізала обурена Оленка. Вона взяла котлету та цибулю у Мілени та поклала на пінь напроти Ілони. – Мілена тебе дуже чемно пригощає. Ти не можеш їй відмовити. Тож, подякуй та їж, бо більше ти нічого від нас не отримаєш. Занадто ти нахабна та невдячна.

 – До того ж, – додав Андрій, – жебракам не вибирати. Чи не це відповів твій злиденний дід, коли наші батьки благали його підняти заробітну платню? Здається, саме це. Та ще й замовив звести новий паркан навколо фабрики, а на брамі вибити ці ж слова, тільки замінивши слово «жебраки» на «бідняки», щоб ніхто не подумав, що він тримає у себе на роботі справжніх жебраків.

Всі принишкли. Марта добре пам’ятала шок та обурення, з яким дорослі розповідали про цей жахливий випадок, про цей бездушний вчинок власника двох головних та єдиних фабрик міста. Казали, що на те щоб звести новий паркан, браму та вибити слова він витратив більше коштів ніж витратив би піднявши зарплатню своїм робітникам. Люди важко працювали як вдень так і вночі, але їхня виснажлива праця настільки низько оцінювалася та оплачувалася, що вони навіть не могли прогодувати свої родини. А шукати іншу роботу в маленькому містечку було ніде.

По щоках Ілони потекли сльози.

 – Добре, тримай, – зітхнувши, сказала Оленка та поклала біля неї шматок хліба, – і не треба рюмсати. Нам тебе ані трохи не шкода. Тебе та твою родину доля обділила тільки людяністю, а все інше у вас є в надлишку.

Марта, яка ще декілька хвилин до того відчувала неабиякий голод, втратила апетит. Вона витягла свої бутерброди та термос та присунула їх до Мілени. Сама ж вона відвернулася від пня-столу та зафіксувала свій погляд на вогні. Деякий час було чутно тільки жування та сьорбання. Проте ритм був настільки рівним та узгодженим, навіть дружнім, що Марта потроху заспокоїлася та підбадьорилася. Потім відчула повернення апетиту та приєдналася до інших.

 – Отже… гноми-звіздарі, – сказала несподівано Мілена, як наситилася, вдивляючись в Мартині очі. – А навіщо гномам рахувати зірки?

Марта засміялася.

 – Дуже добре запитання, Мілено! Я сама вже певний час над цим розмірковую.

 – О, то ти вже маєш історію?

 – Ні, історії, на жаль, ще не маю. Проте маю певні нариси та деталі до історії.

 – То може розкажеш нам? Будь ласочка!

 – Так, Марто! Давай! Розказуй! – почали заохочувати її інші. – Каз-ку! Каз-ку!

В серці Марти одразу ж спалахнув вогник справжньої казкарки. А чому б не розповісти друзям? Вона ще ніколи нікому не розповідала свої вигадані історії. Це була б її перша публіка.

 – Я завжди думала, що гноми живуть під землею і не висовують свого носа на поверхню, – пробуркотіла, набурмосившись та схрестивши перед собою руки, Ілона.

Марта кивнула із таким поважним видом наче вона була дипломованим професором з ‘гномології’.

 – Не заперечую, що цей відомий на весь світ стереотип має під собою певні підстави, – спокійно відповіла вона, в той час як інші слухали її, не відводячи очей. – Проте гноми, так само як і люди, бувають різними. Бувають гноми, котрих повністю влаштовує життя під землею. А бувають особливі гноми, які прагнуть до зірок. Одними з таких гномів, як ви вже зрозуміли, є гноми-звіздарі. Вони дуже працьовиті. В кожного є своя власна справа, яку треба сумлінно виконувати. Так, деякі з них ведуть ретельний облік усіх зірок на небосхилі, рахуючи та перераховуючи їх кожного нового місяця. Якщо виявляється, що якась з зірок зникла, інші гноми відправляються на її пошуки. Їх називають гномами-рятівниками. Ще інші підіймаються вгору на невидимих драбинах та за допомогою спеціального приладдя полірують зірки, що потьмяніли, та ремонтують зірки, що зламалися, бо всередині зірки мають механізм схожий на той, що колись знаходився всередині старих годинників. Це гноми-працівники. Зірки, до речі, їм дуже вдячні за це. За їхню велику ласку та віддану працю вони, хоча загалом не дуже щедрі створіння, завжди дають гномам-звіздарям декілька кошиків дуже цінного зіркового пилу, який більше ніде на світі не можна знайти. Із цього пилу гноми-золотники та гноми-срібники роблять найкраще коштовне каміння в світі, а також інші корисні речі.

Марта перевела подих та продовжила:

 – Проте бувають і інші гноми. Ті, що живуть під землею. Іноді, коли в них закінчується руда, вони виходять на поверхню та починають полювання на зірок за допомогою чарівних арканів та гарпунів. Вони як справжні варвари – дикі, войовничі та люті; в них зовсім немає терпіння зробити зіркам якусь приємність, встановити з ними дружні стосунки та згодом отримати віддяку. Вони лихі та безжальні і взявши в полон зірку, тримають її в найглибшому підземеллі, де висмоктують із неї все що тільки можна. Колись їх називали гномами-рудокопами, та їх репутація така жахлива, що тепер їх називають не інакше як гноми-крадії. Тож, ось і відповідь на твоє запитання, Мілено: Навіщо гномам рахувати зірки? – Для того щоб знати коли одна з них зникла та податися на її пошуки. Пошуки можуть тривати не один рік, бо різні клани гномів дуже ревно зберігають таємницю місцезнаходження свого підземного королівства та використовують потужні чари, щоб охороняти свої володіння від інших гномів. Та коли гноми-рятівники нарешті знаходять гномів-крадіїв, між ними починаються справжні війни, що тривають багато десятиліть… 

Марта зупинилася, посміхнулася та видудлила залишки чаю з термоса. Потім соромливо подивилася на друзів. Ті вирячили на неї очі так наче зовсім не впізнавали її. Марта зніяковіла, розгубилася та відчула як до очей знов підступають сльози. То їм не сподобалося… а вона так сподівалася хоч на якусь похвалу! Здавалося, що все було дуже і дуже погано. Але невже настільки погано, що в них навіть слів не було, щоб хоча б виразити свою відразу? Бо ж навіть Ілона мовчала!

А потім, коли вона вже почала тонути в розпачі, почулися гучні оплески та захоплені вигуки.

 – Нічого собі!

– Це ж треба!

– Марто, ти просто молодець!

– Так, це було щось неймовірне…

Марта закліпала очима в той час як перша хвиля захоплення поступово вщухала.

 – То вам дійсно сподобалося? – затинаючись запитала вона, провокуючи другу хвилю оплесків та вигуків.

 – Звісно ж сподобалося! Це було так класно! Яка ж ти молодець! Невже ти це все сама вигадала?

Марта кивнула.

 – Ти обов’язково станеш справжньою письменницею, – сказала в захваті Мілена.

 – Це вже точно!

 – Ще й всесвітньо відомою!

 – А можна твій автограф, поки ти ще з нами розмовляєш?

 – Ха-ха-ха… Ну, добре, годі вам, – сказала нарешті Марта, відчуваючи як палають її щоки. – Це ж був лише невеличкий опис, навіть не справжня історія… Нам, напевне, вже час йти… Ілоно, все гаразд? Ти щось дуже підозріло мовчиш. Це на тебе зовсім не схоже, – все ще посміхаючись від задоволення, сказала Марта, в той час як вони почали збиратися. – Невже тобі нема чого сказати? Якось прокоментувати почуте? Задати мені нищівного удару своїм презирством?

Ілона знизала плечима.

 – Маю погодитися, що це було дуже гарно, – видавила вона нарешті з себе, радше дивлячись на свою травмовану ногу ніж на Марту. – Мені дуже сподобалося, – додала вона пошепки так наче зізнавалася у чомусь ганебному.

Марта, розуміючи наскільки для Ілони було важко сказати комусь щось приємне, просто посміхнулася та подякувала їй. Хлопці тим часом загасили багаття і всі дружно рушили далі.

 – Цікаво, а чиї то були сліди, які ми бачили біля паркану? – запитала Мілена.

 – Я про них зовсім забула, – сказала Марта.

 – Я теж, – сказав Ярко.

 – Чекайте, а хіба то не були сліди Ілони? – запитала Оленка.

 – Ти що зовсім тю-тю? – буркнула дівчина. – Я йшла весь час за вами. Як мої сліди могли опинитися перед вами?

 – Ну добре, добре, – відповіла, роздратувавшись, Оленка. – Ляпнула дурницю, не подумала… Навіщо так гарячкувати?

 – До того ж, – сказав Андрій, – Ярко казав, щось про те, що сліди були невеликі та легкі, а Ілона… ну, сама знаєш…

 – Замовкни! – огризнулася Ілона.

Андрій вишкірився.

 – Ну що ж, – сказала Марта, – нехай це залишається таємницею.

З часом кількість пнів почала поступово зменшуватися, а деінде почали з’являтися обриси занедбаних домівок, парканів, колодязів та капличок. Починалося село. Снігу тут випало набагато більше ніж в місті; він лежав густо та незворушно. Довкруж було тихо та моторошно наче в потойбіччі.

Та тільки-но ця думка промайнула в голові Марти, як нізвідки здійнявся вітер – сильний та пронизливий – та почав, лиховісно присвистуючи, змітати сніг в кучугури, оголюючи клапті чорної землі. Нацькований вітром, сніг почав бешкетувати; діти зіщулились та позакривали руками обличчя від снігової куряви, що намагалася потрапити їм в очі. Вікна покинутих будівель почали деренчати, дверцята застукотіли, хвіртки заскімлили. Привиди минулого поверталися до своїх домівок…

Через невгамовний свист вітру та гамір, що здійнявся, через глибокий сніг та кучугури, що виросли немов з-під землі на їхньому шляху, діти не одразу почули наближення небезпеки. По коліно в снігу та важко дихаючи, вони зупинилися, щоб перевести подих, аж раптом почули якийсь віддалений гул. Потім щось загуркотіло.

 – Здається до нас щось наближається… – нервово прошепотіла Оленка, хапаючись за Марту.

Вони придивилися та нічого не побачили.

 – Це, мабуть, снігова буря…

З кожною хвилиною гуркіт ставав все голоснішим. Діти дивилися один на одного та боялися поворухнутися. Вони стояли, вишикувавшись в одну лінію, тримаючись за руки, наче під час гри в ланцюг, готові оборонятися та не дозволити гравцю іншої команди прорватися крізь їхній заслін.

 – Це не я, – сказала Ілона, наче її хтось в чомусь звинувачував.

 – Що будемо робити? – запитала Марта, ігноруючи її. Вона смикнула Мілену за руку, щоб упевнитися в тому що достатньо міцно її тримає. Мілена була такою маленькою та худорлявою, Марті здавалося, що як здійметься сильний вітер, одного раптового пориву буде достатньо для того щоб підняти її вгору та віднести геть.

 – Якщо це й справді снігова буря, – відповів Ярко, – нам треба негайно знайти якесь сховище…

 – Гадаю один з цих порожніх будинків підійде, – додав Андрій. – Ну що? Йдемо?

Ніхто не відповів. Вони продовжували стояти посеред снігу та темряви, прикуті нездоланим страхом.

Раптом із оглушливим ревом та яскравим світлом, що їм засліпило очі, щось незграбне та кремезне винирнуло із кучугура та, важко перевалюючись з боку на бік, почало наступати прямо на них.

 – Ааааааааааа!

Діти закричали та кинулися врозтіч. Марта, Оленка та Мілена опинилися з одного боку. Ярко, Андрій та Ілона з іншого. Марта міцно трималася за руки дівчат та бігла що є сили, хоча ледь розбирала дорогу; найголовніше було не загубити одна одну та знайти інших. Тільки де їх тепер шукати? Сніг і вітер заважали бігти.

 – Що це таке? Що це в біса таке?

Голос Оленки долинав до свідомості Марти немов з іншої планети. Вона майже задихалася від напруження та не мала зайвого подиху щоб відповісти, що це скоріш за все якась сільськогосподарська машина і що існує висока ймовірність того що вона їх може переїхати. «Ми маємо дістатися одного з будинків! Там ми будемо в безпеці!» – подумки заспокоювала вона сама себе.

А потім сталося найгірше, що тільки могло статися посеред засніженої ночі і на що Марта аж ніяк не розраховувала.

Марта перечепилася та впала, а її окуляри злетіли з перенісся та зникли в кучугурі. Марта відпустила Оленку та Мілену та почала наосліп копирсатися в снігу. Паніка та жах накотилися на неї наче хвиля. А що як вона їх не знайде ? Як вона зможе дістатися хоч би кудись? Вона ж без них майже нічого не бачила! З очей бризнули сльози розпачу та безсилої люті, в той час як окуляри продовжували вміло уникати захоплення. Шалений рев машини заглушав все довкола, а страх заважав думати.

 – Марто! Марто! МАРТО!

Майже підсвідомо Марта розуміла, що то її кличуть подруги, та вона не мала часу на теревені. Тремтячими руками вона розкидала сніг в різні боки, наче рила собі нору, її зуби стукотіли, все тіло трусило, а по щоках текли сльози. Машина кружляла десь навколо… вона то наближалася то віддалялася наче то були трюки божевільного, знову і знову посипаючи їх снігом… здавалося, що той хто був за кермом зовсім не володів ситуацією…

 – Марто, треба тікати звідси! Воно прямує прямо на нас! Ну ж бо, вставай!

Марта стисла зуби. Вона не могла тікати без своїх окулярів! Невже вони цього не розуміли?! Паніка Марти вже досягла найвищої точки, коли рев мотору раптово вщух. Цієї ж миті, пальці Марти наштовхнулися на вигнуту дужку окулярів. Марта видихнула із неймовірним полегшенням від якого в неї аж запаморочилося в голові, схопила окуляри, протерла лінзи мокрими рукавичками та хутко начепила собі на ніс.

Видимість була неідеальна, особливо тому що все довкруж поринало в сліпучому світлі фар. Трохи заспокоївшись, хоча все ще важко дихаючи, Марта побачила, що то було, та розсміялася.

 – Та це ж всього лише трактор! – закричав голос Ярка. Він, Андрій та Ілона зненацька опинилися поруч з дівчатами; захекані та згорблені, вони рухнули на сніг біля них. Марта побачила, що Ілона була бліда-блідесенька; вона лежала ледь притомна після гонитви; напевне, нога її вже добряче доконала.

 – Що? – важко дихаючи запитала Оленка.

 – Допотопний, тупий трактор! – буркнув Андрій наче соромлячись того, що теж злякався.

 – Не можу в це повірити. Ну і ніч в нас видалася… – сказала Оленка, хитаючи головою. – Виявляється, нас зовсім не важко налякати.

 – Але ж ти маєш погодитися, що на картинках трактори зазвичай не поводять себе так лиховісно, тож і не вселяють страху, – сказала Марта із посмішкою. Тепер, коли вона знайшла свої окуляри та заспокоїлася, вона радо побачила гумор всієї ситуації.

 – Гадаєте там хтось є? – спитала Мілена. – За кермом?

 – Має бути, – відповіла Марта. – Навіть за часів технологічного прогресу, машинами управляли водії, а зараз і поготів.

 – Тоді чого він так їхав наче їм ніхто не керував? І чому зараз стоїть на місці і не вимикає фари?

Марта знизала плечима. Андрій запропонував подивитися та перевірити, хутко підвівся на ноги та покрокував до трактору. Марті здалося, що він конче хоче довести, що нічого не боїться. Марта, Оленка та Мілена підвелися слідом за ним. Ярко забарився, намагаючись самостійно підняти Ілону.

 – Агов, народ, потрібна допомога, – пробурчав він, важко дихаючи через декілька хвилин невдалих спроб. – Здається вона зараз знепритомніє.

Ілона слабо стогнала та виглядала просто жахливо. Марті навіть здалося, що вона трохи поменшала від того що пережила. Андрій ляснув себе по лобу та повернувся назад. Він допоміг Ярку підняти Ілону на ноги. Разом вони обхопили дівчину за пояс. Оленка витягла з кишені два шматочки цукру та простягнула до неї.

 – Тримай, може трохи допоможе.

 – Дякую, – прошепотіла Ілона.

В шістьох вони подріботіли до трактору, намагаючись дотримуватися Ілониного темпу. Вони вже були за декілька кроків від машини, коли в кабіні хтось загорланив захриплим басом щось схоже на уривок дуже спотвореної пісні. Діти відсахнулися. Наступної миті пісня вщухла, а кабіна заповнилася оглушливим хропінням. Діти обмінялися поглядами та зареготали.

 – Фу, що це за сморід? – запитала із гримасою Оленка, затуляючи свого носа.  – Здається в кабіні щось врізало дубу.

 – Та він же п’яний вщент! – сказав, регочучи, Андрій. – От він так і їхав, не розбираючи дороги.

Здавалося вони не можуть припинити реготати. Навіть коли вони відійшли на безпечну відстань від трактору, залишивши позаду сморід, але ще чуючи відлуння хропіння, знайшли свої сліди, трохи поблукали, розплутуючи їх, та нарешті вийшли на знайому стежину, вони продовжували реготати.

Час від часу вони пригадували, хто як себе поводив під час масового жаху та паніки та доброзичливо кепкували один з одного. Навіть Ілона, пересилюючи біль, чи може просто забувши про нього серед бурхливих веселощів, що їх охопили, спромоглася на щиру усмішку.

В перспективі Марта розуміла, що з їхнього боку було дуже необачно блукати посеред ночі та навіть не дивитися собі під ноги. Та здавалося, що після пригоди з трактором, вони остаточно впевнились в тому, що не існує жодної реальної загрози.

Втративши пильність та регочучи, вони не помітили, коли закінчилася земля і вони як один покотилися стрімголов вниз.