МАРТА, або забуте свято - РОЗДІЛ 6

 

Марта ще ніколи не гуляла містом вночі. Вирішивши скористатися нагодою сповна, вона розглядала все навколо себе з неабияким інтересом, безмежно радіючи чарівному срібло-сіро-синьому освітленню, що прикрашало непривабливу дійсність. Марта інколи розмірковувала над тим, чому нинішній уряд нічого не робить для того, щоб знов зробити місто привабливим та квітучим. От якби вона була в уряді, то обов’язково б наказала знести всі ці потворні споруди минулого-майбутнього часу, повернула б місту його колишній вигляд та усюди б висадила дерева та квіти. Це було б просто чудово!

Марта подивилася навколо себе та зітхнула. Невеличка частинка, що постійно наповнювала її голову всілякими чудернацькими вигадками, аж занадто сподівалася, що вночі вона побачить як сіреньке містечко перевтілюється на країну див, а звичайнісінькі будинки та крамниці перетворюються на щось захоплююче та магічне. Марта навіть примружилася, як вони проходили повз закритий кінотеатр, пильно вдивляючись чи в великій щілині, що простягалася немов шрам вздовж його стіни, не жевріє електричним сяйвом прохід в інший вимір. Та окрім забитих дошками вікон та старих, збляклих афіш там нічого більше не було.

Коли діти залишили позаду центральну частину містечка, де недобудовані та напівзруйновані торговельні центри, готелі та розважальні майданчики стояли темні та пусті, та завернули на вузеньку вуличку, щільно забудовану дешевими десятиповерхівками, в яких деінде ще тремтіло тьмяне світло, всі принишкли та прискорили крок. А що як хтось дивиться у вікно?

Ярко йшов попереду. Марта, Оленка і Мілена, тримаючись за руки, йшли за ним. Андрій йшов останнім. Сніговий килим доречно заглушував звуки їхніх черевиків.

 – Дуже дивне відчуття, – пошепки прокоментувала Оленка, коли вони завернули за ріг та опинилися на менш забудованій вулиці. – А що як хтось вийде і побачить нас? Що тоді?

Ніхто не відповів. Марта подумки задавалася тим самим питанням, хоча добре знала, що рідко хто виходив на вулицю після дев’ятої години. Та все ж то було б мабуть дуже незвично виглянути з вікна і побачити купку дітей на вулиці вночі, що крокують геть з міста.

 – А з вас хтось колись був за містом? – тихенько поцікавилася Мілена.

 – Ні, – відповіли всі разом, хитаючи головами.

 – А хтось має хоча б якусь уяву про те що там є?

 – Ні, – сказали хором Марта, Оленка та Ярко.

 – Так, – обізвався ззаду Андрій.

 – Що?!

Всі обернулися та подивилася на нього із неабияким подивом, при цьому намагаючись не сповільнювати темп.

 – Іноді ми з хлопцями залізаємо на верхівки недобудівок –

  – О! – вражено зойкнула Мілена.

 – Це ж небезпечно! – жахнулася Марта.

 – Це ще навіщо? – різко запитала Оленка.

Андрій знизав плечима.

 – Та просто так. Заради забави.

 – Нічого собі забава, – пробуркотіла Марта, – гепнутися додолу з такої висоти…

 – І що ж ви бачите? – втрутилася пожадливо Мілена.

 – Та нічого. Довкруж тільки чорна земля. Ні дерев тобі, ні домівок. І тільки навесні… – Андрій знизив голос та додав лиховісним шепотом – там і сям яскраві немов кров плями маків…

Уява Марти миттєво спалахнула. «Маки! Червоні маки!» Вона ніколи не бачила їх окрім як на картинках в підручнику з біології, та вони їй жах як завжди подобалися. От якби побачити їх на власні очі! Вона й не знала, що вони все ще з’являються поза містом навесні. Село називали «мертвою зоною» через те що там майже ніхто не жив, нічого не зростало, а на землі ніхто не працював. Продукти, які колись вирощували в країні, наразі експортували з інших країн, де їх вирощували в штучних умовах та продавали за шалені гроші.

«От якби не те масове будівництво та жахлива епідемія,» подумала Марта, «батьки мого тата мабуть ще й досі були б живі та мешкали собі на селі, а я б тоді могла проводити там усі свої канікули серед квітів та дерев…»

Незважаючи на те, що містечко було невеличким, дивлячись на годинник, Марта здивувалася, що минула вже майже година, коли вони нарешті побачили обриси паркану з колючого дроту, що оточував містечко з цього боку. Цей паркан поставили п’ятдесят років тому, коли людей насилу змушували залишати рідне село, щоб працювати на будівництві. Окрім того, крізь нього проводили електричний струм, щоб люди не мали можливості потайки повертатися до своїх домівок.

Було багато нещасних випадків. Чимало людей загинули через необізнаність, відчайдушно втікаючи додому, але були й такі, що навмисно кидалися на паркан. Марті було моторошно навіть думати про таке, а на очі неодмінно наверталися сльози. Вона просто не могла уявити до якого розпачу треба було довести людей, щоб вони таким чином віддавали своє життя.

Збентежена, Марта загальмувала.

Оленка та Мілена зупинилися та запитально подивилися на неї.

 – Що таке? – спитав Андрій та присвиснув. – Агов, Ярко, стривай!

 – Що трапилось? – запитав Ярко, повертаючись та приєднуючись до них.

 – Здається наша панночка чи то передумала чи то злякалася, – сказав Андрій.

Марта похитала головою.

 – Я не передумала і аж ніяк не злякалася! – обурено відказала вона.

Андрій підвів брови так наче сумнівається в її словах.

 – То в чому проблема? – запитав Ярко, несхвально зиркаючи на Андрія, через що до його очей на долю секунди повернувся крижаний погляд. – Може тобі зле? В моєму наплічнику є аптечка.

Марта похитала головою ще дужче.

 – Я не через себе переймаюся, а через цей паркан! Невже я єдина хто пам’ятає, що колись давно через нього проходив електричний струм?

Оленка та Мілена закліпали очима та навіть зробили рвучкий крок назад. Андрій, на відміну від дівчат, залишився стояти на місці із байдужим виглядом. Вочевидь, він теж знав цю інформацію, але аж ні трохи не був збентежений через неї.

 – Марто, – заспокійливо сказав Ярко, – та то ж було п’ятдесят років тому! Це вже давня історія.

Марта стиснула губи.

 – Тоді чому ніхто не використовує цю дорогу, коли їде з міста? – запитала вона наступної миті. – Чому натомість всі їдуть через головну браму на іншому боці міста? І чому залишити місто можна тільки якщо в тебе є спеціальна перепустка із самої столиці?

ЇЇ запитання наче повисли в повітрі, бо на них ніхто не відповів. До того ж, ніхто не хотів зазначити на те, що вони напевне порушують закон, виходячи за межі міста без дозволу, і що якщо хтось із уряду про це дізнається, то вони чи їхні батьки ймовірно будуть покарані.

 – Дивіться, – сказала тихенько Мілена, вказуючи пальцем вперед, – там є отвір завбільшки за людину. Ми запросто проліземо через нього, навіть не торкаючись дроту.

Ярко уважно подивився на паркан.

 – Мені здається, – поволі сказав він, – що якщо він би й досі був наелектризований, він би гудів чи щось таке. В усякому разі, – додав він, споглядаючи непевний погляд Марти, – ми можемо це перевірити.

 – Як? – запитала високим тремтячим голосом Оленка.

 – Якщо знайдемо якийсь камінчик та жбурнемо в паркан – отримаємо нашу відповідь.

Ярко подивився додолу аж раптом радісно вигукнув –

 – Овва! А це вже цікаво!

Ярко припав до землі та почав щось пильно роздивлятися.

 – Що? – обізвалися інші. – Що там таке?

 – Дивіться – здається тут вже хтось проходив. Бачите сліди?

Всі подивилися додолу. Вони були настільки заклопотані парканом, що навіть не помітили сліди на снігу. Марта витріщила очі.

 – Залишила мабуть якась молода панна, – продовжував Ярко, сидячі навпочіпках, із виглядом справжнього детектива. – Так… сліди однозначно не чоловічі… замалі… та легкі… Тож мабуть поспішала… Ймовірно йшла вже під вечір як сніг скінчився, бо інакше сліди б замело… Давайте подивимося звідкіля вона мала прийти…

Ярко підвівся, побачив що всі на нього витріщаються та вишкірився.

 – А що? Завжди мріяв це сказати!

Андрій захитав головою.

 – От йолопе, – доброзичливо промимрив він.

Дівчата засміялися.

 – Добре. Годі вже дурня клеїти, – сказав нарешті Андрій. – Ось, тримай.

Ярко, все ще всміхаючись від вуха до вуха, взяв камінчик, який той йому простягнув, добре прицілився та жбурнув його в паркан. Марта затамувала подих. Камінчик влучив в сітку. Почулося дзвінкий брязкіт металевих дротів. Камінчик впав на землю. Більше нічого не трапилося. Марта полегшено зітхнула.

 – Ну що, гадаю все добре, – прокоментував Ярко. – Як кажуть, шлях вільний. Ходімо?

Він посміхнувся, дивлячись пильно на Марту. Марта кивнула та відвела свій погляд.

Запанувала напружена тиша, сповнена нервовим хвилюванням, жвавим інтересом та неабияким сподіванням.

Що на них чекає там – за парканом? Чи знайдуть вони той будинок? Чи знайдуть вони свято?

Марта була настільки схвильована, що навіть забула про таємницю слідів, які вони знайшли на снігу. Її серце загупало в грудях, а щоки почали горіти наче грубка. Один за одним вони пройшли крізь отвір в паркані («Наче крізь справжній портал!» видихнула Марта) та перший раз в житті опинилися по той бік рідного міста.

МАРТА, або забуте свято - РОЗДІЛ 5

Тишком-нишком Марта прокралася до кімнати батьків. Зупинилася біля дверей та прислухалася. В повній тиші вона добре чула спокійне дихання мами та розважливе сопіння тата, що деінде збивалося з ритму через несподіваний напад хропіння, настільки звичного для їхньої оселі по цій порі, що воно нікого вже й не турбувало. Батьки міцно спали. Марта зітхнула з полегшенням та покрокувала назад до своєї кімнати. Вона швиденько переодягнулася в старі джинси та теплий в’язаний светр, витягла з-під ліжка наплічник та навшпиньки пройшла до темного коридору, де намацала свої речі. Вона вдягла черевики, шапку, застібнула пальто, зав’язала міцно шарф та натягнула рукавички. Потім зробила глибокий вдих, закинула на спину наплічник та тихесенько відчинила та зачинила за собою двері. В парадній було так само темно. Марта витягла з карману ліхтарик, який приготувала заздалегідь, та подріботіла вниз по сходах.

На вулиці було так тихо, Марті здалося що зробивши крок назовні, вона опинилася в зачарованій країні на яку наслали закляття одвічного сну. То була не та звичайна тиша, що покриває місто уночі – а особлива, сніжна, незворушна тиша, яка огортала вулиці немов товста пухнаста рукавиця, яка приглушала все довкруж немов хтось невидимий вимкнув звук. Ця тиша дихала повним спокоєм та дарувала відчуття цілковитої безтурботності та безпеки всередині кокону. Вона немов промовляла до Марти щоб та нічого не страшилася. «Все буде добре…» – казала пошепки вона, здмухуючи зі своєї прозорої долоні повітряний поцілунок. Марта посміхнулася; у неї було жодного сумніву щодо цього. Бо це була не просто ніч – це була магічна ніч – ніч свята. Над її головою висів повний місяць, що пильно стежив за нею крізь завісу густого молочно-сірого туману, а під ногами шепотів сніг. Він випромінював дивовижне біло-синє сяйво, через що вулиці здавалися освітленими, незважаючи на те що не світив жодний вуличний ліхтар.

Марта поспішила до головного майданчика міста. Це було зовсім недалеко. За десять хвилин вона вже була на місці. Посередині майданчику розкинулося гігантське коло з бетону із якого виринала велетенська недобудована вежа – сіра, височезна та страхітлива. Колись давно, за часів того торговельного буму, коли технічний прогрес розвивався гігантськими темпами, міста розросталися як гриби після рясного дощу, а в людей були чималі гроші, з’явилися грандіозні плани щодо будівництва міста майбутнього, на той випадок, якщо екологічна ситуація в країні досягне критичного стану і життя в містах стане просто неможливим через нестаток кисню (дерев по країні на той час вже майже не лишилося), перенаселення та сильне забруднення повітря і води. Звісно декілька років потому велика криза та епідемія вирішили проблему перенаселення та забруднення, а прогрес впав у непробудний ступор, і наразі майже не ворушився.

Проте Марта добре пам’ятала ті вражаючи картинки, що любила роздивлятися в підручнику з історії. А сама назва «Місто Майбутнього» визивала в неї справжнісінький трепет. За думкою цілої армії архітекторів, яка боляче вдарила по карманах сумлінних платників податків, в кожному місті мали звести височезні вежі, вище навіть за хмарочоси того часу, які б потім з’єдналися по всій країні у єдине величезне кільце, утворюючи верхній ярус міста – високо-високо над землею. На картинках вони були зі сталі та скла та заманливо виблискували на сонці. Ці вежі будували глибоко під землею, на місці колишніх шахт, бо там мали розташуватися різні обслуговуючі та господарські приміщення, за допомогою яких мало регулюватися життя нагорі, та забезпечувати роботою та заробітком усіх мешканців країни майбутнього. Насправді ж, як стало відомо після того як плани було скасовано, а гроші розтрачено, місто верхнього ярусу планувалося тільки для столичної еліти та багатіїв. Всі інші мали переселитися в місто під землею і тулитися в затісних квартирках більше схожих на бараки, а ті в кого не було грошей навіть на такі оселі, залишилися б на поверхні.

«Це була ще та авантюра,» – згадував тато, хитаючи головою, як Марта розпитувала його для уроку історії. «Багато людей вклали всі свої гроші у ‘своє майбутнє’,» – іронізував він, повторюючи рекламний заклик, який тоді лунав по всій країні. «Багато хто, спокусившись на заманливі пропозиції банків, які вправно користуючись нагодою повідкривали свої філії чи не на кожному кроці, взяв не один кредит, щоб купити собі омріяну квартиру нагорі. А як грянула криза…» Марта вже знала, що як грянула криза, більша кількість людей залишилася без своїх вкладів та квартир; не тільки майбутніх, а й тих, що в них були, бо за них хутко взялися ті самі банки – такі щедрі та великодушні спочатку – які немов ті шуліки, що літають у пошуках падалі, сповна скористалися крахом мрій та статків всієї країни. Будівництво міста майбутнього припинилося, а недобудована вежа залишилася стирчати посеред містечка як гротескний кіл встромлений в око велетня.

Це було неправильно. Головний майданчик міста просто не мав права бути таким. Це мало бути місцем, де б мешканці містечка мали можливість збиратися та весело проводити час разом – а не щось таке, що вони оминають десятою дорогою, бо на це боляче та бридко дивитися. В Марти серце краялося бачити цю розриту з усіх боків, занедбану та покинуту місцину.

Вона міцно заплющила очі. Коло та вежа зникли, а на їхньому місці розкинувся барвистий ярмарок, довкруж якого стояли дерева та ялинки, посипані сріблястим снігом та прикрашені різнокольоровими ліхтариками. Діти та дорослі неспішно проходили рядами різноманітних охайних ларьків, що рясніли запашними смаколиками та наїдками, гарячими напоями та новорічними сувенірами. Стояв радісний гамір. Всі жваво щось обговорювали, розглядали, куштували, пригощали один одного, сміялися. Уздовж звивистої стежини, що тинялася немов захмелілий струмок, огинаючи юрми людей, розмірено та безтурботно походжали дві молоді панни в сріблястому вбранні, білих черевичках та сріблястих капелюшках з хутряною облямівкою, з-під яких пустотливо гойдалися золотаві локони. Вони дарували всім лагідні посмішки та зазивали пригощатися. Одна несла величезну тацю з усілякими льодяниками та тістечками, а інша… невже гарячий шоколад? Десь з-поміж юрми долинала весела новорічна пісня…

 – Ну нарешті!

Марта підстрибнула, розплющила очі та рвучко обернулася. На неї рішучими кроками наближалася Оленка. Вона поставила руки в боки та пильно на неї дивилася.

 – Що відбувається? – промимрила спантеличено Марта, в той час як в неї перед очима досі блимав новорічний ярмарок її уяви.

Оленка була не сама. За нею слідом виднілася знайома довготелеса та згорблена постать Андрія. Напевне, вони все ж таки помирилися і Оленка йому все розповіла! А за ним – щоки Марти аж спалахнули – випірнув, посміхаючись, Ярко.

 – Що ви тут всі робите? – через силу видавила з себе Марта.

 – А ти як думаєш? – в’їдливо запитала Оленка; вона явно була не в гуморі. – На тебе чекаємо. Стовбичимо тут як оті йолопи! Де тебе біс носив? Вже пів на одинадцяту!

Марта закліпала очима.

 – Я… – почала вона, затинаючись, бо не знала чи розповідати їм про свій новорічний ритуал чи ні. А що як вони піднімуть її на сміх?

 – Я вже почала думати, що то все був якийсь дурнуватий жарт, – перебила її Оленка. Наразі вона дихала як драконча, яке ось-ось випустить свій перший залп вогню. – Та потім подумала, що це неможливо, бо Марта ніколи не кепкує з інших. До того ж, я добре пам’ятаю ту нашу розмову і ти здавалася дуже й дуже щирою.

 – Але навіщо ви всі тут? – запитала Марта. – Щоб зупинити мене?

 – Щоб піти з тобою, – відповів Андрій так, якби то дійсно була найясніша річ в світі. – Не можна тобі одній йти до села. Хтозна що може трапитися дорогою.

Марта подивилася на Оленку, яка дещо заспокоїлася та навіть присоромилася під Мартиним докірливим поглядом.

 – То ти йому все розпатякала, хоч я просила тебе цього не робити?

 – А що я мала робити як ти не схотіла викинути цю пришелепувату витівку з голови? – вибухнула Оленка.

Марта не відповіла. Вона навіть не знала чи їй бути обуреною чи вдячною за таку несподівану турботу. Вона була налаштована йти сама, проте не могла не визнати, що йти з друзями було набагато веселіше.

 – А ти що тут робиш? – пересиливши свою зніяковілість, запитала вона Ярка, який до цього часу і слова не вимовив. – Як ти взагалі про це дізнався?

Ярко підвів брови та всміхнувся.

 – Я ж працюю кореспондентом в шкільній газеті – це моя справа знати про все, що відбувається та доповідати читачам. А з цієї пригоди може вийти непогана історія.

Марта нарешті подивилася йому прямо в очі.

 – То ти віриш, що це правда? – запитала вона.

 – Скажімо так, – відповів поволі Ярко, – я не проти дивитися на це неупередженим оком.

 – Ну добре, – зітхнула Марта та знов повернулася до Оленки. – Ти впевнена, що хочеш піти зі мною? А що як твоя мама дізнається? Вона ж тебе неодмінно покарає.

Оленка знизала плечима.

 – Вона ймовірно мене приб’є і засуне в стару шкільну форму моєї сестри, щоб довіку мені в ній ошиватися потойбіччям. – Оленка махнула рукою. – Та ну її! Я тебе саму не відпущу.

Марта була розчулена.

 – Дякую тобі, Оленко, – сказала вона із щирою посмішкою.

Наразі, дивлячись на рішучий вираз обличчя Оленки, вона почала розуміти, що для того щоб бути справжніми друзями зовсім не обов’язково мати спільні інтереси чи бути схожими за темпераментом. Бажання допомогти та відданість були не менш важливим фундаментом – насправді, набагато важливішим та міцнішим за все інше. Бо ж інтереси можуть і помінятися, а такі риси характеру – як вони в тебе є – вже ніколи. Марті навіть стало соромно від думки про те, що протягом всіх цих років вони не стали найліпшими подружками зовсім не через те, що Оленка була легковажною та любила попліткувати, а через те, що Марта була занадто зарозумілою та не давала їй жодного шансу наблизитися до неї.

 – Ну то що? Ми йдемо чи ні? – запитав нетерпляче Андрій. – А то як так патякати, то до ранку можна тут і простовбичити.

Дівчата схаменулися та кивнули. Учотирьох – дівчата, взявшись за руки попереду, а хлопці, заховавши руки в кишені, позаду – вони покрокували в темний проміжок між двома напівзруйнованими готелями, аж раптом –

 – Стривайте! Зачекайте на мене! – пролунав тонкий дівочій голос, розриваючи сніжну тишу так що в четвірки як в одного захололо серце.

Марта зупинилася та обернулася. Наступної миті невисока худорлява дівчина з яскраво-рудим скуйовдженим волоссям налетіла на неї як хвиля на скелю та стиснула довгими худющими рученятами в міцних обіймах.

 – Мілено? – зойкнула Марта, насилу хапаючи повітря та протискуючи його крізь легені. – А ти що тут робиш?

Мілена підняла голову та подивилася на Марту.

 – Дякую, – прошепотіла вона, посміхаючись від вуха до вуха.

Марта, зрозумівши, кивнула та посміхнулася їй у відповідь.

 – Можна я піду з вами? – запитала наразі Мілена. – Будь ласочка!

Андрій і Ярко переглянулися та знизали плечима. Оленка пирхнула.

 – Цього ще не вистачало! Ти що зовсім з глузду з’їхала? Ти ще замала, щоб вештатися хтозна де вночі. Краще повертайся додому поки батьки не кинулися тебе шукати.

 – Батьки працюють в нічну зміну, – відповіла Мілена. – А брати і сестри сплять. Ніхто мене шукати не буде. Та навіть якщо вони всі з якогось дива попрокидаються, то навряд чи помітять, що мене нема… Ну будь ласочка… – проскиглила вона знов, склавши руки перед собою наче збиралася промовляти молитву, в той час як її оченята наповнилися слізьми.

Оленка закотила очі.

 – Марто? – запитала вона. – Це твоя пригода, тож вирішувати тобі.

Марта поміркувала та кивнула.

 – Добре, Мілено. Ти можеш піти з нами. Але –

Мілена пронизливо заверещала, заплескала в долоні та закрутилася на місці наче дзиґа в своєму строкатому пальто. В Марти навіть в очах попливло.

 – Тихо ти! – гаркнули Оленка, Андрій та Ярко в один голос. – Ти що хочеш всіх розбудити?

Марта між тим зняла свій рюкзак та поклала його на засніжений асфальт.

 – Що ти робиш? – запитала Оленка.

Марта не відповіла. Натомість вона витягла зсередини шапку, шарф, рукавиці та простягнула їх Мілені.

 – Тримай. Я на всяк випадок взяла.

Мілена зніяковіла та похитала головою.

 – Ні, я не можу, – сказала тихо вона, роблячи крок назад. – Це вже занадто… лялька… одяг… Може ще черевики нові даси?

 – Нових черевиків нема. А ось це вдягай, – суворо наказала Марта, – бо інакше з нами не підеш. Надворі зима. Ти обов’язково змерзнеш. І що тоді? Ну ж бо, давай, Мілено. – Раптово в очах Марти зажеврів пустотливий вогник.  – Ну будь ласочка… – сказала вона тонесеньким благальним голосочком, копіюючи Мілену.

Мілена засміялася та прийняла подарунок. Вона хутко вдягла шапку, закуталась в шарф та заховала вже почервонілі рученята в рукавиці.

Марта задоволено посміхнулася та кивнула.

 – От тепер можемо йти.

 – Нарешті, – промимрив Андрій.

МАРТА, або забуте свято - РОЗДІЛ 4

Розповідь про те що сталося на великій перерві біля класу панни Олекси за один урок поширилася всією школою. На наступній перерві діти з інших класів не давали Марті й кроку ступити. Її оточували з усіх боків та просили прочитати листа. Марта робила це неохоче, бо не хотіла, щоб з неї знов знущалися та кепкували. Проте всі також знали про те що панна Олекса вірить, що то все правда. Марта підозрювала, що всім про це розповіла Оленка. Марта була їй за це вдячна, бо після цього вже більше ніхто не заявляв, принаймні відкрито, що той лист був вигадкою її уяви. До кінця шкільного дня Марта була справжньою шкільною знаменитістю. Всі знали її ім’я та з якого вона класу, її обговорювали в коридорах, коли вона проходила повз, показували пальцями та голосним шепотом казали: «Це вона! Це вона!».

Ярко, хлопець зі старшого класу, що заступився за неї, навіть попросив Марту дати йому листа, щоб зробити собі копію. Марта була настільки спантеличена тим, що він до неї звертається, що простягнула хлопцеві листа без жодних запитань. Ярко посміхнувся та подякував їй. Марта помітила, що його крижаний погляд миттєво розтанув, а очі заблищали як блакитний струмок залитий золотавим сонцем. Марта зашарілася та опустила очі додолу, в той час як він їй пояснював, що в класі на четвертому поверсі, де знаходиться редакція шкільної газети, є старенький копіювальний апарат і що зробити копію займе декілька хвилин. Оленка, що стояла поруч із Мартою, захихотіла, від чого обличчя Марти побуряковіло.

Та вже наступного дня здавалося що ніхто нічого не пам’ятає ні про лист, ні про свято. Марта була шокована байдужістю та незацікавленістю із якою зустрілася. «Як вони могли все так швидко забути?» – розпачливо запитувала вона сама себе. «Невже їм зовсім нецікаво? Невже ніхто не хоче мати справжнє святкування, яке щось означає?»

На великій перерві Марта пішла до шкільної бібліотеки, проте нічого там не знайшла. Здавалося, що такого свята ніколи не існувало. Принаймні книжки про нього не знали. В розпачі Марта навіть вирішила скористатися вдома Інтернетом, але передумала, згадавши, що для того щоб мати он-лайн доступ до розширеної пошукової системи треба мати пароль, якого вона не знала. А запитувати в батьків вона не хотіла, бо тоді б це вже не було її таємницею.

Проте незабаром у Марти з’явився новий план.

 – Марта, це просто божевільний план! – зарепетувала Оленка, коли Марта їй розповіла, перед тим взявши з неї обіцянку, що вона нікому про це не розповіси.

Марта знизала плечима.

 – Можливо. Проте це єдиний шанс знайти правду.

 – Ні. Це єдиний шанс знайти свою смерть.

 – Не перебільшуй.

 – Та де там! Ти ж збираєшся піти вночі тридцять першого грудня на пошуки Новорічного Палацу Тіни. Яке ж це перебільшення?

 – Ти можеш тихіше розмовляти? – зашипіла Марта. – В листі написано, що вона буде святкувати Новий Рік завжди, незважаючи ні на що.

 – А що як вона вже померла? – спитала Оленка. – Твоїх бабусь та дідусів вже давно нема. Моїх також. Ти ж не думаєш, що вона повертається кожного року спеціально на тридцять перше грудня до свого “палацу” у вигляді привиду, щоб святкувати Новий Рік?

Марта уявила цю картину та зіщулилася.

 – Що ти таке кажеш! Можливо вона ще жива. Це можливо, – настояла вона після паузи.

 – Ще скажи, що вона залишатиметься молодою та продовжуватиме святкувати аж доки не передасть цю традицію гідній спадкоємиці. Марто, ти ж знаєш не гірше за мене, що після тієї епідемії тривалість життя значно скоротилась… на тих хто народився чи жив за тих часів спіткала дуже рання смерть…

Марта зітхнула.

 – Були винятки…

– Так, – погодилася сумно Оленка, – але їх кількість була просто мізерною.

 – Оленко, ти не розумієш. Я маю це зробити!

Оленка довго та пильно дивилася на неї. Марта помітила, що її жартівливі сірі очі можуть бути серйозними та пронизливими.

 – Ні не розумію. Поясни. Чому?

– Бо я завжди відчувала, що Новий Рік це щось особливе та святкове. Що це щось набагато більше та важливіше ніж стара іграшка та сухе привітання, яке нічого не означає. Я не можу цього пояснити. Може це генетична пам’ять – не знаю.

 – Що? – перепитала Оленка. – Що ти кажеш?

 – Не зважай. Я про таке якось передачу дивилася от мені й спало на думку таке пояснення. Наразі це не має значення. Я просто хочу справжній Новий Рік. – Щоки Марти зайнялися рум’янцем, а очі запалали. – Я його знайду, а тоді поверну!

 – Ти божевільна, ти це знаєш? – заклекотіла їдко Ілона, випірнувши з закутка.

Дівчата навіть оком не моргнули, настільки вони звикли до несподіваної появи Ілони.

 – Тебе не вчили, що підслуховувати то погана звичка? – натомість спитала Марта.

Ілона показала їй язика.

 – Якщо я не буду підслуховувати, хто тоді що мені буде розповідати? – запитала вона.

 – Ану йди звідси! – сказала Оленка. – І тримай свого довгого язика за зубами.

 – Ти божевільна, – повторила Ілона, шкірячись та дивлячись на Марту маленькими гострими оченятами, що майже ховалися за її хом’якоподібними щоками. – Я казала?

 – Так, казала, – відповіла спокійно Марта, розвернулася та пішла геть із Оленкою. – Бувай! – гукнула вона через плече.

 – От мала зануда! – мовила презирливо Оленка, так щоб Ілона добре її чула.

До Нового Року залишалося три дні. Марта не гаяла часу та ретельно розробляла план походу на пошуки свята. Вона збиралася почати свій шлях з головного майданчика їх містечка і крокувати по єдиній дорозі, що вела до найближчого селища, де сподівалася знайти той самий будинок, який Тіна називала Новорічним Палацом. Декілька днів поспіль Марта ховала бутерброди з куркою, які їй давала із собою до школи мама, у своїй кімнаті за завісу на підвіконні, бо добре розуміла, що без їжі йти не можна, а якщо вона взяла би щось із холодильника, то це викликало б запитання, на які вона не хотіла відповідати.

Покопирсавшись в шухлядах на кухні, поки дома нікого не було, Марта, про всяк випадок, запаслася невеличкими дрібками (щоб мама не помітила, що вона нишпорила в її припасах) горіхів та родзинок, якщо бутербродів виявиться замало. Насправді, вона навіть не уявляла як довго їй доведеться шукати то селище та будинок. Вона знала, що на селі досі мало хто жив. Марта також знайшла старенький потертий термос, який був більший за її термочашку, але досить маленький щоб влізти в її шкільний рюкзак. А в запиленій шухляді в коридорі, де тато тримав свої інструменти, Марта надибала старий ліхтарик та декілька батарейок.

Насправді, все складалося якнайкраще. Марта була в дуже гарному настрої, сповнена радісним хвилюванням та надією. Морозяка відступила. А тридцять перше грудня випадало на п’ятницю. Тож їй не треба було йти до школи наступного дня і мама не стане заходити зрання в її кімнату щоб розбудити. До того ж, батьки так втомлювалися впродовж робочого тижня, що по п’ятницях лягали рано спати. Марта гадала, що в неї буде достатньо часу, щоб повернутися та непомітно пройти до своєї кімнати. Все ж таки на вихідних вони неодмінно захочуть поспати досхочу.

Марта прокинулася тридцять першого грудня в стані неймовірного збудження та деякий час просто дивилася перед собою нічого не бачачи. Бо перед її очима знов стояли картинки із листа бабусі: наряджена ялинка, купа подарунків, величезний стіл, що прогинається під багаточисленними стравами…

Марта навіть не уявляла як зможе висидіти в школі сім уроків та потім ще дочекатися вечора! Це було просто неможливо – але необхідно. «Ох!» – подумала, зітхаючи, вона. «До вечора ще так багато часу…»

Та попереду на неї чекала ще одна важлива справа. В неї з голови все ніяк не йшла бідолашна Мілена, батьки якої не мали грошей, щоб купити їй іграшку. Тож Марта вирішила це зробити замість них та тайкома подарувати дівчинці одну зі своїх улюблених ляльок.

То була струнка лялька, які були дуже популярними за часів дитинства її бабусі, із густою довгою чуприною синього волосся. Коли Марта отримала її на Новий Рік, вона була брудною, вицвілою та зовсім лисою. Марта, яка доволі вправно малювала, відновила її смаглявий колір обличчя, нанесла чорні брови, домалювала довжелезні вії, розфарбувала яскраво-блакитні очі та трояндово-рожеві губи, а також приробила волосся за допомогою товстої голки та в’язальних ниток. Наостанок вона вдягла її в довге синє плаття із низькою талією та широкими рукавами аж додолу, що сама зв’язала гачком, підперезала золотою стрічкою, наче поясом, та ще й закутала зверху в накидку з каптуром (була ж зима і лялька могла змерзнути), так що вона виглядала як справжня середньовічна принцеса.

Кожна Мартина лялька мала мати свою власну історію, щоб розповідати іншим ляльками. Тож, щоб пояснити її незвичайний колір волосся, Марта вигадала, що вона була дочкою людської принцеси та лісового ельфа. Через те що стосунки між людьми та ельфами були заборонені, бо їхні діти народжувалися з різними аномаліями, такими як синє волосся, крила, хвіст чи гострі вуха, їх змусили розлучитися; принцесу заточили у башті, у ельфа відібрали крила, а новонароджену дівчинку перетворили на ляльку, щоб вона не ганьбила ні тих ні інших, та віднесли до найближчої крамниці іграшок. Вона побувала в багатьох сім’ях аж доки не опинилася у Марти, чому вона, ясна річ, була безмежно рада, особливо після такого гарячого прийому та неймовірного перевтілення.

Коли Марта зробила над собою зусилля та нарешті виповзла з теплого ліжка, вона подивилася в вікно та застрибала на місці – за вікном падав сніг! Товсті пухнасті сніжинки кружляли в повітрі у повільному гіпнотичному зимовому танку, наспівували пісні, сміялися, та зазивали Марту приєднатися до них. «Це привітання Матінки Зими!» – подумала Марта та квапливо почала збиратися до школи. «Вона схвалює мій задум знайти та повернути свято і дає своє благословення.»

На вулиці Марта якийсь час просто стояла і дивилася вгору на біло-сірий серпанок, що вкривав небо наче шаль з тонкого мережива, та ловила сніжинки на простягнуті догори долоні, ніс та, навіть, на кінчик язика. А коли вона зрушила з місця та йшла по лабіринту вулиць повз металеві та скляні будівлі, що немов якесь марево невиразно вимальовувалися з-за снігової завіси, їй здавалося, що вони от-от перетворяться на прекрасні палаци та замки, скинувши з себе цю сіру шкіру, наче сніжинки це струп, який нарешті злітав з їх бридких остовів. Їхні верхівки зовсім не було видно, що додавало до казкової та таємничої атмосфери. Хтозна, що там зараз відбувається…

Впродовж усього шкільного дня, Оленка намагалася відрадити Марту від її божевільного задуму. Та все марно. Марта була рішуче налаштована і не хотіла нічого слухати. На великій перерві, поки всі снідали, Марта непомітно пройшла до шкільної роздягальні та поклала ляльку у рукав Мілениного зимового пальто. Його було не важко розпізнати з-поміж інших пальт та курток, бо воно було вельми строкате через те що мама Мілени пошила його із чисельної купи невеличких різнокольорових клаптиків.

Марта ще й картку заздалегідь підписала, щоб Мілена не подумала, що то була якась помилка чи жарт. «З Новим Роком, Мілено!» – було написано на білому прямокутному папірці каліграфічним почерком Марти. «Це – Северина. Сподіваюся ви станете найліпшими подругами. В неї було нелегке життя, але я знаю, що ти зможеш подбати про неї.» Посміхаючись та відчуваючи, що вона зробила щось дуже добре, Марта повернулася до класу. Вона подивилася на годинник та тихенько простогнала собі під ніс. До вечора залишалося ще стільки часу!

Повернувшись додому, Марта не могла знайти собі місця від того збудження та хвилювання, що відчувала. Вона тинялася по оселі аж доки мама, гаркнувши, не наказала їй знайти своє місце і не дратувати її. Марта зітхнула та сіла за уроки. Втім вона зовсім нічого не могла втямити, до голови нічого не лізло, а очі нічого перед собою не бачили. Марта склала підручники та зошити у охайний стосик, і тихенько, щоб не потурбувати маму, яка, як завжди, щось зосереджено робила на комп’ютері, пішла навшпиньки до своєї кімнати.

Там вона лягла на ліжко та втулила погляд в стелю; наступної миті підвелася та почала кружляти, немов сніжинка, по кімнаті, а коли і це їй набридло, взяла цілу купу улюблених книжок з полки та сіла за стіл. Вона відкривала книжку за книжкою, перегортала декілька сторінок, хитала головою, та розчаровано повертала книжку назад на полицю. Потім Марта вирішила піти подивитися телевізор у вітальні, проте не наважилася знов потрапити мамі на очі. А може вона працює над чимось дуже важливим і її не можна турбувати? Марта подивилася на годинник та перевірила чи вона все приготувала та поклала у наплічник. Пригадала, що забула про мобільний телефон, та заховала його в боковий карман. «Це безперечно найдовший день всього мого життя!» – драматично буркнула собі під ніс Марта, заховуючи рюкзак під ліжко.

Та навіть найдовший день в житті дванадцятирічної дівчинки, яка нетерпляче чекає на пригоду, колись має добігти кінця. За десять хвилин на дев’яту Марта переодягнулася в піжаму та почистила зуби, а рівно о дев’ятій вона сиділа в своєму ліжку, дивлячись на замкнені двері кімнати немов намагаючись відчинити їх силою власного погляду, чекаючи на батьків. Згідно їх сімейної традиції, вони не змусили на себе довго чекати, бо вже наступної миті постукали в двері. Лагідно посміхаючись, мама з татом зайшли в невеличку напівтемну кімнатку, яку загадково освітлювала тендітним жовтим сяйвом маленька настільна лампа.

 – З Новим Роком, Мартишко! – урочисто привітав її батько, дотримуючись жорсткого протоколу, встановленого Мартою багато років тому.

 – Синьоока Луїза, – сказала мама, простягнувши до неї однооку ляльку. – Саме те що ти хотіла.

 – Дякую, – прошепотіла Марта та, задоволена, посміхнулася. Вона взяла ляльку та пригорнула її до себе. Батьки кивнули, побажали їй на добраніч та пішли до своєї кімнати.

Як тільки за ними зачинилися двері, Марта критично подивилася на ляльку та негайно прийнялася до роботи. Вона зіскочила з ліжка, відкрила нижню шухляду комоду та витягла з неї все те що їй могло знадобитися для повного перевтілення бідолашної ляльки на щось грандіозне. Марта вже мала деякі ідея щодо її нового образу – та до цього ще було далеко. Спочатку вона нещадно стерла пил, бруд, плями та написи з її обличчя та тулуба, поступово придумуючи подробиці того, що з нею трапилося. Марта вже знала, що Луїза втратила око під час якоїсь великої битви.

Коли лялька була добре змащена та продезінфікована, Марта прийнялася за її занедбане та зруйноване волосся. Вона була впевнена, що колись Луїза мала прегарні золотаві кучеряві пасма, які хтось вирішив підстригти чи то тупими ножицями чи то невмілими чи то байдужими дитячими рученятами. Що б там не було, це треба було негайно виправити. Марта взяла манікюрні ножиці та вправно підстригла скуйовджені кучерики різної довжини в охайну рівномірну зачіску. Зачіска вийшла закоротка але весела. Луїза миттю погарнішала та повеселішала, навіть незважаючи на чорну діру, що так вирізнялася на фоні її одного-єдиного яскраво-блакитного ока.

Наступним кроком Марта витягла з-під ліжка коробку в якій тримала лялькову одежу та аксесуари; там все було розкладено в охайні стосики, як Марта любила. Покопирсавшись серед різного роду клаптиків, знайшла те що шукала: чорну пов’язку на око. «Так,» подумала Марта, зав’язавши її на ляльковій потилиці. «Те що треба.» Бо ж вона вже знала, що Луїза, юна дівчина із заможної сім’ї плантаторів, втекла з дому, щоб знайти брата-близнюка, який зник на своєму пароплаві десь в океані, та стала ватажком піратів під час довгих пошуків.

Марта знайшла для Луїзи відповідний костюм в своїй чималій колекції: бриджі, сорочку, камізельку, чоботи-ботфорти та крислатий капелюх. Хоча в самої Марти було дуже небагато власного чи модного одягу, її ляльки мали великий вибір серед різних історичних костюмів, які Марта робила в школі на уроках праці. Через брак коштів на фінансування шкіл в країні та жорстку економію тих коштів, які школа мала завдяки внескам батьків, вони могли дозволити собі шити тільки лялькову одежу. Так чи так, для багатьох дівчат це мало стати майбутньою професією, тому вивчали техніку крою та працювали над кожною деталлю досконально. Марта не слідкувала за сучасною модою, але добре зналася на історичному костюмі, бо обов’язково читала додаткову літературу про ті історичні епохи з якими вони зустрічалися на уроках.

Марта подивилася на Луїзу та посміхнулася. Якби хтось побачив її зараз, то ніколи не вгадав би, що то та сама жалюгідна, одноока лялька, яка сиділа притулившись до поні. Наразі Луїза зайняла своє місце серед інших ляльок та почала жваво розповідати історію своїх неймовірних пригод та поневірянь. Втішаючись тією картиною, Марта навіть не здогадувалася, що по всьому містечку діти, що отримали сьогодні свої жалюгідні подарунки, засинали із стійким гірким відчуттям невдоволеності та розчарування, якого раніше ще ніколи не відчували тридцять першого грудня.

МАРТА, або забуте свято - РОЗДІЛ 3

   

Наступного дня у школі Марті дуже кортіло поділитися своєю дивовижною знахідкою та відкриттям з іншими. Проте така нагода в неї з’явилася тільки після третього уроку під час великої перерви. Марта з Оленкою сиділи удвох на широкому підвіконні навпроти класної кімнати в зимових пальтах та чоботах, поїдали бутерброди та запивали їх чаєм із термочашок, намагаючись зігріти посинілі від холоду руки. Прогнози щодо сильного морозу справдились, а старе приміщення, в якому знаходилась школа, опалювалося вкрай погано, на деяких поверхах зовсім ні, тож усім школярам дозволили залишатись у верхньому одязі, за винятком шапок та рукавичок, які довелося залишити в гардеробі під персональним та дуже суворим наглядом директора школи.

Марта і Оленка не були найкращими подругами, але вони приятелювали, сиділи за однією партою, допомагали одна одній з уроками, проводили разом час на перервах, іноді навіть ходили разом додому. Проте поза школою в них не було нічого спільного; тобто зовсім нічого такого, як вважала Марта, на чому можна було б побудувати справжню дружбу. Марта була серйозною, спокійною та мовчазною. Оленка веселою, легковажною та балакучою. Марта любила міркувати, читати, обговорювати те що прочитала, та дивитися інтелектуальні передачі. Оленка любила пліткувати, слухати музику, та теревенити про моду чи хлопців.

Марта не зналася на сучасній моді та рідко цікавилася модними новинками та тенденціями, проте їй дуже подобалась зачіска Оленки; її довге русяве волосся було заплетене в охайну косичку «колосок». Вона виглядала як справжня дівчинка. Марта, натомість, мала коротке кудлате волосся, що стирчало в різні боки, носила окуляри, та була схожа на справжнє мавпеня. Декілька років тому вона закомизилася та сказала мамі, що більше не буде стригтися, бо хоче довге волосся як у інших дівчат. Мама не намагалася її переконати, проте сказала, що Марті самій доведеться піклуватися про своє волосся, бо в неї бракує часу щоб розчісувати та заплітати в коси її неслухняні кучерики. Мама Марти теж носила коротку зачіску, про що ніколи не шкодувала, бо в неї було хвилясте та слухняне волосся, а от в дитинстві її примушували носити дві довгі та важкі коси, які вона просто ненавиділа.

Спочатку Марті навіть подобалося слідкувати за тим як поволі росте її волосся, розчісувати його перед дзеркалом наче доросла, та бачити як воно поступово просувається аж до плечей. Та чим довшим воно ставало, тим важче його було розчісувати, а заплітати то й поготів. Якийсь час Марта носила два пухнасті хвостики, що кумедно стирчали вгору, але одного дня, після шкільної інспекції зовнішнього вигляду, виявилося, що вони були аж занадто кумедні для школи. Марта повернулася додому із доганою, сльозами, та короткою потворною зачіскою, що свідчила про некомпетентну та жорстоку руку шкільної медсестри. Того вечора мама її охайно підстригла, втішила та виправила ситуацію, проте з того часу Марта заборонила собі навіть мріяти про довге волосся.

 – Не можу дочекатися наступного року, – сказала Оленка, проковтнувши шматок бутерброду з ковбасою та зітхнувши.

 – Чому? – спитала Марта, хоч наразі їй було байдуже. Та ще цей неперевершений запах соковитої ковбаси зводив її з розуму.

Не кожна родина могла собі дозволити такий делікатес. Насправді, майже жодна, особливо в невеличкому містечку на кшталт їхнього. Марта ніколи не бачила ковбасу на полицях магазинчика в який ходила за продуктами її родина. Вона й гадки не мала, що родина Оленки була настільки заможною, щоб купувати продукти в супермаркеті. Адже це було єдине місце де можна було придбати різноманіття продуктів найвищого ґатунку. Всі знали, що мережа супермаркетів «Президентський» насамперед обслуговувала столицю. Проте за останній час вона поповнилася магазинами в інших містах країни, залишаючись при цьому недосяжною для більшості населення.

Незважаючи на це, кожного місяця кожна родина в країні отримувала товстезний рекламний каталог від супермаркету з «вигідними» пропозиціями («А як же вигідними!» – прискала мама Марти кожного разу як читала цю «знущальну», за її словами, фразу), з яскравими різнокольоровими картинками, від яких можна було захлинутися власною слиною, та з цінами від яких волосся ставало дибки. Маму це обурювало аж до сказу: «Яка ж це має бути зарплатня у пересічного громадянина, щоб купувати все це за такі божевільні гроші?!» – питала вона, зовсім не чекаючи на відповідь. «Напевне така ж як зарплатня у тієї клятої столичної еліти.» Марта не дуже розуміла, що це означає – столична еліта – та вона добре розуміла, що їй жилося набагато краще за них. Тож, так само як і її мати, вона вважала, що над ними навмисно глузують та знущаються. Наче для когось це такий собі дотепний жарт. Марта часто про це думала саме коли їла свої бутерброди з вареною куркою, бо шматки були такі тугі та так сильно опиралися, як вона намагалася їх прожувати, що в неї страх як боліли щелепи.

 – Бо наступного року ми нарешті зможемо вдягатися як нормальні люди, – відповіла Оленка, – а не як перерослики в куцих платтях. Вони мені ось вже де сидять! Ми що діти, щоб таке носити?

Марта не розуміла чим Оленка була так незадоволена. Їй нема було чого бідкатися. Кожного року вона приходила до школи в новенькому шкільному платті гарного сірого кольору із білесеньким мереживним комірцем та манжетами. Марта своє плаття вже третій рік носила. Тканина вицвіла та майже зносилася під пахвами. Комір та манжети радше були жовтого ніж білого кольору. Та скільки б мама на випрасовувала складки на спідниці вони неодмінно розправлялися.

Марта завжди була невелика на зріст, тож батьки купували їй одяг на виріст. Ніхто навіть не думав, що вона візьме та так вимахає за літо. Коли Марта вперше одягла своє стареньке шкільне плаття, вона аж розридалася від тої невтішної картини, що побачила в дзеркалі: рукава були закороткі – «та тож рукава в три-чверті, Мартишко; дуже модний фасон,» – сказала мама, посміхаючись, ніби це могло її втішити – та ще й неприємно стискали їй передпліччя, а її худорляві коліна стирчали з-під плаття немов у того коника. Вона дійсно виглядала як перерослик. Взимку, на щастя, це хоч якось прикривали товсті чорні колготи та, як от сьогодні, пальто.

 – Нарешті ми зможемо носити прямі юбки, білі сорочки, камізельки, що підкреслюють, а не спотворюють фігуру, піджаки з лацканами… – замріяно продовжила Оленка.

Марта насупилася. Вона дуже сподівалася, що їй не доведеться носити стареньке шкільне плаття ще й наступного року. Одяг був занадто дорогий, хоч і виготовлявся в країні. «Ось що трапляється, коли підтримуєш вітчизняного виробника!» – сердито подумала вона. ЇЇ батьки вже два роки збирали гроші на нову форму та взуття. А що як цього буде замало? Що тоді? Вона теж хотіла мати гарний – а головне – новий одяг. Хоч інколи. Що там мама казала? То було якесь таке кумедне слово… монополія... так, це все було через якусь монополію, щоб це не було. Бо ж прості люди, що працюють на фабриках та виготовляють одяг, зовсім не винні в тому, що він такий дорогий. «Вони не встановлюють ціни,» – пояснювала мама. «Повір мені, люба, вони живуть ще гірше за нас.»

 – Мама пригрозила, – знов почала Оленка, – що якщо я погано закінчу цей рік, то мені доведеться носити форму своєї старшої сестри. А вона школу закінчила ще три роки тому. Уявляєш? Жах який! Це буде так принизливо! Вона була нижча та гладкіша за мене, а її шкільна форма всі ці роки висіла в шафі та пилом покривалася. Та ще й з запашком. Я ж цього просто не переживу. Ні за що! Я так мамі і сказала. А їй хоч би що.

З пересердя вона вп’ялася в свою товсту запашну булку. З класу вийшов Андрій. Він озирнувся по сторонам наче хотів залишатися непоміченим, побачив Оленку та Марту, здригнувся, зиркнув похмуро на Оленку, рвучко засунув руки в кармани куртки, заховав голову в плечі та покрокував геть.

 – Смітникоїд, – сказала презирливо Оленка. – Мабуть пішов до найближчого смітника попоїсти досхочу.

 – Оленко, навіщо ти так? – запитала докірливо Марта.

 – А що? Тільки уяви собі яке нахабство: ми кожен день разом з ним снідали от тут на цьому самому підвіконні – це було наше місце. Я завжди з ним ділилася своїми бутербродами. Гадала, що це так романтично і все таке. А він ймовірно просто користався цим, щоб хоч раз на день мати можливість харчуватися як людина, а не як той щур на смітнику.

Марта похитала головою.

 – Оленко, невже ти віриш в цю нісенітницю?

 – Звісно ж вірю. Ти ж сама чула, що Ілонка казала. Вся школа тільки про те й говорить.

Марта зітхнула.

 – Я сподівалася, що всі забудуть її слова. Маячня якась! – додала вона роздратовано.

 – Стривай, а ти що думаєш, що це неправда? – поцікавилась Оленка.

Марта рішуче кивнула.

 – Ти що серйозно? Ти ж знаєш так само як і я, що його батько працює на взуттєвій фабриці, а мама на одежній. Так само як батьки Мілени. – Оленка багатозначно підвела брови.

Марта знизала плечима.

 – Ну то й що? Це нічого не означає крім того, що вони трішки бідніші за нас, бо їх батьки робітники, а це чомусь не вважається престижною роботою. Не те що тримати фабрику… Та знаєш, – рвучко додала Марта, – якщо чесно, то воно й не дивно, що він постійно куштував твої бутерброди. Вони ж із ковбасою!

Марта заклякла як тільки це сказала; вона сподівалася, що Оленка не почула заздрості в її голосі.

Оленка махнула рукою.

 – Та ти що! Це ж тільки зараз. Тато визвався поїхати до столиці по справах фірми де працює. Робота чекала виснажлива, а їхати треба було аж на півроку, тож охочих зовсім не було. А тато сподівався, що то якось позначиться на його зарплатні. На жаль, зарплатню не підвищили, проте видали спеціальні бонуси, які можна було обміняти на що завгодно в супермаркеті. Коли тато повернувся то привіз копчену ковбасу, цілу голівку сиру, купу прянощів в скляних баночках, запашну натуральну каву та шоколад… справжній… такий смачний! Я дуже хотіла принести його до школи, щоб поділитися з вами. Благала маму дозволити. Проте вона не хотіла, щоб хтось подумав, що я хизуюся перед іншими дітьми чиї родини не можуть собі такого дозволити. От і все. Ковбаса, до речі, вже закінчується, – додала Оленка із посмішкою. – До того ж, мама каже, що вони добавляють туди усіляких барвників та хімію, щоб вона була такою соковитою та мала такий спокусливий запах, тож це не дуже добре.

Марта теж посміхнулася. Все ж так, незважаючи на постійне і подекуди пусте базікання Оленки, Марті вона завжди подобалася, а зараз тим паче. Мало хто б не скористався можливістю похизуватися перед іншими. Ілона ніколи не витрачала такої можливості, за що іноді її хотілося просто придушити.

 – Отже, – почала затинаючись Оленка – ти впевнена, що Ілонка збрехала?

 – Я впевнена що Ілона це все сказала навмисно, задля того щоб помститися Андрію, – відповіла Марта, – та вдарити якомога болючіше по його репутації. Звісно, вона не подала виду, що його слова зачепили її за живе, проте гадаю, що зачепили, і дуже сильно.

Оленка замислилася. Напевне, вже шкодуючи, що так нечемно поводилася з горопашним хлопцем. Марта подивилася на годинник. Часу вже майже не залишалося.

 – Хочеш дещо розкажу? – гарячково запитала вона.

Оленка округлила свої й без того великі сірі очі.

 – Що? Що ти чула? Щось про Ілонку? Ну скажи, що це про неї, благаю. Бо це мале, нахабне дівчисько мене вже от як допекло. Все вона про всіх знає, щоб її!

Марта закотила очі.

 – Та це зовсім не про Ілону!

Оленка миттєво втратила інтерес до розмови. Та Марта вже не могла більше терпіти.

 – Це про святкування Нового Року, – випалила вона.

Оленка пирхнула.

 – Знущаєшся? Теж мені святкування! Кожного року тридцять першого грудня кожній дитині, звісно ж, якій ще не виповнилося тринадцять, дають якусь старезну іграшку, кажуть «З Новим Роком» та наказують хутко лягати спати. О-о-о-о, так!

Марта посміхнулася.

 – Отож бо й воно! Раніше все було зовсім не так. Раніше було справжнє святкування з веселощами, ярмарками, бенкетами та подарунками – які клали під ялинку! Уявляєш?

Оленка подивилася на Марту так наче вона зовсім з глузду з’їхала.

 – Що ти таке верзеш? Раніше? Раніше – це коли?

 – Тоді, коли наші з тобою бабусі та дідусі були ще молоді. Д-у-у-у-же давно. Не віриш?

Оленка захитала головою.

 – Добре. Стривай.

Марта витягла з кармана плаття складений вдвічі папірець та розгорнула його. Це був не старий лист її бабусі, а новенькій папірець в клітинку з чернетки на який вона охайно переписала листа.

 – Готова?

Оленка підвела брови.

 – До чого?

 – Слухай! – наказала Марта та почала голосно та виразно читати, щоб справити на Оленку належне враження.

Під час того як вона читала, Марта краєм ока помітила, що навколо них почали збиратися їх однокласники та навіть діти з інших класів, що проходили коридором. Марті стало дуже приємно, що в неї вийшло прикувати їхню увагу до своєї розповіді. Вона ще ніколи не була в центрі такої сконцентрованої уваги. Їй лестило те, що всі її уважно слухають і що саме вона розкриє їм усім таємницю того як насправді святкували Новий Рік багато років тому. ЇЇ щоки пашіли, а голос затремтів від хвилювання.

Принаймні, вона була в такому приємному стані доки не зрозуміла, що майже всі вважають те що вона читає суцільною вигадкою.

 – Що це ще за маячня? – сказала глузливо Ілона, коли Марта зупинилася щоб перевести подих. – Де ти це вичитала? В газеті пана Журка напевне, – презирливо додала вона. – Мій дядько не друкує казки в своєму журналі.

 – Що ти таке кажеш? – запитала обурена Марта. – Це не яка не казка, маячня, або вигадка! Це лист моєї бабусі.

 – То твій почерк, – відказала Ілона. – Ти мабуть це все сама вигадала. Що, хочеш наступного року писати казки для шкільної газети?

Марта побуряковіла від гніву.

 – Це лист моєї бабусі, – повторила вона крізь міцно стиснуті зуби.

 – Отже твоя бабуся все вигадала. Вона ж була казкаркою, ні?

 – Вона викладала історію, – відрізала Марта.

 – Я ж про це й кажу. Каз-кар-ка! Каз-кар-ка. КАЗ-КАР-КА. – знущально закаркала Ілона, тикаючи в сторону Марти своїм товстим вказівним пальцем.

Хтось пирснув. Дехто навіть зареготав.

 – Відчепись від неї! – гаркнув хлопчина з русявою чуприною та крижаним поглядом блакитних очей. Марта знала, що він навчається в класі на два роки старше. – Ти що гадаєш, що все на світі знаєш? А не замала?

Ілона випросталася у весь зріст та поставила руки в боки.

 – Ні, не замала, підлабузник! Ну що, хто вірить, що це правда? – заволала вона, дивлячись довкола. – Піднімайте руки!

 – Що тут відбувається? – пролунав дзвінкий голос панни Олекси, класної керівниці Мартиного класу.

Всі повернулися до неї. Марта і Оленка зіскочили з підвіконня. Панна Олекса подивилася на всіх своїми лагідними карими очима та підвела брові, чекаючи на пояснення.

 – От що відбувається! – раптово заволала Ілона, вирвавши з рук Марти копію листа. – Марта вигадала казку про Новий Рік і намагається змусити нас повірити що це правда.

 – Це правда!

– Навіть ця маячня про Новорічний Палац Тіни? А як же!

 – Що? – перепитала збентежена панна Олекса, нарешті взявши папірець, який настирливо тикала їй в обличчя Ілона.

Панна Олекса подивилася на Марту величезними від подиву очима. Марта почала відповідати, як пролунав дзвоник. Панна Олекса аж підскочила на місці.

 – Всі негайно до класу, – хутко скомандувала вона. – Якщо директор побачить, що ми стовбичимо в коридорі після дзвоника, догану отримаємо усі.

Всі розбіглися по класах. Марта побачила руду косичку Мілени, що промайнула в натовпі та зникла.

 – Ілона, тебе це теж стосується, – суворо сказала панна Олекса. – Наскільки я пам’ятаю,твій клас зараз на іншому поверсі. Мерщій до них, поки я особисто не відвела тебе до директора.

 –А як же лист? Ви його прочитаєте? – нахабно запитала Ілона, не зрушуючи з місця.

Панна Олекса підвела брови.

 – Ілона, що я тобі наказала?

Ілона насупилася, зиркнула на Марту, яка вже стояла біля класу, та побігла геть, шморгаючи носом та приговорюючи, що все розповість татусеві і тоді нехай панна Олекса начувається!

Панна Олекса перевела подих та вже наступної миті, спокійна та струнка, в простому але елегантному вбранні теплого коричневого кольору, що так їй пасував, підійшла до дверей класу. Марта дивилася на неї зі сльозами на очах. В класі панувала мертва тиша. Здавалося, що кожен учень затамував подих, тільки-но щоб її не порушити.

 – Це правда, – прошепотіла Марта тремтячим голосом, стискаючи руки в кулаки.

Панна Олекса посміхнулася, дбайливо згорнула листа вдвічі та протягнула його Марті.

 – Я тобі вірю, – сказала вона.