МАРТА, або забуте свято - РОЗДІЛ 3

   

Наступного дня у школі Марті дуже кортіло поділитися своєю дивовижною знахідкою та відкриттям з іншими. Проте така нагода в неї з’явилася тільки після третього уроку під час великої перерви. Марта з Оленкою сиділи удвох на широкому підвіконні навпроти класної кімнати в зимових пальтах та чоботах, поїдали бутерброди та запивали їх чаєм із термочашок, намагаючись зігріти посинілі від холоду руки. Прогнози щодо сильного морозу справдились, а старе приміщення, в якому знаходилась школа, опалювалося вкрай погано, на деяких поверхах зовсім ні, тож усім школярам дозволили залишатись у верхньому одязі, за винятком шапок та рукавичок, які довелося залишити в гардеробі під персональним та дуже суворим наглядом директора школи.

Марта і Оленка не були найкращими подругами, але вони приятелювали, сиділи за однією партою, допомагали одна одній з уроками, проводили разом час на перервах, іноді навіть ходили разом додому. Проте поза школою в них не було нічого спільного; тобто зовсім нічого такого, як вважала Марта, на чому можна було б побудувати справжню дружбу. Марта була серйозною, спокійною та мовчазною. Оленка веселою, легковажною та балакучою. Марта любила міркувати, читати, обговорювати те що прочитала, та дивитися інтелектуальні передачі. Оленка любила пліткувати, слухати музику, та теревенити про моду чи хлопців.

Марта не зналася на сучасній моді та рідко цікавилася модними новинками та тенденціями, проте їй дуже подобалась зачіска Оленки; її довге русяве волосся було заплетене в охайну косичку «колосок». Вона виглядала як справжня дівчинка. Марта, натомість, мала коротке кудлате волосся, що стирчало в різні боки, носила окуляри, та була схожа на справжнє мавпеня. Декілька років тому вона закомизилася та сказала мамі, що більше не буде стригтися, бо хоче довге волосся як у інших дівчат. Мама не намагалася її переконати, проте сказала, що Марті самій доведеться піклуватися про своє волосся, бо в неї бракує часу щоб розчісувати та заплітати в коси її неслухняні кучерики. Мама Марти теж носила коротку зачіску, про що ніколи не шкодувала, бо в неї було хвилясте та слухняне волосся, а от в дитинстві її примушували носити дві довгі та важкі коси, які вона просто ненавиділа.

Спочатку Марті навіть подобалося слідкувати за тим як поволі росте її волосся, розчісувати його перед дзеркалом наче доросла, та бачити як воно поступово просувається аж до плечей. Та чим довшим воно ставало, тим важче його було розчісувати, а заплітати то й поготів. Якийсь час Марта носила два пухнасті хвостики, що кумедно стирчали вгору, але одного дня, після шкільної інспекції зовнішнього вигляду, виявилося, що вони були аж занадто кумедні для школи. Марта повернулася додому із доганою, сльозами, та короткою потворною зачіскою, що свідчила про некомпетентну та жорстоку руку шкільної медсестри. Того вечора мама її охайно підстригла, втішила та виправила ситуацію, проте з того часу Марта заборонила собі навіть мріяти про довге волосся.

 – Не можу дочекатися наступного року, – сказала Оленка, проковтнувши шматок бутерброду з ковбасою та зітхнувши.

 – Чому? – спитала Марта, хоч наразі їй було байдуже. Та ще цей неперевершений запах соковитої ковбаси зводив її з розуму.

Не кожна родина могла собі дозволити такий делікатес. Насправді, майже жодна, особливо в невеличкому містечку на кшталт їхнього. Марта ніколи не бачила ковбасу на полицях магазинчика в який ходила за продуктами її родина. Вона й гадки не мала, що родина Оленки була настільки заможною, щоб купувати продукти в супермаркеті. Адже це було єдине місце де можна було придбати різноманіття продуктів найвищого ґатунку. Всі знали, що мережа супермаркетів «Президентський» насамперед обслуговувала столицю. Проте за останній час вона поповнилася магазинами в інших містах країни, залишаючись при цьому недосяжною для більшості населення.

Незважаючи на це, кожного місяця кожна родина в країні отримувала товстезний рекламний каталог від супермаркету з «вигідними» пропозиціями («А як же вигідними!» – прискала мама Марти кожного разу як читала цю «знущальну», за її словами, фразу), з яскравими різнокольоровими картинками, від яких можна було захлинутися власною слиною, та з цінами від яких волосся ставало дибки. Маму це обурювало аж до сказу: «Яка ж це має бути зарплатня у пересічного громадянина, щоб купувати все це за такі божевільні гроші?!» – питала вона, зовсім не чекаючи на відповідь. «Напевне така ж як зарплатня у тієї клятої столичної еліти.» Марта не дуже розуміла, що це означає – столична еліта – та вона добре розуміла, що їй жилося набагато краще за них. Тож, так само як і її мати, вона вважала, що над ними навмисно глузують та знущаються. Наче для когось це такий собі дотепний жарт. Марта часто про це думала саме коли їла свої бутерброди з вареною куркою, бо шматки були такі тугі та так сильно опиралися, як вона намагалася їх прожувати, що в неї страх як боліли щелепи.

 – Бо наступного року ми нарешті зможемо вдягатися як нормальні люди, – відповіла Оленка, – а не як перерослики в куцих платтях. Вони мені ось вже де сидять! Ми що діти, щоб таке носити?

Марта не розуміла чим Оленка була так незадоволена. Їй нема було чого бідкатися. Кожного року вона приходила до школи в новенькому шкільному платті гарного сірого кольору із білесеньким мереживним комірцем та манжетами. Марта своє плаття вже третій рік носила. Тканина вицвіла та майже зносилася під пахвами. Комір та манжети радше були жовтого ніж білого кольору. Та скільки б мама на випрасовувала складки на спідниці вони неодмінно розправлялися.

Марта завжди була невелика на зріст, тож батьки купували їй одяг на виріст. Ніхто навіть не думав, що вона візьме та так вимахає за літо. Коли Марта вперше одягла своє стареньке шкільне плаття, вона аж розридалася від тої невтішної картини, що побачила в дзеркалі: рукава були закороткі – «та тож рукава в три-чверті, Мартишко; дуже модний фасон,» – сказала мама, посміхаючись, ніби це могло її втішити – та ще й неприємно стискали їй передпліччя, а її худорляві коліна стирчали з-під плаття немов у того коника. Вона дійсно виглядала як перерослик. Взимку, на щастя, це хоч якось прикривали товсті чорні колготи та, як от сьогодні, пальто.

 – Нарешті ми зможемо носити прямі юбки, білі сорочки, камізельки, що підкреслюють, а не спотворюють фігуру, піджаки з лацканами… – замріяно продовжила Оленка.

Марта насупилася. Вона дуже сподівалася, що їй не доведеться носити стареньке шкільне плаття ще й наступного року. Одяг був занадто дорогий, хоч і виготовлявся в країні. «Ось що трапляється, коли підтримуєш вітчизняного виробника!» – сердито подумала вона. ЇЇ батьки вже два роки збирали гроші на нову форму та взуття. А що як цього буде замало? Що тоді? Вона теж хотіла мати гарний – а головне – новий одяг. Хоч інколи. Що там мама казала? То було якесь таке кумедне слово… монополія... так, це все було через якусь монополію, щоб це не було. Бо ж прості люди, що працюють на фабриках та виготовляють одяг, зовсім не винні в тому, що він такий дорогий. «Вони не встановлюють ціни,» – пояснювала мама. «Повір мені, люба, вони живуть ще гірше за нас.»

 – Мама пригрозила, – знов почала Оленка, – що якщо я погано закінчу цей рік, то мені доведеться носити форму своєї старшої сестри. А вона школу закінчила ще три роки тому. Уявляєш? Жах який! Це буде так принизливо! Вона була нижча та гладкіша за мене, а її шкільна форма всі ці роки висіла в шафі та пилом покривалася. Та ще й з запашком. Я ж цього просто не переживу. Ні за що! Я так мамі і сказала. А їй хоч би що.

З пересердя вона вп’ялася в свою товсту запашну булку. З класу вийшов Андрій. Він озирнувся по сторонам наче хотів залишатися непоміченим, побачив Оленку та Марту, здригнувся, зиркнув похмуро на Оленку, рвучко засунув руки в кармани куртки, заховав голову в плечі та покрокував геть.

 – Смітникоїд, – сказала презирливо Оленка. – Мабуть пішов до найближчого смітника попоїсти досхочу.

 – Оленко, навіщо ти так? – запитала докірливо Марта.

 – А що? Тільки уяви собі яке нахабство: ми кожен день разом з ним снідали от тут на цьому самому підвіконні – це було наше місце. Я завжди з ним ділилася своїми бутербродами. Гадала, що це так романтично і все таке. А він ймовірно просто користався цим, щоб хоч раз на день мати можливість харчуватися як людина, а не як той щур на смітнику.

Марта похитала головою.

 – Оленко, невже ти віриш в цю нісенітницю?

 – Звісно ж вірю. Ти ж сама чула, що Ілонка казала. Вся школа тільки про те й говорить.

Марта зітхнула.

 – Я сподівалася, що всі забудуть її слова. Маячня якась! – додала вона роздратовано.

 – Стривай, а ти що думаєш, що це неправда? – поцікавилась Оленка.

Марта рішуче кивнула.

 – Ти що серйозно? Ти ж знаєш так само як і я, що його батько працює на взуттєвій фабриці, а мама на одежній. Так само як батьки Мілени. – Оленка багатозначно підвела брови.

Марта знизала плечима.

 – Ну то й що? Це нічого не означає крім того, що вони трішки бідніші за нас, бо їх батьки робітники, а це чомусь не вважається престижною роботою. Не те що тримати фабрику… Та знаєш, – рвучко додала Марта, – якщо чесно, то воно й не дивно, що він постійно куштував твої бутерброди. Вони ж із ковбасою!

Марта заклякла як тільки це сказала; вона сподівалася, що Оленка не почула заздрості в її голосі.

Оленка махнула рукою.

 – Та ти що! Це ж тільки зараз. Тато визвався поїхати до столиці по справах фірми де працює. Робота чекала виснажлива, а їхати треба було аж на півроку, тож охочих зовсім не було. А тато сподівався, що то якось позначиться на його зарплатні. На жаль, зарплатню не підвищили, проте видали спеціальні бонуси, які можна було обміняти на що завгодно в супермаркеті. Коли тато повернувся то привіз копчену ковбасу, цілу голівку сиру, купу прянощів в скляних баночках, запашну натуральну каву та шоколад… справжній… такий смачний! Я дуже хотіла принести його до школи, щоб поділитися з вами. Благала маму дозволити. Проте вона не хотіла, щоб хтось подумав, що я хизуюся перед іншими дітьми чиї родини не можуть собі такого дозволити. От і все. Ковбаса, до речі, вже закінчується, – додала Оленка із посмішкою. – До того ж, мама каже, що вони добавляють туди усіляких барвників та хімію, щоб вона була такою соковитою та мала такий спокусливий запах, тож це не дуже добре.

Марта теж посміхнулася. Все ж так, незважаючи на постійне і подекуди пусте базікання Оленки, Марті вона завжди подобалася, а зараз тим паче. Мало хто б не скористався можливістю похизуватися перед іншими. Ілона ніколи не витрачала такої можливості, за що іноді її хотілося просто придушити.

 – Отже, – почала затинаючись Оленка – ти впевнена, що Ілонка збрехала?

 – Я впевнена що Ілона це все сказала навмисно, задля того щоб помститися Андрію, – відповіла Марта, – та вдарити якомога болючіше по його репутації. Звісно, вона не подала виду, що його слова зачепили її за живе, проте гадаю, що зачепили, і дуже сильно.

Оленка замислилася. Напевне, вже шкодуючи, що так нечемно поводилася з горопашним хлопцем. Марта подивилася на годинник. Часу вже майже не залишалося.

 – Хочеш дещо розкажу? – гарячково запитала вона.

Оленка округлила свої й без того великі сірі очі.

 – Що? Що ти чула? Щось про Ілонку? Ну скажи, що це про неї, благаю. Бо це мале, нахабне дівчисько мене вже от як допекло. Все вона про всіх знає, щоб її!

Марта закотила очі.

 – Та це зовсім не про Ілону!

Оленка миттєво втратила інтерес до розмови. Та Марта вже не могла більше терпіти.

 – Це про святкування Нового Року, – випалила вона.

Оленка пирхнула.

 – Знущаєшся? Теж мені святкування! Кожного року тридцять першого грудня кожній дитині, звісно ж, якій ще не виповнилося тринадцять, дають якусь старезну іграшку, кажуть «З Новим Роком» та наказують хутко лягати спати. О-о-о-о, так!

Марта посміхнулася.

 – Отож бо й воно! Раніше все було зовсім не так. Раніше було справжнє святкування з веселощами, ярмарками, бенкетами та подарунками – які клали під ялинку! Уявляєш?

Оленка подивилася на Марту так наче вона зовсім з глузду з’їхала.

 – Що ти таке верзеш? Раніше? Раніше – це коли?

 – Тоді, коли наші з тобою бабусі та дідусі були ще молоді. Д-у-у-у-же давно. Не віриш?

Оленка захитала головою.

 – Добре. Стривай.

Марта витягла з кармана плаття складений вдвічі папірець та розгорнула його. Це був не старий лист її бабусі, а новенькій папірець в клітинку з чернетки на який вона охайно переписала листа.

 – Готова?

Оленка підвела брови.

 – До чого?

 – Слухай! – наказала Марта та почала голосно та виразно читати, щоб справити на Оленку належне враження.

Під час того як вона читала, Марта краєм ока помітила, що навколо них почали збиратися їх однокласники та навіть діти з інших класів, що проходили коридором. Марті стало дуже приємно, що в неї вийшло прикувати їхню увагу до своєї розповіді. Вона ще ніколи не була в центрі такої сконцентрованої уваги. Їй лестило те, що всі її уважно слухають і що саме вона розкриє їм усім таємницю того як насправді святкували Новий Рік багато років тому. ЇЇ щоки пашіли, а голос затремтів від хвилювання.

Принаймні, вона була в такому приємному стані доки не зрозуміла, що майже всі вважають те що вона читає суцільною вигадкою.

 – Що це ще за маячня? – сказала глузливо Ілона, коли Марта зупинилася щоб перевести подих. – Де ти це вичитала? В газеті пана Журка напевне, – презирливо додала вона. – Мій дядько не друкує казки в своєму журналі.

 – Що ти таке кажеш? – запитала обурена Марта. – Це не яка не казка, маячня, або вигадка! Це лист моєї бабусі.

 – То твій почерк, – відказала Ілона. – Ти мабуть це все сама вигадала. Що, хочеш наступного року писати казки для шкільної газети?

Марта побуряковіла від гніву.

 – Це лист моєї бабусі, – повторила вона крізь міцно стиснуті зуби.

 – Отже твоя бабуся все вигадала. Вона ж була казкаркою, ні?

 – Вона викладала історію, – відрізала Марта.

 – Я ж про це й кажу. Каз-кар-ка! Каз-кар-ка. КАЗ-КАР-КА. – знущально закаркала Ілона, тикаючи в сторону Марти своїм товстим вказівним пальцем.

Хтось пирснув. Дехто навіть зареготав.

 – Відчепись від неї! – гаркнув хлопчина з русявою чуприною та крижаним поглядом блакитних очей. Марта знала, що він навчається в класі на два роки старше. – Ти що гадаєш, що все на світі знаєш? А не замала?

Ілона випросталася у весь зріст та поставила руки в боки.

 – Ні, не замала, підлабузник! Ну що, хто вірить, що це правда? – заволала вона, дивлячись довкола. – Піднімайте руки!

 – Що тут відбувається? – пролунав дзвінкий голос панни Олекси, класної керівниці Мартиного класу.

Всі повернулися до неї. Марта і Оленка зіскочили з підвіконня. Панна Олекса подивилася на всіх своїми лагідними карими очима та підвела брові, чекаючи на пояснення.

 – От що відбувається! – раптово заволала Ілона, вирвавши з рук Марти копію листа. – Марта вигадала казку про Новий Рік і намагається змусити нас повірити що це правда.

 – Це правда!

– Навіть ця маячня про Новорічний Палац Тіни? А як же!

 – Що? – перепитала збентежена панна Олекса, нарешті взявши папірець, який настирливо тикала їй в обличчя Ілона.

Панна Олекса подивилася на Марту величезними від подиву очима. Марта почала відповідати, як пролунав дзвоник. Панна Олекса аж підскочила на місці.

 – Всі негайно до класу, – хутко скомандувала вона. – Якщо директор побачить, що ми стовбичимо в коридорі після дзвоника, догану отримаємо усі.

Всі розбіглися по класах. Марта побачила руду косичку Мілени, що промайнула в натовпі та зникла.

 – Ілона, тебе це теж стосується, – суворо сказала панна Олекса. – Наскільки я пам’ятаю,твій клас зараз на іншому поверсі. Мерщій до них, поки я особисто не відвела тебе до директора.

 –А як же лист? Ви його прочитаєте? – нахабно запитала Ілона, не зрушуючи з місця.

Панна Олекса підвела брови.

 – Ілона, що я тобі наказала?

Ілона насупилася, зиркнула на Марту, яка вже стояла біля класу, та побігла геть, шморгаючи носом та приговорюючи, що все розповість татусеві і тоді нехай панна Олекса начувається!

Панна Олекса перевела подих та вже наступної миті, спокійна та струнка, в простому але елегантному вбранні теплого коричневого кольору, що так їй пасував, підійшла до дверей класу. Марта дивилася на неї зі сльозами на очах. В класі панувала мертва тиша. Здавалося, що кожен учень затамував подих, тільки-но щоб її не порушити.

 – Це правда, – прошепотіла Марта тремтячим голосом, стискаючи руки в кулаки.

Панна Олекса посміхнулася, дбайливо згорнула листа вдвічі та протягнула його Марті.

 – Я тобі вірю, – сказала вона.

МАРТА, або забуте свято - РОЗДІЛ 2

                

Завернувши за ріг та опинившись на тихій вулиці, подалі від галасу та збудження, Марта зрозуміла як сильно змерзла поки стояла біля вітрини крамниці іграшок. Вона швиденько заховала картку в карман пальто, натягнула свою в’язану шапку якомога нижче, знов закрила нижню частину обличчя руками та прискорила крок на зустріч безжалісному вітру, що обпікав невкриті щоки та ніс. Їй здавалося, що навіть її окуляри в дешевій пластмасовій оправі туляться якомога ближче до її очей в пошуках тепла.

До її будинку було недалеко – та це якщо можна було пройти як колись навпростець через невеличкий парк із фонтанами та алеями – а тепер треба було йти заплутаними лабіринтами височезних напівзруйнованих готелів та недобудованих багатоповерхівок, які закривали небо та повсюди розкидали свою холодну тінь. Від їхнього суворого та сірого вигляду Марті ставало ще холодніше.

Колись то було чудове містечко з охайними та чудернацькими триповерховими будиночками, крамничками, фабриками, клумбами та деревами, що давали тінь в літню спеку. А потім було вирішено перетворити його, так само як і інші містечка країни, на мегаполіс торговельних центрів, розважальних майданчиків та готелів. Почали вирубати дерева, знищувати парки, зносити старі дома з багатою історією, а на їхньому місці будувати височезні будівлі, що були схожі на справжніх потворних монстрів.

Бабуся Марти, з боку мами, все своє життя викладала історію в місцевій школі. Тому Марта зростала не на казках, як інші діти, а на історії свого містечка та країни. Марта ніколи не забувала той біль та жаль із якими бабуся розповідала про плани уряду розширити місто за рахунок прилеглих селищ. Бабуся казала, що то була справжня трагедія всього їхнього краю, бо людей насилу змушували залишати свої домівки, господарства, та переїздити до міста, щоб працювати на великому будівництві. Так занепало село. Марта назавжди запам’ятала цю фразу, бо вона дуже сильно вразила її дитячу уяву. Проводилися жорстокі заходи, щоб перешкоджати селянам тікати з міст та повертатися до сел.

Мама казала, що під час того масового будівництва, в місті стояв нестерпний галас та неймовірний пил, через який всі стали багато кашляти та хворіти. Почалася страшна епідемія. Ліків не було. Лікарів не вистачало. Лікарні були переповнені. Багато сімей понесли тяжких втрат як серед дорослих так і серед дітей. Ходили чутки, що на будівництві використовували якісь заборонені технології, які й спровокували таке стрімке поширення хвороби. Проте довести ніхто нічого не міг, бо в ділі були замішані великі гроші. Аж раптом з’ясувалося, що в країні зовсім немає грошей. Почалася Велика Криза.

Взагалі, в історії було багато таких речей, яких Марта зовсім не розуміла. Наприклад, вона ніяк не могла збагнути куди могли подітися всі гроші. «Все розікрали,» – сухо прокоментувала це мама, коли Марта запитала її про це. «Все-все-все?» – перепитала Марта, здивовано кліпаючи очима. «Так, люба. Все.» «Принаймні все те, що можна було вкрасти,» – додав батько.

Будівництва зупинилися по всій країні, а робітників без грошей та засобів до існування покинули напризволяще. Хтось подався до столиці жебракувати, хтось залишився на місці, а хтось повернувся до зруйнованого та знесиленого села. Нові дерева, які обіцяли посадити після того як зведуть нові будинки, так ніхто і не посадив.

Завдяки постійним урокам бабусі, Марта знала багато сторінок з історії країни напам’ять. Проте, незважаючи на те, що історія була її чи не найліпшим шкільним предметом, Марта завжди відчувала певну відразу до всього того, про що читала та дізнавалася. До того ж, вона нерідко просто не могла зрозуміти події та вчинки людей, які зайняли своє сумнозвісне місце в історії. Все було якось дивно, нелогічно, неправильно; майже нічого не піддавалося мисленню Марти, яка щиро вірила, що дорослі мають знати, що добре, а що погано для країни та добробуту її громадян.

Нарешті вона дісталася дому. Марта жила на шостому поверсі старого десятиповерхового будинку в невеличкій трикімнатній квартирі. В тиші під’їзду Марта добре чула як стукотять від холоду її зуби. Всередині було значно тепліше ніж на вулиці, отож її окуляри одразу ж вкрилися густою парою. Марта протерла їх хусткою, яку завжди носила в кармані пальто, та побігла вгору по сходах. Ліфт не працював. Марта навіть не пам’ятала, щоб колись на ньому їздила.

Під’їзд був брудний та занедбаний; стіни розмальовані непристойними написами; підлога була вкрита товстим шаром бруду та пилу, що так і рипів під ногами; тріщини в стінах були турботливо заліплені різнокольоровою жуйкою; з щілин стирчали зім’яті кульки паперу; а на першому поверсі під щільним рядом поштових скринь підіймалися стоси сміття: прочитані і непрочитані газети, проігноровані листи, рекламні прокламації…

Марта дещо почала відчувати свої заціпенілі пальці та застиглі ділянки обличчя як зайшла до квартири та тихо зачинила за собою двері. Вона хутко зняла чоботи та пальто разом із наплічником; жбурнула його у закуток, повісила пальто у вбудовану в стіну шафу в тісному, темному коридорі та покрокувала до вітальні, залишившись в шапці і рукавицях.

В невеличкій кімнаті неприємно яскраво (так що аж око різало) горіла енергозберігаюча лампочка. Мама зосереджено працювала за комп’ютером. Від грубки, що стояла на підлозі посеред кімнати, віяло теплом. Марта взяла з крісла в’язану подушку, поклала на підлогу та примостилася якнайближче до грубки, простягнувши до неї руки.

 – Ну що, Мартишко, вибрала? – спитала мама, не відриваючи погляду від екрану.

 – Так.

 – В останнє?

Марта зітхнула.

 – Так.

 – Щось особливе?

 – Т-а-а-а-к…

 – Поклади картку до гаманця, – сказала мама. – Завтра постараюся заскочити до крамниці.

 – Що робиш? – спитала Марта, повернувшись до вітальні і знов примостившись на подушку.

 – Намагаюся працювати, – роздратовано відповіла мама, – в той час як цей допотопний комп’ютерозавр намагається мені все зіпсувати. Цілий день тільки те й роблю, що буцаюся з ним. Воно й не дивно – йому стільки років. Я навіть дивуюсь, як він ще працює…

Мама гірко зітхнула. Вона обожнювала свій старенький комп’ютер і просто не уявляла свого життя без нього. Марті було важко зрозуміти таку надмірну прихильність до цієї штукенції, але за словами мами вона просто не жила за часів, коли комп’ютер був найкращим другом людини і коли його використовували не тільки для роботи чи навчання, але й для відпочинку і розваг. Мама казала, що колись у всіх були свої власні комп’ютери із високошвидкісним Інтернетом та необмеженим доступом до всесвітньої мережі, де кожен міг робити все що заманеться.

Марта дійсно не могла цього навіть уявити. За її часів для того щоб користуватися Інтернетом потрібно було мати спеціальний доступ до тієї чи іншої пошукової системи. Так різні державні підприємства та установи мали свою власну спільну систему, доступ до якої надавався тільки їхнім працівникам і яка використовувалася тільки для роботи. У середніх навчальних закладів була своя система. У вищих навчальних закладах своя.

На уроках інформатики вони вчилися користуватися шкільною мережею, до якої входила велика бібліотека електронних видань та навчальних фільмів. Їх можна було використовувати для занять та різних проектів тільки зі спеціальним кодом доступу, який видавали кожному учню з п’ятого по одинадцятий клас. Марта користувалася шкільним комп’ютером, коли мала готувати спеціальні завдання в кінці кожного семестру, проте вона зовсім не відчувала до нього такої фанатичної та необмеженої прихильності як її батьки.

Марта знала що іноді на підприємствах, щоб заохочувати працівників чи нагороджувати їх за сумлінну працю, видавали спеціальні бонусні Інтернет-години із доступом до розважальних мереж. Коли мама чи тато отримували такі години, вони мало розум не втрачали, а відірвати їх від комп’ютера було просто неможливо. Татів комп’ютер вже давно накрився, тож вони починали вести себе як малі діти, сперечаючись чия наразі черга.

 – Я тобі навіть заздрю, – іноді казала мама, зітхаючи та хитаючи головою, коли тато перемагав та забирав її комп’ютер. – Ти не розумієш, бо не знаєш. Мені самій іноді здається, що того наче й не було ніколи. Бо тоді куди ж воно все поділося? Ще коли я до школи ходила тільки й було розмов про те що зовсім скоро комп’ютери та мобільні телефони нас усіх поневолять, що за десять років ми досягнемо небувалого технологічного прогресу. Та де ж той прогрес зараз?

Ходили чутки, що в столиці й понині випускали найновіші комп’ютери та мобільні телефони і що там була найсучасніша техніка та технології про які мешканці містечок навіть не мріяли. Марта не знала чи це правда чи ні, але вона знала, що якщо якийсь учень в будь-якому місті країни виявляв неабияку здатність до науки та техніки, за його успіхами пильно стежили та навіть запрошували до столичного університету із перспективою залишитися і працювати там після завершення навчання.

Принаймні два хлопця з її школи таким чином поїхали до столиці. Це було справжнє свято для всієї школи. А портрети цих учнів із цілою низкою їхніх досягнень висіли на почесному місці в шкільному холі. Були й такі, які не витримували столичного життя і постійного контролю зверху та врешті-решт поверталися додому, де вони заробляли непогані гроші ремонтуючи та модернізуючи стареньку техніку, яка вже віджила своє. Та навіть їхні послуги були батькам Марти не по кишені, тож мама журилася щоразу, як її комп’ютерозаврик натякав на те, що він ось-ось загнеться.

 – Та не переймайся ти так, – завжди казав їй тато. – Тобі комп’ютер потрібен для роботи, тож твоє підприємство надасть тобі новий, коли цьому прийде гаплик. На твоєму місці я вже давно натякнув би на це та отримав заміну.

 – Так-то воно так, – відповідала мама. – Проте ти знаєш не гірше за мене, що в такому комп’ютері не буде жодного приватного місця. Я такого не хочу. У мене з комп’ютером дуже тісні стосунки. Я йому довіряю. А довіряти іншому не зможу, бо буду знати, що його постійно перевіряють.

Та навіть за їхній час існували родини в яких було аж по декілька комп’ютерів. Наприклад, Ілона завжди хизувалася, що в її родині кожний мав свій власний комп’ютер.

 – Навіть не знаю, що робити, – сказала наразі мама, хутко натискаючи щось на клавіатурі. – Новий нам зараз просто не по кишені. Занадто вже вони дорогі. До того ж, нам в першу чергу треба купити нову грубку, бо ця вже скоро нічого не грітиме.

 – А її ми можемо купити? – запитала Марта; вона знала, що грошей завжди на щось не вистачало. – Кажуть, вони зараз недешеві.

 – Та й наша черга ще не підійшла. Думаю до цього часу в нас будуть потрібні гроші. Якщо, звісно, на них знову ціни не злетять. Ми так свою чергу минулого року пропустили. До речі, про пташок, як там на вулиці?

 – Холодно, – сказала Марта, показуючи свої руки в рукавичках.

 – Кажуть сьогодні очікується неабияка морозяка, – продовжила мама, киваючи. – Якщо так, то однією грубкою нам не зігрітися. Мабуть будемо спати всі разом у вітальні. Мартишко, дістанеш з антресолі в коридорі все тепле, що там є – про всяк випадок?

Марта кивнула, зняла рукавички та побігла до шафи. Вона залізла на драбину, що непримітно стояла у закапелку в коридорі, відчинила шухляду та почала скидати додолу охайно складені ковдри, пледи та светри. Ковдр та светрів в них було чимало. То була спадщина, що залишилася після татової матері. Вона народилася та жила на селі аж доки не була змушена переїхати до міста. В місті їй дуже не подобалось, особливо коли її чоловік втратив роботу на будівництві та не стало грошей, щоб годувати сім’ю. Саме тоді стало в нагоді її вміння в’язати та робити ковдри. Тато казав, що якби не це, вони б просто не вижили у місті під час кризи.

 – Мавпенятко, – гукнула мати з вітальні, – як ти вже там, то захопи також свічки. Якщо буде дуже холодно, можемо і без світла залишитись. Вони мають бути в одній з коробок, що стоять під стіною.

Марта подивилася на ряд коробок, що притулилися одна до одної немов найліпші подружки. Її руки були закороткі, щоб дотягнутися до них звідсіля, тож вона вирішила вилізти нагору. Марта вже занесла ногу, щоб поставити її на наступну планку, коли драбина загойдалась немов попереджаючи Марту цього не робити. Марта злякалася та вчепилася за край шухляди. Драбина, задоволена, що її послухалися, зупинилася. Марта перевела подих та вирішила спробувати все ж таки дотягнутися до коробок зі свого місця. Довелося дещо напружитися та посопіти, але їй це вдалося. Марта почала присовувати коробки одна за одною до себе. Потім, міцно тримаючись однією рукою за край шухляди, стала копирсатися іншою всередині кожної у пошуках свічок.

Коли вона їх нарешті надибала, Марта витягла декілька товстих жовтувато-білих циліндричних брусочків з середини та скинула вниз. Вони безшумно впали та потонули поміж светрів та ковдр. Марта прийнялася заштовхувати коробки назад до стіни аж раптом, рвучко розгорнувшись в інший бік, штовхнула ліктем ту що стояла справа від неї. Коробка перекинулася та стрімко полетіла додолу. Безшумно, так само як і свічки, вона приземлилася до гори дригом на купі светрів. «От незграба!» – пробурмотіла Марта та полізла вниз.

Ставши навколішки, вона почала збирати папірці, що вивалися з коробки. Деякі були складені вдвічі, деякі вчетверо. А деякі були зібрані докупи та перев’язані побляклою від часу червоною стрічкою.

«Листи!» – подумала в захваті Марта, торкаючись до них із трепетом та дбайливо складаючи назад до коробки, що була вкрита всередині якоюсь бархатистою тканиною. Листи були старі, пожовклі та тендітні, немов засушені квіти. Марта посміхнулася. Вона жах як любила старі речі. Їй здавалося, що є в них щось таємниче, навіть магічне, бо ж вони знають та зберігають багато секретів, а значить – мають велику силу. Марті дуже кортіло дізнатися, що ж там всередині, але вона не наважувалася відкрити жодного з них. Бо ж листи – в її розумінні – то було щось дуже особисте; приватний світ між двома особами, в який не можна було втручатися, особливо якщо тебе просто з’їдала надмірна цікавість. А що як то були любовні листи? Марта почала квапливо складати решту в коробку, щоб не мати спокуси.

Раптом вона зупинилася, бо натрапила на листа в середині якого було щось заховано. Марта помацала його. «А що…» – у захваті подумала вона, «а що як там заховано ключ до таємного магічного королівства?» Марта посміхнулася, але одразу похитала головою. «Якби ж то!»

Марта любила уявляти різні дива та магічні світи, проте добре знала, що вони існують тільки на сторінках фантастичних книжок.

І все ж таки вона розгорнула листа, який колись дуже давно був надрукований на комп’ютері. Всередині знаходилась коротенька гілочка з купою темно-зелених та подекуди рудуватих голочок. Мартині очі округлилися, а її брови підскочили та заховалися в кудлатих кучериках, що стирчали з-під шапки. Марта впізнала гілку. Вона зовсім нещодавно бачила її на картинці в підручнику з географії; там ще був той жахливий параграф від якого їй аж серце стиснуло, про масову вирубку лісів та експорт деревини, що призвели до того, що багато видів дерев просто зникли. Це була гілка з ялини – Марта пригадала, що саме так називалося це вічнозелене дерево – і колись, дуже давно, вони росли по всій країні.

Марта взяла гілочку в руку – вона хотіла пригорнути її у себе на долоні, приголубити та як слід розгледіти – от тільки від її дотику голки посипалися додолу так наче їх змахнули немов крихти зі столу – а в її руці залишилася лишень тоненька горбиста гілка. Гіркі сльози бризнули з її очей та забризгали окуляри. «От лихо!» – подумала Марта та спересердя стиснула гілку в долоні, миттєво відчуваючи кожний горбок, що клював її шкіру наче маленький дзьобик. Марта зітхнула та опустила погляд до листа. Звідти на неї дивилися наступні рядки:

…та приготування до Нового Року як завжди йдуть повним ходом, незважаючи ні на що. Невже ти дійсно мав сумніви щодо цього? Невже ти міг припустити, що мене може щось зупинити, особливо щось таке безглузде як мій вік? Новий Рік – це ж моє найулюбленіше свято! Тож, якби ти мене зараз бачив, то знав, би що я докірливо хитаю головою через твоє невігластво. Ти дуже сильно помиляєшся, якщо думаєш, що це свято тільки для дітей. Аж ніяк! В цього свята є своя особлива атмосфера та магія і ніколи не пізно її відчути чи вперше відкрити. Бо ми ж не просто збираємося раз на рік щоб випити декілька пляшок шампанського та наїстися так наче востаннє – ми збираємося щоб побути разом з родиною та друзями, ми даруємо подарунки, щоб показати, що ми їх любимо і цінуємо, навіть якщо рідко чи зовсім ніколи не говоримо цього вголос. Бо так важко знайти вільний час та зібратися всім разом, коли всі такі заклопотані, коли ніхто не має можливості зупинитися бодай на хвилину та посидіти, побалакати чи просто подумати. Ми збираємося, щоб пригадати та попрощатися із роком, що минає, а потім весело привітати рік, що настає. Ми міркуємо про те, що ми встигли зробити, що не встигли, і на основі цього мріємо та будуємо плани на майбутнє. Ми святкуємо та міркуємо, розважаємося та прощаємося, а головне, що ми разом. Це дуже важливе свято і цього року я збираюся посвятити тебе у всі його таємниці. Звичайно, ми всі дуже заклопотані та схвильовані, бо ж цього року ми приготували щось зовсім особливе. Я просто не можу дочекатися! По-перше, вже з двадцять восьмого грудня на головному майданчику міста почне працювати ярмарок з усілякими концертами, виставами та веселощами, як для дітей так і для дорослих. Все містечко буде приймати участь. Уявляєш? Такого в нас ще ніколи не було. Це все –

 – Ти що там принишкла, мавпенятко? – запитала мама з вітальні. Її голос був лагідний та веселий, проте Марта аж підскочила вгору, настільки вона була поглинена листом. – Ти що там щось накоїла та боїшся зізнатися?

Марта квапливо підвелася, згорнула листа та тремтячими від хвилювання руками заховало його та гілку в карман свого шкільного плаття.

 – Все гаразд! – лунко відізвалася вона. – Я вже йду! Тільки залишилось поставити коробки на місце.

Марта швиденько поклала решту листів до коробки, розглядати їх вже часу не було, взяла її під пахву та вилізла на драбину. Коли всі коробки знов стояли щільним рядом, так наче в них ніхто і не копирсався, Марта злізла додолу, заховала драбину назад у темний закапелок та почала тягнути светри, ковдри та свічки за собою до вітальні по підлозі. А як їй натомість кортіло дочитати листа! Та треба було дочекатися поки вона зможе піти до своєї кімнати. От тільки –

 – Ти куди? – запитала здивовано мама, коли Марта притягла останню порцію ковдр та светрів та стрімко покрокувала з вітальні.

 – До своєї кімнати, – відповіла Марта, злегка підводячи догори свої брови, – робити уроки…

 – Та ти ж там дуба вріжеш! Ні, ні, ні. Бери свої підручники та неси сюди. Тут за столом достатньо місця для нас обох. Нема чого мерзнути без причини.

Причина у Марти, звісно ж, була. Та от тільки вона не хотіла нічого наразі казати. Це був її секрет і вона мала намір його зберегти. До того ж, її не полишав якийсь смутний та незрозумілий острах, що якщо мати дізнається про листа, то неодмінно його забере.

 – Добре, – зітхнула вона. – Зараз повернуся.

Вона пішла до своєї кімнати, взяла необхідні підручники та заховала листа в підручник з літератури. Ніхто не зверне увагу, якщо вона буде довго дивитися на одну й ту саму сторінку – їй як раз треба було вчити на завтра вірша.

Сівши за стіл, Марта відкрила свій старенький підручник. Подивившись, що мати як завжди не відводить погляду від екрану комп’ютера, вона пробігла очима по сторінці, надибала те місце де зупинилася та, затамувавши подих від хвилювання, нарешті продовжила читати листа:

 – мої учні організували. Це була їхня ідея. Вони вирішили, що всі обов’язково мають долучатися до веселощів та святкувати разом, бо місто маленьке, всі знають один одного, так буде набагато веселіше! Ти питав, чи поставили ми вже ялинку. А як же! Звісно ж поставили! Ти ж мене добре знаєш. Без ялинки свято – це не свято. Тож, хоча до Нового Року ще майже тиждень, у всіх вже святковий настрій. Та яка ж вона гарна, ця наша ялинка, вся прикрашена срібними та золотими шарами, різнокольоровими блискітками, мішурою та гірляндами. Наша ялинка штучна – ти знаєш як я ненавиджу коли вирубають дерева, а особливо ялинки, просто задля забави, щоб через тиждень чи два викинути їх на смітник – але вона в нас висока, широка, гілляста та пухнаста. Одним словом – як справжня. Ми як завжди поставили її навпроти входу до вітальні – тож вона перше що бачиш коли туди заходиш. А очей від неї просто не відвести. Вона наче онука самої Матінки Зими. Ти можеш запитати звідки тоді в мене гілка справжньої ялинки, а я тобі відповім, що я врятувала її з-під ніг перехожих, що безжально наступали на неї своїми важкими зимовими чоботами та навіть не помічали. От тільки боюся, що подарунки цього року треба буде заховати в якомусь іншому місці – під ялинку нині не покладеш через нового члена нашої родини: грайливе, бешкетне, розбишакувате кошеня. Напевне воно ще не знає, що нечемно докучати та дошкуляти новорічній гості. Тож тільки те й робить, що постійно гуляє під нею, гойдається на її гіллі, смикає за блискітки та намагається збити шари своєю маленькою але влучною лапою. Після святкування в місті з усіма його мешканцями (сподіваюся, що морозяка, на яку ми щоденно очікуємо, нікого не відлякає в останню хвилину), ми підемо до Тіни – а якщо випаде сніг, то не просто підемо, а поїдемо на санчатах! Тіна – моя найліпша подруга – живе в селищі неподалік. Якщо приїдеш до міста як нас там вже не буде, крокуй по дорозі, що веде до села, аж поки не дійдеш до Тіниної хати. Її буде не важко розпізнати. Тіна обожнює святкувати Новий Рік ще більше за мене (я знаю, в це важко повірити, але маю зізнатися, що це дійсно так). Вона теж не звертає уваги на цю маячню про вік та каже що завжди буде святкувати Новий Рік, щоб там не було. Вона навіть жартома називає свій будиночок Новорічним Палацом. Тож готуйся до цілої ночі справжніх новорічних веселощів. До речі, її мати готує найсмачніші страви! От пишу, а в мене повний рот слини як пригадую тогорічний соковитий холодець, хрустку шубу, пиріжки з м’ясом, капустою, картоплею, грибами, а на десерт найсмачнішу монастирську хату із вишнею та вершками…

Раптом щось як гримне – Марта мало не гепнулася додолу. Від несподіванки вона захлопнула підручник. ЇЇ серце застукотіло в грудях так немов вона бігла нагору та ще й проти вітру.

На якусь долю секунди вона навіть не могла зрозуміти де вона знаходиться: чому в кімнаті так тихо і порожньо, і з якого такого дива вона сидить за кривобоким столом, на якому похитується старенький комп’ютер та лежить купа зошитів і підручників? Що відбувається?

Лише за мить до цього вона була на новорічному бенкеті і от-от збиралася скуштувати страви з чудернацькими назвами…

А потім Марта пригадала, що то був старий лист її бабусі! Тієї самої, що викладала історію в місцевій школі. Вона мабуть писала того листа дідусеві, ще до того як він став її чоловіком.

Марта подивилася навколо себе; все якось пливло перед очима та було неначе в тумані. Мабуть вона настільки розхвилювалася, що в неї аж в голові запаморочилося. Марта спробувала пригадати, що то був за шум, що так її налякав. Вона подивилася на годинник. Так тож тато додому з роботи прийшов! Напевне, не втримав двері через вітер, що шастав по парадній, от вони й гримнули на всю оселю. Наступної миті мати позвала її до столу. Час обідати.

Пройшло декілька хвилин як Марта дочитала листа, а дивовижні картинки звідти все ще стояли перед її очима. «Так от як колись святкували Новий Рік!» – подумала вона. «Все ж таки то було справжнє свято, з подарунками, ялинкою, бенкетом, веселощами! Я знала… я знала… я знала…»

Марта завжди відчувала, хоча і не могла це пояснити, що тридцять першого грудня мало відбуватися щось по-справжньому особливе. Виявляється вона мала рацію!

Сяючи наче зірка в небі, Марта побігла на кухню.

МАРТА, або забуте свято - РОЗДІЛ 1

Марта вибігла зі школи як ще пронизливо лунав дзвоник з останнього уроку. Вона не застібнула пальто, не вдягнула ані шапку, ані рукавички, та зовсім забула про шарф. Вовняний та теплий, який зв’язала ще її бабуся, він залишився висіти на гачку в шкільній роздягальні.

Дув сильний вітер з моря, що за мить вже пронизав її до самих кісток, а температура повітря мабуть вже впала градусів на десять нижче нуля. Її вуха одразу почервоніли, бо їх не могло захистити її коротке хоч і вельми кудлате волосся; її обличчя закам’яніло, а ніздрі забилися крихітними шматочками льоду, через що було важко дихати.

Марта зупинилася. Той шарф став би як раз у нагоді. Вона швидко надягнула шапку, через силу застібнула круглі гудзики пальто задерев’янілими, почервонілими руками, та нарешті натягнула рукавчики. Закривши нижню частину обличчя руками та швидко вдихаючи і видихаючи тепле повітря, що одразу вкрило парою її окуляри, вона побігла далі по безлюдній вулиці повз височезні будівлі зі скла та металу, що вже багато років стояли пусті.

Підручник з історії казав, що то була спадщина Великого Торговельного Буму, що охопив усю країну п’ять десятків років тому; він закінчився так само швидко як і почався, залишивши після себе на згадку лише оцих металевих привидів.

Марта добігла до кінця вулиці та майже завернула за одну з тих гігантських конструкцій, як почула позаду відлуння наближаючихся кроків. Хтось вигукнув її ім’я. Мабуть Оленка. Та Марта навіть не озирнулася. Вона мала бути першою.

За мить вона вже була на сусідній вулиці їхнього невеличкого, сірого містечка. А ще через декілька хвилин, захекана та зігнута, вона вже зупинилася напроти непримітної крамнички із брудною вітриною, що ледь вирізнялася поміж нікому не потрібних та занедбаних торгівельних центрів минулого.

То була єдина крамничка іграшок у містечку. До того ж, вона відкривалася всього один раз на рік, для того щоб діти, яким ще не виповнилося тринадцять, могли вибрати собі подарунок на Новий Рік.

Марта дивилася на цьогорічну селекцію із розпачем та розчаруванням. Кожного року вона сподівалася побачити на вітрині нові іграшки. Казали, що в столиці є цілі іграшкові фабрики, які постачають дивовижні іграшки в тамтешні велетенські магазини. Казали, що то були магазини до яких можна було заходити та навіть до всього торкатися, а не просто дивитися крізь брудне скло вітрини на чийсь непотріб.

Кожного року Марта сподівалася, що деякі з отих дивовижних іграшок потраплять і до їхньої невеличкої крамнички. Тому вона стрімголов летіла туди, щоб першою побачити, що ж там нового… Та кожного року на неї чекало чергове розчарування.

А це був її останній рік, щоб отримати довгоочікуваний подарунок. Наступного року їй виповниться тринадцять, а це означало, що її мрія вже ніколи не здійсниться.

Отже, як завжди, на вітрині не було жодної нової іграшки. Марта знала, що діти з бідних сімей повертали іграшки назад до крамниці в обмін на зайву копійку. А дехто повертав іграшки просто тому що вони їм набридли. Проте Марта, яка завжди дбайливо ставилася до власних іграшок, не могла зрозуміти чому діти загалом так погано ставилися до своїх, і повертали їх до крамниці у такому жалюгідному стані. На них було просто боляче дивитися. Невже їм було зовсім несоромно перед тими дітлахами, котрі отримують їх після них? Це було дуже нечемно і несправедливо. Всі хотіли мати гарні іграшки, чи не так? То чому не ставитися до них із обережністю? Чому б не проявляти хоч трішки людяності та поваги? Та, на жаль, здавалося, що в містечку ніхто не поділяв її думки. Адже то були просто іграшки...

Зі стелі звисали старовинні моделі літаків, повітряних куль та диліжансів, які вже зовсім не відповідали своїм назвам та, чесно кажучи, навряд чи могли хоч когось зацікавити окрім фанатів історії чи, в крайньому випадку, як допотопні музейні експонати. В одного літака не було крила, а в іншого ніс був зім’ятий так наче його постійно били об стіну. На верхній полиці стояв довжелезний іграшковий потяг. Точніше, він колись був довжелезним, проте зараз в ньому залишилось лише шість вагонів, та виглядав він так, наче його переїхав справжній потяг. У пароплава, що стояв поруч, зіяла величезна пробоїна в трюмі, а модель моторного човна неподалік розкололася навпіл. Розфарбовані автівки із різнокольоровими написами, які колись ганяли на великій швидкості за допомогою дистанційного управління, стояли такі подряпані, що вже й не можна було сказати достеменно, якого кольору вони колись були; їхні написи не можливо було прочитати, а від дистанційного управління не залишилося навіть натяку. Вантажівки стояли без коліс, кабін чи причепів. Із ляльками все було теж дуже і дуже погано, але їх було доволі багато, отже усім дівчатам, яких ще цікавили ляльки, мало вистачити. А значить до бійки справа не дійде. Хлопці завжди вирішували хто що отримає кулаками. Дівчата іноді теж. А от плюшевих ведмедиків, про яких так мріяла Марта, зовсім не було. Вони перші зникли з полиць, колись ще дуже давно. На відміну від роботів-трансформерів, що стояли на підлозі, та досі мали не тільки належний вигляд, а й могли виконувати майже всі свої функції.

Марта важко зітхнула. Її погляд впав на ляльку, що сиділа на нижній полиці, притулившись до дерев’яного поні із жалюгідними залишками пишної брунатної гриви. Лялька наче дивилася на Марту, благаючи своїм одним-єдиним яскраво-блакитним оком, щоб вона забрала її до себе. Марта не вагалася ані хвилини. Вона добре знала це відчуття, коли іграшка немов промовляла до неї. Сумнівів не могло бути – це була вона – остання лялька, що приєднається до її невеличкого іграшкового королівства. Дехто вважав, що Марта вже була занадто дорослою щоб цікавитися ляльками, проте сама Марта так не вважала. До того ж, вона насправді не гралася в ляльки, а радше приводила їх у належний вигляд після всіх їхніх поневірянь по різних родинах, де до них так погано ставилися попередні власники.

Навколо вже зібралася юрба дівчат та хлопчат. Вони штовхалися та голосно сперечалися поміж собою кому яку іграшку подарують батьки; пригадували, які іграшки їм вже дарували; штрикали пальцями в скло та вкривали його своїм диханням, намагаючись розгледіти іграшки, що знаходилися в глибині крамниці.

Раптом хтось проштовхнувся з натовпу до вітрини біля Марти наче вихор. Маленька, худорлява дівчинка притулила свого носа до самісінького вікна, незважаючи на товстий шар пилу та бруду, що його вкривав. Марта відразу впізнала яскраво-руде волосся дівчини. То була Мілена з 2-Б. Слідом за нею проштовхнувся невеличкий на зріст, але доволі кремезний хлопчина, і вдарив її ліктем в бік. Мілена зойкнула від болю.

 – А ти тут що робиш? – зухвало запитав він. – Всім відомо, що твоя родина настільки жалюгідна, що ти навіть не можеш дозволити собі дивитися на іграшки. Все одно ти нічого не отримаєш. Ану геть звідси! – гримнув він басом так що дівчина аж підстрибнула. – Поки я тебе як слід не відлупцював. Не заважай іншим вибирати.

Марта була шокована та обурена таким нахабством та жорстокістю. Вона хотіла щось сказати та не встигла: дівчина розридалася та побігла геть. Хлопчина зареготав. Його регіт підхопили інші. Марті стало гидко від його відлуння.

Всі знали, що сім’я Мілени була з дуже бідних. Але ж таке казати! Марта суворо подивилася на хлопця. Той хмикнув, вишкірився та шмигнув із натовпу геть. Мабуть вже вибрав… А бідолашна Мілена навіть подивитися через нього не змогла.

 – Ну що, Марто? Бачиш щось цікаве? – запитала Оленка, її однокласниця, що стояла позаду неї. – Навіть не хочеться вибирати іграшки з поміж цього мотлоху. Насправді, я рада, що мені наступного року виповнюється тринадцять. Бо мені вже набридло гратися в іграшки. Я вже не дитина. Тож думаю цього року буду вибирати навмання. Ось витягну картку наосліп – і хай буде, що буде. А ти щось знайшла?

Марта кивнула, повертаючи свій погляд до вітрини.

 – Так, – тихенько промовила вона, посміхаючись одноокій ляльці. – Гадаю, я знайшла те що хочу.

 – О! То що ти вибрала? – запитала Оленка із зацікавленістю яка йшла всупереч із її попередньою промовою.

 – А ти що не знаєш? – запитав гучний голос позаду.

Наступної миті юрба сколихнулась немов хвиля: дебела та рожевощока дівчина в хутряній шапці прокладала собі шлях до вітрини, розкидаючи всіх в різні боки. Це була Ілона. Марта впізнала її низький голос ще до того як повернулася і побачила її могутню постать, яка стрімко наближалася до неї.

Ілона була на два роки молодшою за Марту і Оленку, але виглядала на два роки старшою. Вона завжди ходила випнувши свій чималий живіт уперед і виглядала вельми вражаючою. Марті стало ніяково як Ілона нависла над нею у своєму новомодному синьому пальто із товстим шкіряним ремінцем, мідними ґудзиками, погонами та хутряною облямівкою. Марта про таке пальто могла тільки мріяти. Його не можна було купити в крамницях їхнього містечка. Таке пальто можна було придбати тільки в столиці чи заказати через спеціальний каталог, якщо, звісно, в тебе були такі гроші.

 – Знаю що? – спантеличено перепитала Оленка.

Ілона презирливо пирхнула.

 – Марта як завжди вибере найжалюгіднішу ляльку, яку тільки можна вибрати з цієї жалюгідної купки непотребу, щоб врятувати її від жорстокого ставлення інших дітей. Вона забере її до свого «лялькового королівства» та подарує їй краще життя, оточивши турботою та любов’ю.

В натовпі почулося хихикання. Дехто зареготав. Марта почервоніла та зиркнула на Ілону.

 – То що з того? Що хочу, то й вибираю. Це моя власна справа. Тебе це не стосується.

Ілона знизала плечима.

 – Може й ні. Але це якось дивно. Неправильно. Ти ставишся до них наче вони живі. Моя двоюрідна сестра Альміра розповідала – звісно до того як її родина переїхала до столиці – що в тебе справжня колекція назбиралася за всі ці роки. А моя тітка, що працює в Комітеті Повернених Іграшок, якось казала, що ти ще не повернула жодної іграшки, яку отримала. Що, боїшся, що ми їх скривдимо?

Марті здалося, що юрбу дітей трусить від сміху. Потім вона зрозуміла, що то трусить від люті її – слова Ілони та сміх інших зробили своє діло.

 – Ви все одно не вмієте їх цінувати, – через силу промовила вона.

 – Бо це просто іграшки, – повторила Ілона, витріщившись на неї із щирим непорозумінням. – До того ж, не найкращого ґатунку.

 – Мені все одно якого вони ґатунку. Тільки тому що це іграшки, зовсім не означає, що їх можна не цінувати, та ще й повертати назад до крамниці в такому кепському вигляді.

 – В столиці такого нема, – сказала Ілона. – Там кожного року до крамниць привозять нові іграшки і назад їх ніхто не повертає.

 – Натомість їх відправляють до крамниць таких невеличких містечок як наше, – сказала Оленка із обуренням. – Це несправедливо! Ми теж маємо право на нові іграшки.

 – Коли ми переїдемо до столиці, я буду мати найкращі іграшки в країні, – похизувалася Ілона.

Хтось із натовпу пирхнув.

 – Та не перебільшуй, – сказала Оленка, відмахнувшись від неї рукою. – Навіть в твоїй родині не вистачить грошей, щоб купити найкращі іграшки в столиці. Ти хоч уявляєш собі які там ціни?

 – До того ж, не факт, що твоя родина туди взагалі колись переїде, – обізвався хлопчачий голос із юрби.

Ілона обернулася та поставила руки в боки.

 – Це ще чому?

 – Бо скільки я тебе знаю, ти тільки про те й теревениш, що твоя родина ось-ось переїде до столиці, – сказав довгов’язий хлопець із класу Марти і Оленки. – Та ти й досі тут.

Всі закивали головами. Марті здалося, що Ілона ось-ось лусне від обурення. Принаймні, її шкіряний ремінець лиховісно затріскотів довкола її живота від надмірного тиску.

 – Тож мені спало дещо на думку, – продовжив хлопчина із кривою посмішкою, через яку Оленка голосно та захоплено зітхнула. – Гадаю, твоя родина вже давно могла б переїхати до столиці, якби їм не треба було витрачати всі свої гроші на твій одяг та харч.

Юрба знов зареготала. Та ще й дужче ніж раніше. Навіть Оленка захихотіла, прикривши рота рукою.

Марта витріщилася на однокласника.

 – Андрію, хіба можна таке казати? – запитала із докором вона. – Це дуже нечемно.

 – Та хіба ж це неправда? – перепитав він, весело дивлячись на своїх друзів. Наступної миті вони зареготали ще голосніше, як він роздув щоки, простягнув свої довжелезні руки в закоротких рукавах по обидві сторони від себе та почав перевалюватися з ноги на ногу.

 – Ой, як дотепно, – сказала Ілона, незворушно. – Це що маю бути я? Більше схоже на діжку на ходулях. Насправді, це я маю сміятися. Моя родина може собі дозволити покупати харчі в крамниці. В той час як твоя родина харчується здебільшого на смітнику, підбираючи те, що ми не з’їли.

 – Що?! – пронеслося в натовпі як вітерець поміж молодого листя. – На смітнику?

Оленка зойкнула.

 – Гадаєш, це правда? – запитала вона пошепки Марту, яка аж рота роззявила від несподіванки.

 – Що ти таке верзеш, мала дурепо? – заревів Андрій, підходячи до Ілони впритул та зиркаючи на неї із неприборканою люттю.

 – Ой, пробач, то це я не твого батька бачила, що днями копирсався на смітнику біля мого будинку?

 – А ну забери свої слова назад, – процідив крізь зуби Андрій. – А то як дам тобі…

Він показав їй кулака. Марта, що стояла поруч, побачила, що його рукавиця була геть зношена та дірява.

 – Та хіба ж це неправда? – повторила Ілона його ж слова.

 – Ні! Це неправда! – закричав Андрій, повертаючись до інших. – Кажу вам… Не слухайте це малолітнє патякало. Що вона може знати?

«В тому то й річ», – подумала Марта, опустивши голову. Якби це сказав хтось інший, то, напевно, ніхто б і не повірив у ці вигадки; навіть всерйоз би не сприйняв. Та у Ілони було багато родичів по всьому містечку і вона завжди все про всіх знала. Марта боялася, що, якщо сама Ілона не спростує таке обвинувачення, то репутація Андрія буде назавжди заплямована, і вже ніхто і ніколи не буде зітхати як він усміхатиметься своєю кривою посмішкою. Марті вистачило подивитися на Оленку та її бридливий вираз обличчя, щоб в цьому переконатися.

Ілона розсміялася.

 – Неправда? То скажи це щурам, бо вони через тебе недоїдають! – заволала вона своїм могутнім голосом на всю вулицю.

Андрій зовсім оскаженів та підняв на неї кулаки. Ілона, натомість, підняла брови та приготувалася захищатися. Марта знала, що бійки не уникнути. Ілона була такою великою, що запросто могла перемогти.

Раптом заскрипів засув та відчинилися бокові двері крамниці. На вулицю вийшла пані Зоя.

 – Що за галас? – доброзичливо запитала вона. – Невже ви через іграшки так голосно сваритеся? Так тут усім вистачить. Ну що? Хто вже вибрав? Підходьте! Не бариться. Я цілий день не чекатиму.

Всі одразу схаменулися та як один подивилися через вікно вітрини. Сварку забули. Почалася штовханина. Пані Зоя закрила нижню частину дверей та почала чекати.

Марта першою винирнула з юрби та назвала номер одноокої ляльки. Пані Зоя миттєво витягла невеличку прямокутну картку з шухляди позаду та простягнула її до Марти. На картці було написано: «Артикуль 76. Лялька. Синьоока Луїза.» 

Марта подякувала їй та, усміхнена, попрямувала додому, не звертаючи жодної уваги на те, що біля дверей крамниці, незважаючи на слова пані Зої, знов розгорнулася справжня битва.

Однажды весной (часть 2)

 Однажды весной

часть 2

       

       Стасик выкатил велосипед из сарайчика и мысленно чертыхнулся – заднее колесо совсем спустило. Он провозился с ним минут пятнадцать, потом, убедив себя, что ему нужна отвёртка, снова заглянул на кухню. Мама мыла посуду в видавшем виды пластиковом тазике, задумчиво водя тряпкой по очередной тарелке. А потом ещё жалуется, что у неё много времени уходит на мытьё посуды.

       - Плачешь? - Стасик попытался заглянуть ей в лицо.

     - Вот ещё, - мать надменно поджала губы и покосилась на него. - В общем, ты, конечно, прав - я ни одного дела не доводила до конца. До курсов у меня было программирование, а до этого я репетиторством пыталась заниматься. А ещё в медицинское училище собралась поступать в 35 лет. Но в этом возрасте уже не брали, и нужно было в Киев ехать, чтобы добиться разрешения. Я, конечно, не поехала. Всё время жила для других, чтобы было чем оправдаться перед собой в своей собственной пассивности. Сначала я поступила не на тот факультет. Хотя нет - все наши комплексы зарождаются в детстве. Я много болела, и твоя бабушка вечно донимала меня своей сверхопекой. Теперь я понимаю, почему она так странно относилась к моим успехам, то хвалила, то раздражалась, когда я начинала действовать чересчур самостоятельно. Ей не хотелось, чтобы я взрослела – она боялась, что я вырасту и сбегу из дома, как она в своё время. Ладно, иди - ты мешаешь мне мыть посуду, - она снова повернулась к своему тазику. - И не забывай про уроки, а то сначала велосипед, потом телевизор, на уроки у тебя останется полчаса в лучшем случае. Выезжаешь только за счёт своих способностей.

    - Поучать легко - ты бы лучше с себя начала, - съехидничал Стасик и выскользнул за дверь.

       Унтер уже ждал его возле ворот, нетерпеливо повизгивая. Стасик часто носился на велосипеде по ухабистым улицам поселка, сопровождаемый неистовым лаем собак. Это помогало снять нервное напряжение. Прокатившись несколько раз по своему обычному маршруту, он незаметно для себя свернул в сторону объездной дороги. Машины шли нескончаемым потоком, но ему удалось проскочить между грузовиком и легковушкой. Дорога вела мимо старого кладбища. Все знали, что здесь уже давно не хоронят, но все же время от времени тут появлялись новые могилы. Стасик слегка притормозил. Даже здесь социальное неравенство разделяло людей. Мраморные постаменты с ухоженными клумбами соседствовали с покосившимися крестами над жалкими холмиками, поросшими сорной травой. Самой заметной была, отливающая золотом фигура, которая гордо возвышалась над своими более скромными соседями. Этот человек был из цыган и разбогател на наркотиках. Ходили слухи, что он сам пристрастился к пагубному зелью и, поэтому умер, не дожив и до сорока лет.

     У обрывистого берега лимана он остановился и окинул глазами широкую водную гладь, прорезанную узкими полосами кос. На серебристой поверхности четко выделялись ряды почерневших от времени деревянных столбиков. Когда-то здесь добывали соль. Но даже его дедушка не помнил этого времени. Стасик много раз слышал рассказы о том, как много лет назад молодые дедушка и бабушка с маленькой дочерью приехали посмотреть на свой участок земли: они шли по тропинке среди дикой степи, заросшей густой травой и дорогу им перебежал заяц. Отдышавшийся Унтер с тихим поскуливанием ткнул его в ногу своим мокрым носом. "Ладно, поехали", - согласился Стасик. Он лихо скатился по крутой извилистой тропке и помчался вдоль берега к косе, которая шла почти до середины лимана.

     Завидев впереди белые пятна чаек, отдыхающих на песке, Унтер с лаем помчался к ним. Стасик остановился у самой кромки воды. Метрах в двадцати от него застыл на зеркальной глади воды старый катер. Несколько минут он задумчиво смотрел на изъеденные ржавчиной борта и маленькую рубку с покосившейся дверцей. Потом снял кроссовки и осторожно вошёл в воду. Прогретая солнцем вода была приятно прохладной, мягкое слизистое дно предательски скользило под ногами. Он оглянулся – Унтер возмущённо лаял ему вслед. "Сторожить!" - Стасик махнул рукой, и пёс уныло поплёлся к велосипеду. Дальше от берега вода становилась холоднее. Она плескалась уже у самых шорт, но он упрямо продвигался вперёд. Наконец Стасик схватился за борт судёнышка и, с лёгкостью подтянувшись, спрыгнул на палубу.

       Некоторое время он растирал покрасневшие от холода ноги, затем прислонился к тёплой стене рубки. Пахло солью и разогретым металлом. Он посмотрел на корпуса санатория, поблёскивающие стёклами на другом берегу. А вон и колпак сауны справа. Это современные постройки. Но Стасик знал, что невидимые отсюда здания грязелечебницы построены ещё в прошлом веке. Ему приходилось бывать там - раньше они часто совершали велосипедные прогулки всей семьёй. Грустью и запустением веяло от построек с облупившейся штукатуркой и пятнами сырости. Санаторий переживал период упадка. Немногочисленные отдыхающие прогуливались по пустынным аллеям и по берегу высыхающего лимана. В течение многих лет человек строил дамбы, перекрывая естественные весенние стоки, которые наполняли солёное озеро новой водой. И, вот, несколько засушливых лет и строительство новой дороги, которая перерезала очередной ручей, сделали свое дело - лиман медленно умирал. Стасик знал, что к концу лета обнажатся отмели, скрытые сейчас под тонким слоем воды.

       Он стряхнул грустные мысли и огляделся. Где - то тут должен быть шест. Сейчас он отправится в дальнее плаванье. Стасик подошёл к одному из бортов и упёрся шестом в илистое дно. Катер, мягко покачиваясь, медленно сдвинулся с места. Перебегая от одного борта к другому, он заставлял свой корабль двигаться по замысловатой кривой. Теперь для него существовали только солнце, вода и солёный ветер. Вокруг него был Атлантический океан, который нужно переплыть на этой утлой посудине, чтобы попасть в книгу рекордов Гиннеса. Наконец запыхавшийся Стасик растянулся на тёплой палубе. Солнце уже клонилось к западу. Он приподнялся и потянулся за часами в кармане куртки. "Полшестого, пора домой", - подумал мальчик и поискал глазами Унтера. Пёс виднелся вдали маленькой статуэткой рядом с бесформенным пятном велосипеда. "Полный вперёд", - приказал он себе и налёг на шест всем телом.

       Унтер встретил его радостным лаем. "Едем домой, старик", - успокоил его Стасик. Надевать носки на мокрые ноги было трудно. Он кое - как справился с этим, балансируя я сначала на одной, потом на другой ноге. Наконец он вскочил в седло. Ехать по плотному спаянному солью песку было легко, но он поехал медленнее - возвращаться домой не хотелось. Выехав на берег лимана, Стасик остановился и оглянулся на катер, прикорнувший у дальнего конца косы. Вот бы, в самом деле, отправиться в дальнее плавание. А ему надо возвращаться в свой старый дом с пятнами плесени, притаившейся по углам, с молчаливой, погружённой в себя матерью и сестрой, вечно лезущей со своими поучениями. Он вздохнул - возвращаться всё равно надо. Когда-нибудь он станет богатым, может быть знаменитым учёным. Тогда он купит себе яхту. Было бы здорово отправиться в кругосветное путешествие всей семьёй. Стасик улыбнулся своим мыслям и тряхнул головой. "Вперёд!" - скомандовал он Унтеру и, теперь уже не останавливаясь, помчался домой.

(с) Анна Шевченко 

Однажды весной (часть 1)